Методика прогнозування імовірності банкрутства

Прогнозування результатів господарської діяльності - найважливіша складова діяльності економічних служб будь-якого підприємства. Спрогнозувати – значить передбачити, вчасно прийняти необхідні заходи, а значить забезпечити стабільність виробничого процесу, фінансового положення підприємства. У вітчизняній практиці прогнозування виробничої діяльності, як правило, здійснюється через розробку бізнес-плану, який в більшості випадків завершується фінансовим планом. Можливості аналізу імовірності банкрутства при цьому досить обмежені. Передбачити можна лише явне банкрутство. У багатьох випадках саме нерозуміння значення прогнозування фінансового положення з боку керівників підприємств і призвели до ситуації коли богато підприємств в Україні опинилося в положенні банкрутів. Разом з тим, вітчизняними та закордонними спеціалістами з фінансового аналізу розроблені методики та підходи що до прогнозування імовірності банкрутства. Найбільш поширеними серед них є наступні:

· прогнозування банкрутства через аналіз системи фінансових коефіцієнтів;

· прогнозування банкрутства через аналіз грошових потоків;

· тестові показники прогнозування банкрутства;

· суб’єктивні критерії.

Розглянемо детальніше кожен з цих методів.

Прогнозування банкрутства через аналіз системи фінансових коефіцієнтів. Цей метод фактично зводиться до прогнозування показників фінансово-господарської діяльності, розглянутих нами в попередньому розділі. Для їх прогнозування, крім власне бізнес-плану, необхідно ще зробити прогнозний баланс і прогнозний звіт про фінансові результати. В окремих випадках необхідним є розробка і прогнозного звіту про рух грошових коштів. У вітчизняних виданнях, які стосуються методичних проблем розробки бізнес-планів, вже наводяться відповідні методики та рекомендації. Але на жаль в більшості випадків вони носять узагальнюючий характер і не враховують специфіку різних галузей. Усе це стримує практичне використання даного методу.

Прогнозування банкрутства через аналіз грошових потоків. Методика аналізу грошових потоків детально нами розглянута в розділі 6. Тому лише зазначимо, що якщо виявиться що прогнозується від’ємне значення грошових потоків, то це буде означати високу вірогідність банкрутства. Але при цьому можливий варіант коли підприємство зможе вчасно погасити всі свої зобов’язання, хоча буде відчувати гостру нестачу можливостей для нових інвестицій. А в сучасних умовах глобалізації світової економіки це фактично буде означати відставання від конкурентів і поступову втрату ринків збуту. У кінцевому підсумку це неминуче призведе до банкрутства.

Тестові показники прогнозування банкрутства. Основоположником цього методу є відомий американський економіст Едвард Альтман, який в 60-70 –х рр. розробив і запропонував кілька тестових моделей для визначення імовірності банкрутства.

Найбільш простою серед них є двофакторна модель, яка має наступний вигляд:

Z = -0,3877 – 1,0736Х₁ + 0,0579Х₂,

де Х₁ – коефіцієнт покриття (поточні активи/поточні пасиви);

Х₂ – коефіцієнт фінансової залежності (залучений капітал/загальний капітал).

Якщо отримана величина Z<0, то вірогідність банкрутства більше 50%, якщо Z>0, то вірогідність банкрутства більше 50% і у випадку коли Z=0 вірогідність банкрутства 50%. Таким чином, через ігнорування багатьох факторів, точність розрахунку по даній моделі досить приблизна.

Більш точні результати можливо отримати при використанні п'ятифакторної моделі Е. Альтмана, яка має наступний вигляд:

Z = 1,2Х₁ + 1,4Х₂ + 3,3Х₃ + 0,6Х₄ + 0,99Х_5,

де Х₁ – питома вага оборотних активів в їх загальній величенні, тобто відношення оборотних активів до їх загальної суми;

Х₂ – рентабельність активів, тобто відношення нерозподіленого прибутку до загальної величени активів;

Х₃ – рентабельність активів розрахована через використання величини чистого прибутку;

Х₄ – коефіцієнт покриття по ринковій вартості власного капіталу. Розраховується як відношення останнього до поточних зобов'язань;

Х₅ – рентабельність активів розрахована через використання обсягу реалізації, тобто відношення останнього до загальної суми активів.

Ця модель була розроблена в 1968 р. для оцінки імовірності банкрутства корпорації США. Імовірність банкрутства оцінюється через значення Z – рахунку, обчисленого за реальними даними підприємства і визначається такою:

· до 1,8 – дуже висока;

· від 1,81 до 2,7 – висока;

· від 2,8 до 2,9 – можлива;

· понад 3,0 – дуже низька.

Практика використання цієї моделі в США, Канаді, Австрії, Японії показує, що спрогнозувати вірогідність банкрутства за даною моделлю можливо на один рік з точністю – 90%, на два роки – 70%, на три роки – 50%. У подальшому Е.Альтман ще удосконалив свою модель, зробивши її семифакторною і довівши точність прогнозування банкрутства до 70% у наступні п’ять років. Крім того, з’явилися моделі розроблені й іншими вченими. Однак, на нашу думку, використання в умовах України моделей Е.Альтмана, чи будь-яких інших моделей розроблених виходячи із практики західних компаній некоректне. Для цього висновку є наступні причини.

Всі перелічені моделі були розроблені в 60-70-х рр. За цей час змінилося багато макро та мікроекономічних чинників які впливали на появу кризових явищ в економіці підприємств. До них відносяться зміни в системі бухгалтерського обліку, податковому законодавстві, в механізмі державної підтримки багатьох галузей.

Особливості бухгалтерського обліку в Україні. Незважаючи на те, що впродовж останніх п’яти-шести років було ліквідовано багато розбіжностей між міжнародними стандартами бухгалтерського обліку і вітчизняними вони, ще залишаються. У цих умовах актуальною проблемою є розробка вітчизняних Z – рахунків для прогнозування можливості банкрутства. Перші роки в цьому напрямку вже зроблені. Так, в Російській Федерації вже є досвід розрахунку показника Z для підприємств нафтогазового комплексу.

Суб’єктивні критерії загрози банкрутства. Попередні методи дозволять в значній мірі передбачити загрозу банкрутства, але вони ніколи не зможуть зробити це з 100% імовірністю. Тому завжди залишається місце для суб’єктивного визначення загрози банкрутства того чи іншого підприємства.

Суб’єктивний аналіз передбачає використання не кількісних, а критеріїв в основі яких лежить власний досвід конкретної людини. Перелік цих критеріїв дуже великий і охоплює в більшості випадків такі індикатори що лежать на поверхні. До них можна віднести часті зміни керівників і ключових працівників, зміни господарських партнерів, втрата традиційних ринків збуту продукції, затримка впровадження нових розробок, затримка у виконанні поточних платежів, зміни у складі засновників, фінансування капіталомістких проектів, що непов'язані з основною діяльністю, безконтрольне використання коштів та інші.

3.6. Практичні аспекти використання Закону України «Про банкрутство»

Стан банкрутства – це особливе правове положення юридичної особи. Виходячи із положення Закону підприємство може опинитися в положенні банкрута, якщо воно не в змозі відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів. Однак особливість сьогоднішньої ситуації в Україні полягає в тому, що більшість підприємств де-факто знаходяться в положені банкрутів, однак юридично цей статус набули далеко не всі з них. Особливо це стосується великих і напівдержавних підприємств, а також сільськогосподарських підприємств. Ми не будемо розглядати причини цього, тому що це окрема тема, а перейдемо безпосередньо до розгляду практичних аспектів використання Закону “Про банкрутство”.

Арбітражним судом справу про банкрутство може бути порушено в наступних випадках:

1) за письмовою заявою будь-кого з кредиторів;

2) за письмовою заявою самого боржника;

3) за письмовою заявою органів державної податкової адміністрації;

4) за письмовою заявою державної контрольно-ревізійної служби.

Справу про банкрутство, на підставі заяви кредитора, може бути порушено, якщо боржник, по-перше, має заборгованість у розмірі не менш ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати (на 01.01.2002 р. – 35400 грн.), по-друге, якщо вимога погасити борг не задовольняється боржником протягом трьох місяців після встановленого для її погашення строку, по-третє, якщо є рішення суду, арбітражного суду, які вже розглядали вимоги кредиторів до боржника.

У відповідності з пунктом 2 статті 6 Закону боржник сам має право звернутися до арбітражного суду із заявою про визначенні його банкрутом у разі його фінансової неспроможності чи загрози такої неспроможності. На жаль в Україні це право використовується при так званому “фіктивному банкрутстві”. Тобто боржник вважає, що йому краще збанкрутувати, ніж задовольняти вимоги кредиторів. При цьому може виявитися, що у самого боржника майже не залишилося ліквідного майна та інших платіжних засобів.

Між тим право на самобанкрутство існує в багатьох країнах і дозволяє фірмам і корпораціям, які опинилися за різними причинам у скрутному становищіна певних умовах зберегти своє виробництво, ринки збуту, а значить і робочі місця. Е.Брігхем у класичному підручнику “Основи фінансового менеджменту” наводить один приклад самобанкрутсва, який ми процентуємо дослівно: “…положення в Акті про банкрутство дозволяє компаніям стати під охорону у рамках розділу 11, тобто реорганізуватись. Якщо ж прогнозу показують, що тривалість бізнесу при поточних умовах буде вести до фінансової неспроможності, тоді компанія буде ліквідована. Ці положення були застосовані Франко Лоренцо, головним акціонером компанії “Continental Airlines”. Він переконав, що якщо б компанія “Continental” продовжувала оперувати у рамках її поточного, на той час єдиного, контракту, вона могла стати неплатоспроможною через декілька місяців. Компанія потім сформувала план реорганізації, який включав головні зміні у її контракті з профспілкою. Суд знайшов це прийнятним і дозволив компанії “Continental” анулювати свій контракт. Він потім реорганізував її в транспортне агентство і реорганізація дозволила компанії досягти значних фінансових успіхів”.

Таким чином, самобанкрутство - це можливість підприємству самому почати діяти, не очікуючи поки почнуть діяти кредитори. У шахах відомо, що той хто починає гру першим зразу отримує перевагу. У даному випадку до переваги самобанкрутства можна віднести наступні моменти:

· боржник у значно більшій мірі може контролювати хід судового процесу;

· боржнику належить право вибору умов санації;

· можливість знайти санатора ще до порушення справи про банкрутство.

У конкретних випадках можуть бути й інші чинники, що зумовлюють необхідність самобанкрутства. Але при цьому державні установи повинні чітко відслідковувати і контролювати ці процеси, керуючись перш за все суспільними інтересами.

Після прийняття заяви арбітражний суд впродовж п’яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення справи про банкрутство і направляє її копії зацікавленим особам і державному органу з питань банкрутства. у цій ухвалі вказується дата попереднього засідання, яке повинно бути призначено впродовж місяця з дня порушення справи про банкрутство.

За результатами попереднього засідання арбітражний суд, в разі необхідності, призначає розпорядника майна боржника. Тією ж постановою арбітражний суд зобов’язує кредитора (боржника в разі якщо він є ініціатором справи) подати в офіційний печатний орган Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України об’яву про порушення справи про банкрутство. Впродовж місяця з дня надрукування об’яви про банкрутство приймаються заяви від всіх кредиторів і можливих санаторів. У цей же термін суд виносить визначення, яким зобов’язує кредиторів скликати збори і створити комітет кредиторів. Створення комітету кредиторів є обов'язковим якщо їх кількість більша десяти. Повноваження цього комітету визначаються загальними зборами кредиторів і передаються в арбітражний суд.

Кредитори маючи на руках рішення про стягнення грошових коштів, виконання яких ще не настало, повинні в цей час подати заяву до арбітражного суду. У випадку якщо наказ знаходиться на виконанні у державних виконавців, але не був виконаний до об’яви про банкрутство, то він повинен бути переданий створюваній ліквідаційній комісії.

Впродовж місяця з часу надрукування об’яви арбітражний суд може винести рішення про проведення санації враз і надходження пропозиції від можливих санаторів та за згоди на це кредиторів. У цьому випадку справа про банкрутство підприємства припиняється. У разі якщо пропозицій від санаторів не надходило, чи кредитори були не згодні з ними, арбітражний суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом. З цього моменту:

· підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

· строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

· припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

· відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

· укладання угод, пов’язаних з відчуженням майна банкрута чи передаванням його третім особам, допускається в порядку передбаченим Законом;

· скасовується арешт накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладання нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

· вимоги чи зобов’язання боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

· припиняється повноваження органів управління банкрута щодо управління та розпорядження його майном;

· керівник банкрута звільняється з роботи у зв’язку з банкрутством підприємства.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) виконує цілий ряд функцій. Перелічимо основні з них:

· приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження;

· виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;

· здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно із законодавством;

· аналізує фінансове становище банкрута;

· виконує повноваження керівника банкрута;

· очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

· пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкрута;

· заявляє в установленому порядку заперечення по заявлених до боржника вимогах кредиторів;

· вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;

· передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута, які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов’язковому зберіганню;

· реалізує майно банкрута для задовільнення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів;

· здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Арбітражний суд може продовжити цей строк ще на шість місяців, якщо інше не передбачено Законом. Ліквідатор (ліквідаційна комісія) працює від імені органа юридичної особи – суб’єкта банкрутства, використовуючи для розрахунків за продані активи і для розпорядження виручених коштів між кредиторами банківський рахунок цієї юридичної особи. В окремих випадках Ліквідатор (ліквідаційна комісія) може відкривати власний розрахунковий рахунок.

З метою погашення боргу стягнення може бути накладено на все майно боржника. Рішення про продаж майна приймається ліквідаційною комісією за погодженням із зборами (комітетом) кредиторів. Ліквідатор (ліквідаційна комісія) подає позови про стягнення дебіторської заборгованості на загальних засадах, тобто без звільнення від сплати держмита.

Законом встановлена наступна черговість задовільнення претензії кредиторів:

1) у першу чергу задовольняються вимоги забезпечені заставою, виплати вихідної допомоги звільненим працівникам, витрати, пов’язані з впровадженням у справі про банкрутство в арбітражному суді та роботу ліквідаційної комісії;

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих товариств;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів;

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

5) у п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задовільнення вимог попередньої черги. У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задовільнення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги.

Цікавим є співставлення порядку задовільнення вимог кредиторів в Україні та США. У США у відповідності з актом про банкрутство встановлена наступна черговість розподілу активів при ліквідації боржника:

1) забезпечені кредитори, які мають право на частину виручки з продажу власності, що підлягала арешту або заставі. Якщо виручені суми не повністю здатні задовольнити вимоги забезпечених кредиторів, залишений баланс розглядається як загальна кредиторська вимога;

2) витрати довірчих власників йдуть на керування та здійснення операцій фірми-банкрута;

3) зазначені витрати розпочинаються після настання змушеного випадку, але до того, як зустрівся довірчий власник;

4) заробітна плата в межах попередніх трьох місяців до подання петиції про банкрутство. Сума заробітної плати обмежена 2000 доларами на особу;

5) вимоги щодо несплачених контрибуції службовцю мають бути задовільнені за шестимісячний строк до подання петиції. Проте, ці вимоги, плюс заробітна плата з пункту 4, не мають перевищувати 2000 доларів на одного службовця;

6) нараховані вимоги для клієнта депозиту, що не перевищують 900 доларів на особу;

7) податки за рахунок федерального, окружного та будь-якого іншого урядового агентства;

8) неконсолідовані пенсійні планові заборгованості;

9) загальні або незабезпечені кредитори;

10) привілейовані акціонери, які можуть отримати суму понад номінальну вартість випуску;

11) звичайні акціонери, будь-які фонди, що ще залишилися.

Співставлення порядку погашення вимог кредиторів в Україні та США дає змогу зробити висновок, що принципових розбіжностей між ними нема. Але є окремі особливості цього процесу. До них можна віднести наступні моменти.

1) У США в разі недостатності коштів від продажу майна забезпеченого заставою, для повного задовільнення вимог кредиторів, вони переходять до загальних вимог. В Україні вони вважаються в цьому випадку погашеними.

2) У США у відповідності з пунктом 4, 5 Акта про банкрутство обмежується сума максимальної заробітної плати, яка погашається та встановлюється строк її погашення. В Україні цих обмежень немає. Внаслідок цього багато кредиторів не бачать сенсу розпочинати процедуру банкрутства, бо розуміють що їхні вимоги навряд чи будуть задовільнені.

3) У США встановлено спрощений порядок банкрутства для малих підприємств чия заборгованість не перевищує 2,5 млн доларів. У цьому випадку судовий процес може тривати не більше шести місяців. В Україні спрощеного порядку банкрутства не передбачено.

Це безумовно тільки основні розбіжності в проведенні процедури банкрутства. Але при цьому слід мати на увазі, що законодавча база процедури проведення банкрутства в США вже існує і доопрацьовується починаючи з другої половини XIX століття, а в Україні, як ми вже відмічали, вона була створена тільки в 1992 р.

Повертаючись до порядку проведення банкрутства зазначимо, що в разі недостатності коштів від реалізації майна боржника перед кредиторами, їх вимоги вважаються погашеними. У разі якщо майно залишається після задовільнення цих вимог, то воно передається підприємству-боржнику. У цьому випадку підприємство вважається вільними від боргів і може продовжити свою господарську діяльність.

Дата добавления: 2014-01-05