Категорії педагогіки

Педагогіку ми розглядаємо як науку про навчання, виховання та освіту[24]. Це визначення вказує на основні її категорії – навчання, виховання, освіту. Традиційно до них додають ще й розвиток. Віддаючи належне ролі розвитку в педагогічному процесі, ми лишаємося на тій позиції, що основною вважається та категорія, що розглядається спочатку даною наукою, а потім іншими. Сказати, що розвиток вивчається спочатку педагогікою, а потім іншими науками, немає підстав. Тому категорію розвитку ми будемо вивчати як дуже важливу, однак, не основну в педагогіці. Основними ж будуть навчання, виховання й освіта, що дійсно вивчаються спочатку педагогікою, а потім використовуються іншими науками.

2.1. Навчання. Визначивши основною метою навчання передачу соціального досвіду від одного покоління до іншого, можна вивести найпростішу його формулу, що поєднує в собі два процеси: викладання, як передавання досвіду, та учіння, як його засвоєння. Тобто:

Н а в ч а н н я = в и к л а д а н н я + у ч і н н я

Вона вказує на двосторонність процесу навчання й містить у собі три компоненти його визначення: викладання як передачу соціального досвіду, учіння – як його засвоєння, " + " – як взаємодію між ними. Звідси випливає, що

Навчання – це процес взаємодії викладання й учіння(вчителя й учня)з метою передачі та засвоєння соціального досвіду

Двоякість процесу навчання характеризується єдністювикладання та учіння, коли одне не існує без іншого. Неможливо уявити собі процес навчання при відсутності тих, кого навчають (без учіння). Це рівнозначне роботі викладача в порожній аудиторії. З іншого боку, навчання не відбудеться й при відсутності викладання. У деяких підручниках на противагу цьому твердженню розглядається самоосвіта, коли учень навчається сам, без викладача. Однак і в цих умовах процес викладання (тобто передавання соціального досвіду) відбувається, тільки в ролі викладача виступають книжки, комп'ютери, телепрограми тощо, тобто все те, в чому закладено узагальнений соціальний досвід, звідкіля його можна почерпнути. Викладання не буде лише при відсутності соціального досвіду або засобів його передачі, але тоді втратить сенс і сам процес навчання.

2.2. Виховання. За аналогією з попередньою категорією можна сказати, що виховання – це взаємодія вихователя та вихованця з метою .... Щодо мети, то її треба визначити. Для цього розглянемо три підходи до виховання: виховання як формування особистості, як її соціалізація та як потреба дитини.

У першому (вихованняякформування особистості ) основною цільовою настановою буде формування особистості. Зважаючи на те, що особистість являє собою сукупність відносин, другий рівень мети виховання стосуватиметься формування цих відносин. Основні з них: до себе, до суспільства, до людей (до старших, однолітків, молодших; до знайомих і незнайомих людей тощо), до діяльності (навчальної, трудової, побутової, спортивної, культурно-масової та ін.), до цінностей (матеріальних і духовних), до природи (живої та неживої) тощо. Кожна з перелічених відносин має свої якісні характеристики. Наприклад, жадібність і щедрість – це якості відносин до матеріальних цінностей, чесність і брехливість – якості відносин до людей і т. ін. Ці характеристики виступають у ролі якостей особистості або особистісних якостей. Тому третій рівень мети виховання полягає у формуванні особистісних якостей.

Підхід довиховання як до процесу соціалізації людини дає іншу цільову настанову, яку можна сформулювати як підготовку до самореалізації в основних сферахжиттєдіяльності: в родині, на роботі, в суспільстві, під час дозвілля. У кожній із цих сфер людина виконує певні соціальні ролі (на роботі: колега, співробітник, керівник, підлеглий, раціоналізатор тощо; у родині: батько, хазяїн, чоловік, син, брат і т. ін.), тому ціль другого порядку полягає в формуванні соціальних ролей, кожна з яких являє собою сукупність соціальних зв'язків, що формуються в результаті соціальних контактів (ціль третього порядку).

Підхід до виховання як потреби дитини випливає з аналізу терміну «виховання». В його основі лежить те, що за хов ане, те, що може ви йти назовні[25], тобто потреба, або краще в російському (вос+питание) чи болгарському (вспитание=вскармливание) варіантах, які наголошують на потребу в багаторазовому харчуванні (годуванні[26]) розуму, душі та тіла, що відбувається в процесі їх праці.

розуму ВИ+ХОВАННЯ душі ТРУД (вос+питание) тіла

Як фізичне тіло просить їжі матеріальної, так душа прагне духовної, а розум – інтелектуальної. Саме про це Й. Песталоцці писав: «Око хоче дивитись, вухо – слухати, нога – ходити, а рука – хапати. Але також і серце хоче вірити та любити, а розум – мислити» [44,2; 15] [27]. Якщо зазначені потреби не задовольняються, то з'являється нестаток (недолік), який треба поповнити (вос+питать, вос+полнить), а не боротися з ним, як прийнято (не можна боротися з тим, чого немає). Звідси випливає мета й основний шлях виховання: поповнення нестатків [28].

Підставивши кожну з перелічених цілей у визначення виховання, ми отримаємо однаково правильні, але однобічні його дефініції. Для подолання цього інтегруємо всі три підходи в одному визначенні й отримаємо:

Виховання – це взаємодія вихователя й вихованця з метою формування особистості для самореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків

2.3. Освіта являє собою процес і результат навчання та виховання. За допомогою формули це можна визначити наступним чином:

Освіта = навчання + виховання

Іншими словами, отримання освіти говорить про придбання відповідного рівня навченості та вихованості (початкового, середнього, вищого), а освіченість виступає як інтегративна якість особистості, що поєднує в собі навченість і вихованість.[29] Такий підхід знімає протиставлення освіченості та вихованості, тому що не можна протиставляти частину цілому, не руйнуючи обох.

Освіту можна систематизувати за рядом ознак:

· за призначенням: загальна, що потрібна кожній людині в повсякденному житті, та спеціальна, що стає в пригоді працівникові певної галузі;

· за рівнем освіченості: початкова, середня, вища;

· за професійною спрямованістю: медична, педагогічна, юридична, економічна тощо;

· за профілем: гуманітарна, технічна, природнича;

· за повнотою: закінчена й незакінчена;

· за значимістю: основна (дипломна) й додаткова (післядипломна).

Певного рівня освіченості можна досягти навчаючись у відповідних навчальних закладах або шляхом самоосвіти. Її якість фіксується при складенні іспитів у звичайному варіанті або екстерном, що відбувається після самостійного вивчення обраного курсу. При виконанні вимог державної програми учням видаються відповідні сертифікати, що засвідчують отриману освіту: диплом, атестат, посвідчення або довідку про закінчення навчального закладу.

2.4. Розвиток. Незважаючи на те, що розвиток не є основною категорією педагогіки, ми розглядаємо його дефініцію в даній темі, зауважуючи цим велике її значення для педагогічного процесу.

Стосовно педагогіки

Розвиток – це процес якісних і кількісних перетворень в організмі, свідомості та поведінці дитини, що відбуваються під впливом навколишнього середовища в результаті вирішення зовнішніх і внутрішніх протиріч

У залежності від сфери, що розвивається в дитині, її розвиток буває фізичним, якщо розвивається організм (міняється зріст, вага, кістково-м'язова, серцево-судинна та інші системи); психічним, коли мова йде про розвиток нервової системи й психічних функцій: мислення, пам'яті, уваги тощо; моральним, коли удосконалюються моральні характеристики людини та суспільства; естетичним, що розвиває естетичні якості, формує естетичні смаки тощо.

Цикли розвитку містять у собі еволюційні періоди, що характеризуються поступовим накопиченням певних якостей, і революційні, коли відбувається стрибок у розвитку, внаслідок чого з’являється якісно нове утворення.

Періоди еволюційного розвитку людини називаються віковими етапами

Усередині них спостерігається подібність фізичних, психічних і соціальних характеристик, вивчення й урахування яких дозволяє оптимально будувати педагогічний процес, прогнозувати й коректувати його результати щодо кожної вікової групи.

У історії та теорії педагогіки відомі кілька варіантів вікової періодизації. Найбільш розповсюдженим з них є наступний:

· до одного року – ясельний вік (немовлята);

· до трьох років – переддошкільний вік;

· до шести (семи) років – дошкільний вік;

· 1 – 4 класи – молодший шкільний вік;

· 5 – 9 класи – середній шкільний (підлітковий) вік;

· 10 – 11 (12) класи – старший шкільний (юнацький) вік.

З переліченого видно, що шкільне дитинство містить у собі три періоди розвитку дитини, тому знання вікових особливостей дітей цього віку має неабияке значення в професійній діяльності вчителя.

Дата добавления: 2014-01-06