Державотворчі процеси і політичний розвиток України

ЛЕКЦІЯ ІХ НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА: ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА (1991-2011 рр.).

Історико-понятійний апарат.

Лібералізація – політика, заснована на визнанні гуманізації суспільства, прав і політичних свобод громадян.

Демократизація – утвердження принципів демократії: народовладдя, свободи, верховенство закону та виборність головних органів держави тощо.

Дисидент – (від лат. Дисиденс – незгодний) людина, яка виступає проти пануючої ідеології, державного устрою.

1. Державотворчі процеси і політичний розвиток України.

2. Становлення багатопартійності в Україні.

3. Проблеми реформування економіки.

4. Зовнішня політика України.

5. Розвиток культури України на сучасному етапі.

На початку 90-х років ХХ ст. починається новий етап в історії України, пов'язаний з розбудовою незалежної, демократичної держави. Він став наслідком глибокої кризи попередньої соціально-економічної і політичної системи країни.

Можливість проголошення незалежності була зумовлена низкою чинників. Серед зовнішніх можна назвати:

1. Значне погіршення соціально-економічної ситуації в СРСР;

2. Загострення політичної ситуації, падіння авторитету і впливу компартії;

3. Втрата центральною владою контролю за подіями на місцях;

4. Поразка консервативних сил під час серпневого (1991 р.) путчу та ін.

Проголошенню незалежності сприяли і внутрішні чинники:

1. Існування в Україні органів державного управління;

2. Активізація національно-демократичних сил;

3. Більш стабільна, у порівнянні з іншими регіонами, економічна ситуація в республіці;

4. Посилення відцентрових настроїв у суспільстві, особливо після серпневого путчу та ін.

Поворотною датою для України стало 24 серпня 1991 р., коли Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, який був затверджений конституційною більшістю (300 чол.).

Проголошення незалежності надзвичайно гостро поставило проблему розбудови держави. По суті треба було створювати принципово новий політичний механізм та економічний фундамент суспільства. На початковому етапі державотворення провідними напрямками трансформації суспільства були: по-перше, запровадження атрибутів державності; по-друге, створення власних Збройних сил; по-третє, формування державних інститутів влади; по-четверте, прийняття нової Конституції України.

Серед заходів по запровадженню атрибутів державності слід виокремити наступні:

1. Встановлення громадянства України. Вже у жовтні 1991 р. Верховна Рада приймає закон «Про громадянство України», відповідно до якого громадянство надавалося усім, хто проживав на території країни, а також тим, хто бажав цього.

2. Визначення кордонів України. Ще у Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 р., наголошувалося, що суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади на території всієї України. В Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) зазначено, що «територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України діючими є виключно Конституція і закони України». 4 листопада Верховна Рада (ВР) прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначив порядок їх охорони та правила переходу.

3. Визнання національної символіки як Державної. На початку 1992 р. низкою постанов ВР були затверджені гімн (мелодія М.Вербицького «Ще не вмерла Україна», слова П.Чубинського); державний прапор – синьо-жовтий; малий герб України – тризуб.

4. Запровадження власної грошової одиниці. У 1992 р. на території України було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а з 2 вересня 1996 р. введено національну валюту – гривню.

Другим важливим кроком на шляху державотворення стало створення власних Збройних сил. Відомо, що без них немає самостійної держави. На момент проголошення української незалежності на території нашої держави налічувалося понад 725 тис. військовослужбовців колишньої Радянської Армії. Реформування українських Збройних сил розпочалося за постановою ВР України від 24 серпня 1991 р. «Про військові формування на території України», за якою всі війська, дислоковані на території республіки підпорядковувалися ВР. Тоді ж було створено Міністерство оборони України.

У жовтні 1991 р. ВР затвердила концепцію розбудови Збройних сил України, в якій констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Передбачалося значне скорочення збройних сил. На основі цієї концепції у грудні 1991 р. прийнято Закон «Про Збройні сили України», пізніше ще низку законів («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» та ін.), які створювали певну правову базу для реформування власних збройних сил.

В процесі їх реорганізації:

– відбулося значне їх скорочення (до приблизно 450 тис.);

– Україна вже на початку 1994 р. вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю;

– відбулося суттєве скорочення озброєнь.

Проблеми: Чорноморський флот, конверсія, соціальний захист військовослужбовців та ін.

Третім пріоритетним напрямком державотворчого процесу було формування інститутів влади.

Вищій законодавчий орган – Верховна Рада – дістався у спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р. і до весни 1994 р. депутати саме цієї Ради (а більшість з них займали консервативну позицію) формували законодавчу базу України.

Перші вибори до ВР незалежної України відбулися у березні 1994 р. Більшість місць одержали ліві сили: з 338 місць, Компартія – 96, Соціалістична партія – 14, Селянська партія – 18. Головою ВР став – О. Мороз.

Найважливішою подією цієї ВР стало прийняття Конституції (28 червня 1996 р.). Важливою подією були вибори до ВР у березні 1998 р. Вони вперше проходили по змішаній виборчій системі (пропорціонально-мажоритарній): 225 депутатів обиралося в одномандатних виборчих округах на засадах відносної більшості, а 225 – за списками від політичних партій (блоків) у багатомандатних загальнодержавних округах. За результатами голосування знову перемогу отримали ліві сили: КПУ – 24,7%, СПУ+Селянська партія – 8,6%.

На виборах у березні 2002 р. найбільшу кількість голосів одержав блок «Наша Україна» (23,55%) на чолі з В. Ющенко. КПУ здобула 20%. Але більшість у ВР було сформована на основі блоку «Єдина Україна» (177 чол.), проте фракція «Єдина Україна» на чолі із В.Литвином розпалася на 6 окремих фракцій вже у червні 2002 р. Відсутність у Раді стабільної більшості знижувала ефективність її роботи, сприяла гострій політичній боротьбі.

26 березня 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які проходили за пропорційною системою. Більш 3% голосів виборців (а це означало прохідний бал до українського парламенту) набрали лише 5 блоків та партій: Партія Регіонів (лідер В. Янукович) набрала 32,14% голосів, Блок Юлії Тимошенко (22,29%), „Наша Україна” (лідер Ю. Єхануров, 13,95%), Соціалістична партія України (лідер О. Мороз, 5,69%), Комуністична партія України (Лідер П.Симоненко, 3,66%). 6 червня Головою Верховної Ради України вдруге було обрано соціаліста О. Мороза (він займав цей пост також і у 1994-1998рр.). 4 серпня 2006р. прем’єр-міністром України вдруге призначено Віктора Януковича. Однак, в результаті парламентської кризи у листопаді 2007 р. відбулися нові парламентські вибори, була сформована нова парламентська більшість, а прем’єр-міністром знову стала Ю.В. Тимошенко.

Важливим елементом державотворчого процесу стало введення інституту президентства. Першим президентом України був Л.М. Кравчук (1991-1994 рр.), потім цю посаду займав Л.Д. Кучма (1994-2004 рр.).

18 березня 2004 р. в Україні прийняли рішення про проведення чергових виборів Президента. Влада довгий час не могла чітко визначити своєї позиції щодо виборів. Президент Кучма довго вагався: пропонувати свою кандидатуру чи ні. Врешті – відмовився. Кандидатом від влади став діючий прем’єр-міністр В. Янукович. Опозиційні сили об’єдналися навколо лідера «Нашої України» В.Ющенка. Загалом було висунуто 24 кандидатури (потім залишилося – 17) на посаду Президента України. Але основна боротьба розгорілася між Ющенком та Януковичем.

При цьому в передвиборних змаганнях були задіяні різноманітні способи й засоби впливу: від прямого використання адмінресурсу до відкритого розповсюдження неправдивої інформації.

За результатами голосування 31 жовтня 2004 р. за Ющенка проголосували 39,87% виборців, за Януковича – 39,32%. Янукович став лідером у 8 областях східної і південної України, Ющенко – в 16 областях західної та центральної України.

Оскільки ніхто з 17 кандидатів не набрав більш як половину голосів виборців, які взяли участь у голосуванні Центральна виборча комісія призначила повторне голосування на 21 листопада за участю Януковича і Ющенка. Вперше під час другого туру було проведено телевізійні дебати між кандидатами.

Та, попри сподівання людей, чесних, прозорих і демократичних виборів не відбулося. Як влада, так і опозиція під час виборчої кампанії нагнітали пристрасті, широко використовували чорний піар, залякування виборців і маніпулювання їхньою свідомістю.

21 листопада відбувся другий тур голосування. За його результатами Центральна виборча комісія 24 листопада проголосила Президентом України В. Януковича. Але опозиція не погодилася з цим рішенням, мотивуючи це масштабними фальсифікаціями результатів другого туру. Ще 21 листопада лідери опозиції зібрали багатолюдний мітинг на київському майдані Незалежності, який наступного дня перетворився в масову мирну акцію протесту, яка продовжувалася до 8 грудня 2004 р. Ці події стали називати Помаранчевою революцією.

Прихильники Ющенка опротестували рішення ЦВК у Верховному суді, який констатував, що вибори Президента у другому турі були проведені із істотними порушеннями, і що ці «порушення не можуть встановити волевиявлення виборців». Згідно з рішенням Верховного суду результати виборів 21 листопада було скасовано.

На 26 грудня 2004 р. було призначено повторне голосування другого туру. За результатами голосування 26 грудня Президентом України було обрано В. Ющенка (на його підтримку висловилося 15,1 млн. чол. – 51,99% виборців, а за В. Януковича – майже 13 млн. чол. – 44,2%).

Як оцінити ці події?

По-перше, щодо терміна «Помаранчева революція». З наукової точки зору «революція» – це події, які докорінно змінюють економічні, політичні, ідеологічні та інші засади в суспільстві. Але ця «революція» не призвела до радикальних змін в суспільстві. В масі своїй наслідком революції стала лише перемога опозиційної політичної еліти, яка раніше була при владі, над діючою владою.

По-друге, події кінця 2004 р. засвідчили, що мільйони людей усвідомлювали необхідність справді революційних, докорінних, якісно нових змін у суспільстві.

По-третє, ці події чітко визначили і поставили на порядок денний для невідкладного вирішення широке коло наболілих політичних, соціально-економічних та морально-етичних проблем. Серед них:

– необхідність проведення політичної реформи в Україні (перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки);

– досягнення соціальної справедливості у питаннях приватизації. Кримінальна приватизація призвела до появи олігархічних груп, стала джерелом невдоволення мільйонів людей, яких ошукали;

– необхідність утвердження в Україні демократії і законності, громадського суспільства, чесної та «прозорої» влади;

– події кінця 2004 р. засвідчили, що народ, суспільство може впливати на владу.

По-четверте, на жаль, події кінця 2004 р. сприяли поглибленню недовіри між східними і західними регіонами України.

П’яте, події останнього часу засвідчили, що революційні гасла дуже часто залишаються лише обіцянками. Багато людей, які вийшли на Майдан дійсно сподівалися на зміни на краще. Але, на жаль сьогодення підтверджує українську приказку: «Не так сталося, як гадалося…»

Найслабшою ланкою управлінської системи була виконавча влада. Протягом 1990-1994 рр. змінилося 4 уряди (а всього 12 урядів). Ця гілка влади залишалася нестабільною і в наступні роки: один за одним йшли у відставку уряди В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, Ю. Кінаха, В. Януковича, Ю. Тимошенко, Ю. Єханурова. У грудні 2007 р. новим прем’єр-міністром України знову стала Ю.В. Тимошенко.

Неефективність діяльності урядів багато в чому була обумовлена його недостатньою самостійністю; відсутністю співпраці уряду і парламенту; намаганням у критичні моменти перетворити уряд на головного винуватця; непрофесійні дії самих урядовців.

Конституційний процес.

Однією з найважливіших складових процесу державотворення в Україні було прийняття нової Конституції.

Україна одна з перших серед пострадянських держав розпочала конституційний процес. Але два варіанти проекту Конституції, які обговорювалися у 1992 і 1993 рр. не були затверджені ВР. Це було обумовлено:

– відсутністю чіткої концепції реформування суспільства;

– гострою боротьбою навколо законодавства різних політичних сил;

– відсутністю науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільства і державного устрою.

У 1994 р. було створено нову Конституційну комісію на чолі з Президентом Л. Кучмою. Навколо проекту Конституції розгорнулась гостра дискусія. Найбільш спірними питаннями були:

– статус автономної республіки Крим;

– статус державної мови;

– державна символіка;

– приватна власність (особливо на землю);

– розподіл владних повноважень.

Але компроміс все ж таки було знайдено. 28 червня 1996 р. Конституція України була прийнята.

Прийняття Конституції завершило процес становлення політичної системи України як цілісного організму. В Конституції підкреслено, що «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава».

Конституція затвердила демократичні права і свободи громадян України, принципи розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, державний та територіальний устрій, політичну систему суспільства.

Доповнення, які були внесені в Конституцію передбачають перехід з 1 січня 2006 р. системи влади в Україні з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління.

Україна є парламентсько-президентською республікою. Значні права надані президенту України (розділ V). Він є головою держави (ст. 102) і обирається на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років, може бути переобраний, але не більше, ніж два строки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройної Сили України, він нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначається Верховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади України є парламент – Верховна Рада, яка складається із 450 депутатів, обраних на 5 років (розділ ІV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Дата добавления: 2014-01-06