Літературна дискусія 1925 - 1928 років

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням про­цесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набу­вала спотворених форм, так і насамперед тим, що намаган­ня багатьох письменників і митців, цілих угруповань макси­мально використати усі можливості для повноти самовияв­лення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,- проходило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй ін­терпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зло­вісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна сво­бода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гні­тючою тінню на діяльність творчих організацій та на літе­ратурні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Але головним було вирішення питання бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

У газеті "Культура і побут" - додатку до газети "Вісті ВУЦВК", ", редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, 30 квітня 1925 року було надруковано одразу дві статті: «плужанина» Григорія Яковенка "Про критиків і критику в літературі" та відповідь на неї Миколи Хвильового "Про "сатану в бочці", або про графома­нів, спекулянтів та інших просвітян", спрямованою проти плужанського масовізму та «червоної» халтури. Це була відповідь тим силам, які дискредитували мистецтво слова, пишучи примітивні й банальні твори. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» - і закликав дати відсіч при­мітивізму, опановувати європейську культуру, серйозно зайнятися професійною роботою. Це і був початок літературної дискусії. 21 травня Яковенко відповів Хвильовому статтею "Не про "або", а про те ж саме".

Статті справили величезне враження не лише на літе­ратурну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Уже 24 травня з приводу них у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні понад 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх літературних організацій. Частина письменників підтримувала погляди М.Хвильового, частина – заперечувала.

А вже 31 травня з'явилася відповідь Миколи Хвильового "Про Коперніка з Фрауенбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді). Памфлет Хвильового, що продовжував розвивати думки, висловлені в попередніх, під назвою "Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція ВУАН і т.д. (Третій лист до літературної молоді)", був надрукований на сторінках цієї ж газети 21 червня.

На початку червня в полеміку із Миколою Хвильовим ув'язується один із найбільш затятих його суперників Сергій Пилипенко, голова спілки селянських письменників "Плуг".

До кінця 1925 року памфлети Миколи Хвильового цього періоду вийшли окремою книжкою під назвою "Камо грядеши [?]"(«Куди йдеш?»). Її основні позиції:

- "олімпійство" проти масовізму;

- мистецтво як засіб пізнання життя, а не будування життя;

- думка про азіатський ренесанс;

- кинено гасло Європи.

Того ж 1925 року, від 22 листопада до 13 грудня, у "Культурі і побуті" була видрукувана наступна серія памфлетів Миколи Хвильового, яка у 1926 році укупі з антиполіщуківським "Ахтанабілем сучасності" вийшла у Держвидаві окремою книжкою "Думки проти течії". У "Думках проти течії" Микола Хвильовий продовжує критикувати примітивізм у мистецтві, а також розвиває тезу Європи - як психологічного типу активної, вольової людини.

У 1926 році Микола Хвильовий друкує наступну серію памфлетів "Апологети писаризму". Десь у цей час написана "Україна чи Малоросія" (1926). У них письменник окреслив програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, на культуру Європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму. Адже російські ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!» і не радив українським митцям орієнтува­тись на російську комуністичну культуру. Письменник вважав тогочасну Москву «центром всесоюзного міщанства». На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Уже тепер воно утверджує неповторну концепцію: ідею вітаїзму {лат. vita — життя), активного романтизму, або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити його стара Європа уже не могла, і це збагнув німецький філософ Освальд Шпенглер у трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Така місія випадає Україні, бо вона розташована між Азією і Європою, Заходом і Сходом й увібрала в себе їхні культурні контакти. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком четвертого відродження вона всю свою нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер в Україні виник новий стиль відродження - ро­мантика вітаїзму. Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль - активний романтизм - стане стилем четвертоїепохи Відродження.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблеми літера­тури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу російської імперії. Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали науковці, вчителі, студенти, митці. До його тез приєднались Українська Академія Наук, політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст Михайло Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд з Москви продовжує стару імперську колоніально-економічну політику в Україні. Тому вчений вимагав зробити Україну не­залежною від імперського центру - Москви. Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Йосип Сталін написавши лист «До тов. Кагановича Л. М., першого секретаря ЦК Компартії України та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні, в усіх «гріхах» звинувачуючи Миколу Хвильового і так званих українських націоналістів. Він звертається до них з порадою "придивитися" до антиросійської пропаганди, що її проводить тов. Хвильовий. 30 травня цього ж року у пресі проти лідера ВАПЛІТЕ виступив голова Раднаркому УРСР Влас Чубар. З розгромними статтями, спрямованими проти духовного відродження України, виступили й інші вітчизняні партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування ярликів «ворогів народу».

У листопаді 1927 року на Х з'їзді КП(б)У у звіті ЦК Лазар Каганович говорив про "ухили" Хвильового. Ось вони:

1) переорієнтація української літератури від червоної Москви до буржуазної Європи;

2) переродження теорії боротьби двох культур, з українськими національними модифікаціями;

3) прихильність до капіталістичної теорії "відродження нації";

4) блокування з буржуазно-націоналістичними елементами (напр., неокласиками) і таким шляхом прийняття тодішньої неприпустимої Ідеї з'єднаного національного фронту;

5) нерозуміння ролі пролетаріату як активного керівника та творчого учасника культурного будівництва в Україні;

6) пропаганда шпенглерівської теорії у месіанській ідеї азіатського ренесансу під українським керівництвом;

7) троцькізм щодо розуміння радянської дійсності;

8) пропаганда ідей українського фашизму.

У такий спосіб літературну дискусію було силоміць згорнуто. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу «Вапліте» і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до тотального терору українців, провокацій, голодомору.

У практичному впровадженні політики «українізації» спочатку було досягнуто значних успіхів:

1. Від влади було усунуто відвертих шовіністів, зокрема першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга, другого секретаря Д.Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контреволюційної, відсталої сільської української, яка в їх боротьбі мала відступити і згинути.

2. Відбулося розширення сфери вживання української мови в державному житті (Уже з серпня 1923 року для державних чиновників та партійних функціонерів було організовано курси української мови. Той, хто їх не пройшов і не складав іспиту, ризикував втратити свою посаду. З 1925 року було введено обов’язкове вживання української мови в діловодстві, а з 1927 року на українську мову було переведено і партійну документацію.

3. Зросла загальна кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 році їхня кількість складала 25-35 %, а вже у 1927 році вона складала 52-54 %. Відбулося зростання мережі різнопрофільних ВНЗ.

4. Найбільший вплив політика «українізації» мала на розвиток освіти. Ліквідація непесемності, загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 році – 97% українських дітей навчалося рідною мовою (у 1990 році цей відсоток становив лише47, 9 %).

5. Відбулося різке збільшення української преси (у 1933 році вона становила 89% від усього тиражу газет республіки).

6. У розпал цих подій з’являються літературні твори високого ґатунку:

Саме в цей час розцвітають два видатних поети доби П.Тичина й М.Рильський.

Збірки П.Тичин «Сонячні Кларнети» 1918 р., «Замість сонетів і октав» 1920р. та «Вітер з України» 1924р. засвідчили, що його твори є справжньою віхою в розвитку укр. поезії (ліричні описи природи, мистецьке володіння словом).

М.Рильський та його поезії були вражаючим контрастом до творчості П.Тичини. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Тринадцята весна» (1926), були стриманими, філософськими, у стилі класики Заходу.

Крім того, на особливу увагу заслуговує поетична творчість М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Є.Плужника, В.Сосюри, М.Бажана, та Т.Осьмачки, І.Багряного та інших.

У «Синіх етюдах» (1923) М.Хвильовий оспівує революцію, в той же час в «Осені» (1924) і «Я» (1924) він відображає її суперечності й своє зростаюче розчарування нею.

У збірці новел «В житах» (1926) Г.Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний В.Підмогильний описує, як укр. селянинові вдається «завоювати» місто, проте ціною відмови від кращих селянських традицій.

«Із записок холуя» (1927) майстер сатири І.Сенченко висміює безхребетність лакиз, що їх породжує радянський лад.

У романі Ю.Яновського «Чотири шаблі» проступає дух запорізьких козаків. Неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Серед драматургів найвідомішою постаттю був М.Куліш. Його п’єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Патетична соната» (1930) – викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової рад. дійсності.Значні досягнення українського театру цього часу пов’язані з діяльністю Л.Курбаса і створеного ним літературно-мистецького об’єднання «Березіль». Україномовні стаціонарні театри в 1931 складали 3/4 всіх театрів в Україні.

Розвивається укр. музика, образотворче мистецтво. Саме 20-ті роки стали добою становлення українського кінематографа.. У цей час в Києві було збудовано найбільшу на той час у Європі кіностудію. В укр. кіно працюють режисери Л.Курбас, Ф.Лопатинський, М.Терещенко та інші; видатний оператор Д.Демуцький, актори М.Садовський, А.Бучна, І.Мар’яненко та інші. Так, у фільмі «Остап Бандура» В.Гардіна одну з головних ролей зіграла М.Заньковецька. Сценаристами та режисерами виступають Д.Бузько, О.Досвітній, М.Бажан, М.Яловий, Ю.Яновський та ін. Світової слави набув О.Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), перший звуковий фільм «Іван» (1932) стали новим словом у розвитку кінематографічного мистецтва і ввійшли до золотого фонду.

Значних успіхів було досягнуто у науці і освіті. Над розбудовою української науки працювали природознавець В.Вернадський, мікробіолог Д.Заболотний, математики Д.Граве, М.Кравчук, історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Грушевський, філологи і літературознавці С.Єфремов, М.Сумцов, В.Перетц, А.Кримський та інші.

Як політична, так і культурна ситуація в СРСР, а відповідно (і особливо) на Україні вже з другої половини 20-х починає змінюватися на гірше.

Певний плюралізм у сфері науки, літературі і мистецтва був бар’єром на шляху досягнення більшовиками абсолютного монополізму на ідеологію, тим більше, що будь-які відхилення від ідеологічних догм розглядалися ними як прояви буржуазної орієнтації. Ще більше непокоєння викликали у комуністів наслідки українізації. Задумана як засіб впливу на укр. суспільство вона не оправдовувала себе в очах більшовиків.

Влада чимраз більше пересвідчувалася, що ситуація не підлягає контролю, що розвиток України йде в напрямі утвердження ідеї радянської України як самостійної політично-державної величини, хоча і в складі СРСР.

Найвиразніше ідея суверенності України була виражена в публіцистиці М.Хвильового. В громадянських і культурних колах, а особливо в літературі утвердився ідеал соціалістичної України як могутньої сучасної індустріальної держави рівної серед рівних. Все це непокоїло Москву і своїх рускоплясів.

З 1926 р. починаються політичні гоніння М.Хвильового і ВАПЛІТЕ. Поряд з цим, мішенню партійної критики стали всі літературні течії та групи, насамперед неокласики. Крім того, з 18 травня по 6 липня 1928 у Москві проходив суд у так званій «Шахтинській справі».

Безпосередні репресії проти української інтелігенції прозпочалися у 1929 році арештами в так званій справі СВУ (Спілка визволення України). У справі обвинувачувалось, як відомо, 45 чоловік. Це, так би мовити, осередок. Між підсудними були 3 жінки (Людмила Старицька-Черняхівська, Людмила Біднова, А. Токарівська), 2 доктори члени ВУАН, 15 професорів вищих шкіл, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редактори, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар; 15 підсудних були співробітниками ВУАН. Багатьох підсудних єднала політична діяльність під час визвольних змагань: 31 з них були колись членами українських політичних партій (15 - УПСФ, 12 - УСДРП, 4 - УПСР), 1 був прем'єром, 2 - міністри уряду УНР, 6 - члени Української Центральної Ради. Всього мешканці восьми міст України. Причетними до «СВУ» вважалося більш як 400 осіб.

Звинувачуваних могло бути і більше. Так, в ночі 10 вересня 1929 року в справі СВУ було заарештовано Арка́дія Васи́льовича Казку -українського поета, перекладача, педагога. Перебуваючи в одеській в'язниці, на допитах поводився гідно, нікого не обмовив (крім того, послідовно використовув українську мову). Доведений слідчим НКВД Григоренко до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними - убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР) тому дальше по справі не проходив.

Першими арештували 18 травня 1929 року двох студентів КІНО - Б. Матушевського та М.Павлушкова. Розрахунок тих, хто фабрикував справу, був точним: молодих хлопців легше було зламати на попередньому слідстві, і вони дадуть такі свідчення, які було потрібно. Миколі Павлушкову (якого радянська влада вважала ще й основоположником «Спілки української молоді»(СУМ)) тут відводилась головна роль, адже він був племінником В.Дурдуківського, найближчого товариша С.Єфремова. Пізніше заарештували решту діячів цієї міфічної організації, зокрема С.Єфремова – 21 липня 1929 року.

На думку обвинувачів, С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й.Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич і К. Товкач після розгрому петлюрівщини створили підпільну контрре­волюційну організацію «Братство української державності» («БУД»). Ця організація, очолювана Єфремовим, з 1920 по 1924 рік нібито вела роботу по підготовці збройного повстання. Сам Єфремов керував куркульсь­ким та диверсійним бандитизмом на Україні. «БУД», стверджували обвинувачі, провадив масовий та індивідуальний терор проти робіт­ників і селян й організовував на Україні мережу контрреволюційних бойових осеред­ків.

Після самоліквідації «БУДу» 1924 року С. Єфремов та інші організатори антирадянських групувань приступили нібито до створення нової антирадянської підпільної організації, формуючи її з опозиційно на­строєних щодо Радянської влади колишніх соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і т. п. У 1926 році було завершено створення органі­зації, що дістала назву «Спілка визволення України». За радянськими джерелами, «СВУ» як підпільна організація, нібито існувала в Україні від червня 1926 до липня 1929, коли її викрили органи ДПУ.

«Керівником організації», на думку слідчих ДПУ, був сам С. Єфремов. Його «заступником» - професор богослов'я, священнослужитель І.Чехівський, «секретарем-скарбником» - завідуючий 1-ю Київською трудовою школою В. Дурдуківський, «членами президії» - професор історії Київського інституту народної освіти Й. Гермайзе, науковий співробітник ВУАН літературознавець А. Ніковський, письменниця, Л. Старицька-Черняхівська (донька Михайла Старицького), учитель 1-ї Київської трудшколи О. Гребенецький. Так звану «медичну секцію СВУ» складали працівники Київського медичного інституту: професори О. Черняхівський (видатний учений гістолог, чоловік Л. Старицької-Черняхівської), В. Удовенко, В. Підгаєцький, І. Кудрицький і старший асистент А. Барбар; «академічну секцію» - професор Київського інституту народної освіти В. Ганцов і редактор «Словника живої мови» Г. Голоскевич; «Спілку української молоді» у «СВУ» репрезентували студенти Київського інституту народної освіти М. Павлушков і Б. Матушевський, до «шкільної секції СВУ» входили учителі 1-і Київської трудшколи А. Залеський, Н. Токаревська і Ю. Трезвинський, «педагогічну секцію» очолювали професор ВУАН В. Дога і професор Київського інституту народної освіти Г.Іваниця, до «інститутських нарад редакційного активу» увійшли наукові співробітники ВУАН М. Кривенюк, М. Страшкевич, Г. Холодний, редактори Ін­ституту української наукової мови В. Дубровський і К. Туркало, професор Київського кооперативного інституту В. Шарко, заві­дуючий редакційним відділом Київського філіалу Держвидаву К. Шило, до «видавничої секції» - письменник М. Івченко і член Ки­ївської колегії адвокатів, юрисконсульт «Молочарсоюзу» 3. Моргуліс, «автокефальну сек­цію» очолював М. Чехівський, за фахом військовий (на час арешту ніде не працював), «кооперативну секцію» - викладач Київсь­кого кооперативного інституту А. Болозович, член правління «Молочарсоюзу» М. Ботвиновський.

Організація мала свої осередки в Полтаві, Дніпропетровську. Чернігові, Одесі, Вінниці, Миколаєві.

9 березня 1930 року в приміщені Харківського оперного театру було організовано показо­вий судовий процес над членами спілки. Ще раз наголошуємо - міфічною організацією, яку створили на папері самі чекісти, щоб розпочати тотальне винищення україн­ської національно свідомої інтелігенції. На привеликий жаль, серед громадських обвинувачувачів були українські письменники, зокрема О Слісаренко, який пізніше теж попаде під жорна репресій.

Уже 19 квітня 1930 року вирок було оголошено. За «вчинені злочини, спрямовані проти революції, держави, партії і народу», з 45 підсудних - 4 засуджено на 10 років ув'язнення з суворою ізоляцією (С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, М. Павлушков), тоді це був максимальний строк. У резолютивній частині вироку щодо кожного з них сказано, що заслуговує вищої міри соціального захисту - розстрілу, однак, обмежуючи покарання де­сятьма роками позбавлення волі, суд виходить з того, що кожний із цих звинувачуваних заслуговує на поблажливість у зв'язку з ви­знанням провини і каяття; 6 - на 8 років позбавлення волі (В. Дурдуківський В. Ганцов, Г. Холодний, А. Барбар, В. Удовенко та В. Підгаєцький); 3 - на 6 років; 10 - на 5 років, зокрема 60-річній Л. Старицькій-Черівській п'ять років з пораженням у правах на три роки; 21 - на 3 й 1 на 2 роки; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, в тому числі письменника М. Івченка; ще 5 були помилувані за кілька місяців; сім чоловік вислано за межі республіки терміном на три роки.

Дата добавления: 2014-01-05