Методологія лінгвістичної науки

У науковому дослідженні розрізняють методику, методологію і метод.

Під методикою розуміють спосіб знаходження нового матеріалу, тобто сукупність прийомів спостереження, експерименту й опису.

Метод – це підхід до матеріалу, що вивчається, його систематизація і теоретична інтерпретація.

Методологія – це застосування у процесі пізнання принципів світогляду, тобто співвіднесення отриманих даних з іншими фундаментальними науками і в першу чергу з філософією.

Традиційний погляд на методологічну проблематику зводить її до характеристики предмета й методу науки. Це уявлення започатковане в науці Нового часу, якій було властиве прагнення до системності знання, дуалізм раціонального й емпіричного.

Науку тоді тлумачили як єдину систему знань, яка більш повно та влучно відображала різноманітність навколишнього світу. Відповідно, предмет конкретної науки фіксував її місце в системі наук і передусім відмінність від суміжних наук на тих ділянках дослідницького поля, де вони взаємодіяли. Метод науки розумівся як певний набір інструментів, запозичених із загального (універсального) арсеналу засобів наукового пізнання і застосованих до особливостей предмета конкретної науки. Власне методологічне завдання полягало в тому, щоб визначити їх набір і способи застосування у конкретній сфері науки. Саме в суперечках про метод кожна наука визначала своє ставлення до двох базових епістемологічних (пізнавальних) установок – емпіризму й раціоналізму. Питання про метод було передусім питанням про співвідношення фактів і теорії, а теорія могла реалізуватись як вихідний теоретичний постулат (апріорі), а також як узагальнення емпіричного матеріалу.

У межах останнього століття в цілому ряді наук спостерігалася тенденція до вивчення структур і елементів, що ці структури складають. Під структурою розумілося ціле, що складається із взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Виникає структурна лінгвістика. У витоків різних напрямів структуралізму стояли Фердінанд де Соссюр, Н.С.Трубецькой, Луї Єльмслев, Е.Сепір, Л.Блумфілд, Ц.Харріс.

60-ті-70-ті роки виникає структурна генеративна граматика Н.Хомського, який далі звертає увагу вчених на семантику й врахування впливу на мову екстралінгвістичних чинників. Семасіологія затверджується як самостійна наука. Для 70-х характерним стає плюралізм напрямків: розвиваються соціолінгвістика, психолінгвістика, теорія мовленнєвих актів.

80-ті роки відмічені становленням семіотики – науки про знакові системи, складовими якої стали вважати три частини – семантику, син тактику й прагматику (Ч.Морріс). прагматика вивела лінгвістичну науку на комунікацію – міжособистісну діяльність, яка полягає в продукуванні й сприйнятті мовних знаків з метою передачі інформації. Виникає новий напрям під назвою комунікативна лінгвістика. Базуючись на прагматиці, вона стала сферою взаємодії лінгвістів, психологів, соціологів, філософів, логіків, оскільки прагматичні значення пов’язують мовні засоби з ситуацією, станом і намірами мовців, спрямуванням мовленнєвого акту, правилами ввічливості, правилами співробітництва, пара лінгвістичними засобами – жестами, мімікою і т. ін.

Підкріпленням до такого підходу, його базою стала теорія суб’єктивності в мові Є.Бенвеніста, яка дала поштовх для розвитку теорії референції, теорії імплікатур і теорії імплікації, розробки вчень про дейксис, оцінні предикати й перформативи, модальні частки, квантори і логічні зв’язки.

Все це, поряд з когнітивним підходом до вивчення мови, сформувало антропоцентричний підхід до вивчення мовних явищ і зумовило народження у другій половині ХХ ст. методології дискурс-аналізу – всебічного вивчення тексту з позицій усіх можливих екстралінгвістичних чинників, що супроводжують його.

Другим актуальним методологічним напрямом досліджень ХХ ст. була контрастивна лінгвістика, яка не зазнавала кардинальних якісних змін, а лише змінила назву від зіставної (В.Н.Ярцева, Л.В.Щерба).

Третя група методологічних напрямів у лінгвістиці отримала загальну назву „прикладна лінгвістика”, що народилася на стику багатьох дисциплін і спрямована на практичні результати в різних галузях людської діяльності.

Отже, можна дійти загального висновку, що у ХХ ст. антропоцентризм переніс центр уваги в лінгвістиці від загального на конкретне, інакше – на сталу обмеженість і специфічність. Наукова парадигма як вираження колективної свідомості розділилася на складові.

Завдяки дослідженням Куна сформувалася система так званих епістемологічних „фільтрів”, що коригують, деформують і формують образ об’єкта, який вивчається. Ці функціональні особливості мови роблять її своєрідним епістемологічним фільтром:

Рис. 4.3. «Фільтри» в науковому пізнанні

Епістемологічний фільтр. Йдеться про те, що мова є далеко не нейтральним посередником в науковому дослідженні. Вона рідко вичерпно і без викривлень виражає і передає думку, що певною мірою впливає на результати наукового пізнання дійсності. Мова має досить складну структуру, в якій виокремлюють декілька якісно різнорідних прошарків мовного опосередкування в науковому пізнанні а саме:

- Природна (загальнонаукова) мова – засіб опису певних явищ, якому загалом відповідає мовний фільтр. Він є зовнішнім для будь-якої науки і не залежним від неї чинником. Одна з головних функцій наукової термінології полягає в послабленні залежності науки від багатозначності слів природної мови.

- Два інших фільтри діють усередині науки. Вони не лише опосередковують діяльність ученого, а й формуються в цій діяльності. Процес мовлення є суто інструментальною одиницею, а мовні засоби та їх функціональне навантаження можуть суттєво відрізнятися. Так, наукова термінологія як інструмент отримання нового знання відмінна від мови як засобу презентації вже отриманого результату. У першому випадку мова виступає посередником між вченими і об’єктом пізнання, і на цій основі формується онтологічний фільтр, що визначає спосіб бачення дослідником його предметної галузі. У другому випадку йдеться про відносини між ученим та користувачем наукового знання. За таких умов діє риторичний фільтр.

Що стосується вивчення самої мови і мовлення, то тут слід підкреслити факт включення так званої метамовної функції, яка забезпечує вивчення мови засобами тієї ж самої мови. Отже, існує метамова – мова-інструмент для дослідження мови, або метамовний фільтр.

Сукупний вплив усіх факторів наукової діяльності відображається в науковому дискурсі.

Дата добавления: 2014-01-06