Формування давньоруської ранньофеодальної держави. Концепції походження

Історико – понятійний апарат

Кімерійці – перший історично зафіксований народ на території сучасної України. 3 Х по VII ст. до н.е. іраномовні кочові племена кімерійців займали велику степову територію між Доном і Дністром, а також Кримський і Таманський півострови.

Скіфи – кочові іраномовні племена, що жили в VII-III ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я.

Таври – автохтонне населення Криму. Від них утворилися назви Кримського півострова Таврида, Таврія, Таврика.

Сармати (савромати) – давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в VI-V ст. до н.е. у степах Поволжя, Уралу й Казахстану, а в ІІІ ст. до н.е. -IV ст. н.е. – на території Румунії.

Анти (від грецьк. Antai) – назва східнослов'янських племен у IV-VII ст., що застосовувалась візантійськими письменниками.

Поляни – назва східнослов'янського племені, що оселилося в епоху розселення східних слов'ян уздовж течії Днепра, на його правому березі. Земля полян з містом Києвом зробилася центром володіння Рюриковичів з 882 р.

Древляни – слов'янський племінний союз, що мешкав уздовж Прип'яті, Горині, Случі і Тетерева. Жили в лісах.

ЛЕКЦІЯ І
КИЇВСЬКА РУСЬ (ІХ-ХП ст.)

1. Формування давньоруської ранньофеодальної держави. Концепції походження.

2. Характеристика політичного та суспільного ладу.

3. Господарська діяльність.

4. Культура та релігія Київської Русі.

5. Роздроблення Київської Русі. Галицько-Волинська держава.

Вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племінні об’єднання східного слов’янства. У Східній Європі таких племінних угруповань “Повість минулих літ” зафіксувала близько півтора десятка. І, як Вам відомо із попередньої лекції, головною формою суспільної організації східних слов’ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувались в племена- князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождізму – проміжного етапу від первісного суспільства до класового. Територіально-політичні утворення східного слов’янства характеризуються сучасною наукою як об’єднання зі сталою територією і зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення. Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов’янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р., змушені платити данину варягам, що приходили за нею «із-за моря». Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади – вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». На початку 60-х років ІХ ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правилами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.

Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дніпровських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, географічно він був розташований якраз посередині відомого торговельного шляху «із варяг у греки», яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі.

Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські регіони. На зламі VІІІ-ІХ ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві. При висвітленні цього питання лекції необхідно з'ясувати передумови, причини, які привели до утворення Давньоруської держави.

По-перше, це економічні передумови: розвиток продуктивних сил, розширення посівних площ, розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі (особливого значення набуває торговельний шлях «із варяг у греки» -вздовж Дніпра із Скандинавії у Візантію, а також з Каспійського моря через Київ до Західної Європи).

По-друге, соціально-політичні передумови: поступово розпадаються патріархальні зв'язки, відбувається розклад родообщинного ладу, перехід до сусідської, територіальної общини, а далі формування елементів феодальної системи. Землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально залежне населення, що створює умови для активного державотворчого процесу.

Розвиток ремесел і відокремлення їх від сільського господарства у VII-VІІІ ст. зумовили активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі, яка об'єднувала в єдине ціле землі слов'янських територіальних общин.

Важливе значення в утворенні Руської держави має фактор зростання ролі військової дружини, яка перетворюється на могутню політичну силу. Йде процес розселення («виділення») великих союзів слов'янських племен (поляни, дуліби, волиняни та інші) в певні етнокультурні спільноти. Саме на цьому грунті виникають державні утворення – племінні князівства та їх федерації. За свідченнями арабських авторів, уже в VІ-IX ст. існувало три осередки слов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською Землею (Куявія) з центром у Києві. Вона і стала тим територіальним та політичним ядром, навколо якого зросла держава Київська Русь.

Далі бажано ознайомитися з теоріями походження Київської Русі. На теперішній час їх існує чимало. Але ми зупинимося на найбільш відомих. Так, перша теорія – це «норманська»,авторами якої були німецькі вчені ХVІІІ ст., члени Петербурзької академії наук Байер, Міллер та Шльоцер. Вони обгрунтували концепцію «варязького» походження Давньоруської держави, яка виникла в IX ст. на чолі з представниками династії Рюриковичів в силу неспроможності слов'ян самостійно створити таку велику державу. У противагу цієї теорії великий російський вчений М.Ломоносов створив «антинорманську» теорію, в якій стверджував, що Київську Русь заснували самі слов'янські племена, тому що варяги жили ще племінним строєм і не знали державних об'єднань. В XX ст. в результаті довготривалих досліджень виникнення Київської Русі вчені України і Росії довели, що східнослов'янське суспільство ще до появи варягів мало протодержавні утворення. Це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. «Норманська» теорія втратила наукове значення.

Ще однією теорією походження Київської Русі є «хозарська». Слід відзначити, що у VIII ст. Хозарський каганат (держава тюркомовних племен у пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі) підкорив слов'янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Її автор О.Пріцак (професор Гарвардського університету) стверджує, що поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Ця вигадана версія не витримує ніякої критики. Дослідження давнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Відомо, що в 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Отже, поява Давньоруської держави на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини. Державність Київської Русі не була до нас завезена варягами і хозарами. Вона виросла на місцевому грунті ще до IX ст. в результаті складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства. При самостійному опрацюванні лекції, рекомендованої літератури необхідно прочитати історичні матеріали про перших київських князів (Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава) і коротко дати оцінку їх діяльності.

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Досліджено, що вона в ІХ-Х ст. (І етап) ще не знала станового устрою, тому можна назвати її в цей історичний період надплемінною; влада не лише відокремилася від народу (одна з ознак державності), а й піднялася над самою племінною верхівкою і стала успадковуватись. Деякі сучасні вчені дають вдале визначення форми Київської Русі ІХ-Х ст. як дружинної, адже владний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Ця форма державності закінчується на добі князювання Володимира Святославовича.

Характеризуючи князів Володимира і Ярослава Мудрого, необхідно підкреслити, що при їх діяльності Київська Русь досягла найвищої могутності. Тобто на II етапі (кінець X-середина XI ст.) відбувається піднесення держави.

Володимир Великий (980-1015) – один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в'ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу. Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки могли володіти Руською державою, яка на той час мала консолідуючу роль. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя. Володимир був першим реформатором на Русі. Якщо Олег, Ігор, Святослав ставили понад усе військові походи, менше займаючись внутрідержавними справами, то Володимир діяльність за межами країни підпорядковував завданням внутрішнього життя. Якщо його попередники були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав обидві історичні епохи: родоплемінну і феодальну.

Він усвідомив необхідність проведення правової реформи. У „Повісті минулих літ” вказується, що Володимир думав і про ратні справи, і про «устав земний», і про державне будівництво, і про регулювання суспільно-правових відносин у державі. Була проведена також військова реформа, в результаті якої «племінні» військові формування замінилися на формування, що набиралися в південних, порубіжних зі степом районах. Володимир приділяв велику увагу захисту рубежів країни від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня (була створена складна система валів, фортець, укріплених міст). Володимир був помітною політичною фігурою і на міжнародній арені. Його шлюб із сестрою візантійського імператора принцесою Анною, укладений під тиском Володимира (військовий похід на Херсонес, нині – Корсунь), зробив його рівним імператорові.

На початку висвітлення правління Ярослава Мудрого (1019-1054) варто зазначити, що після смерті Володимира між його синами розпочалась боротьба за владу, яка закінчилась перемогою Ярослава. Першочерговим завданням Ярослава Володимировича (як і його батька) був захист рідної землі від печенігів, яких він вщент розгромив (1036 р.). Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї держави. За його часів було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалився державний апарат. Велика увага приділялась церкві, в 1039 р. засновується митрополія в Києві, де діяло 400 церков. Ярослав Мудрий розбудував столицю, звів Золоті Ворота, собор св. Софії, Києво-Печерський монастир. Прославився він і виданням «Руської правди» – першого кодексу законів (Див. Історія України: Документи. Матеріали. Уклад. комент. В.Ю.Король. – К., 2001. – C.50-55). Велика увага приділялась розвитку освіти, науки, мистецтва. Осередками освіти були церкви і монастирі. Так, у Софії Київській збереглася бібліотека. Діяла школа, де навчалися граматиці діти із заможних родин; тут же знаходилось спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, створювались оригінальні твори давньоруської літератури, велося літочислення.

У зовнішній політиці Ярослав віддав перевагу методам дипломатичних зв'язків, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета – норвезького, Анна – французького, Анастасія – угорського королів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора, Ізяслав – з сестрою польського князя, Святослав – з онукою німецького цісаря. Масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

Отже, за Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності. Вона стала в один ряд з передовими країнами середньовічного світу. Однак наприкінці свого життя Ярослав поклав початок удільному устрою, запровадивши спільне управління державою всім князівським родам. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого князя економічної основи посилював його залежність від уділів. У другій половині XI ст. на Русі сформувався порядок престолонаступництва за встановленою чергою, згідно з ієрархією уділів. Ця система привела до численних конфліктів, вирішувати які нерідко доводилося з допомогою зброї.

Характеризуючи правління Володимира Мономаха (1113-1125) слід наголосити, що ще будучи князем у Переяславі, він постійно робив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об'єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів. Утвердившись у Києві, доповнив статті «Руської правди», за якими обмежувалось лихварство, дещо полегшувалось становище селян. Володимир Мономах відновив єдиновласну монархію часів Ярослава Мудрого.

Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але подальший розвиток феодальних відносин і посилення окремих князів робили роздроблення неминучим, що відбулось після смерті князя. Хоч він своєю діяльністю беріг єдність держави, проте в кінці свого життя – так само, як і Ярослав Мудрий – погодився на її поділ, щоб заспокоїти амбіції князів. У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби. Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належить високохудожнє “Повчання дітям”, в якому він описує епізоди свого життя, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно захищаючи її від ворога. В цьому “заповіті” князь виступає проти зловживання владою, скривдення сиріт і убогих.

Дата добавления: 2014-01-06