Тема 3. Державне регулювання соціального страхування

3.1. Методологія державного регулювання соціального страхування

Соціальне страхування є складовим елементом соціальної сфери суспільства. Соціальна сфера є специфічною галуззю людської діяльності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організаційних форм), предметом якої є громадяни країни з їх потребами. Соціальна сфера, крім соціального страхування, охоплює також охорону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборонного та правоохоронного характеру).

Методи державного регулювання соціального страхування:

1) за формами впливу - прямі, непрямі (опосередковані);

2) за засобами впливу - правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів соціального страхування. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, що регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання соціального страхування є нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Методи непрямого державного регулювання соціального страхування - це методи, що регламентують поведінку суб'єктів соціального страхування не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконання.

Правове регулювання соціального страхування - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права у сфері соціального страхування. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання соціального страхування є:

1)відносини між державою (державними органами) і суб'єктами соціального страхування;

2)відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу у сфері соціального страхування;

3)відносини між суб'єктами соціального страхування.

Основними формами правового регулювання соціального страхування в Україні є:

1)Конституція та закони України;

2)укази та розпорядження Президента України;

3)постанови та інші акти Верховної Ради України,

4)постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств);

5)нормативні акти місцевих державних адміністрацій та орга­нів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи державного регулювання соціального страхування - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів соціального страхування. Ознаки зазначених методів:

1)прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через установлення їх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

2)безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки;

3)обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів соціального страхування за ухиляння від виконання наказів.

В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли економічні засоби державного регулювання соціального страхування виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, санкції, норми, стандарти.

Застосування економічних методів державного регулювання соціального страхування дає змогу створювати економічні умови, що спонукають суб'єктів соціального страхування діяти у необхідному для суспільства напрямку, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єк­там соціального страхування зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Аналіз практики і тенденцій розвитку систем соціального страхування в розвинутих країнах, а також принципових положень, закладених у конвенціях і рекомендаціях МОП, свідчить про те, що найважливішими методологічними підходами, на базі яких доцільно здійснювати державне регулювання у сфері соціального страхування, можуть бути такі принципові положення.

По-перше, підвищення рівня соціального захисту працюючих можливе при узгоджених діях урядових, підприємницьких і профспілкових структур, усіх членів суспільства. Потрібним є досягнення соціальної згоди у суспільстві за допомогою вдосконалення механізмів соціального страхування та забезпечення. Кожен член суспільства повинен свідомо брати участь у наданні допомоги своїм співгромадянам, що потребують підтримки, будучи впевненим, що своєчасно йому буде надана допомога. Соціальний консенсус вимагає зміцнювати і підсилювати за допомогою законодавчих і нормативних актів співпрацю уряду, підприємців, профспілок на базі механізмів соціального партнерства (трипартизму).

По-друге, вдосконалення таких механізмів соціального захисту, якими є системи соціального страхування і соціальної допомоги, можливе за умови гармонізації відносин основних суб'єктів: трудящих (їх родин), роботодавців і держави. Виконання обов'язків у рамках такої відповідальності означає, що на перехідних етапах необхідним є певний перерозподіл ресурсів на підтримку заходів для збереження прийнятного і доступного рівня життя. Зміна пропорцій цього перерозподілу стосується всіх суб'єктів та їх ресурсів:

1) ресурсів, що належать самому працюючому (заохочення цільових заощаджень як доповнення до пенсійного забезпечення, нагромадження коштів на випадок хвороби);

2) ресурсів, що належать родині (підвищення цільової орієнтації нагромаджень);

3) ресурсів, що належать роботодавцям (стимулювання збалансованості коштів, спрямованих на заробітну плату, і коштів, спрямованих на обов'язкові та добровільні види соціального страхування);

4) ресурсів, що належать державі (удосконалення механізмів бюджетного забезпечення соціальної допомоги, а також соціального страхування державних службовців).

Масштаби перерозподілу коштів залежать від наявності ресурсів і цілей, поставлених перед собою кожною із зацікавлених сторін, але перерозподіл повинен в обов'язковому порядку передбачати забезпечення базового прожиткового мінімуму з такими розмірами виплат (страхових заощаджень), що дозволяють гідно переборювати труднощі. У цьому зв'язку однією з основних цілей державного регулювання в галузі соціального захисту є побудова механізмів збалансування інтересів усіх суб'єктів щодо гармонізації загальної відповідальності, що ґрунтується на загальнонаціональній, колективній і особистій відповідальності.

По-третє, вдосконалення механізмів соціального захисту можливо за органічного поєднання систем соціального страхування та соціальної допомоги.

Основу такої моделі державного регулювання соціального страхування, що повністю відповідає ринковій економіці, складають такі напрямки діяльності держави:

1)визначення ролі, прав і обов'язків основних суб'єктів страхування - працівників, роботодавців, страхових організацій і держави;

2)обґрунтування основних видів соціального страхування як самостійних автономних систем соціального захисту;

3)науково обґрунтоване визначення мінімальних норм соціального захисту у випадку втрати працездатності осіб, що підлягають обов'язковому страхуванню, порядку призначення допомоги, надання всіх видів соціальних послуг;

4)визначення основних джерел фінансових надходжень у фонди страхування, обґрунтування соціально справедливої моделі розподілу фінансового «тягаря» між роботодавцями, застрахованими і державою, досягнення на цій основі соціального консенсусу щодо внесків усіх зацікавлених сторін;

5)визначення складу і структури органів страхування, їх функцій, прав і повноважень, відповідальності, умов і суб'єктів правонаступництва, гарантів фінансово-правової стабільності та надійності соціального захисту.

3.2. Роль соціальних стандартів та нормативів у державному регулюванні соціального страхування

Цілі встановлення державних соціальних стандартів і нормативів:

1.Визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України.

2.Визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації.

3.Визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, соціальних фондів та соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначають розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги. Державні соціальні стандарти обов'язково враховують при розробленні програм економічного та соціального розвитку.

Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів:

1. Забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного.

2. Законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів.

3. Диференційований за соціально-демографічними ознаками підхід до визначення нормативів.

4. Наукова обґрунтованість норм споживання та забезпечення.

5. Соціальне,партнерство.

6. Гласність та громадський контроль при їх визначенні та застосуванні.

7. Урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяють на:

1. Нормативи споживання - розміри споживання в натуральному вираженні за певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг.

2. Нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг.

3. Нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяють на:

1. Нормативи раціонального споживання - рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб.

2. Нормативи мінімального споживання - соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб.

3. Статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

Державні соціальні стандарти та нормативи формуються, вста­новлюються та затверджуються у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, установлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Виключно законами України визначаються:

1)мінімальний розмір заробітної плати;

2)мінімальний розмір пенсії за віком;

неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

3)величина порогу індексації грошових доходів громадян;

4)пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є:

1.Щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів.

2.Ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів.

3.Поточне коригування вартісних величин державних соціаль­них нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій. Відомості про розміри державних соціальних стандартів і нормативів, а також щодо результатів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіційних виданнях. Контроль за дотриманням законодавства про державні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні гарантії здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування із залученням громадських організацій та незалежних експертів на засадах гласності.

3.3. Соціальне партнерство як складова державного регулювання соціального страхування

Однією зі складових державного регулювання соціального страхування є соціальне партнерство - особлива система відносин, що виникають між найманими робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони:

1)організації, що представляють інтереси найманих працівників;

2)об'єднання роботодавців;

3)держава.

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виникла одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як суб'єкти трудових відносин. Оскільки їх інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало питання про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник стихійно і обмежувався боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні в робітників було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу, котрих активно підтримувала держава, передусім у визначенні оплати робітникам і закріпленні у законодавчо-примусовому порядку певної тривалості робочого дня.

Створення Міжнародної організації праці (МОП) та її цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадженню в практику регулювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Наслідки першої світової війни призвели до пошуку в промислово розвинутих країнах шляхів забезпечення нових форм соціального захисту населення, що відобразилося у заснуванні МОП у 1919 році в рамках Версальського договору. Підвищення рівня захисту працівників від соціальних ризиків стало одним із головних напрямків роботи МОП. Уже перші розроблені і прийняті МОП конвенції стосуються основних питань соціального захисту. Починаючи з 30-х років XX ст., МОП приймає ряд конвенцій, що визначають основні моменти соціального страхування для окремих груп працюючих. Значний крок у напрямку більш широкого і всеохоплюючого соціального захисту було здійснено у 1944 р., коли МОП прийняла два документи, що орієнтувалися на нову доктрину: Рекомендацію № 67 «Про забезпечення дохо­ду» (1944) і Рекомендацію № 69 «Про медичне обслуговування» (1944). Дані рекомендації націлюють держави на надання соціальних гарантій всьому населенню за всіх непередбачуваних обставин, що загрожують здоров'ю людей та їх матеріальному благополуччю. Основою принципу всеохоплюючого захисту є акцент на такому параметрі, як мінімальні доходи, що забезпечують захист від бідності.

Виділяють такі етапи в нормотворчій діяльності МОП:

1)закінчення першої світової війни і створення МОП у 1919 році;

2)Велика депресія 1929-1932 рр., прийняття законів про страхування від безробіття в Європі і страхового законодавства в країнах Північної Америки;

3)закінчення другої світової війни, розроблення МОП універсальних систем соціального захисту і соціального страхування.

Соціальне партнерство - це ідеологія співробітництва найманих працівників із власниками капіталу, коли перші не посягають на основи існуючого ладу, а намагаються шляхом реформ і переговорів поліпшити своє становище. Ідеологія соціального партнерства полягає в тому, що соціальні конфлікти між сторонами вирішуються не через протистояння різнохарактерних соціальних груп, а встановленням соціальної згоди, не через «конфліктне протистояння», а через «конфліктне співробітництво». Метод вирішення соціальних конфліктів у межах соціального партнерства - компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не протистояння і ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Соціальне партнерство передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок. У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою будь-якій класовій диктатурі та захищає інтереси всіх зацікавлених сторін.

Система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за певних умов:

1) коли економіка розвивається, а держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення;

2)коли розвиненими є парламентські форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп;

3)коли організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є невід'ємною характеристикою системи соціального партнерства.

Практика соціального партнерства у справі захисту законних інтересів робітників, урегулювання так званих соціально-трудових відносин була запроваджена в Україні Законом України «Про колективні договори та угоди» від 01.07.1993 р.

У законі про колективні договори та угоди існує суттєва концептуальна прогалина, що стала очевидною ще у 1993 році, коли вийшов Указ президента про створення Національної ради соціального партнерства. За Указом національна рада повинна стати постійно діючим органом, який формується з представників трьох сторін соціального партнерства: Уряду, організацій роботодавців та профспілок. Ці три сторони й повинні вести між собою переговори та укладати угоди всіх рівнів. Генеральна угода укладається за участю КМУ, галузеві - за участю відповідного міністерства, регіональні - за участю місцевих органів державного управління (облдержадміністрації). Однак у законі на відміну від президентського указу про КМУ та міністерства не згадується.

Однак потреба в урядовій стороні при здійсненні соціального партнерства більш ніж очевидна, особливо в умовах традиційної української політичної нестабільності та владної безвідповідальності. Для того щоб роботодавці могли виконувати свої зобов'язання щодо забезпечення належних умов праці та соціальних гарантій робітникам, що, як правило, є затратною справою, влада повинна гарантувати належні економічні умови для підприємств. Наприклад, надмірний податковий тягар не дає можливості роботодавцю збільшувати фонд оплати праці чи підвищувати заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму. Без урядових гарантій щодо оптимального рівня оподаткування власники потрапляють у ситуацію нездоланної сили (форс-мажор), а тому не можуть і не повинні виконувати зобов'язання за колективними угодами.

Іншим суттєвим недоліком законодавства про соціальне партнерство, що логічно випливав із попереднього, стала відсутність гарантій виконання колективних угод з боку владних структур, а також визначення належної відповідальності влади за таке невиконання. Оскільки законом передбачалась адміністративна та дисциплінарна відповідальність для роботодавців та профспілок, безвідповідальність виконавчої влади ставить під сумнів рівність сторін соціального партнерства. Таким чином, можна зазначити, що існуюче законодавство з питань соціального партнерства потребує суттєвого доопрацювання та вдосконалення.

Дата добавления: 2014-01-06