Трагічне

План

Список використаної літератури

1. Скидан С.А. Эргономические основы учебного процесса в высшей школе: Монография. - К.: Редакція "Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України". - 1998р. - 222 с.

2. Скидан С.О. Дослідження організаторських якостей студентів // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. В.І.Євдокимова і проф. О.М.Микитюка.- Харків: ХДПУ, 1997. - Вип. 3.- С. 199-205.

3. Скидан С.А. Понятие и сущность эргономики как науки // Придніпровський науковий вісник. Педагогіка середньої та вищої школи.-1998. - №70. - С.1-8.

4. Скидан С.А. Принципы научной организации педагогического труда // Придніпровський науковий вісник. Педагогіка середньої та вищої школи. - 1996р. - №71. -С.92-95.

5. Волошин В. «Эргономика должна быть эргономной». М., 1999.

6. Сейдлер Д., Бономо П., Руководство по эргономике. М.., 2000.

7. Эргономика программного обеспечения мультимедийных пользовательских интерфейсов. Часть 1. Структура и принципы проектирования.

1. Категорія трагічного: історія та зміст.

2. Катарсис трагічного. Основні трагічні колізії.

3. Категорія комічного: історія та зміст. Основа комічного ефекту.

4. Різновиди комічного.

Література:

У традиціях діалектики трагічне є виразом діалектики свободи та необхідності, притаманної життю людини, тому трагічне виступає як дещо об’єктивне, як характеристика людського існування. В естетиці існує декілька концепцій трагедії. Першу можна назвати трагедією долі, прикладом чого є давньогрецька трагедія. Всі події, всі переживання героїв заздалегідь «прописані», визначені, а тому герой ніяк не можу нічого змінити. Люди, однак, не припиняють діяти. Вони натикаються своїми діями на цей визначений долею шлях. Трагедія долі не знімає питання про відповідальність. Друга – трагедія провини. Приміром, Гегель стверджував, що трагедія є співпадінням долі та провини. Трагічна людина бере відповідальність за свої дії, їй притаманний патос епохи, вона порушує рівновагу світу, хоча може і керуватися добрими намірами. Варіантом цієї концепції можна вважати ідею трагічності людського існування, котру розвивали представники екзистенціалізму. Провина посідає чільне місце і в християнському розумінні трагедії, однак тут ми стикаємося також із варіантом трагедії оптимістичної як смерті та воскресіння Христа.

Піднесене є модифікацією прекрасного. Прекрасне переходить у піднесене, коли перевищує певну міру. Піднесене можна визначити як „надмірно прекрасне”. У свою чергу, за певних умов піднесене трансформується у трагічне. Піднесені почуття викликає у людини явище, що перевищує її сили і загрожує загибеллю. Отже, піднесене підводить людину до усвідомлення своєї смертності. Цей момент піднесеного розгортається у трагічному. У класичних витворах трагічного мистецтва розповідається про неминучий кінець людини. Трагічні герої приречені на загибель. Такими є Антігона Софокла або Гамлет Шекспіра. Почуття трагічного пов’язане з болісною втратою, смертю людини чи крахом високих ідеалів. Його естетичний вимір полягає у просвітленні цього болісного переживання. У трагічному відбувається таємничий перехід від скорботи до радості. Д.Юм у трактаті „Про трагедію” звертав увагу на те, що трагічна емоція вміщує жах і задоволення, сум і втіху.

Перехід від скорботи до радості у трагічному мистецтві стає можливим, якщо загибель трагічного героя не є просто безглуздим припиненням фізичного існування. Коли мистецтво розповідає про людину, що гине заради істинних цінностей, то воно відомою мірою підносить свого героя і глядача над смертю. Саме завдяки цьому у трагедії і відбувається рух від відчаю до його подолання у надії.

Сприйняття трагедії завжди суперечливе. На це звертав увагу вже давньогрецький філософ Арістотель. Він стверджував, що переживання трагічного є очищенням душі, яке досягається у протиборстві почуттів співчуття та страху. Шляхом таких переживань людина очищується від дріб’язкового, другорядного, піднімаємося духовно до суттєвого, значущого. Арістотель вважав трагедію вершиною мистецтва.

Класицизм стверджував, що трагічною може бути лише видатна людина, натомість вже просвітники наголошували на тому, що герой трагедії може бути буденною людиною.

Трагедія пов’язана із тим, що людину хвилюють питання життя і смерті, тому і мистецтво, яке тяжіє до філософських осмислень, звертається до проблематики трагічного. Трагічна емоція включає і скорботу, і радість. Цікавим є те, звідки зявляється саме останнє. Багато дослідників повязують це із міфами про воскресіння богів, притаманними вже давнім суспільствам (воскресіння Діоніса, Осиріса, Адоніса).

Трагедія має і філософське підґрунтя: вона вказує на скінченність існування, але на безкінечність буття. Загибель трагічного героя одночасно вказує і на скінченність, і на нескінченність. У світовій художній культурі можна виділити дві крайні позиції осмислення трагічного: екзистенціалістську та буддистську. Перша ставить смерть у центр всієї проблематики мистецтва, а принципову самотність визначає як фундаментальну ознаку людини. Однак загибель людини, котра все це усвідомила виявляється абсурдною і позбавленою смислу. Буддистська точка зору вказує на те, що після смерті здійснюється перехід душі до іншого тіла (смерть прирівнюється до життя).

Особливий аспект трагедії – це трагічне у суспільстві, на що в усі часи реагувало мистецтво. В античній трагедії герой діє навіть тоді, коли знає про неминучість загибелі. У Середньовіччя героїзм замінено мучеництвом. Епоха Відродження та бароко шукає причину трагедії в самому світі. Не доля, не злі чари, а сам світ, сама його природа є джерелом трагічного. У цьому плані можна інтерпретувати героїв трагедій В. Шекспіра.

- Розкриває загибель або тяжкі страждання особистості;

- Показує глибину втрати для людей цієї особистості;

- Утверджує безсмертя як духовне безсмертя;

- Виявляє активність трагічного характеру по відношенню до обставин;

- Дає філософське осмислення сенсу життя людини;

- Виявляє трагічні суперечності часу, суспільства, історії;

- Народжує почуття скорботи водночас із почуттями радості;

- Здійснює очищувальний вплив на людей.

Отже, центральна проблема трагедіїї – розширення можливостей людини.

Категорія комічного також демонструє конфлікт, але він є протилежним трагічному, бо в ньому завжди – перемога суб’єкта над об’єктом, радість. Ця категорія також має стосунок до відкриття людиною своєї власної співмірності. Комічне – один із моментів логіки самовизначення. Так Арістотель стверджував, що смішне – це якась помилка, потворність, котрі шкоди не завдають. Є дещо спільне між сміхом і плачем – визнання невідворотності або відворотності того, що сталося. Переживання дечого смішного має чотири частини: у смисловому плані реакція на розрив - ідентифікація зворотності; радість і розрядка у зовнішньому виразі, завмирання мязів обличчя; гальмування завмирання, посмішка, сміх як звуження значущості джерела переживання.

Існує можливість комбінацій смішного та несмішного. Прикладами цього виступають чорний гумор (гібридне катарсичне утворення, побудоване на припущенні того, що незворотне зворотне, наприклад, що смерть є дечим дрібним), злорадний сміх (пов'язаний із певним ставленням суб’єкта до об’єкта, ненавистю до нього, бажанням помсти), ідеологічний сміх (політична сатира), захисний сміх, цинічний сміх (пов'язаний із профануванням певних високих цінностей суспільства.

Виділяють наступні різновиди комічного:

Гумор – сміх добрий, життєствердний, в якому виражається незгода із певними сторонами життя, але повністю вони не відкидаються, в ньому проступає несерйозність та гра.

Сатира – суттєве відкидання, вища форма покарання сміхом.

Сарказм – гостра, жовчна насмішка.

Іронія – стверджування того, що заперечується.

Каламбур – форма, в основу якої покладено миттєве перевертання смислу у мовленні, жестах, гра зі смислом.

Гротеск – зумисне перебільшення, виставляння на перший план недоліків.

Благг – нищівна насмішка над тим, чому люди вклоняються.

Дата добавления: 2014-01-05