Тема 6. Соціологічний вимір праці. Функції праці. Мотивація трудової діяльності

Список використаної літератури

Питання для самостійної роботи

1. У чому суть системного підходу при аналізі суспільства?

2. Чи можна вважати суспільство простою сукупністю індивідів і їх стосунків?

3. Що включають корелятивні суспільні зв'язки?

4. Які ознаки характеризують суспільство як соціальну систему?

5. Які сучасні концепції визначають типологізацію суспільства?

6. Чому трудовий колектив одночасно вдає із себе і соціальний інститут і соціальну спільність?

7. Які основні причини конфліктів в трудових колективах?

8. У чому виражаються специфічні функції трудового конфлікту?

9. Які методи об'єднання трудового колективу сприяють зміцненню його єдності?

10. Яка послідовність стадій процесу, що забезпечує формування стабільного, цілісного трудового колективу?

1. Павліченко П.П. „Соціологія”. К.: „Лібра”. – 254 с.

2. Примуш М.В. Загальна соціологія: Навчальний посібник. – К.: ВД „Професіонал”, 2004. – 592 с.

3. Самыгин С.М. „Социология”. 100 экзаменационных ответов. - М.: „Март”. 2004. – 240 с.

4. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні галузеві теорії / Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2004. – 408 с.

5. Соціологія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. За редакцією В.М. Пічі. 3-тє видання, стереотипне. Львів: „Новий світ-2000”, 2003. – с. 312

Сфера праці завжди була об’єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці та зайнятості.

Соціологія праці - галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на відношення людей до праці, на підвищення їх життєвого рівня.

Праця - основна умова самого життя людини і суспільства. Праця вдає із себе, перш за все процес, в якому людина забезпечує, регулює і контролює взаємозв'язок між собою і природою.

Основне призначення праці полягає в задоволенні потреб індивіда і суспільства. Індустріалізація виробництва призвела до виникнення розвиненої сукупності конкретних видів праці, при яких праця виступає як засіб створення багатства, капіталу. Суб'єктом праці може бути тільки людина. Машини, тварини, певні сили природи можуть здійснювати роботу, але в поняття "праця" ця діяльність не включається. Соціальна суть праці полягає в свідомій діяльності людини, створенні матеріальних і духовних цінностей, чого не вміє робити жоден біологічний вид тварини. У поняття праці входить суспільно корисна діяльність. Для соціології характерна відмінність понять "праця" і "виробництва". Поняттю " праця " відповідає наочна діяльність, суб'єктом якої виступає людина. У зв'язку з цим праця є природною передумовою людського існування. Люди в процесі праці вимушені діяти спільно і між ними складаються обумовлені трудовою діяльністю відношення. Виробництвом є процес споживання робочої сили а також створення засобів виробництва і предметів особистого споживання, необхідних для існування і розвитку людства. Основними елементами всякого процесу виробництва виступають: доцільна діяльність людей, їх праця, предмети праці і засоби праці. Як і праця, виробництво носить суспільний характер і має дві сторони: продуктивні сили і виробничі стосунки (рис. 17).

Рис. 17

У системі суспільного виробництва визначальна роль належить матеріальному виробництву. Матеріальне виробництво формує новий світ, в якому з природної матерії люди створюють матерію соціальну.

Матеріально-виробнича діяльність направлена перш за все на задоволення матеріальних потреб людей: потреб в їжі, одязі, житлі.

Із зростанням продуктивності праці, розвитком і ускладненням соціальних зв'язків збільшувалося і удосконалювалося матеріальне виробництво. Його масштаб виріс так, що невдачі, що були, вже перестали бути пагубними для суспільства.

У таких умовах жорстка залежність від успіхів матеріального виробництва придбала як би інший вимір. На перший план виходять інші проблеми і цілі, реалізація яких вимагає первинних зусиль /наприклад, перебудова політичної системи, суспільних стосунків, боротьба за свободу, демократію, соціальний прогрес/. В той же час значимість матеріального виробництва не знижується. Матеріальна діяльність продовжує діяти безперервно і налагоджено на достатньо високому рівні, а, отже залишається соціально значимою.

У системі суспільства окрім матеріального важливу роль грає і духовне виробництво. Суть духовного виробництва полягає в створенні духовних цінностей, тобто ідей, наукових знань, уявлень, ідеалів і культури суспільства. Значимість і особлива роль духовної праці визначається тим, що виробництво духовних цінностей, ідей, наукових знань, здійснюване певними групами людей - це виробництво суспільної форми свідомості, яка є формою суспільного зв'язку між людьми. Релігія, філософія, політика, культура визначають напрями духовного спілкування членів суспільства.

Духовне і матеріальне виробництво нерозривно зв'язані між собою. На низькому рівні соціальної забезпеченості важко сформувати людину, що володіє високими морально-етичними якостями.

Суть духовного виробництва визначається специфікою і рівнем економічного розвитку суспільства і його соціально-культурною середою. Залежно від конкретно-історичних потреб соціального розвитку духовна праця реалізується через низьку самостійних але взаємопов'язаних функцій; виробництво нових ідей, виробництво і відтворення знань, виробництво нових технологій, виробництво громадської думки.

Доцільно виділити основні суспільні функції праці, що виражають діяльну сутність праці (рис.18).

Рис. 18

По-перше, це задоволення необхідних життєвих потреб.

По-друге, праця виступає як творець суспільного багатства. За допомогою трудової діяльності людина, задовольняючи свої потреби, здійснює, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою.

По-третє, - праця творець суспільства і чинник суспільного прогресу. Задовольняючи потреби людини і створюючи багатство, праця лежить в основі будь-якого суспільного розвитку.

По-четверте, людинотворчість виявляється в тому, що праця стає творцем людини у всі історичні епохи. Створюючи всі цінності людського буття і, як суб'єкт суспільного розвитку, формуючи в праці суспільство, людина удосконалює і саму себе.

По-п'яте, праця - сила, що прокладає людству шлях до свободи, можливість враховувати заздалегідь наслідки своїх дій. Саме у праці і за допомогою праці суспільство пізнає закони природи і закони свого розвитку.

Праця - першооснова виникнення людського суспільства, головна засада його існування і прогресу. Потреба в праці - це суспільне відношення, що становить об'єктивну основу людської суті. Стимулом праці виступає потреба не в самій дії "аби трудитися", а акт самовираження особи. Відношення до праці - це вираження трудової діяльності індивіда в спільній системі цінностей суспільства.

Основними категоріями соціології праці та зайнятості є «характер праці», «зміст праці», «умови праці», «ринок праці», «зайнятість», «безробіття», «мотивація», «адаптація», «соціально-психологічний клімат», «соціальний конфлікт» тощо.

Характер праці — соціальна сутність праці як суспільно значущого процесу.

Характер праці визначається особливостями виробничих відносин та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Він дає змогу з’ясувати зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, засоби взаємодії працівників із засобами праці, механізм включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв´язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих критеріїв виокремлюють такі види праці: суспільну і приватну, вільну і підневільну, «на себе» і «на когось», добровільну і примусову.

Зміст праці — узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне навантаження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічну оснащеність праці тощо.

Зміст і характер праці тісно пов’язані між собою, характеризують конкретний вид трудової діяльності з двох боків, межуючи і частково накладаючись один на одного.

Головним чинником змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових дій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від робітника до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, частка складної кваліфікованої праці; вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників.

За змістом розрізняють такі види праці: проста і складна, творча і репродуктивна, фізична та розумова, ручна та механізована тощо. Проста праця — виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і не потрібно спеціального навчання. Складна праця потребує відповідної кваліфікації, пов’язана з додатковими витратами на навчання працівника. Творча праця передбачає постійний пошук нових рішень, активного розвитку самостійності та ініціативності. У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, її особливістю є повторюваність способів досягнення результатів. Фізичну працю характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її включення в технологічний процес. Розумовій праці притаманні інформаційні, логічні, творчі елементи, відсутність прямої взаємодії працівника із засобами праці. Ручна праця передбачає пряму дію працівника на предмет праці, не потребує складних інструментів, приладів.

Умови праці — сукупність чинників, які впливають на працездатність і здоров’я працівника.

Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови праці. До соціально-економічних умов належать тривалість робочого часу і робочого року, оплата і стимулювання праці, кваліфікаційна, фахова та загальноосвітня підготовка працівників. Санітарно-гігієнічні умови — це температурний режим, загазованість, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум, вібрація тощо. Організаційні умови характеризують робочий режим праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами. До соціально-побутових умов належать забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним і санаторно-курортним обслуговуванням тощо.

Ринок праці — певна система суспільних відносин, які узгоджують інтереси роботодавців і найманих працівників.

Особливість функціонування ринку праці полягає в регулюванні ним економічних відносин між попитом і пропозицією робочої сили; в узгодженні економічних, соціальних і професійних інтересів працівників з установами і службами, що займаються проблемами зайнятості населення, нормативною базою (системою трудового законодавства), державними і місцевими програмами в галузі праці та зайнятості тощо; сприянні задоволення потреб різноманітних верств населення.

Головними складовими ринку праці є сукупна пропозиція, яка охоплює всю найману робочу силу, та сукупний попит, що характеризує загальну потребу економіки у робочій силі. Сегмент ринку праці, який утворюється на стику пропозиції робочої сили з попитом на неї, має назву задоволеного попиту робочої сили. Сегменти, що не перетинаються, утворюють поточний ринок, який складається з відкритого ринку праці (економічно активного населення, яке шукає роботу і потребує професійної підготовки, перепідготовки, а також вакантних робочих місць у всіх секторах економіки) і прихованого ринку праці (працівників, які формально зайняті в економіці, але через різноманітні причини — скорочення виробництва, штатів, зміни їх структури — можуть бути звільнені).

Головними суб’єктами ринку праці є роботодавці та наймані працівники. Роботодавцями, відповідно до форми власності, можуть бути державні підприємства, акціонерні товариства, громадські організації, приватні підприємства, індивідуальні власники, господарські асоціації тощо. Наймані працівники — вільні працездатні особи, для яких робота за наймом є головним джерелом існування. Їх характеризують різноманітні ознаки: вік, стать, кваліфікація, професійні якості, соціальний статус.

Нормальне функціонування механізмів ринку праці залежить від системи відносин, яка складається з таких основних компонентів:

— відносини між роботодавцями й найманими працівниками;

— відносини між суб’єктами ринку праці й представниками профспілок, служб зайнятості тощо;

— відносини між суб’єктами ринку праці й державою.

До функцій ринку праці належать:

— створення умов для довгострокових відносин між роботодавцями і працівниками;

— вирішення проблеми зайнятості населення;

— працевлаштування безробітних шляхом перерозподілу робочої сили між галузями та сферами виробництва;

— забезпечення конкуренції між роботодавцями і працівниками;

— регулювання відносин між роботодавцями і працівниками з приводу вартості робочої сили, умов праці, професійної підготовки і перепідготовки;

— правовий і соціальний захист роботодавців і працівників.

Повноцінне функціонування ринку праці можливе за розвинутої інфраструктури, до якої належать державні заклади, недержавні структури, що сприяють зайнятості населення, громадські організації та фонди, кадрові служби підприємств і організацій, покликані забезпечувати ефективну взаємодію між пропозицією і попитом робочої сили.

Зайнятість населення —діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу.

Категорія «зайнятість» характеризується економічним (можливість індивіда своєю працею забезпечити власний добробут і водночас сприяти зростанню ефективності виробництва), соціальним (формування і духовний розвиток особистості) і демографічним (взаємозв’язок зайнятості зі статевими, віковими характеристиками населення, його структурою) змістом. Форми зайнятості класифікують за соціально-економічними (форми власності та господарства, соціальний склад населення) та організаційно-економічними (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна) критеріями. Розрізняють ще повну, продуктивну, вільно обрану, формальну форми зайнятості. У державах із соціально-ринковою економікою набуває поширення гнучка зайнятість (тимчасова робота, надомництво, поділ робочого місця між двома і більше працівниками, скорочений робочий тиждень тощо).

Безробіття — розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої сили вимушено поповнює резервну армію праці.

Безробітними є працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї.

До основних типів безробіття належать: фрикційне (пов’язане з неможливістю реалізувати працівником свого права на вибір виду професійної діяльності, місця роботи тощо); структурне (спричинене змінами структури споживчого попиту і виробничих технологій, що призводить до розбалансування попиту і пропозиції робочої сили у різних галузях виробництва); циклічне (зумовлене спадом виробництва, зменшенням інвестицій в економіку); приховане (пов’язане зі спадом виробництва, що змушує роботодавців надавати працівникам довгострокові неоплачувані відпустки, зі зростанням чисельності працівників, які шукають роботу самотужки, не звертаючись до служби зайнятості тощо).

Структуру безробіття вивчають за такими критеріями:

— стать (особлива увага на найменш захищену соціально категорію жінок);

— вік з виокремленням молодіжного безробіття і безробіття осіб передпенсійного віку;

— соціальна група (робітники, інженерно-технічні працівники, вчителі, медперсонал, службовці та ін.);

— рівень освіти;

— професійні й кваліфікаційні характеристики;

— рівень доходів і забезпеченості;

— причини і мотиви звільнення.

Соціологія праці вивчає і суб’єктивні характеристики праці: ставлення до праці, мотивацію трудової діяльності, соціально-психологічний клімат у колективі, трудову адаптацію тощо.

Ставлення до праці — зв’язок між працівником і суспільством, працівником і працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ.

У цьому понятті синтезовано кілька типів відносин: ставлення до праці як суспільної цінності, ставлення до своєї професії, ставлення до конкретних умов, за яких відбувається праця. Це зумовлює складну структуру поняття «ставлення до праці», яке є єдністю трьох елементів: мотивів праці, реальної трудової поведінки та вербальної (вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації. Мотиваційний елемент ставлення до праці пов’язаний з трудовими мотивами та установками, якими керується працівник у трудовій діяльності. Елемент реальної трудової поведінки — з трудовою активністю працівника і виявляється в його трудовій поведінці: ефективному виконанні виробничого завдання, його якості, участі у технічній творчості, оволодінні передовими засобами праці, економії сировини, матеріалів, поєднанні кількох професій, ініціативності, відповідальності, дисциплінованості. Елемент вербальної оцінки характеризує рівень задоволеності виробничими умовами (розміром заробітної плати, змістом та умовами праці, взаєминами з керівництвом і товаришами по роботі тощо) і стосується внутрішнього стану працівника, емоційного сприйняття ним трудової діяльності, особливостей трудової ситуації.

Мотивація трудової діяльності — внутрішня спонука до трудової діяльності з метою досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності.

Вивчення трудової мотивації має велике науково-практичне значення, оскільки доповнює структуру особистості. За переходу до ринкових відносин і формування працівника нового типу ця проблема стала практичною. Соціологічний аналіз мотиваційної сфери та мотиваційного регулювання людської поведінки передбачає з’ясування змісту компонентів мотивації, форм і механізмів трансформації мотиваційного чинника у конкретну поведінку.

Мотив (лат. motus — рух) — свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, спрямованої на задоволення різноманітних (матеріальних, соціальних, духовних) потреб.

Сукупність мотивів створює мотиваційну сферу особистості, яка має ієрархічну структуру і залежить від конкретних трудових ситуацій. Серед них — вибір професії, місця роботи, повсякденна праця на підприємстві, конфліктні ситуації, зміна місця роботи чи професії. Мотиваційний процес є постійним пошуком альтернатив обґрунтування та вибору конкретної поведінки.

Трудові мотиви поділяють на кілька груп.

1. Мотиви, що стосуються вибору професії та місця роботи. Це найбільша група, до якої належать матеріальні мотиви, мотиви смислу праці, престижу тощо.

2. Мотиви, пов’язані з реалізацією особистістю засвоєних норм і цінностей. У цьому зв´язку виокремлюють мотиви щодо реалізації значущих цінностей суспільства (суспільні, морально-патріотичні тощо); трудової поведінки, пов´язані із засвоєнням норм і цінностей конкретного трудового колективу (колективної солідарності, належності до певного колективу тощо); реалізації групових норм (додержання стандартів групової поведінки, професійної солідарності, ділового спілкування тощо).

3. Мотиви, пов’язані з вибором та обґрунтуванням альтернатив життєвого циклу працівника. До них належать мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-рольового та соціально-психологічного дискомфорту тощо.

Трудові мотиви виконують різноманітні функції:

— орієнтуюча — виявляється у здатності мотиву спрямовувати поведінку працівника в ситуацію, за якої є можливість вибору;

— змістоутворююча — мотив визначає суб’єктивну значущість поведінки працівника, надає їй індивідуального змісту;

— регулююча — мотив надає поведінці особи суспільного чи особистісного характеру;

— спонукаюча — мотив є внутрішнім спонукачем активності особи;

— мобілізуюча — реалізується за умови, що мотив мобілізує сили працівника на важливу для нього діяльність;

— обґрунтовуюча — виявляється у поясненні людиною за допомогою мотиву своїх вчинків (рис. 19).

Рис. 19

Відповідно до цілей і завдань у трудовому колективі складаються свої соціальні цінності та норми, формуються вимоги до рівня освіти, кваліфікації, індивідуальних характеристик працівника. Водночас людина, яка вступає до нього, має власні життєві цілі, потреби, цінності, стандарти поведінки тощо, висуває зустрічні вимоги щодо характеру, організації, умов, оплати праці, можливостей професійного росту. У процесі трудової діяльності й відбувається взаємодія працівника і колективу, їх адаптація — пристосування одне до одного.

Трудова адаптація — соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації внаслідок активної взаємодії особистості й трудового середовища.

Вона сприяє стабільності, згуртованості колективу, створенню в ньому умов для самовияву і самореалізації особистості, розвитку її творчих нахилів, соціалізації молоді. Виокремлюють кілька її видів.

Фізіологічна адаптація. Полягає у пристосуванні працівника до організаційних (змінність, розпорядок) і санітарно-гігієнічних умов праці.

Професійна адаптація. Виявляється в оволодінні фаховими вміннями та навичками, формуванні професійно необхідних якостей, розвитку стійкого позитивного ставлення працівника до своєї професії. Головним показником професійної адаптації є швидкість та якість освоєння працівником своєї спеціальності.

Соціально-психологічна адаптація. Суть її в ознайомленні працівника з членами колективу, особливостями міжособистісних стосунків, засвоєнні традицій і цінностей, вимог колективу. Показниками її є встановлення позитивних взаємин з колегами, керівництвом тощо.

Цей загальний настрій поступово утверджується, набуває відносної самостійності, починає активно впливати як на індивідуальний настрій та ефективність функціонування окремого працівника, так і на колективний настрій та результативність роботи, що свідчить про наявність у колективі певного соціально-психологічного клімату.

Соціально-психологічний клімат — відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу, спілкування між людьми.

На його формування впливають три групи чинників: макросередовище (суспільно-економічний лад, соціально-економічні умови життя людини, характерний для даного суспільства соціальний настрій); мезофактори (особливості великих груп суспільства, які різняться віком, соціальним станом, національністю, регіоном проживання тощо); мікрофактори — чинники місцевого (локального) характеру: виробничі (зміст, характер, рівень організації, умови праці), соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація громадського життя, система інформування членів колективу тощо), соціально-психологічні (стиль і методи керівництва, взаємовідносини у колективі), психологічні (особливості окремих членів колективу).

Показники соціально-психологічного клімату поділяють на об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних належать виробничі показники, які свідчать, наскільки клімат впливає на виконання колективом головних завдань. Групу суб’єктивних показників становлять задоволеність працею та різними чинниками виробничого оточення, стабільність колективу (реальна та потенційна), задоволеність стосунками з колегами («по горизонталі») та керівництвом («по вертикалі»), рівень і частота конфліктів.

Дата добавления: 2014-01-06