Вопросы

План

План

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

1. Поняття якості навколишнього природного середовища.

2. Понятя нормативів якості довкілля.

3. Види екологічних нормативів.

4. Правова відповідальність за порушення екологічних нормативів.

Як зазначено в ст. 31 Закону України «Про охорону на­вколишнього природного середовища», екологічна стандартиза­ція і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишного природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Змістом державних екологічних стандартів є:

— визначення понять і термінів, що використовуються в еко­логічній діяльності;

— режим використання і охорони природних ресурсів;

— методи контролю за станом довкілля;

— вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища;

— інші питання, пов'язані з охороною навколишнього при­родного середовища та використанням природних ресурсів (ст. 32 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»). Наприклад, наказом Держстандарту Украї­ни 29.02.1996 р. затверджений Класифікатор відходів ДК 005-96, наказом Державного комітету України з будівництва та архітек­тури 15.12.2003 р. затверджені ДБН А.2.2-1-2003 «Склад і зміст матеріалів оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд. Основні положення проектування».

Нормування в галузі охорони довкілля становить діяльність компетентних органів по встановленню меж допустимого шкід­ливого впливу на навколишнє природне середовище з урахуванням сучасного науково-технічного розвитку.

Суть встановлення цього інституту обумовлена характером взаємодії суспільства і природи. Суспільство не може розвива­тись, не впливаючи на природу. При сучасному розвитку нау­ки і техніки зупинити виробничо-господарський вплив людини на довкілля неможливо і неможливо створити технології, які б не впливали на природу. Завдання полягає в тому, щоб обме­жити цей вплив таким чином, щоб, з одного боку, не допусти­ти гальмування розвитку економіки, а з другого — забезпечити збереження довкілля і життя людини. Тобто екологічний нор­матив — це своєрідний компроміс між екологією і економікою, між екологічними і економічними інтересами, що дозволяє роз­вивати господарство і одночасно охороняти довкілля та життя людини.

Правове значення нормативів охорони довкілля полягає в то­му, що вони є критерієм оцінки правомірності поведінки суб'єктів. Ці нормативи є обов'язковими для суб'єктів.

Система екологічних нормативів є досить розгорнутою. Стат­тя 33 Закону України «Про охорону навколишнього природно­го середовища» не містить чіткої системи і класифікації еколо­гічних нормативів. Разом з тим у системі екологічних нормати­вів можна виділити:

— нормативи гранично допустимих концентрацій забрудню­ючих речовин та гранично допустимі рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на довкілля. В літературі їх ще назива­ють нормативами екологічної безпеки. Це показники якості дов­кілля, які є своєрідними якісними обмеженнями на характерис­тики складу і властивостей природних компонентів. Вони мають бути однакові для всієї території. Більш суворіші нормативи мо­жуть діяти в курортних, оздоровчих зонах;

— гранично допустимі викиди та скиди забруднюючих хі­мічних речовин у навколишнє природне середовище, рівні шкід­ливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів (ви-робничо-господарські нормативи). Це, до певної міри, кількісні показники, що пред'являються до виробничих суб'єктів. Вони встановлюються стосовно окремих джерел впливу.

Нормування здійснюється щодо окремих природних об'єк­тів і видів шкідливих впливів. Так, законодавство передбачає розроблення нормативів якості атмосферного повітря, екологіч­ного нормативу якості води водних об'єктів та ряд інших.

Як зазначено в ст. 33 Закону України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», можливе встановлення також нормативів використання природних ресурсів (більш точніше — лімітів використання) та інших екологічних норма­тивів.

ТЕМА 8: ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО КОНТРОЛЮ

1. Понятя, ознаки і зміст контролю в галузі екології.

2. Види,об’єкти та форми контролю в галузі екології.

3. Система державного екологічного контролю.

4. Громадський контроль в галузі екології.

Екологічний контроль — це діяльність відповідних суб'єк­тів, спрямована на забезпечення додержання вимог законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами, організа­ціями, громадянами.

Як зазначено в ст. 34 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища», завдання контролю у галу­зі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними орга­нами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами.

Екологічний контроль є важливим правовим засобом забезпе­чення раціонального природокористування і охорони довкілля. Окремі аспекти контрольної функції проявляються при здійс-ненні інших напрямів державного управління, наприклад еко­логічної експертизи, ліцензування, нормування тощо, однак в цих випадках вони здійснюються лише побіжно. В окремих поресу-рсових кодексах в розділи, що регулюють контроль в галузі ви­користання і охорони відповідних об'єктів, включені статті про моніторинг (глава 5 Водного кодексу України), що є не обгрун­товано. Моніторинг виступає самостійною функцією управлін­ня, яка позбавлена контрольного «забарвлення», державно-влад­ного примусу.

Об'єктами екологічного контролю є: стан довкілля і його ком­понентів, виконання заходів щодо охорони довкілля з боку при-родокористувачів, забезпечення заходів екологічної безпеки, до­тримання екологічного законодавства, екологічних норм, правил і нормативів.

В залежності від системи органів, які здійснюють екологіч­ний контроль, можна розрізняти такі його види: державний, ви­робничий, відомчий, самоврядний, громадський.

Державний екологічний контроль здійснюють спеціально уповноважені державні органи; він має надвідомчі функції; покликаний контролювати діяльність суб'єктів всіх форм госпо­дарювання; допускає можливість застосування до порушників заходів державного примусу. Основні функції державного еко­логічного контролю покладені на Державну екологічну інспек­цію, що діє в складі Мінприроди (положення про неї затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. в редакції постанови від 16.06.2004 р.) та інші спеціальні під­розділи Мінприроди України: Державну екологічну інспекцію Азовського моря (Положення затверджене наказом Мінприро­ди від 06.12.2006 р.), Державну Азово-Чорноморська екологіч­ну інспекцію (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну екологічну інспекцію з охорони дов­кілля Північно-Західного регіону Чорного моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.).

Зокрема, в процесі здійснення екологічного контролю Дер-жекоіпспекція наділена комплексом повноважень, закріплених в п. 5 Положення, зокрема вона має право: обстежувати в уста­новленому порядку підприємства, установи і організації, з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне викорис­тання природних ресурсів, екологічну та в межах своєї компе-тенції радіаційну безпеку, обмежувати чи тимчасово припиня-ти в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об'єктів і подавати Мінприроди пропозиції щодо припинення діяльності цих підприємств, уста­нов і організацій у разі порушення вимог законодавства про охо­рону навколишнього природного середовища, екологічну та в ме­жах своєї компетенції радіаційну безпеки; перевіряти докумен­ти па право спеціального використання природних ресурсів, крім лісових (ліцензії, дозволи тощо); складати акти перевірки і про­токоли про адміністративні правопорушення та розглядати спра­ви про адміністративні правопорушення у межах повноважень, визначених законом; давати обов'язкові до виконання приписи з питань, що належать до її повноважень та інші.

Методами екологічного контролю Держекоінснекції є пере­вірки, спостереження; видача чи анулювання дозволів, дача обо­в'язкових вказівок; накладення заборон і обмежень; притягнення до юридичної відповідальності. Одним з методів і важливих механізмів впливу на суб'єктів, які порушують екологічні вимо­ги, є можливість закриття, зупинення чи припинення роботи відповідних підприємств. Детальніше про підстави такого впли­ву йдеться у постанові Верховної Ради України від 29.10.1992 р. «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища».

Відомчий контроль реалізується у рамках відповідних міні­стерств і комітетів, які здійснюють управління окремими при­родними об'єктами і поширюється на підпорядкованих їм суб'єк­тів. Так, функції контролю за дотриманням екологічних вимог при видобуванні корисних копалин, будівництві підземних спо­руд здійснюють органи Державного комітету з промислової без­пеки, охорони праці та гірничого нагляду.

Виробничий контроль має на меті перевірку дотримання еко­логічних вимог на конкретному підприємстві. Для цього в ме­жах підприємства створюються спеціальні підрозділи (приро­доохоронні відділи, лабораторії), які здійснюють постійне спо­стереження за впливом підприємства на довкілля.

Суб'єктами самоврядного контролю виступають органи міс­цевого самоврядування. Він передбачений Земельним кодексом України лише щодо земельних ресурсів (ст. 189).

Громадський екологічний контроль, як передбачено в ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища», здійснюється громадськими інспекторами охоро­ни навколишнього природного середовища, статус яких ви­значений Положенням про громадських інспекторів з охоро­ни довкілля, затвердженим наказом Мінекоресурсів України 27.02.2002 р..

Громадські інспектори призначаються Головними держав­ними інспекторами. Громадські інспектори наділені рядом пов­новажень, які дають можливість їм проводити нагляд за дотри­манням природоохоронних вимог господарюючими суб'єктами та певною мірою контролювати ефективність роботи державних екологічних інспекторів. Зокрема, вони мають право: спільно з працівиками органів Мінприроди брати участь у проведенні перевірок додержання підприємствами, установами, організаці­ями всіх форм власності та громадянами вимог природоохорон­ного законодавства, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів; за направленням органу Мінприроди, який призначив громадського інспектора, проводити рейди та пере-вірки і складати акти перевірок; складати протоколи про адмі­ністративні правопорушення і подавати їх відповідному органу Мінприроди для притягнення винних до відповідальності; пе­ревіряти документи на право використання об'єктів тваринного світу, зупиняти транспортні засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів та ряд інших.

У літературі виділяють форми попереджувального і поточ­ного державного екологічного контролю. Завданням попереджу-вального контролю є недопущення господарської, управлінської га іншої діяльності, яка в майбутньому може спричинити шкід­ливий вплив на природу. Здійснюється такий контроль на ста­діях планування чи проектування такої діяльності, реалізації проекту, вводу об'єкта в експлуатацію. Поточний державний екологічний контроль здійснюється на стадії експлуатації під­приємств чи інших екологічно значимих об'єктів, у процесі при­родокористування.

Особливим різновидом екологічного контролю виступає еко­логічний аудит, тобто документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об'єктивне оцінювання доказів для встанов­лення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим кри­теріям екологічного аудиту (ст. 1 Закону України «Про екологіч­ний аудит»). Щоправда в Законі України «Про охорону нав­колишнього природного середовища» він включений складовою частиною економічного механізму охорони довкілля. Разом з тим приналежність його до екологічного контролю визначаєть­ся його завданнями, які законодавчо закріплені ст. 8 Закону «Про екологічний аудит», а саме забезпечення додержання за­конодавства про охорону навколишнього природного середови­ща в процесі господарської та іншої діяльності.

ТЕМА 10: ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЕКОЛОГІЧНУ ЕКСПЕРТИЗУ

1. Юридична природа екологічної експертизи.

2. Підстави проведення екологічної експертизи.

3. Правові форми екологічної експертизи.

4. Стадії проведення екологічної експертизи.

Однією з важливих функцій управління в галузі охо­рони довкілля, засобом забезпечення екологічної безпеки і ме­ханізмом реалізації принципу попереджувального характеру за­ходів по охороні довкілля є екологічна експертиза. Вона слугує також різновидом попереджувального екологічного контролю, інструментом підтримання екологічного правопорядку в право-творчості, господарській, управлінській та іншій діяльності. Від­носини в галузі екологічної експертизи регулюються Законом України «Про екологічну експертизу».

Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливу виробничо-гос-подарської діяльності на стан навколишнього природного се­редовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологіч­ної безпеки господарської діяльності та екологічних ситуацій на окремих об'єктах і територіях. Основним завданням і суттю цієї діяльності є все ж таки не допустити, попередити можли­вий негативний вплив на довкілля, хоча, як буде сказано пізні­ше, наше законодавство допускає її проведення і щодо діючих об'єктів.

Поняття екологічної експертизи за­конодавчо визначено в ст. 1 Закону «Про екологічну експертизу, відповідно до якої екологічна експертиза — це вид науково-прак­тичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що грун­тується па міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єк­тів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійсню-ваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використан­ня і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Детальніший аналіз екологічної експертизи може бути про­ведений шляхом класифікації її за різними критеріями на такі види:

За суб'єктами проведення екологічної експертизи можна розрізняти: державну, громадську, інші види (наукову, міжна­родну).

Закон України «Про екологічну експертизу» в ст. 12 нази­ває їх формами екологічної експертизи.

Державна екологічна експертиза організується і проводить­ся еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими уста­новами, організаціями або спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони довкілля, його органів на місцях із залу­ченням інших органів державної виконавчої влади. До проведен­ня державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підпри­ємств, а також експерти міжнародних організацій. Її висновки носять імперативний (обов'язковий до виконання) характер.

Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціати­ви громадських організацій (як правило, шляхом укладення до­говорів з науково-експертними установами) і мас рекомендацій­ним характер. Як зазначено в ч. 2 ст. 42 Закону України «Про екологічну експертизу», висновки громадської екологічної екс­пертизи можуть враховуватися при проведенні державної еко­логічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта експертизи.

За об'єктами експертизи розрізняються:

- екологічна експертиза передпланових, передпроектиих та проектних матеріалів по об'єктах і заходах, що підлягають реа­лізації на території України, а саме: проекти законодавчих та ін­ших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні мате­ріали, документація по впровадженню пової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища. Детальний пере­лік об'єктів державної екологічної експертизи закріплений в ст. 14 Закону України «Про екологічну експертизу»;

— екологічна експертиза екологічних ситуацій, що склали­ся, та діючих об'єктів і комплексів, що мають значний негативний вплив на навколишнє природне середовище. Проведення екс­пертизи діючих об'єктів не в повній мірі поєднується з її основ­ною суттю —попереджувальним характером, однак такий підхід українського законодавця пояснюється її важливістю, спеціалі­зованим характером, тим, що вона почала впроваджуватись ли­ше після 1995 р. і відповідно раніше введені в дію об'єкти їй не підлягали. При цьому екологічна експертиза таких об'єктів від­повідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про екологічну експер­тизу» здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів. Разом з тим законодавство в галузі еколо­гічної експертизи деталізує в основному порядок проведення експертизи проектних матеріалів, а проведення експертизи ді­ючих об'єктів, правові наслідки її висновків Законом не визна­чені. Уявляється, що діючі об'єкти є об'єктами поточного еко­логічного контролю і у випадку порушення ними вимог еколо­гічної безпеки підлягають визначеним в законодавстві санкціям аж до їх закриття, припинення діяльності. Доцільно не змішу­вати різні за своєю метою, значенням і правовими наслідками функції еколого-управлінської діяльності (екологічну експер­тизу і поточний екологічний контроль) та виключити діючі об'єкти та екологічні ситуації з переліку об'єктів екологічної експертизи.

За необхідністю проведення експертизи розрізняються:

— обов'язкова, яка відповідно до ч. З ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу» проводиться щодо видів діяльно­сті та об'єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затверджений постановою Кабінету Мі­ністрів України від 27.07.1995 р. (це, наприклад, атомна енер­гетика, видобування нафти, автозаправочні станції, хімічна про­мисловість тощо);

— ініціативна, тобто експертиза інших об'єктів, яка може здійснюватись за ініціативою самих замовників або за рішенням Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, місцевих рад чи їх виконавчих органів.

За часом і процедурою розгляду розрізняються:

— первинна екологічна експертиза, що здійснюється в за­гальному порядку;

— вторинна (додаткова), яка може призначатись у випадку оскарження висновків первинної екологічної експертизи за рі­шенням відповідних рад, органів державної екологічної експер­тизи, інших органів, що приймали рішення про проведення еко­логічної експертизи (ст. 44 Закону).

Проведення екологічної експертизи згідно з ст. 33 Закону України «Про екологічну експертизу» передбачає три стадії. підготовчу, основну, заключну.

Висновок державної екологічної експертизи складається з вступної (протокольної), констатуючої (описової) та заключної (оціночно-узагальнюючої). Відповідно висновок може бути трьох варіантів:

— документація погоджується (оцінюється позитивно);

— документація повертається на доопрацювання;

— документація є не прийнятною з природоохоронної точки зору, відхиляється від погодження.

Висновки державної екологічної експертизи дійсні три роки. Якщо за цей час не розпочато реалізацію рішення щодо об'єкта державної екологічної експертизи, то він підлягає новій держав­ній екологічній експертизі.

Відповідно до ст. 44 Закону допускається оскарження вис­новків державної екологічної експертизи, а до ст. 46 — також оскарження рішень, прийнятих на підставі цих висновків (на­приклад, про будівництво об'єкта).

Фінансування державної екологічної експертизи здійсню­ється її замовником.

ТЕМА 11: ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1. Поняття і юридичні ознаки економіко-правового механізму.

2. Зміст економіко-правового механізму в галузі екології.

3. Екологічна відповідальність в галузі охорони довкілля.

4. Правове стимулювання екологічно спрямованої діяльності.

Правове регулювання екологічних відносин здійсню­ється з використанням адміністративних та економічних мето­дів впливу. При цьому економічні методи на відміну від адміні­стративних здійснюють вплив на майнові, економічні інтереси природокористувачів та інших суб'єктів, які займаються госпо­дарською діяльністю, що особливо актуально в умовах ринкової економіки. Економічні методи є досить ефективним способом формування екологічно значимої, правомірної поведінки, однак ступінь їх ефективності значною мірою залежить від стану еко­номічного розвитку держави. Застосування економічних методів повинно бути розумним. У випадку значного збільшення плат­ності природокористування можна задушити економіку, викли­кати спротив з боку підприємців. Економічні й адміністративні методи впливу не є альтернативними чи взаємозамінними. Вони повинні взаємодіяти і доповнювати один одного.

Суть економічного методу полягає в застосуванні соціально-економічного впливу на юридичних і фізичних осіб, діяль­ність яких пов'язана з впливом на довкілля. Ідеальна модель економічного механізму полягає в тому, щоб закріпити в право­вих нормах такі умови взаємодії платежів, зборів, податків, при яких підприємцю значно вигідніше виконувати всі вимоги за­конодавства про охорону довкілля, ніж порушувати їх.

Значення економічного механізму вирішення проблем охо­рони довкілля має два основних аспекти. Функціонування еко­номічного механізму, по-перше, є джерелом фінансування захо­дів по охороні довкілля, акумулювання грошових засобів; по-дру­ге, здійснює реальний вплив на природокористувачів і інших господарюючих суб'єктів — юридичних і фізичних осіб, стиму­люючи їх до виконання екологічних вимог, які містяться в зако­нодавстві.

Правової регламентації в Україні цей інститут вперше набув у 1991 р. з прийняттям Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища», який вміщує самостійний роз­діл X «Економічний механізм забезпечення охорони навколиш­нього природного середовища». Стаття 41 Закону містить пере­лік економічних заходів забезпечення охорони довкілля, а саме:

— взаємозв'язок усієї управлінської, науково-технічної та гос­подарської діяльності підприємств, установ та організацій з ра­ціональним використанням природних ресурсів та ефективніс­тю заходів по охороні навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

— визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

— встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середо­вище та на утворення і розміщення відходів;

— встановлення нормативів збору і розмірів зборів за вико­ристання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище на утворення і роз­міщення відходів та інші види шкідливого впливу;

— надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впрова­дженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих тех­нологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного се­редовища;

— відшкодування в установленому порядку збитків, завда­них порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Таким чином, економічний механізм забезпечення охорони дов­кілля — це система економіко-правових засобів впливу, які забез­печують формування системи фінансування природоохоронних заходів через стягнення зборів за використання природних ресур­сів та забруднення довкілля, інших надходжень, стимулювання природоохоронної діяльності суб'єктів шляхом встановлення фі­нансових та інших матеріальних пільг та гарантій.

До економічного механізму забезпечення охорони дов­кілля можна включити наступні елементи.

З бори в галузі використання природних ресурсів і охоро­ни навколишнього природного середовища. В систему цих зборів входять:

а) збір за спеціальне використання природних ресурсів (ст. 43 Закону України «По охорону навколишнього природ­ною середовища»). Цей збір встановлюється на основі нор­мативів збору і лімітів використання окремих природних ре­сурсів.

б) збір за забруднення навколишнього природного середови­ща (ст. 44 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища»). Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стяг­нення цього збору затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 р.. Збір справляється за:

— викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин;

— скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти;

— розміщення відходів.

в) збір за погіршення якості природних ресурсів (ст. 15 За­кону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища»). Він повинен справлятись за зниження родючості грун­тів, продуктивності лісів тощо, і має бути встановлений Кабіне­том Міністрів України, але на сьогодні порядок його сплати ще не прийнято.

Система фінансування заходів охорони довкілля. Відповід­но до статей 42, 47 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» в Україні фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища здійсню­ється за рахунок Державного бюджету України, республікансь­кого бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюдже­тів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. Для фінансування заходів щодо охорони нав­колишнього природного середовища утворюються Державний, республіканський Автономної Республіки Крим та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. Положення про Державний фонд охорони довкілля затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 7.05.1998 р. в редакції постанови від 7.04.2006 р.. Він є складовою частиною Державного бюджету України. Фонд створено з метою фінансування природоохорон­них заходів та заходів, пов'язаних з раціональним використан­ням і збереженням природних ресурсів. Фонд формується за ра­хунок частини коштів, що надійшли від збору за забруднення навколишнього природного середовища, та інших джерел, ви­значених законодавством. Кошти Фонду спрямовуються за бю­джетними програмами відповідно до планів природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів і кошторисів, що затверджуються головними розпорядниками бюджетних коштів в установлено­му законодавством порядку. Головними розпорядниками є Мін­природи та інші центральні органи виконавчої влади, які визна­чаються у державному бюджеті на відповідний рік.

Заходи економічного стимулювання, які визначені ст. 48 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища», а саме:

а) надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян в разі реалізації ними заходів щодо раці­онального використання природних ресурсів та охорони навко­лишнього природного середовища, при переході на маловідхід-ні, ресурсо- і енергозберігаючі технології, організації виробницт­ва і впровадженні очисного обладнання і устаткування для ути­лізації та знешкодження відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів забруднюючих речовин, виконанні інших захо­дів, спрямованих на поліпшення охорони навколишнього при­родного середовища;

б) надання на пільгових умовах короткострокових і довго­строкових позичок для реалізації заходів щодо забезпечення ра ціонального використання природних ресурсів та охорони нав­колишнього природного середовища;

в) встановлення підвищених норм амортизації основних ви­робничих природоохоронних фондів;

г) звільнення від оподаткування фондів охорони навколиш­нього природного середовища;

д) передачі частини коштів фондів охорони навколишнього природного середовища на договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам на заходи для гарантова­ного зниження викидів і скидів забруднюючих речовин і змен­шення шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан колишнього природного середовища, на розвиток екологіч­но безпечних технологій та виробництв;

є) надання можливості отримання природних ресурсів під

заставу.

Ця складова економічного механізму, яка найбільше відобра­жає його суть і значення, на жаль, поки що не знаходить реаль­ного застосування на практиці через відсутність врегульованих механізмів її реалізації.

Екологічне страхування, яке може бути добровільним, обо­в'язковим чи інших видів, як зазначено в ст. 49 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Поря­док його здійснення регулюється загальними нормами про стра­хування і не достатньо враховує специфіку екологічних відно­син. Спеціальним актом в цьому плані є затверджені постано­вою Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 р. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування цивільної від­повідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бу­ти заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної не­безпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єк­ти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного

ТЕМА 12: ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ПОНЯТЯ І ВИДИ

1. Понятя відповідальності в екологічному праві.

2. Підстави та умови еколого-правової відповідальності.

3. Зміст екологічного правопорушення.

4. Правові форми еколого-правової відповідальності.

За загальним правилом порушення правових норм, не виконання визначених ними приписів тягне за собою засто­сування заходів юридичної відповідальності. Порушення норм екологічного права, заподіяння шкоди довкіллю теж передбачає застосування заходів юридичної відповідальності. Юридична відповідальність є одним з основних елементів правового забез­печення охорони довкілля.

При характеристиці в загальній теорії права видів юридич­ної відповідальності традиційно визначають такі основні види як кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та інші. В лі­тературі обґрунтовується існування окремого виду відповідаль­ності — «екологічної відповідальності», яка є складним соціаль­ним та еколого-правовим інститутом і існує в двох формах: еколого-правовій (юридична відповідальність) і еколого-економічній (економічна відповідальність). По-суті, економічна відповідаль­ність — це платежі за використання природних ресурсів, забруднення довкілля, які відповідний суб'єкт вносить в бюджет у безспірному порядку в наперед визначених розмірах. Однак більшість науковців при характеристиці названих відносин за­стосовують не поняття «екологічна відповідальність», а форму­лювання «юридична відповідальність за порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища», «юри­дична відповідальність в галузі охорони навколишнього природ­ного середовища», «юридична відповідальність за екологічні правопорушення». До речі, розділ XV Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» називається «Відповідальність за порушення законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища». Така позиція є достатньо обґрунтованою. Юридична відповідальність за екологічні пра­вопорушення передбачає застосування санкцій кримінального, адміністративного, цивільно-правового, дисциплінарного харак­теру і не має особливих механізмів і заходів впливу, які б виді­ляли її в особливий, самостійний вид. Певною мірою особли­вим є застосування спеціальних такс і методик при відшкоду­ванні шкоди, заподіяної об'єктам природи, що теж спонукає ряд вчених до визначення її специфіки і найменування «матеріаль­на відповідальність». Однак застосування такс є лише особли­вим механізмом цивільно-правової відповідальності і не може бути достатньою підставою виділення окремого виду — екологічно-правової відповідальності. Основною підставою для виді­лення самостійного інституту та правового механізму — юридич­ної відповідальності за порушення законодавства про охорону довкілля є вчинене суб'єктом діяння, яке посягає на екологіч­ний правопорядок і заподіює шкоду об'єктам навколишнього при­родного середовища — екологічне правопорушення. При цьому система екологічних правопорушень охоплює порушення як у сфері охорони довкілля в цілому, так і щодо окремих природ­них об'єктів і відповідно регулюється нормами водного, земель­ного, надрового та іншого законодавства галузевого характеру. Таким чином, юридична відповідальність за екологічні пра­вопорушення є комплексним міжгалузевим інститутом екологіч­ного права і характеризується тим, що, по-перше, має особливу підставу — екологічне правопорушення, а, по-друге, передбачає застосування санкцій кримінально-правового, адміністративно­го, цивільно-правового, дисциплінарного характеру до осіб, що вчи­нили екологічне правопорушення.

Основною підставою юридичної відповідальності є пра­вопорушення. Відповідно правопорушення є підставою і юри­дичної відповідальності за порушення екологічного законодав­ства. Такі порушення характеризуються особливими, специфіч­ними ознаками і називаються екологічними правопорушеннями. Це поняття визнано і на законодавчому рівні. В статті 70 Зако­ну України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» вживаються поняття «екологічне правопорушення» та «еко­логічний злочин».

Поняття, ознаки, склад екологічного правопорушення базу­ються на загальних характеристиках правопорушення. Зокрема, ознаками екологічного правопорушення, як і будь-якого, можна визначити наступні:

— з об'єктивної (зовнішньої) сторони воно проявляється у вигляді дії чи бездіяльності. В екологічних правовідносинах це досить часто невиконання встановлених законодавством обо­в'язків, недотримання заборон, екологічних вимог тощо;

— за соціальними наслідками ця поведінка є соціально шкід­ливою чи небезпечною, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальному функціонуванню суспільних відносин. Еко­логічне правопорушення порушує нормальні природні відноси­ни взаємодії природи і суспільства по забезпеченню раціональ­ного використання і охорони природних об'єктів;

— за психологічною ознакою, як і інші правопорушення, та­ке діяння має свідомо-вольовий характер, є винним (хоча у ви­падку заподіяння шкоди джерелом підвищеної екологічної не­безпеки цивільно-правова відповідальність власника цього дже­рела настає незалежно від наявності його вини);

— за юридичною ознакою — це протиправне діяння, тобто за­боронене правовою нормою;

— за наслідками правопорушення породжує виникнення пра­вовідносин по застосуванню до правопорушника заходів юри­дичної відповідальності.

Екологічне правопорушення характеризується в першу чергу такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність. Сутність екологічної спрямованості правопорушення полягає в тому, що поведінка правопорушника спрямована на негативну зміну стану навколишнього природного середовища, порушен­ня правового режиму природних ресурсів. Екологічна небезпека включає не лише ймовірність порушення екологічних інтересів суспільства, але й підвищену небезпеку для існуючих екологіч­них зв'язків у самих екосистемах. Екологічна протиправність по­лягає в повному або частковому невиконанні вимог, ігноруванні правил, закріплених нормами екологічного законодавства.

Не вдаючись до детального аналізу наведених вище ознак, хотілося б підкреслити, що головна ознака, яка дозволяє відме­жувати екологічне правопорушення від інших (в тому числі тих, які пов'язані з природними об'єктами) і дає підстави визнавати його самостійним видом в системі правопорушень, полягає в за­подіянні ним шкоди природі, природним об'єктам, екосистемам (а через них і людині).

Склад екологічних правопорушень традиційно містить чотири елементи; 1) об'єкт, 2) об'єктивна сторона, 3) суб'єкт, 4) суб'єк­тивна сторона.

Отже, екологічне правопорушення — це винне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок, спричиняє шкоду навколишньому природному середовищу або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди і тягне за особою застосування заходів юридичної відповідальності.

Екологічні правопорушення можна класифікувати за різни­ми видами:

— за характером санкцій:

а) екологічні злочини,

б) екологічно-адміністративні правопорушення,

в) дисциплінарні правопорушення,

г) цивільно-правові правопорушення;

— за об'єктами посягання:

а) правопорушення в галузі охороні земель,

б) правопорушення в галузі охороні надр,

в) правопорушення в галузі охороні лісів,

г) правопорушення в галузі охороні вод тощо;

— за способом спричинення шкоди:

а) забруднення навколишнього природного середовища,

б) нераціональне використання природних ресурсів,

в) пошкодження і знищення природних об'єктів,

г) погіршення якості природних об'єктів та ін.

— за інститутами екологічного законодавства:

а) порушення в галузі права власності на природні об'єкти,

б) порушення в галузі природокористування,

в) порушення в галузі екологічної експертизи,

г) порушення норм екологічної безпеки,

д) порушення екологічних прав громадян та інші.

У наукових дослідженнях виділяють і інші критерії класи­фікації екологічних правопорушень, розрізняючи за ними від­повідні види правопорушень.

У системі різновидів юридичної відповідальності за екологічні правопорушення розрізняють: кримінальну, адміні­стративну, цивільно-правову, дисциплінарну відповідальність. Кримінальна відповідальність у галузі екології регулюється Кримінальним кодексом України і застосовується у випадку вчи­нення екологічних злочинів. Кримінальна відповідальність в га­лузі екологічних відносин є особливою формою захисту суспільства від екологічних злочинів, які характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки і відповідно передбачає більш су­воріші заходи відповідальності, ніж інші види відповідальності. Суб'єктами притягнення до кримінальної відповідальності є тільки фізичні особи (в більшості — спеціальні суб'єкти). Вона застосовується лише судом. У чинному Кримінальному кодексі України, на відміну від попереднього, такі злочини виокремле­ні в самостійний розділ 8 «Злочини проти довкілля», який охо­плює 19 складів злочинів. Усі вони передбачають екологічно-небезпечні наслідки. При цьому законодавцем збережені тради­ційні склади екологічних злочинів, зокрема «незаконна порубка лісу» (ст. 246), «незаконне полювання» (ст. 248), «незаконне за­няття рибним, звіриним або іншим водним добувним промис­лом» (ст. 250), а також введено ряд нових, раніш відсутніх складів злочинів: «безгосподарське використання земель» (ст. 254), «про­ектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля» (ст. 258), «порушення правил екологічної безпеки» (ст. 236).

Адміністративна відповідальність — це вид юридичної від­повідальності, що найчастіше має місце в сфері природокорис­тування та охорони навколишнього середовища. Адміністрати­вна відповідальність полягає в застосуванні компетентним ор­ганом держави заходів адміністративного впливу за здійснення екологічного адміністративного правопорушення та регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення і еко­логічним законодавством. Перелік екологічних адміністративних правопорушень міститься в главі 7 КУпАП «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання при­родних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури».

За своїми об'єктивними ознаками адміністративне правопо­рушення зовні схоже зі злочином, однак основним критерієм їх розмежування є ступінь небезпеки діяння, тяжкість заподіяних наслідків. Кодекс про адміністративні правопорушення в якості однієї з попередніх умов накладання адміністративної відпові­дальності передбачає відсутність у вчиненому порушенні ознак складу злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністратив­на відповідальність за порушення, передбачені даним кодексом, настає лише в тому випадку, якщо ці порушення за своїм характе­ром не тягнуть кримінальної відповідальності. Основні ознаки, що дають можливість розмежувати екологічний злочин і адмі-

Юридична відповідальність за порушення еколого-правових норм 135

ністративний проступок, наводяться, як правило, у Криміналь­ному кодексі України. Це — повторність здійснення екологіч­ного правопорушення, наявність умислу, систематичність, тяж­кість наслідків, які свідчать про підвищену небезпеку та інші. Так, порушення правил щодо боротьби з хворобами та шкідни­ками рослин кваліфікується як злочин (ст. 247 КК України), якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки. Якщо таких на­слідків немає, то діяння кваліфікується як адміністративне пра­вопорушення (ст. 105 КУпАП). Стаття 240 Кримінального ко­дексу України передбачає відповідальність за порушення вста­новлених правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля. Якщо вказаної небезпеки немає, порушення правил охорони надр тягне адміністративну відповідальність (статті 57, 58 КУпАП).

За вчинення адміністративних правопорушень до винних застосовуються передбачені КУпАП адміністративні стягнення. Основним видом адміністративного стягнення за порушення екологічних вимог на практиці є штраф. Суб'єктами застосуван­ня адміністративної відповідальності є визначене КУпАП коло органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення: місцеві суди; органи санітар-но-епідеміологічної служби, органи держкомзему, органи рибо-хорони, органи лісового господарства, органи Мінприроди та ін­ші, їх підвідомчість розмежована в розділі 3 КУпАП.

Дисциплінарна відповідальність за екологічне правопору­шення регламентується ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і Кодексом законів про працю України. Вона виражається у накладенні власником під­приємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом на винного працівника дисциплінарного стягнення за невико­нання чи неналежне виконання ним його трудових обов'язків, пов'язаних з використанням природних ресурсів, охороною нав­колишнього середовища, за порушення вимог екологічного за­конодавства, дотримання якого є його посадовим обов'язком. Законодавство не встановлює конкретного переліку дисциплі­нарних проступків у галузі охорони довкілля, за які настає від­повідальність, як це має місце стосовно адміністративної чи кри­мінальної відповідальності. Правопорушення може, наприклад, полягати у невиконанні головним інженером підприємства вимог посадової інструкції щодо експлуатації промислового устат­кування. Особливістю накладення дисциплінарного стягнення є те, що воно може накладатись на правопорушника незалежно від настання екологічних наслідків, за одним лише фактом вчи­нення правопорушення.

Згідно із статтею 147 Кодексу законів про працю України до порушників можуть бути застосовані наступні дисциплінарні стягнення: догана і звільнення. Як різновид дисциплінарної мі­ри відповідальності до посадових осіб і спеціалістів, винних у порушенні екологічних вимог, за рішенням їх управлінських ор­ганів застосовують депреміювання, тобто повне чи часткове поз­бавлення премії за підсумками року, наприклад, за невиконан­ня планів і заходів щодо охорони навколишнього середовища або за порушення природоохоронного законодавства. Даний вид стягнення є більш ефективним та доцільним для профілактич­ного впливу на працівника, ніж його звільнення.

Цивільно-правова відповідальність у галузі охорони навко­лишнього природного середовища полягає у покладанні на пра­вопорушника обов'язку відшкодувати потерпілій стороні май­нову чи моральну шкоду, заподіяну в результаті порушення еко­лого-правових вимог, і передбачену Цивільним кодексом Укра­їни. Однак відносини по використанню об'єктів природи не є тотожними майновим, цивільно-правовим відносинам. їх спе­цифіка зумовила особливості правового регулювання відносин по відшкодуванню шкоди, заподіяної природним об'єктам, що проявилось у встановленні особливого порядку відшкодування такої шкоди і стало підставою для обґрунтування в наукових джерелах існування самостійного виду відповідальності за еко­логічні правопорушення — матеріальної відповідальності.

З нашої точки зору, більш точними є твердження, що мате­ріальна відповідальність за шкоду природному середовищу є про­явом цивільно-правової відповідальності. У даному випадку ма­теріальна відповідальність за екологічні порушення є цивільно-правовою відповідальністю, і здійснюється вона відповідно до норм цивільного і цивільно-процесуального законодавства. Стат­тя 68 Закону України «Про охорону навколишнього природно­го середовища» передбачає обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду, а ст. 69 Закону вказує на необхідність її компенсації в повному обсязі.

Форми компенсації екологічної шкоди можуть бути різни­ми. Насамперед, при можливості, доцільно застосовувати від­шкодування шкоди в натурі, коли порушник за власний кошт повинен усунути негативні наслідки своїх протиправних дій (посадити ліс, провести рекультивацію земель тощо). Якщо ж такий спосіб неприйнятний, то порушник зобов'язаний відшко­дувати заподіяні збитки, розрахунок яких в екологічному праві має свої особливості, оскільки при заподіянні шкоди природ­ним об'єктам не завжди можна визначити реальні збитки, осно­вна вага в їх змісті належить неодержаним доходам, значне міс­це займають затрати на відновлення, покращання природного середовища.

В літературі розрізняється ряд способів обчислення розмі­рів збитків при екологічних правопорушеннях, а саме: затратний (за фактичними затратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища і здоров'я людей), нор­мативний (за встановленими нормативами), розрахунковий (за відповідними методиками розрахунку розміру шкоди), таксовий (на підставі наперед встановлених такс).

Зокрема, такса є своєрідною розрахунковою одиницею, та­рифом, що має умовний характер і містить в своєму розмірі на­перед визначену оцінку збитків, витрат держави, що виникнуть у зв'язку зі знищенням окремих природних компонентів. Такси враховують, як зазначається в літературі, у вартісному виразі всі негативні майнові наслідки, а також культурну, наукову, істо­ричну цінність природних об'єктів, їх розповсюдженість в дано­му регіоні та інші ознаки. Вони становлять завчасно розрахова­ну і зафіксовану оцінку заподіяної екологічної шкоди у вигляді кратності до розміру мінімальної заробітної плати чи неоподат­ковуваного мінімуму доходів громадян. Так, наприклад, відпо­відно до затверджених наказом Міністерства лісового госпо­дарства України та Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки України 12.03.1996 р. такс нарахування розміру стягнення за збитки, заподіяні неза-конним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів, занесених до Червоної книги України), їх жител, біотех-нічних споруд, за незаконне добування або знищення бурого вед­медя розмір стягнення складає 110 неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян, кабана — 50, зайця — 10.

Застосування такс, методик не є особливим видом відпові­дальності, а тільки полегшує визначення збитків у процесі від­шкодування. Такси чи методики мають допоміжний характер і у випадку їх відсутності шкода визначається у загальному циві­льно-правовому порядку. Як зазначено в п. 15 постанови пле­нуму Верховного Суду України від 10.12.2004 р. «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля», розглядаючи у кримінальних справах цивільні по­зови про відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю, суди по­винні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а у випадках, коли це питання не врегульоване зазначеним за­конодавством, — відповідними положеннями Цивільного кодек­су України.

ТЕМА 14: ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗОН НАДЗВИЧАЙНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ СИТУАЦІЙ

У 1991 р. з прийняттям Закону України «Про охоро­ну навколишнього природного середовища» було введено по­няття «надзвичайні екологічні ситуації», яким присвячений са­мостійний розділ 13. У ст. 65 також давалось визначення зон еколо­гічної катастрофи — територій, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі або необоротні негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що призвели до неможливості проживання на них населення і ведення господарської діяльності; зон підвищеної екологічної небезпеки — територій, де внаслідок діяльності лю­дини чи руйнівного впливу стихійних сил природи в навколиш­ньому природному середовищі на тривалий час виникли негатив­ні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людей, збереження при­родних об'єктів і обмежують ведення господарської діяльності.

Сьогодні в законодавстві України на рівні Закону України від 13.07.2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» визначений спеціальний правовий режим зон надзвичайних еко­логічних ситуацій. У цьому Законі дається законодавче визна­чення понять: надзвичайна екологічна ситуація — надзвичайна ситуація, при якій на окремій території сталися негативні змі­ни в навколишньому природному середовищі, що потребують за­стосування надзвичайних заходів з боку держави. Негативні змі­ни в навколишньому природному середовищі — це втрата, висна­ження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного се­редовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життє­діяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах. Зона надзвичайної екологічної ситуації — це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна си­туація (ст. 1 Закону).

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною над­звичайної екологічної ситуації є: значне перевищення гранич­нодопустимих норм показників якості навколишнього природ­ного середовища, визначених законодавством; виникнення ре­альної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середови­ща, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факто­рів; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання на­селення і провадження господарської діяльності на відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному се­редовищі (ст. 5 Закону України «Про зону надзвичайної еколо­гічної ситуації»).

У статті 6 Закону визначений порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації: окрема міс­цевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національ­ної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міні­стрів України; Указ Президента України про оголошення окре­мої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затвер­джується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України; Кабінет Міністрів України вно­сить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзви­чайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрально­го органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питан­ня екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за влас­ною ініціативою; оголошення окремої місцевості Автономної Рес­публіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окре­мих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Аналізуючи існуючі нормативно-правові положення стосов­но надзвичайних екологічних ситуацій, можна сформулювати такі ознаки зон надзвичайних екологічних ситуацій:

— наявність шкоди навколишньому природному середо­вищу, зміна його якісного стану, порушення безпеки довкілля, зокрема значне перевищення встановлених екологічних норма­тивів;

— зміни довкілля, які, в свою чергу, тягнуть за собою нега­тивні впливи на людину, її здоров'я, заподіяння чи реальну за­грозу заподіяння шкоди людині;

— причиною таких наслідків є діяльність людини чи вплив стихійних сил природи;

— оголошення у встановленому порядку відповідної тери­торії зоною надзвичайної екологічної ситуації;

— встановлення особливого режиму щодо цієї території.

Стаття 8 Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації» визначає поняття правовий режим зони над­звичайної екологічної ситуації: це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямо­вується для попередження людських і матеріальних втрат, від­вернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Разом з тим доцільно, насамперед, вести мову про заходи, спрямовані на недопущення, попередження самого виникнення надзвичайної екологічної ситуації. В такому разі система дер­жавно-правових заходів у системі відносин регулювання над­звичайних екологічних ситуацій охоплює три групи заходів:

— заходи запобігання виникненню надзвичайної екологічної ситуації;

— заходи реагування на надзвичайну екологічну ситуацію;

— заходи ліквідації наслідків надзв Доступ до правосуддя. Ефективне застосування заходів юридич­ної Міжнародне екологічне судочинство

відповідальності за екологічні правопорушення як на національному, так і міжнародному рівнях, багато в чому залежить від діяльності національних І міжнародних судів (трибуналів) і на­лежного доступу до них громадськості. Міжнародно-правові заходи такого доступу передбачені Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до право­суддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Доступ до правосуддя є демократичною гарантією забезпечення екологічних прав людини, підтримання екологічного правопорядку.

ичайної екологічної си­туації.

Плани семінарських занять та практичних завдань

Тема № 5.2. Правопорушення у галузі відносин власності на природні ресурси

1. Поняття та особливості права власності на природні ресурси.

2. Форми права власності.

3. Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси.

4. Зміст права власності на природні ресурси.

5. Форми і методи охорони права власності на природні ресурси.

Тема 12.2. Екологічне правопорушення і спеціфіка та засоби юоротьби з ними

1. Поняття та соціально правова характеристика екологічних правопорушень.

2. Зміст екологічного правопорушення.

3. Класифікація екологічних правопорушень.

4. Об’єкти, суб’єкти екологічного правопорушення.

5. Об’єктина, суб’єктивна сторона екологічного правопорушення.

Проблеми криміналізації екологічних правопорушень

1. Предмет экологического права. Специфика экологических отношений.

2. Конституционные основы экологического права.

2. Метод екологического права. Механизм реализации его на практике.

3. Система источников экологического права на современном этапе.

4. Правовые методы разрешения экологического кризиса в Украине.

5. Правовй механизм разрешения глобальных экологических проблем.

6. Формы проявления экологичекого права: правовые концепции, нормы права и правоотношения.

7. Эколого-правовые номы: сущность и классификация.

8. Экологические правоотношения: понятие, субъекты и основания возникновения.

9. Экологические функции государства и права. Правовой механизм их реализации.

10. Понятие и признаки природных объектов в экологическом праве.

11. Экологические права человека как объект охраны экологического права.

12. Экологические права и обязанности граждан Украины: правовые гарантии и защита.

13. Правовой механизм ограничения антропогенного загрязнения окружающей природной среды.

14. Правовые аспекты преодоления экологического кризиса в Украине.

15. Конституционные основы правового регулирования природопользования в экологическом праве.

16. Правовой механизм охраны окружающей природной среды: сущность и основные формы.

17. Правовой механизм обеспечения экологической безопасности.

18. Формы собственности на природные ресурсы: понятие и характеристика

19. Коммунальная форма собственности на землю и другие природные ресурсы.

20. Порядок бесплатной передачи земли в частную собственность в Украине.

21. Основания возникновения и прекращения права собственности на природные ресурсы. Правовая регламентация.

22. Понятие и основные признаки права собственности на природные ресурсы.

23. Правовое регулирование арендных отношений в природопользовании.

24. Правовое регулирование специального природопользования в Украине.

25. Правовой механизм обеспечения рационального природопользования в Украине.

26. Правовое регулирование осуществления природопользования в Украине.

27. Правовой механизм осуществления нормирования качества окружающей природной среды.

28. Государственный экологический контроль: понятие, объекты и система.

29. Правовой механизм обеспечения экологического контроля в Украине.

30. Система государственных органов управления и контроля в области охраны окружающей природной среды.

31. Специально уполномоченные органы экологического контроля: система и полномочия.

32. Экологические функции правоохранительных органов.

33. Порядок проведения экологической экспертизы. Правоая регламентация.

34. Правовое регулирование проведения экологической экспертизы.

35. Порядок ведения кадастров природных ресурсов.

36. Правовое регулирование проведения мониторинга окружающей природной среды.

37. Экологическое страхование:сущность, необходимость и объекты.

38. Правовой механизм осуществления финансирования в сфере охраны оружающей природной среды.

39. Порядок установления производственно-хозяйственных нормативов качества окружающей природной среды.

40. Понятие и состав экономического механизма охраны окружающей природной среды.

41. Правовой механизм осуществления экономического стимулирования в сфере экологии.

42. Правовой механизм осуществления платности природопользования.

43. Порядок установления платежей за загрязнение окружающей природной среды.

44. Понятие и состав экологических правонарушений.

45. Экологические правонарушения: понятие и причины.

46. Состав экологического правонарушения.

47. Понятие и функции экологической ответственности.

48. Формы экологической ответственности и их правовой механизм.

49. Правовой механизм осуществления административной ответственности за экологические правонарушения.

50. Правовой механизм возмещения вреда, причиненного окружающей природной среде.

51. Понятие и специфика экологического вреда. Правовой механизм его возмещения.

52. Правовая охрана природно-заповедного фонда в Украине

53. Правовая охрана земель в Украине.

54. Правовая охрана атмосферного воздуха в Украине.

55. Правовая охрана водных объектов в Украине.

56. Правовая охрана лесов в Украине.

57. Правовая охрана недр в Украине.

58. Правовая охрана животного мира в Украине.

59. Правовая охрана растительного мира в Украине.

Дата добавления: 2014-01-06