Революція 1917 та розвиток укр. культури

З поваленням у лютому 1917 року царського режиму в українців пробудилися надії на вільний демократичний розвиток, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Переважна частина укр. інтелігенції пов’язувала свої сподівання на нац. відродження України з діяльністю Центральної Ради. Спочатку ці сподівання були не безпідставні. Принаймні, в перший і період своєї діяльності вона концентрувала в собі волю ук­раїнського народу до історичного буття. Після проголошення Української Народної Республіки (20 листопада 1917 р.) її уряди, попри суперечливість ідеологічної орієнтації, своєї соціальної політики дбали про розвиток національної культури й робили для неї все можливе, за крайньої обмеженості матеріальних коштів і загрозливої ситуації фактичної гро­мадянської війни. Зрештою і режим П. Скоропадського, який прийшов до влади після підтриманого німцями геть­манського перевороту (29 квітня 1918 р.), також, бажаючи виступати від імені Української держави, робив чимало кро­ків задля національної культури.

Показовим тут є також той факт, що майже весь цвіт письменників УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) - Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами - Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР - Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич (Ю.Липа, Є.Маланюк).

Уже в березні 1917 р. в Києві було відкрито дві українські гімназії - ім. Т.Шевченка та Кирило-Мефодіївську, вцілому було відкрито понад 80 українських гімназій. Створено Українську пе­дагогічну академію, відкрито Український народний уні­верситет у Києві (17 вересня 1918 р. перетворений на Київ­ський державний український університет). Історико-філологічний факультет у Полтаві. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв укр. преси та книгодрукування. Найбіль мавсовими і популярними були газети «Нова Рада» (за ред. А.Ніковського), «Робітнича газета» (за ред. В.Винниченка), «Боротьба» та інші. 22серпня 1917 року Центральною Радою було ухвалено першу Конституцію України. 9 січня IV універсал, за яким проголошувалась самостійність УНР.

За часів гетьманату: 2 серпня 1918 року було створено Національну бібліотеку української держави; влітку 1918 року був заснова­ний, а 22 жовтня офіційно відкритий Український універси­тет у Кам'янці-Подільському; 5 листопада Українська держав­на академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Дер­жавний архів; 14 листопада засновано Українсь­ку Академію наук у Києві, яку очолив В. Вернадський (серед її фундаторів були М. Василенко, С. Єфремов, А. Крим­ський. В. Науменко - видатні діячі української науки). Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, ба­гато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури. Кількість періодичних видань у 1918 становила уже 104, серед них: «Час», «Вік»,»Дзвін»,»Криниця»,»Сяйво»,»Сіяч»,»Промінь» та ін. Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р, їх було в Києві 40, Катеринославі - 6, Одесі - 5 і т. д.); діяло навіть укра­їнське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі. У 1918 р. створено «Український видавничий кооперативний союз» (Книгоспілка). «Дніпросоюз». «Українську школу». Одним із найпродуктивніших було видавництво «Дністер» у Кам'янці-Подільському. (це місто на Поділлі стало знач­ним видавничим центром, оскільки в 1919-1920 рр. там було розташовано урядові установи УНР). Динаміка випус­ку українських книжок за назвами досить промовиста: 1917 рік - 747; 1918 - 1084; 1919 - 665.

Це була епоха «Сонячних кларнетів» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920) Павла Тичини, художньої групи «Біла студія», головного альманаху симво­лістів «Музагет». З першими яскраво оригінальними збірками виступили тоді Яків Савченко («Поезії», 1918), Максим Рильський («Під осінніми зорями», 1918), Дмитро Загул («З зелених гір», 1918; «На грані», 1919), Олекса Слісаренко («На березі Кастальському», 1918), Володимир Ярошенко («Світотінь. Поезії», 1918), Володимир Кобилянський («Мій дар», 1920) та ін. Формується український футуризм, проголошує нові ідейно-естетичні принципи театрального мистецтва Молодий театр на чолі з Лесем Курбасем, розгортає нові перспективи в жанрі графіки Григорій Нарбут. Утверджують свої мис­тецькі позиції неокласики, Ю. Меженко в статті «Творчість індивідуума і колектив» обґрунтовує доцільність самозахис­ту митця від суспільно-політичних домагань підкорити його творчу свободу, від посягань на суверенність поета.

Всі ці факти українського національного відродження припадають переважно на період УНР та гетьманської держави. Цю обставину за часів радянської влади замовчували.

Політика більшовиків привела до війни 1918-1919 років між радянською Росією і УНР. Внаслідок багатьох прорахунків української влади Україну не було навіть кому захищати, крім свідомих добровольців - студентів та гімназистів. Існує легенда, що мати Лесі Українки, Олена Пчілка, до­відавшись, що більшовиків веде разом з Муравйовим і найстарший син М. Коцюбинського, виїхала назустріч й пробувала умовити Юрія не гань­бити пам'ять батька, не ставати зрадником нації, але більшовики просто обминули жінку, а Юрій навіть не став її слухати. У нерівному бою під залізничною станцією Крути 29 січня 1918 року загинуло біля трьох со­тень юнаків, переважно учнів Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та Київського університету імені святого Воло­димира. Проти такої незначної кількості дітлахів, що тримали зброю у недосвідчених руках, сунули чотири тисячі випробуваних у боях солдатів-червоноармійців Оборонці України п'ять годин стримували атаку більшо­виків, а коли не стало набоїв, пішли у рукопашну, гинучи від московсь­ких багнетів. Поранених здебільшого добивали, і лише 35 юнаків потра­пили в полон, та їх наступного дня було розстріляно. Перед лицем смерті учень 7 класу гімназії Григорій Пінський заспівав "Ще не вмерла Украї­на", і його підтримали інші засуджені до страти. Простити юним їхнього опору й захисту Української держави більшовики не збиралися. Навіть тих, що випадково вціліли, розшукували й нищили. Наприклад, учня 8 класу Другої української гімназії, старшину Студентського куреня, мос­ковські матроси замучили через кілька днів після бою при допитах під Ніжином. Тільки через два місяці, коли більшовиків вигнали з Києва, 19 березня 1918 року героїв Круг, яких ще не встигли поховати родичі або не відмовилися перепоховувати, було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. У скорботній процесії взяв участь Голова Центральної Ради М.Грушевський, який почав свою промову словами: "Солодко і прекрас­но вмерти за Отчизну так, як умерли оті сини..." Подвиг Круг творили Діти Наддніпрянщини й Галичини. З уродженцями Східної України все зрозуміло. Але, спитаєте, звідки тут взялися галичани? Річ у тому, що ще в роки Першої світової війни російськими окупантами було вивезено із Західної України як заручників понад 100 тисяч галичан. Вивозили з сім'я­ми січових стрільців та вояків Української Галицької Армії. Молодше покоління вивезених і навчалося пізніше в закладах Києва, зокрема у названій гімназії. Онука Миколи Лисенка і Михайла Старицького Веро­ніка Черняхівська залишила такі спогади: "З російської гімназії я пере­йшла до 2-ї української, відомої своїм національним духом: майже всі її учні - хлопці старших класів - узяли участь в трагічному бою під Круга­ми". Аскольдова могила - священне місце у Києві. У драмі "Ярослав Мудрий" І.Кочерга говорить, що, віддаю­чи шану Микиті, який поліг на полі бою, князь велять поховати його на Аскольдовій могилі. Історичні факти свідчать, що під час перевезення праху Т.Шевченка на Україну студенти викопали на Аскольдовій могилі яму, але в останній день плани стосовно місця поховання Кобзаря зміни­лися і його вирішили поховати на Чернечій горі у Каневі.

До теми героїв Крут зверталися: Є.Маланюк («Крути - народини нового українця»), Людмила Старицька-Черняхівська ("Пам'яті героїв-юнаків"), Улас Самчук ("Крути") та інші.

У радянські часи на Аскольдовій могилі розташували історичний музей. Але про духовний рівень цього закладу, який знаходився у при­міщенні колишньої церкви святого Миколая, говорять факти: спочатку в нижній крипті святого Сильвестра знаходився смітник, її, до речі, перекопали вандали XX століття, шукаючи золота. Потім з крипти вза­галі зробили туалет. Більшовицькийрежим зруйнував і кладовище, яке йому муляло очі, бо постійно нагадувало, що рано чи пізно Україна здобуде державність.

29 вересня 1996 року силами молоді поставлено на Аскольдовій могилі пам'ятник героям Крут. Тут висипано могилу заввишки сім метрів, на якій височіє п'ятиметровий сталевий хрест, пофар­бований під березу. На сьогодні є уже державний проект пам’ятника.

Хибна національна політика більшовиків - одна з при­чин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 рр. Про це йшло­ся на VIII, Х і XII з'їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП(б), де було зроблено відповідні висновки.

Поразка УНР у цій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах укр. національного відродження.

Революція, що являлася інтелігентам гуманістам святом справедливості, краси і братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах. Все це трагічним чином позначилося на становищі ук­раїнської літератури та особистих долях письменників, зо­крема й тих, хто пов'язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернувся тра­гічними несподіванками навіть для її учасників.

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина старої демократичної української інтелігенції опинилася в по­літичній еміграції за кордоном. Це О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В, Самійленко, В. Щербаківський, Ф. Щербина, С. Русова, П. Ковжун, С. Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов'язаний з Центральною Радою, як-от: М. Грушевський, В.Винниченко, М. Славінський, Д. Чижевський, П. Чижевський, В. Зіньківський, Є. Чикаленко, Микита й Микола Шаповали, І. Липа, Ю.Липа, Д. Антонович, П. Холодний-батько і П. Холодний-син, Є.Маланюк та ін.

Вагомість цих втрат визнавала тоді і офіційна влада. Так, у доповіді «Сьогочасна укр. література» в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві В.Коряк не без суму констатував: «Виїхав провідник укрїнської лірики – Олесь, батько українського модернізму – М.Вороний, виїхав соціал-демократичний поет та драмороб – С.Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і нарешті – виїхав найкращий письменник-марксист - В.Винниченко».

Якщо ж враховувати те, що в роки громадянської війни трагічно загинули від рук різних військових угрупувань: І.Стешенко (1918), О.Єфименко (1918), О.Мурашко (1919), М.Леонтович (1921), Л.Симиренко (1920), Г.Чупринка (1921); померли І.Нечуй-Левицький (1918), В.Науменко (1919), Ф.Вовк (1918), Г.Нарбут (1920), К.Стеценко (1921), М.Сумцов (1922), то можна уявити масштаби втрат укр. культури. Не кажучи вже про те, що ще раніше, якраз напередодні великого історичного зламу в долі народу, не стало Архипа Тесленка (1911), Лесі України (1913), М.Коцюбинського (1913), І.Франка (1916), Леся Мартовича (1916), І.Нечуя-Левицького (1918).

Дата добавления: 2014-01-05