Лекция № 2

План

1. Спілкування і комунікація.

2. Функції спілкування.

3. Види і форми спілкування.

4. Етапи спілкування.

5. Мова, мовлення, спілкування.

6. Невербальні засоби комунікації.

7. Гендерні аспекти спілкування.

8. Поняття ділового спілкування.

Зміст лекції

1. Спілкування і комунікація.

Спілкування – це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми, взаємодії мовців, в основі якого є обмін думками, волевиявленнями з метою інформування.

Правила спілкування – це рекомендації про ефективне спілкування, які склалися у суспільстві і відбивають комунікативні традиції певного етносу. Ці правила засвоюються у процесі навчання і шляхом наслідування і відтворюються автоматично у різних ситуаціях.

Мовленнєва комунікація – цілеспрямований інформаційний обмін висловлюваннями в різних процесах спілкування.

2. Функції спілкування.

Функції спілкування – зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Виділяють такі функції спілкування:

1) контакту (створення атмосфери взаємної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв’язок до завершення акту спілкування);

2) інформаційну(обмін інформацією, запитання і відповіді);

3) спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

4) координаційну (улагодження дій комунікаторів);

5) пізнавальну (адекватне сприймання і розуміння змісту повідомлень);

6) емотивну (обмін емоціями);

7) налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

8) регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії і тактики).

Професійне спілкування у сфері ділових стосунків презентують такі функції:

1) інструментальну (передавання й отримання інформації, необхідної для здійснення професійної дії, прийняття рішення);

2) інтегративну (засіб об’єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

3) самовираження (демонстрування особистісного інтелекту);

4) трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

5) соціального контролю (регламентування поведінки і мовлення учасників ділової взаємодії);

6) соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

7) експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного).

3. Види і форми спілкування.

Види спілкування класифікуються за такими ознаками:

1) За участю мовних засобів: вербальне, невербальне, комбіноване.

2) За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3) За темою: політичне, наукове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4) За метою: ділове і розважальне.

5) За кількістю учасників: внутрішнє, міжособистісне, групове, публічне, масове.

6) За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, полі логічне і монологічне.

7) За мірою офіційності: офіційне (в соціальних умовах) і неофіційне (приватне).

8) За тривалістю: постійне, періодичне, короткотривале, довготривале.

9) За способом вибору партнера: ініціативне (співрозмовники мають змогу вибрати партнера) і вимушене (спілкування незалежно від бажання).

10) За соціальними чинниками: особистісно і соціально зорієнтоване.

11) За результативністю соціальної взаємодії та досягнутим ефектом: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільні контакти неможливі), бажане (міжособистісні контакти,що сприяють успішному вирішенню професійних чи виробничих проблем), нейтральне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють вирішенню проблем), небажане (міжособистісні контакти,які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

12) За дотриманням норм – нормативне (відповідно до літературних норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне й не етикетне.

За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування:

1. За організаційним аспектом професійної взаємодії виділяють такі форми спілкування: 1) індивідуальні і групові бесіди; 2) телефонні розмови; 3) наради; 4) конференції; 5) збори: 6) дискусії; 7) полеміка.

2. За втіленням мовних засобів: 1) зовнішнє (усне і писемне), 2) внутрішнє (розмова із собою).

3. За способом взаємодії між комунікантами (за їх кількістю):монологічне, діалогічне, полі логічне.

4. З урахуванням специфіки спілкування: 1) безпосереднє спілкування (віч на віч); 2) опосередкованого спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, інтернет тощо).

5. Залежно від функції та змісту повідомлення – побутове, наукове, офіційно-ділове, естетичне.

6. За способом організації – стихійне (випадкова зустріч), організоване (збори, мітинги, конференції тощо).

7) за сферами спілкування або стосунками комуні кантів: дружнє (розмова друзів,добре знайомих, закоханих тощо); антагоністичне (вороже налаштованих людей); офіційне (рольове).

Усі названі форми спілкування відрізняються мовними засобами, стильовим забарвленням.

4. Етапи спілкування.

Кожний акт спілкування складається з кількох етапів:

1) підготовчий (складання плану спілкування, збирання матеріалів із предмета спілкування, умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони),

2) встановлення контакту, початок спілкування (створення доброзичливої атмосфери – поговорити про спільні інтереси,сказати щось приємне співрозмовникові), не протиставляти себе співрозмовникові, демонстрування поваги й уваги до співрозмовника (погляд, усмішка), уникати критику, зверхність, негативні оцінювання);

3) обговорення питання (проблеми) із дотримання правил: лаконічно й доступно викладати власну інформацію, уважно вислуховувати співрозмовника й адекватно сприймати його, пам’ятати, що спілкуванню властивий діалоговий характер, аргументувати свою позицію, наводити переконливі докази). Аргументування – це важливий спосіб переконання за допомогою вмовативованих, обґрунтованих логічних доказів.

4) прийняття рішення (ухвала) (щоб прийняти правильне рішення, потрібно: запропонувати кілька варіантів вирішення проблем, вислухати аргументи співрозмовника, визначити за настроєм (поведінкою) співрозмовника час закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення; не виказувати роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено).

5) вихід із контакту: ініціатива завершення розмови має належати особі:

1) жіночої статі; 2) старшій за віком; 3) вищій за соціальним станом.

Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити сподівання на подальші взаємини і спільну діяльність.

Мета професійного спілкування – регулювати ділові стосунки у виробничо-професійної діяльності через розв’язання професійних завдань.

Успіх професійного спілкування залежить від:

– мовця як особистості з індивідуальними ознаками;

– його знання сучасної української літературної мови як основи професійного спілкування;

– уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.

5. Мова, мовлення, спілкування.

Критерії розмежування та онтологічний (пізнавальний) статус термінів «мова» і «мовлення» до цього часу не мають однозначного тлумачення.

З одного боку, мова – це засіб мовлення, механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, з іншого – це система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені фахівцями факти мовлення.

Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова являє собою неповторну картину дійсності (наприклад, у нас одне слово «сніг», а в ескімоській – кілька десятків слів на означення цього поняття; у різних мовах по-різному розчленовані одні й ті ж фрагменти світу). Прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові великі лакуни, тобто незаповнені ділянки, які змушують народ дивитися на світ чужими очима, порушують національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з «непрестижними» мовами, які не мали можливості лінгвалізувати певні сфери пізнання і діяльності людини. Ідеться передусім про сфери науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.

Мовлення – конкретно застосована мова, засіб спілкування в його реалізації. Інакше кажучи, мовлення – це процес застосування мови для спілкування, це мова в дії.

Мова і мовлення тісно між собою пов’язані: мова не тільки породжує мовлення, реалізується, виявляється, об’єктивується в ньому, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення розглядається як один із видів загальнолюдської діяльності, що використовується для соціальної або особистої взаємодії.

Спілкування – це процес обміну інформацією за допомогою мови.

6. Невербальні засоби комунікації.

Техніка усного мовлення. Паралінгвістичні засоби (жести, міміка, поза).

Жест – це рух рукою чи іншою частиною тіла, який щось означає, супроводжує або випереджає мовлення.

Є жести прості, що складаються з одного руху, складні – з декількох однорідних рухів і складені – з декількох неоднорідних рухів.

Розрізняють жести:

1) за зверненням на себе,

2) за зверненням до іншого,

3) взаємні (рукостискання).

Жести поділяють також на:

– умовні (одні й ті ж жести у різних народів мають різне значення),

– неумовні (зрозумілі всім),

– підкреслювальні (допомагають з’ясувати думку),

– ритмічні (виражають сумнів) – потискування плечима,

– емоційні (передають відтінки почуттів) – бити себе в груди, стукнути по столу,

– вказівні (показати на двері тощо),

– зображальні (вносять додаткові відомості про предмет мовлення) тощо.

Семантику жестів розглядають із погляду необхідності, можливості й достатності. Існування жестів у світі усного спілкування пояснюється тим, що трапляються ситуації, коли використання звукової мови є зайвим, тому частину інформації в життєво важливій ситуації потрібно вміти висловлювати без мови. Жести й мовна форма дотикаються там, де за умов спілкування граматична спеціалізація мовної форми виявляється надлишковою.

Міміка – виражальні рухи обличчя, одна з форм виявлення тих чи інших почуттів, настроїв людини. Вона підсилює значення слова, допомагає глибше його розкрити.

Розрізняють міміку чисто фізіологічну й комунікативно значущу, або, інакше кажучи, – довільну й мимовільну.

Виділяють також міміку динамічних рухів обличчя і вираз обличчя, як застиглу міміку.

Відповідно до динамічних рухів обличчя є міміка очей, губів, брів, бороди. Їхнє поєднання виражає настрій людини, емоції.

Особливої уваги заслуговує погляд – мова очей, оскільки очима можна виразити почуття радості, гніву, захоплення, любові, ненависті, презирства, сумніву, довір’я, лагідності тощо.

Особливо високо цінується у спілкуванні посмішка, яка, не збіднюючи мовця, обдаровує слухача і магічно позитивно на нього впливає.

У науці відомий вислів «вокальна міміка», тобто динамічний бік мовлення (інтонація, тембр, ритм), який може бути вирішальним в інтерпретації значення озвучених висловлювань.

Окремі систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність.

Інтонація – це зміна основного тону, інтенсивності, тембру й довготи речень, що звучать. Термін «тон» у мовленні розуміють як висоту голосних, сонорних і дзвінких шумних приголосних. У результаті коливання голосових зв’язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовленнєвої інтонації.

Фонаційний супровід, наприклад, діалогічних висловлювань може виражатися м’якою, вкрадливою, грубою, задирливою, глузливою, крізь зуби, радісною, привітною, понурою, сердитою чи іншою інтонацією.

Монотонність мовлення вважається значним недоліком.

Інтенсивність звучання залежить від напруження й амплітуди коливання голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону та інтенсивності посилює гучність мовлення.

Темп мовлення – це швидкість промовляння елементів (слів, речень). Знання інтонації і вміння нею користуватися вважають вродженою навичкою. Інтонація тісно пов’язана з емоціями. В усному мовленні вона передає смислові та емоційні відмінності висловлювань, відображає стан і настрій мовців, їх ставлення до предмета розмови чи один до одного.

Тембр голосу часто називають окрасою звука, колоритом, «кольором голосу». За тембром голосу визначається голос співака (баритон, тенор, бас, альт, сопрано).

Поза – це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Є закриті й відкриті пози.

Важливою у системі спілкування є дотримання дистанції між учасниками спілкування: інтимна (0 см - 45 см), особиста (45 см -120 см), соціальна (120 см – 400 см), громадська (400 – 750 см).

7. Гендерні аспекти спілкування.

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка-чоловік) у співвідношенні параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.

Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

– маніфестація гендеру в стилі спілкування;

– виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи;

– вираження тендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному та текстуальному;

– гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти, стиль спілкування жінок чоловіків найяскравіше репрезентується в діловій та професійній сферах. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні, Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них тільки одна відповідь правильна (переважно це – власна думка).

Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Для чоловіків характерним є виокремлення свого «Я», а для жінок – актуалізація «Ми» в налагодженні професійних ділових контактів.

Типовою рисою жіночої вербальної поведінки є прагнення створити доброзичливу атмосферу спілкування, уникати засобів, що можуть образити співрозмовника, демонструвати загальну позитивну налаштованість. Щодо чоловічої вербальної поведінки, то вона демонструє загальний негативний настрій комуніканта, зосередження на власних проблемах, небажання враховувати інтереси співрозмовників.

Однією з проблем дослідження особливостей вияву людського чинника в мові є встановлення лексико-стилістичних засобів і способів їх транслювання залежно від статі комунікантів. У цьому сенсі слід наголосити на вживанні лексичних одиниць із семантичною функцією кваліфікації ступеня вияву ознаки. Для зображення вербальної поведінки жінок типовим є підсилення ступеня вияву певної ознаки шляхом таких інтенсифікаторів: дуже, надто, надзвичайно, вельми, сильно, страх (як), здорово, не на жарт, ой! ох! аж он як тощо.

Отже, жінки схильні перебільшувати вияв ознаки, а чоловіки – вживати вульгаризми, грубі й лайливі слова для висловлення негативних емоцій. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне, певно, очевидно, либонь), а чоловіки демонструють свою незаперечну переконаність (я глибоко переконаний, ясна (звісна) річ, що й казати, зрозуміло). Бажання чоловіків показати у спілкуванні з жінками високий рівень ерудиції спонукає їх до вживання професійної лексики.

Гендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують перебігом її. Жінки частіше, ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось пояснюють.

В етикетних ситуаціях знайомства чи прощання домінує чоловіче мовлення, що виявляється в компліментах та цілуванні руки жінки.

8. Поняття ділового спілкування.

Сфери професійних стосунків, спілкування, комунікації належать до фундаментальних вимірів людського світу. Особливої гостроти ці проблеми набувають в умовах глобалізаційних процесів, коли вельми поціновуються уміння спілкуватися, результативно вирішувати професійні проблеми, трансльовані в ту чи іншу «фахову справу».У діловому спілкуванні переважають інтереси справи, а не конкретних співрозмовників.

Ділове спілкування – це цілеспрямований процес обміну інформацією, що переслідує конкретну мету. Метою ділового спілкування є організація, регулювання, оптимізація професійної, наукової, комерційної чи іншої діяльності. В основі ділового спілкування лежить рух до успіху його суб'єктів. Воно концентрує в собі все те, що сприяє згуртованості, комунікативному співробітництву учасників спілкування та прояву індивідуальної ініціативи.

Ділове спілкування – це двосторонній процес, що репрезентує спільну мовленнєву діяльність, особливу форму контактів його суб'єктів, які представляють певну організацію, установу, компанію тощо.

Шляхом зіставлення ділового спілкування як специфічної форми взаємодії і спілкування в цілому як загального виявлено такі його особливості:

– наявність певного офіційного статусу об'єктів;

– спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку стосунків між представниками взаємозацікавлених установ;

– регламентованість, тобто підпорядкованість загальноприйнятим правилам і обмеженням;

– передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст, можливі наслідки;

– творчий характер взаємин, спрямованість їх на розв'язання конкретних ділових проблем, досягнення мети;

– заємоузгодженість рішень та подальша організація співпраці партнерів;

– взаємодія економічних інтересів і соціальне регулювання здійснюється у правових межах. Ідеальний результат таких взаємин – це партнерські стосунки, що ґрунтуються на взаємній повазі й довірі;

–значущість кожного партнера як особистості;

– безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що турбують їх внутрішній світ.

Отже, ділове спілкування – це будь-яка професійна комунікативна діяльність (переважно – мовленнєва), репрезентована сферою, яка дає відповідь на чотири запитання:

– задля якої мети ми це говоримо?

– що ми хочемо сказати?

– за допомогою яких мовних засобів ми це робимо?

– яка реакція на наше мовлення?

Ділове спілкування проникає в усі сфери суспільного життя. Компетентність у сфері ділового спілкування безпосередньо пов’язана з успіхом чи неуспіхом у будь-якій справі.

Общие правила конструирования:

1) при проектировании машину рассчитывают на нормальные условия эксплуатации;

2) конструирование есть поиск оптимального компромиссного решения (под оптимальным понимают такой вариант, для которого невозможно улучшить ни один из критериев качества без ухудшения других);

3) при конструировании должно быть выполнено условие равной прочности, равной надёжности и т. д.

Комплексное и системное проектирование.

Системное проектирование – решение технологической задачи для части (детали) с позиций целого (машины).

Комплексное проектирование – процесс разработки оборудования с позиций технологической схемы (системы).

Основные понятия системы допусков и посадок.

(-1-) Взаимозаменяемость – свойство детали занимать своё место в узле машины без дополнительной обработки и при сохранении работоспособности машины. Этот принцип позволяет иметь парк запасных частей, производить серийную сборку и ремонт.

(-2-) Точность обработки.

Номинальный размер – числовое значение линейной или угловой величины. Номинальный размер выбирают из ряда нормальных размеров, предусмотренных ГОСТами. Номинальный размер служит началом отсчёта отклонений и определяет положение нулевой линии.

(-3-) Отклонения.

Бывают отклонения размеров, формы и взаимного расположения плоскостей.

(-4-) Точность изготовления.

Для нормирования уровня точности установлены квалитеты – совокупность допусков, соответствующих одинаковой степени точности для всех номинальных размеров. Установлено 19 квалитетов с обозначениями

Дата добавления: 2014-01-05