Головні біологічні передумови олюднення мавп

Будь-яке нове явище в природі або в суспільстві, яким би несподіваним воно не здавалось (стрибок), не виникає з нічого, бо кожний з нових стрибків завжди підготовлюється тривалим попереднім розвитком. З цього погляду свою передісторію має не тільки становлення людини, але й поява головних передумов процесу олюднення мавп.

Відповідно до сучасних наукових даних головні біологічні передумови процесу олюднення мавп такі:

1) природжений пошуково-дослідницький рефлекс,

2) прямоходіння,

3) розвиток руки,

4) висока організація кори півкуль головного мозку,

5) стадний спосіб життя,

6) всеїдність.

Відомо, що майже всі вищі ссавці мають природжену схильність цікавитися тим, що часто не має ніякого відношення до інстинкту харчування (деякі нові предмети, нова територія, нові явища). Спостерігаючи за поведінкою різних тварин, легко переконатися в тому, що пошуково-дослідницький рефлекс особливо розвинений серед ссавців у мавп. У зв'язку з цим можна припустити, що саме, цей природжений рефлекс (інстинкт) міг відіграти роль у ширшому розселенні приматів. Все ж треба зазначити, що до пристосування жити в різних умовах середовища частіше призводили пошуки нових харчових ресурсів і насамперед деякі екстремальні фактори (швидке зникнення ве ликих лісових масивів), які різко змінювали природ середовище.

Є чимало доказів, що ранні (олігоцен, початок міоцену) вузьконосі мавпи мали більш нейтральну (менш спеціалізовану) форму кінцівок і пересувалися як по землі, так і на чотирьох кінцівках. Поряд з цим, не можна нехтувати прямі і опосередковані докази того, що пристосування до перенесення маси тіла тільки на нижні кінцівки відносять до порівняно ранніх етапів становлення вузьконосих мавп. Відомо, що вже гоміноїди з нижнього міоцену (проконсули, дріопітеки, пліопітеки, пропліопітеки, рамапітеки, ореопітеки) частково перейшли до вертикального положення тіла. Про поширеність досить стійкого прямоходіння серед вищих приматів кінця неогенового періоду наочно свідчить морфофункціональний аналіз кісткових залишків австралопітеків.

Ці докази про зародження прямоходіння можна доповнити. Так, спостереження у мавпячому розпліднику (Сухумі), вказують на те, що в більшості сучасних вузьконосих мавп є зачатки пристосування до прямоходіння. Доказом вторинного послаблення функції прямоходіння у сучасних мавп є також спостереження за ембріональним розвитком тазових кісток у вузьконосих мавп.

Передумовою для переходу деяких ссавців, зокрема приматів, до пересування на двох ногах послужило те, що вже на перших етапах еволюції ссавців існував певний розподіл функцій між верхніми і нижніми кінцівками. Щодо вищих приматів, то, очевидно, в усі часи головною умовою їх прогресивної еволюції було пристосування до життя у відкритих і напіввідкритих біотопах. Умови вимагали кращого орієнтування на навколишній місцевості, більшої швидкості бігу і, що дуже важливо, можливості частіше користуватися кінцівками для добування їжі, для захисту і навіть нападу. Таким чином, прямоходіння було основною передумовою для розвитку руки.

Різноманітні умови життя і початкове ще досить примітивне пристосування до прямоходіння були головною причиною морфофункціональних перетворень верхніх кінцівок з хапально-маніпуляційних до руки. Внаслідок тривалого природного добору пристосованіших приматів формувалася досконала передня кінцівка, здатна не лише схоплювати й утримувати знайдені предмети та маніпулювати ними, а й змінювати їхню форму у зв’язку з конкретними обставинами. У приматів у зв’язку з хапальними функціями кінцівок основним фактором розвитку півкуль головного мозку стає принципово новий тип сприймання зовнішнього світу.

Одночасно з дотиковими і руховими функціями кисті великого значення набуває зір. Саме поєднання зорових і маніпуляційних функцій в їх вищих коркових центрах головного мозку забезпечило просторове сприймання предмета і зміни його форм внаслідок активної дії на нього рук.

Не зважаючи на численні порівняльно-анатомічні матеріали, філогенетична реконструкція головного мозку npиматів у плані еволюції безпосередніх і більш далеких зоологічних предків людини досить складна. Це пояснюється насамперед тим, що найближчі до людини за структурою головного мозку сучасні примати (понгіди) найбільше відрізняються від неї пропорціями тіла і будовою кінцівок. Еволюційна реконструкція головного мозку ускладнюється через відсутність достатньої інформації про головний мозок багатьох викопних приматів, що пояснюється відсутністю знахідок черепної коробки, яка дала б змогу реконструювати мозок за внутрішньою поверхнею порожнини мозкового відділу черепа.

Можна припустити, що у пропліопітека — родоначальника всіх вузьконосих мавп, враховуючи його розміри ті ла, маса головного мозку не перевищувала 100 г (це приблизно середня величина головного мозку сучасних мартишкоподібних мавп). У египтопітека, залишки щелеп і зубів якого були знайдені в олігоценових шарах Єгипту і який розвивався у напрямі до вищих приматів (гоміноїдів), головний мозок, очевидно, був трохи більших розмірів, ал все-таки менший, ніж у сучасних гібонів (у середньому – 130 г).

Враховуючи порівняльно-анатомічні дані, можна гадаті що у пропліопітека, одного з найбільш ранніх видів мавп вже були досить добре розвинені вищі коркові центри головного мозку.

У приматів олігоценової групи поряд з добре розвине. ним органом слуху значно удосконалився орган зору, а саме: сформувався бінокулярний стереоскопічний зір. Це мало велике значення для контролю над функціями маніпулювання різними предметами, тримаючи їх у двох або в одній кінцівці.

Ще більше розвивався головний мозок у приматів, які наблизилися до їх вищих форм (гоміноїдів). Поки що родоначальники цієї гоміноїдної групи (деякою мірою вони були близькі до єгиптопітеків) невідомі, проте реконструкція їхнього головного мозку можлива на основі опосередкованих доказів, а саме завдяки вивченню порівняльної анатомії гоміноїдів, що дожили до наших днів (гібонові, понгіди, гомініди). У зв'язку з цим можна припустити, що в півкулях мозку первинних гоміноїдів існували зачатки філогенетично нових полів у нижньолобовій і верхньоскроневій частках. Характерно те, що відносна площа найважливіших для функції маніпулювання полів у сучасних людиноподібних мавп у 10 разів більша, ніж у нижчих вузьконосих мавп.

Цікаво, що всі сучасні понгіди і гібони не тільки не мають ширший діапазон маніпуляційних рухів порівняно з іншими сучасними мавпами (капуцини, мартишки, павіани та ін.), а й значно поступаються перед ними за різноманітністю цих рухів, які виконують кистями. До цього слід також додати, що конструктивна діяльність людиноподібних мавп має звичайно нестійкий характер і виникає лише в умовах штучно поставленого експерименту. Цілеспрямовані ж дії, як правило, розвинені слабо. Експериментальні дослідження Г. Ф. Хрустова показали, що жодна з шимпанзе не могла перейти до виготовлення знарядь не за допомогою природних органів (зубів, пальців), а за допомогою інших предметів. Цю обставину можна пояснити своєрідним бар'єром, зумовленим, очевидно, недостатнім розвитком корко-мозкових зв'язків цих мавп.

Як же розвивався головний мозок у вищих приматів, що продовжували свою еволюцію в умовах відкритих біотопів? Відповідь на це питання можна дати, по-перше, на основі вивчення внутрішньої будови черепів австралопітекових і, по-друге, на основі опосередкованих даних.

Внаслідок визначення об'єму головного мозку за відливами внутрішньої поверхні черепів з'ясувалося, що середня маса його у австралопітеків була значно більшою (близько 550 г), ніж у шимпанзе (в середньому 400 г). Привертає увагу те, що в австралопітеків уже намітилося деяке збільшення лобової, тім'яної (особливо верхньотім'яної) та скроневої часток, тобто саме тих відділів великих півкуль головного мозку, які мали зв'язок з формуванням руки і розширенням форм звукової сигналізації.

Одночасно слід врахувати, що деякі з цих приматів вперше перейшли до виготовлення справжнього кам'яного знаряддя. Усе це дає підставу твердити, що вищі коркові центри у більшості австралопітеків уже зробили значний еволюційний стрибок у напрямі розвитку людини.

Говорячи про еволюційні перетворення головного мозку на прикладі еволюції вищих приматів, ми поки що зовсім не розповідали про розвиток інших досить важливих функцій, зокрема членороздільної мови, яка тісно пов'язана з абстрактним мисленням і почала розвиватись, очевидно, лише на рівні формування первісних людей.

Розглядаючи морфофункціональні передумови олюднення, можна вказати на велику кількість морфологічних особливостей, що мають вторинний характер (форма і розміри мозкового відділу черепа, склеписта стопа, форма таза, вигнутий хребет, розміри зубів та ін.) і перебувають у тісному взаємозв'язку з еволюцією приматів, які стоять на порозі гомінізації.

У природі серед різних видів тварин поширені стадність та угруповання як форми існування їх окремих видів. Переваги угруповання цілком очевидні. Це насамперед захист (особливо малят) від ворогів, полювання (у деяких хижаків), навчання молодих тварин корисних навичок, використання досвіду вожака тощо. Існують і складніші угруповання. Так, відоме спільне будівництво гребель у бобрів. У бджолиному ж і мурашиному угрупованні існує чіткий (закріплений спадковістю) розподіл обов'язків, що допомагає їм вижити і, отже, процвітанню того чи іншого виду.

Вчені звернули увагу на те, що нераціонально шукати предків людини серед нестадних тварин, оскільки найістотніша особливість людини — праця — з самого початку свого виникнення була суспільною. У зв'язку з цим слід зазначити, що серед численних сучасних мавп стадність переважно збереглася у мавп Східної півкулі, тобто генетично найближчих до людини форм.

Стадний спосіб життя зумовив звукові форми спілкування у вигляді диференційованих звукових сигналів, особливо важливих для відкритих ландшафтів, які не були захищені так, як тропічні ліси з буйною рослинністю, від масового вторгнення хижаків.

Всеїдність, тобто здатність вживати різноманітну їжу (рослинну і тваринну), серед приматів виникла внаслідок пристосування до найскладніших природних умов, якими в той час були відкриті та напіввідкриті біотопи. Є підстави вважати, що саме всеїдність, пов'язана з більшим вживанням м'ясної їжі, потребувала від тварини не лише більшої активності, а й складніших дій передніх кінцівок. Так, для того щоб забити ту чи іншу тварину, вищий примат за відсутністю природного озброєння (ікла, кігті, роги тощо) був змушений все частіше користуватися випадково знайденими предметами (палки, кістки, каміння та ін.), якими можна було завдати удару на близькій відстані або кидати їх.

Підсумовуючи основні біологічні передумови антропогенезу, слід,

по-перше, зробити висновок про те, що всі вони пов'язані між собою,

а, по-друге, звернути увагу на те, що передумови, як правило, мали тісний зв'язок з умовами середовища, зокрема у зв'язку з пристосуванням до життя на відкритих та напіввідкритих просторах.

Звичайно, немає підстав твердити, що більшість приматів неогенового періоду, які прогресивно розвивалися, згодом стали прямоходячими. Тим більше немає доказів того, що всі вищі примати, які стали двоногими і мали досить добре розвинену кисть і великий головний мозок, послужили основою для становлення людини. Еволюція людини відбувалася внаслідок інтенсивного добору, який, очевидно, досяг свого апогею на передлюдській стадії еволю. цих вищих приматів.

Слід підкреслити, що пристосування до ходіння на двох ногах і прямоходіння ще малоспеціалізованих форм вищих приматів могло сприяти розвиткові своєрідної склепистої стопи, багатофункціональної кисті і високодиференційф, ваного головного мозку. Це ознаки, дальший прогресивний розвиток яких перебував не тільки в межах найголовніших передумов, а й був тісно пов'язаний з основними| соціальними факторами і рушійними силами олюднення вищих приматів.

Проте на цьому етапі розвитку вищих приматів далеко не всі з них витримали іспит природного добору в складних умовах відкритих просторів, де небезпека підстерігала їх на кожному кроці. У зв'язку з цим деякі з приматів перекочували в тропічні ліси, де було менше ворогів більше харчових ресурсів. Там вони поступово пристосувалися до швидкої форми пересування (підвішування на кистях, розгойдування, акробатичний переліт з гілки на гілку), тобто кисть приматів, що стали жити виключно на деревах, набула вузькоспеціалізованих рис (вкорочення першого пальця при значному подовженні III—V променів, гачковидна форма пальців та ін.), що спостерігається у сучасних гібонів і понгід. Як наслідок такі вищі примати втратили здатність розвиватися в напрямі до олюднення.

На відміну від цих гоміноїдів, вищі примати, що залишилися у відкритих і напіввідкритих біотопах, продовжували прогресивно розвиватися на шляху до олюднення. У зв'язку з цим можна припустити, що найпрогресивніші форми з безпосередніх предків людини, які вже мали розвинені передні кінцівки і диференційовану центральну нервову систему, використовуючи в особливих випадках свій «запасний розум», могли підправляти випадково знайдені предмети, які вони вживали для захисту і нападу, не тільки за допомогою рук і зубів, а й опосередковано, за допомогою інших предметів (били каменем об камінь, щоб загострити край і т. ін.). Так виникли перші справжні кам'яні знаряддя, які, проте, ще не свідчили про наявність трудової діяльності, але, були джерелом розвитку цієї діяльності.

Дата добавления: 2014-01-05