Специфіка взаємодії ЗМІ та судової системи

У частині видань, теле-, радіоканалів проявляється критичне ставлення до дій влади. У одних – це окремі матеріали, у інших- в цілому видання. На жаль, опозиційність як суспільне явище не має чіткої в законі закріпленої ясності і тому виступи опозиції в ЗМІ ще не стали дієвим фактором прогресу. А.Москаленко: “Преса повинна бути в потенційній конструктивній опозиції до влади. Щоб помилки і перекоси останньої не залишались непоміченими”.

Владні органи не бажають, щоб хтось інший здійснював управлінські функції (“преса розперезалася, виносить з хати сміття”). Однак незалежно від бажань влади, ЗМІ впливають на свідомість, настрої і дії людей, і тому з повним правом можна говорити про виконання ними владних функцій. Більше того, висловлюється думка про особливий статус ЗМІ: преса не четверта після перших трьох, а четверта поряд з ними. Але медіа можна порівнювати з владою лише за умови: 1) повної незалежності від влади; 2) всебічної та обгрунтованої критики журналістами всіх прорахунків у діях владних структур.

Вплив влади через адмінресурс постійно вдосконалюється: від прямих вказівок до більш тонких методів (безкоштовна преса).

В країнах з перехідною економікою, де влада має корумпований характер, пооряд з брудною політикою існує брудна журналістика. Це журналістика замовних матеріалів, де „журналісти-кілери” „знищують” одних політиків і вихваляють інших.

Колізії виникають в розбіжності інтересів: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до громадськості те, що влада б воліла приховати. Влада не спроможна вести системний (робочий, постійний) діалог. Влада зазвичай використовує громадськість лише для освячення власних рішень – а не для справді їх спільного пошуку.

1. Специфіка взаємодії ЗМІ та судової системи.

3. Реалізація і захист прав журналістської діяльності.

Парадоксальність взаємин ЗМІ із судовою системою полягає в тому, що вони настільки ж не вивчені, наскільки й актуальні. У будь-якому суспільстві форма співіснування преси та судової влади є досить специфічною і напруженою. Адже преса і суди перебувають на вістрі суспільних пристрастей. Попри взаємну залежність вони мають також різні підходи до суспільних явищ: преса оцінює ці явища з позиції інтересів громадськості, суди – з точки зору законодавства, і обидві сторони переконані: все, що робить кожна,- на користь суспільству. У демократичних суспільствах вживаються заходи для гармонізації цих взаємин. В Україні напруженість у взаєминах між пресою і судовою системою виявляється набагато оголеніше й різкіше. Йдеться як про проблеми висвітлення роботи судів, так і про використання судової влади для переслідування преси. Колізійні відносини ЗМІ і судової системи пояснюються такими чинниками:

1) тривале перебування суспільства у тоталітарному режимі та відсутністю демократичних традицій;

2) підвищена криміногенна обстановка, характерна для посттоталітарних країн;

3) недосконале законодавство, яке регулює відносини ЗМІ із суспільством;

4) надзвичайно висока корумпованість судової системи.

Створення ефективної системи взаємодії судів і ЗМІ є одним з пріоритетних напрямків демократизації в сучасній Україні. Неможливо забезпечити справедливе та ефективне судочинство, якщо воно не є відкритим для громадськості. Саме цього вимагають сучасні демократичні стандарти судочинства.

Прозорість функціонування державних інститутів – важлива ознака сучасної демократії. Громадяни мають знати, хто і як приймає суспільно важливі рішення, як вони виконуються і які це має наслідки для суспільства в цілому. ЗМІ відіграють роль непересічного суспільного механізму у взаємодії судової системи та інститутів громадянського суспільства.

Вочевидь, для ЗМІ саме судова проблематика є найскладнішою та «найделікатнішою». З чим це пов’язано? По-перше – з наявністю спеціальних юридичних знань у журналістів для максимально коректного висвітлення подій, що відбуваються у залі судового засідання. Адже без елементарного знання права, побудови системи державних та судових інституцій неможливо професійно висвітлити судові новини. По-друге, специфіка роботи судових інстанцій передбачає певну закритість, що, певна річ, аж ніяк не влаштовує журналістів. Делікатність же цієї проблеми для ЗМІ полягає у необхідності постійно дотримуватися балансу щодо втручання в діяльність суду. Тобто можна говорити про дві проблеми. З одного боку, судді не мають чітких уявлень про демократичні стандарти взаємодії зі ЗМІ, з іншого – журналісти не завжди готові належним чином сприймати специфічні обмеження своїх прав у висвітленні судової проблематики, а також у своїй більшості не мають достатніх правових знань для цього. Результат подібного стану речей очевидний – втрачається громадський контроль над діяльністю судової системи.

Таким чином, взаємини ЗМІ і судів можна розглядати принаймні в двох площинах: ЗМІ (журналіст) як сторона в процесі і суди – як об’єкт журналістської уваги при виконанні ними своїх професійних обов’язків. При цьому від судів при винесенні рішень вимагається справедливість, компетентність і неупередженість, а від ЗМІ – відсутність зазіхань на авторитет суду (плюс все те, чим має відрізнятись справжня журналістика). Питання про роль і дії судів і ЗМІ вкрай актуальне, оскільки загальновідомим є факт, що переважна більшість українських громадян судам не довіряють. Тобто у більшості українців (поза залежністю від того, чи мають вони якусь конкретну справу в суді, чи ні) існує думка, що «зв’язуватись» з судами є справою невдячною, затратною, а справедливий розгляд справи залежить не тільки і не стільки від аргументованості позиції, скільки від наявності зв’язків і кількості грошових знаків. І така думка не тільки не спростовується в ЗМІ, а навпаки підігрівається. І на сьогодні невдячною є робота з пошуку відповіді на традиційне запитання: «Хто винуватий», що все так склалось? Чи то система загалом дає збій, чи окремі випадки суддівської недобропорядності роздмухуються до масштабів цілої країни? Очевидно одне: думка про «збанкрутілу» судову систему шкодить всім. Громадянам, оскільки вони зневірились у правосудді. Суддям, позаяк навіть законне і обґрунтоване рішення, незручне для когось, може стати підставою для цілої інформаційної кампанії, яка проводитиметься в комфортному для неї середовищі стереотипів «продажних суддів». Вихід з цього замкненого кола є. Але він передбачає обопільну працю судів і ЗМІ. У журналістському середовищі мають впроваджуватись стандарти висвітлення роботи судів, а суди, у свою чергу, мають відповідати законними і справедливими рішеннями. Попри всі труднощі практика демонструє незначні, але просування. Приклад з практики Газета позивалась до іншої газети (фігурально висловлюючись, бо позов у визначенні суб’єктного складу був бездоганним), вимагаючи спростування недостовірної інформації та відшкодування немайнової шкоди. Такий прогресивний і цивілізований спосіб з’ясування відносин між виданнями не є новим, але даний випадок не був позбавлений пікантних моментів. Наприклад, з-поміж інших обґрунтувань доброї ділової репутації позивача зазначалась його участь у конкурсі «Тварина року». І хоча ця згадка містилась в переліку інших поважних відзнак і нагород, погодьтесь, вона не може не викликати посмішку. Позивач просив спростувати такі інформаційні фрагменти авторської статті: «…два місяці газета «ХХХ» фактично вела на нього «полювання» (хоча і вистрілювала «холостими набоями», бо наводила переважно перекручені, або взагалі висмоктані з пальця факти)», «… будь-яку проплачену «заказуху» у ЗМІ…», «… журналістика перетвориться на звичайного ката». Суд першої інстанції позов частково задовольнив, перше з трьох висловлювань було визнано недостовірною інформацією, яку позивача зобов’язано було спростувати. Частково задовольнив і позовні вимоги щодо відшкодування немайнової шкоди – за умови повної відсутності доказів її наявності і розмірів. При цьому суд (1) не вивчив питання оспорення «розчленованого» позивачем для цілей позову цілісного речення та зміни або не зміни ним первісного смислового навантаження внаслідок такої некоректної операції; (2) не дослідив обставину належності його (в переважній більшості елементів) до оціночних суджень; (3) проігнорував подані відповідачами докази підставності такого оціночного судження. Відповідно до ст. 47-1 ЗУ «Про інформацію» оціночні судження не підлягають спростуванню. А ще вони не підлягають спростуванню з точки зору здорового глузду і з огляду на практику ЄСПЛ, рішення якого мають застосовуватись в Україні як джерело права (ст. 17 ЗУ від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»). Звернусь тільки до хрестоматійного рішення Суду у справі “Лінгенс проти Австрії”: «на думку Суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (...)». Не слід забувати, що ця тиражована правова позиція Суду є неповною. Завжди треба пам’ятати її продовження: «У зв’язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність». Тобто недостатньо посилатись на те, що поширеним виявилось оціночне судження. Необхідно доводити його підставність, аби уникнути обвинувачення в зловживанні правом на свободу висловлювань. Апеляційний суд рішення районного суду змінив, у позові відмовив у повному обсязі.