МВ на Близькому Сході у 90-х рр. ХХ ст

Роль ООН у врегулюванні кризи.

Політика СРСР.

Утворення антиіракської коаліції.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.

Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронт проти Іраку на своїй території.

Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулю­вання конфлікту.

Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.

Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.

2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.

6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку..

Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші (операція «Буря в пустелі»).

28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

У 90-х рр. ХХ ст.на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:

розпад СРСР, та як наслідок – припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході;

нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн-членів РСАДПЗ та Сирії;

зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;

зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду;

поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представни­ками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підпи­сали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією.

За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, мова йшла навіть про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснювася виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.

Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не міг допустити Барак.

Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” з боку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).

Проте, все ж таки здавалось багатьом, що події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку. Але вторгнення американської армії до Афганістану й Іраку на початку 2000-х рр. різко загострило ситуацію у МВ загалом і на Близькому Сході зокрема.

Дата добавления: 2014-01-05