Філософські основи навчання

Понятійний апарат: навчання, викладання, учіння.

Поняття «навчання» є центральною категорією дидактики, тому що описує об'єкт її дослідження. Для його визначення доцільно звернутися до вже відомих тез про те, що основним дидактичним відношенням є взаємодія викладання й учіння, а метою навчання – передача та засвоєння соціального досвіду, і ввести характеристику їх взаємодії, узагальнивши її словом «процес» як «послідовна зміна станів системи» чи як «сукупність послідовних дій для досягнення результату» [50,499]. Синтезувавши зазначене, отримуємо:

Навчання – це процес взаємодії викладання й учіння (вчителя й учня) з метою передачі та засвоєння соціального досвіду

Його двоякість полягає в єдності

· викладання й учіння, де викладання виступає як управління учінням;

· змістовної та процесуальної сторін: чому і як навчати;

· навчання та виховання в кожнім елементі навчального процесу.

Методологічною основою навчання є

· філософія пізнання (гносеологія);

· теорія управління;

· психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини.

Гносеологія розглядає пізнання як вічне й нескінченне наближення до істини, що відбувається шляхом виникнення та вирішення протиріч. Це вказує на рушійні сили пізнання, що проявляються у вигляді зовнішніх і внутрішніх протиріч.

Зовнішні протиріччя розгортаються як протиріччя обраної системи з навколишнім світом. У якості такої системи може виступати сам процес навчання, його компоненти та учасники. Наприклад, зовнішніми будуть протиріччя між:

· потребами суспільства й можливостями школи, вчителя, учня;

· вимогами навчальних програм і можливостями учнів їх засвоїти;

· пізнавальними потребами школярів і можливостями оточення їх задовольнити тощо.

Внутрішні протиріччя характеризують рух до істини всередині обраної системи. Якщо в якості такої виступає учень, то це можуть бути протиріччя між

· знанням і незнанням;

· знанням і умінням його застосувати;

· потребою в знаннях і досвідом пізнавальної діяльності;

· мотивами навчальної діяльності та її результатами тощо.

Розподіл протиріч на зовнішні та внутрішні є відносним і визначається рівнем системи, що лежить в основі протиріччя. Так, протиріччя між викладанням і навчанням щодо учня буде зовнішнім, а щодо навчального процесу – внутрішнім.

Крім того, діалектика дає навчанню індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Перший показує на рух від часткового до загального, від простого до складного, від частини до цілого. Другий описує зворотний рух: від загального до часткового; від складного до простого; від цілого до його частини. У навчанні реалізуються обидва напрямки, однак з розвитком науки збільшується роль дедуктивного шляху пізнання. Це пов’язане з тим, що в умовах, коли основні закони в науці вже відкриті, дедуктивний шлях є більш ощадливим і коротким. На це наголошує підвищення ефективності навчання при використанні в педагогічному процесі системного та цілісного підходів. Сутність цих підходів полягає в тім, що досліджуване явище спочатку подається й сприймається як певна цілісність, система, а потім розглядається зміст і значення кожного її компонента і зв'язків між ними. У дидактиці це відтворилося у вигляді теорії укрупнених дидактичних одиниць та крупноблочного викладання.

Практика навчання доповнює перелік шляхів пізнання традуктивним, що полягає в організації діяльності за аналогією.

Основний алгоритм пізнання, представлений відомою формулою «від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики …» [32,29; 152-153], реалізується в навчанні у вигляді наступних компонентів:

1) сприйняття дійсності органами чуття;

2) переведення отриманих образів за допомогою мислення в абстракції (слова, схеми, поняття й ін.);

3) застосування отриманих знань на практиці.

Варто відзначити, що практиці в філософії пізнання надається особливе місце. Вона виступає не тільки як результативний етап пізнання, а й як критерій істини. У навчанні це підкреслює нерозривний зв'язок теорії з практикою та спрямованість теоретичних пошуків на вдосконалення практики навчання.

Термін «пізнання» в дидактиці характеризується біфункціональністю. Він використовується для визначення пізнання як в науці, так і в навчанні. Порівняльний аналіз показує, що це не одне і те ж.

Таблиця 3.1

П І З Н А Н Н Я
У науці	У навчанні
Вчений	Суб'єкт	Учень
Явища, процеси реального світу	Об'єкт	Знання про них, як узагальнений досвід людства
Оволодіння закритою істиною	Результат	Оволодіння відкритою істиною
Залежить від дослідника (першої особи) та умов проведення роботи	Ефективність	Багато в чому залежить від другої особи – вчителя та його майстерності
Об'єктивною необхідністю	Обумовленість	Дидактичними задачами
Складніша	Технологія	Простіша, ощадливіша

Розглянута вище категорія пізнання лежить в основі учіння – діяльності учня. Вона визначає, як підростаюча людина пізнає світ.

Дата добавления: 2014-01-06