Суть та види державного боргу

План

План

План

План

1. Економічна сутність та функції податків.

2. Характеристика елементів та класифікація податків.

3. Податкова система і податкова політика держави.

1. Економічна сутність та функції податків

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою і юридичними та фізичними особами з приводу при­мусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансуван­ня державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави і найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Це — обов'язковий елемент економічної системи держави незалеж­но від того, яку модель економічного розвитку вона обирає, які політичні сили перебувають при владі.

Податки — це головний фінансовий метод мобілізації дер­жавних доходів. Вони становлять від 80 до 97 % дохідної ча­стини державного бюджету.

Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бю­джетів та до державних цільових фондів слід розуміти обо­в'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або держав­ного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподатку­вання.

Податки не єдина форма акумуляції грошових коштів бю­джетом та іншими державними фондами. Риси податків при­таманні обов'язковим платежам:

- податкові платежі — це обов'язкові збори, які стягу­ються з платників за умови конкретного еквівалентного об­міну між державою та платником (плата за воду, землю);

- відрахування, внески — це обов'язкові збори з юридич­них та фізичних осіб, яким притаманні ознаки цільового при­значення.

Основними характерними особливостями податку порівня­но з обов'язковими платежами є такі:

— справляється на умовах безповоротності; повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачені пільги щодо цього податку;

— має односторонній характер встановлення; оскільки по­даток сплачується з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлені від індивідуальних потреб конкрет­ного платника, то він є індивідуально безповоротним – сплата податку не породжує зустрічного зобов'язання держави вчи­няти будь-які дії на користь конкретного платника;

— може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

— не має цільового призначення;

— є виключно атрибутом держави і базується на актах вищої юридичної сили.

Податки - це обов'язкові платежі, які законодавчо встановлюються державою, сплачуються юридичними та фі­зичними особами в процесі перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту й акумулюються в централі­зованих грошових фондах для фінансового забезпечення вико­нання державою покладених на неї функцій.

За сутністю податки виконують дві основні функції: фіскальну і розподільчо-регулюючу.

За допомогою фіскальної функції податків формуються фінансові ресурси держави. Податки є основним джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Фіскальна функція податків створює об'єктивні передумови для державного втручання в економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто зу­мовлює розподільчо-регулюючу функцію.

Розподільчо-регулююча функція полягає в тому, що за до­помогою податків відбувається перерозподіл вартості націо­нального доходу між державою та її суб'єктами, і через еле­менти податку (об'єкт, суб'єкт оподаткування, ставка подат­ку, податкові пільги тощо) держава в змозі регулювати вартісні пропорції такого розподілу. Змінюючи пропорції функціону­вання ресурсів в економіці, оподаткування суттєво впливає на процес виробництва, нагромадження капіталу, інвестування, платоспроможний попит і пропозицію.

2. Характеристика елементів та класифікація податків

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які зумовлюють внутрішній зміст цього по­няття.

До основних елементів податку відносять такі.

1. Суб'єкт оподаткування, або платник податків, — фізич­на або юридична особа, на яку законом покладено обов'язок платити податок.

Носій податку — фізична чи юридична особа, що у кінце­вому підсумку здійснює витрати зі сплати податку.

Суб'єкт оподаткування, чи платник, не завжди є дійсним його носієм, оскільки іноді податок перекладається на інших осіб, наприклад, щодо обкладення митом якого-небудь товару зрозуміло, що воно буде перекладене на споживачів шляхом надбавки до ціни. Якщо суб'єкт оподаткування може перекла­сти свій податок на іншого, то він уже не є носієм податку.

2. Об'єкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок, тобто те, що обкладається податком (дохід, майно тощо). Часто і сама на­зва податку випливає з об'єкта, наприклад: поземельний, при­бутковий та ін. Є два підходи до оцінки об'єкта: кількісний і натуральний; грошовий.

3. Джерело сплати податку — дохід суб'єкта (прибуток, заробітна плата, відсоток, рента), з якого сплачується податок. За деякими податками об'єкт і джерело збігаються.

4. База оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку, тобто сума, з якої стягується податок.

5. Ставка податку — розмір податку на одиницю обкладання; якщо виражена у відсотках, то називається квота. Залежно від побудови податків розрізняють тверді й част­кові ставки. Тверді ставки встановлюються в грошовому вираженні на одиницю об'єкта. Часткові ставки виражають у визначених частках об'єкта обкладання. Часткові ставки є таких видів:

пропорційні — діють в однаковому відсотковому відношенні до об'єкта оподаткування без урахування диференціації його величини.

прогресивні —при збільшенні об'єкта оподаткування збіль­шується ставка податку. Якщо темпи зростання ставки подат­ку відповідають темпу зростання об'єкта оподаткування, то це проста прогресія. Якщо темпи зростання ставки податку ви­переджують темпи зростання об'єкта оподаткування, то це складна прогресія (пікала ставок).

регресивні — при збільшенні об'єкта оподаткування змен­шується ставка податку.

Загалом видно, що прогресивні податки — це податки, тя­гар яких найбільше давить на осіб з великими доходами, рег­ресивні податки найбільш важко вдаряють по фізичних і юри­дичних особах з незначними доходами.

6. Сфера дії податку — сукупність носіїв податку, на яких у кінцевому підсумку лягає його тягар.

7. Масштаб оподатковування — одиниця, яка береться в основу виміру об'єкта оподаткування; у промисловому подат­ку масштабом може бути оборот підприємства чи його прибу­ток, його капітал, кількість робітників і верстатів, величина приміщення, плата за нього і т. ін.

8. Одиниця обкладання — одиниця виміру об'єкта (з при­буткового податку — грошова одиниця країни, з земельного податку — гектар, акр і т. ін.). Різниця між масштабом і оди­ницею обкладання полягає в тому, що в масштабі одиниця береться як принцип, а в одиниці обкладання — як міра.

9. Податковий оклад — сума податку, що сплачується су­б'єктом з одного об'єкта.

10. Податкові пільги —законодавчо закріплений перелік умов, за наявності яких платник податку зменшує податкові зобов'язання (податкова соціальна пільга, знижки, відраху­вання та ін.).

11. Податковий період — термін, протягом якого завер­шується процес формування податкової бази, остаточно ви­значається розмір податкового зобов'язання.

Кожний вид податків має свої специфічні риси й функціо­нальне призначення та займає окреме місце у податковій сис­темі. Роль того чи іншого податку характеризується його на­лежністю до певної групи залежно від чинної класифікації по­датків. Класифікація дає можливість повніше висвітлити сут­ність і функції податків, покращити їх роль у податковій по­літиці держави, напрями й характер впливу на соціально-еко­номічний розвиток суспільства.

Класифікують податки відповідно до тієї чи іншої мети, найважливішими є своєчасність і повнота сплати податків у бюджети різних рівнів. Останнє стосується адміністрування податків.

Податки можна класифікувати за певними ознаками:

1) за ознакою органів державної влади, які їх встановлю­ють. Розподіл за цією ознакою визначається згідно з Законом України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 р. № 1251-ХП. Він передбачає на території України два види податків:

— загальнодержавні податки і збори — обов'язкові пла­тежі, які встановлюються найвищими органами влади в дер­жаві та є обов'язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохід­ну частину як державного, так і місцевого бюджетів (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток тощо);

— місцеві податки і збори — обов'язкові платежі, які вста­новлюються місцевими органами влади і є обов'язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території.
Ці податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів (комунальний податок, податок на рекламу, ринковий збір тощо);

2) відносно джерела сплати. За цією ознакою виділяють такі види:

— податки, збори та обов'язкові платежі, які входять до валових витрат та собівартість (збір на обов'язкове соціаль­не страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; плата за землю; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; податок на промисел; фіксо­ваний сільськогосподарський податок; податок на рекламу; комунальний податок тощо).

— податки, збори та обов'язкові платежі, які сплачують­ся з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибу­ток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо).

— податки та збори, які входять до ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір);

3) за економічною ознакою об'єкта оподаткування:

— податки на доходи та прибутки — обов'язкові збори, які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід);

— податки на споживання — обов'язкові збори, які стягу­ються в процесі споживання товарів, робіт і послуг, причому їх плата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання;

— податки на майно — обов'язкові збори, які стягуються внаслідок наявності конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок з власників транс­портних засобів);

4) за засобом вилучення:

— прямі податки — ті, які безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об'єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, на землю, з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, на нерухоме майно (нерухомість) та ін.);

— непрямі податки — ті, які не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються платниками опосередко­вано через цінові механізми (податок на додану вартість, ак­цизний збір, мито);

5) за суб'єктами оподаткування:

— податки з юридичних осіб — податок на прибуток, ко­мунальний податок;

— податки з фізичних осіб — податок на доходи фізичних осіб;

— змішані податки — плата за землю; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

6) за характером використання податкових платежів:

— загальні — знеособлюються при надходженні до бюдже­ту (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, податок на до­ходи фізичних осіб та ін.);

— спеціальні (цільові) — мають цільове призначення (збо­ри на обов'язкове соціальне страхування і державне пенсійне страхування).

3.Податкова система і податкова політика держави

Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету і державних цільових фондів; принципів, форм і методів їх установлення, зміни чи скасування; дій, які забезпечують їх сплату, контроль і відповідальність за порушення податково­го законодавства.

Нині система оподаткування в Україні визначається Зако­ном України "Про систему оподаткування", який був викла­дений у новій редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування України" від 18 лютого 1997 р. № 77/97-ВР¹.

У цьому Законі визначаються основи та принципи форму­вання системи оподаткування в Україні, встановлено перелік загальнодержавних та місцевих податків, зборів та інших обо­в'язкових платежів, а також визначено права та обов'язки платників податків.

Ставки, механізм стягнення податків, зборів та обов'язко­вих платежів, за винятком мита, а також пільги в оподатку­ванні не можуть бути встановлені та змінені іншими законами України, крім законів з питань оподаткування.

Перелік загальнодержавних податків, зборів та обов'язко­вих платежів подано в ст. 14 згаданого вище Закону:

1. Податок на додану вартість.

2. Акцизний збір.

3. Податок на прибуток підприємств.

4. Податок з доходів фізичних осіб.

5. Мито.

6. Державне мито.

7. Податок на нерухоме майно (нерухомість).

8. Плата (податок) на землю.

9. Рентні платежі.

10. Податок з власників транспортних засобів та інших са­мохідних машин і механізмів.

11. Податок на промисел.

12. Збір на геологорозвідувальні роботи, які виконуються за рахунок державного бюджету.

13. Збір на спеціальне використання природних ресурсів.

14. Збір за забруднення навколишнього середовища.

15. Збір на обов'язкове соціальне страхування(на випадок тимчасової втрати працездатності,

на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань).

16. Внески на обов'язкове державне пенсійне страхування.

17. Плата за торговий патент на деякі види підприємниць­кої діяльності.

18. Фіксований сільськогосподарський податок.

19. Збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства.

20. Єдиний збір, що справляють у пунктах пропуску через державний кордон України.

21. Збір за використання радіочастотного ресурсу України.

22. Збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (по­чатковий, регулярний, спеціальний).

23. Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію.

Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

Перелік місцевих податків, зборів та обов'язкових пла­тежів визначається ст. 15 цього ж Закону. До них належать два податки.

1. Податок з реклами.

2. Комунальний податок.

Також стягуються такі місцеві збори та обов'язкові платежі:

1. Збір на паркування автотранспорту.

2. Ринковий збір.

3. Збір за видачу ордера на квартиру.

4. Збір за право використання місцевої символіки.

5. Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного роз­продажу і лотерей.

6. Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг.

7. Збір з власників собак.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськи­ми, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.

Проблема побудови ефективної податкової системи — одна з найбільш актуальних у процесі становлення в Україні рин­кових відносин та інтегрування української економіки у світо­вий ринок. її слід вирішувати шляхом вивчення, аналізу і творчого осмислення як наявної в Україні законодавчої бази, так і набутого у світі досвіду у сфері оподаткування.

Чинному податковому законодавству України притаманне включення його до бюджетного права, що й виділяє у подат­ковому регулюванні фіскальні функції. Поширена ідея про те, що податки — це лише засіб для наповнення державного бю­джету або, інакше, джерело коштів, необхідних для функціо­нування держави — безпідставна та обмежена. Насправді по­датки суттєво впливають на діяльність суб'єктів господарю­вання, податкова система виконує функцію структурування економіки, створює та посилює одні зв'язки або знищує інші. Недоцільно акцентувати увагу лише на наповненні бюджету з податкових джерел, ігноруючи при цьому те, яким чином процедура його наповнення впливає на економічні процеси. Має йтися про розробку такої податкової системи, яка б забез­печувала або хоча б не стримувала розвиток економіки.

Податкова політика визначає суть і роль системи оподатку­вання та належить до виняткових повноважень держави.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справ­ляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері запрова­дження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів гро­шових ресурсів держави та використання податків.

Податкова політика залежить як від об'єктивних економічних законів, так і від суб'єктивних факторів. Вона має базуватися на загальних принципах:

• фіскальної достатності,_;

• економічної ефективності,

• соціальної справедливості,

• стабільності,

• гнучкості.

Державні структури повинні провадити таку податкову полі­тику, яка має оптимально поєднувати інтереси держави і платни­ків податків. Податкова політика має бути зорієнтована на мак­симальне повернення податків через розширення обсягу су­спільних послуг.

Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збіль­шення або скорочення державної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спадан­ню господарської активності, створенню сприятливої кон'юн­ктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей еко­номіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Органі­зація оподаткування справляє значний вплив на реалізацію су­спільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічно­го оновлення виробничого потенціалу держави.

Тема: Місцеві фінанси.

1. Суть та роль місцевих фінансів.

2. Місцеві бюджети: суть, значення, структура.

3. Міжбюджетні відносини.

4. Види міжбюджетних трансфертів.

1. Суть та роль місцевих фінансів

Функціонування місцевих фінансів пов'язане з забезпеченням необхідними ресурсами місцевих рад та органів місцевого само­врядування. Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних інтересів і потреб, сприяння соціально-економічному розвитку регіону. Причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних громад та відокремлених функцій і завдань, що покладаються на їхні органи влади.

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу та викори­стання фінансових ресурсів для забезпечення виконання місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих. Матеріальною основою місцевих фінансів є централізовані та децентралізовані фінансові ресурси. Централізова­ними є фінансові ресурси місцевих органів влади (місцевий бюджет, цільові та резервні фонди), а децентралізовані — це фінансові ресур­си підприємств комунальної форми власності). Ланками місцевих фінансів є місцевий бюджет, цільові та резервні фонди, місцеві запо­зичення, фінанси підприємств комунальної форми власності.

2. Місцеві бюджети: суть, значення, структура

Фінансовою базою місцевого самоврядування є місцеві бю­джети. Місцеві бюджети як економічна категорія відображають економічні відносини, які виникають між місцевими органами влади та суб'єктами розподілу частини вартості ВВП з приводу формування фондів грошових ресурсів для забезпечення соціаль­но-економічного розвитку регіонів та поліпшення добробуту їх населення.

Місцеві бюджети містять надходження та витрати на вико­нання повноважень органів влади АРК, місцевих державних ад­міністрацій.

Доходи місцевих бюджетів складаються з власних, закріпле­них і регулюючих доходів. Власні доходи мобілізуються місце­вою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади (місцеві податки та збори, доходи від майна, що належить місцевій владі тощо). За­кріплені — це ті, що повністю чи частково зараховуються в певні види бюджетів безстроково або на довгостроковій основі і для їх включення не потрібне рішення органів влади вищого рівня. Ре­гулюючі — це безповоротна фінансова допомога з бюджетів те­риторій вищого адміністративного рівня бюджетам територій нижчого адміністративного рівня {бюджетні трансферти).

Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві групи:

1) видатки, які враховуються при визначенні обсягу міжбю­джетних трансфертів (на державне управління, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, культуру й мистецтво, фізкультуру і спорт);

2) видатки, які не враховуються при визначенні обсягу між­ бюджетних трансфертів (на місцеву пожежну охорону, позашкі­льну освіту, транспорт, дорожнє господарство тощо).

Внутрішня структура місцевих бюджетів може складатися з загального та спеціального фондів. У загальному фонді акуму­люються кошти, які мають загальнодержавний характер і підля­гають подальшому перерозподілу. У спеціальному фонді зосере­джуються кошти бюджетних установ, які не підлягають пере­розподілу й використовуються за цільовим призначенням.

Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет розвитку, у якому зосереджуються бюджетні ресурси, призначені для проведення інвестиційної та інноваційної діяль­ності.

3. Міжбюджетні відносини

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи та видами бюджетів, проведене у відповідності до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Остаточне збалансування бюджетів одного рівня, яке немож­ливо провести лише шляхом розмежування їх доходів та видат­ків, досягається за допомогою бюджетного регулювання, тобто перерозподільних процесів у межах бюджетної системи.

У складних процесах бюджетного регулювання необхідно ві­докремлювати вертикальне та горизонтальне бюджетне регулю­вання. Вертикальне бюджетне регулювання має на меті забезпе­чення необхідними дохідними джерелами бюджетів різних рівнів відповідно до діючого порядку розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Вирі­шення цього завдання досягається шляхом розподілу видатків між бюджетами і надання їм доходів, достатніх для фінансування визначених видатків.

Горизонтальне бюджетне регулювання покликане усунути розбіжності в рівнях бюджетної забезпеченості в розрізі бюдже­тів місцевого самоврядування.

У вітчизняній бюджетній практиці застосовуються такі два методи бюджетного регулювання:

1) метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних по­датків та доходів, які надходять на території місцевого бюджету;

2) надання фінансової допомоги бюджетам у певній визначе­ній сумі (бюджетні трансферти).

4. Види міжбюджетних трансфертів

Міжбюджетні трансферти поділяються на чотири види:

1) дотації вирівнювання, які надаються з державного бюджету України місцевим бюджетам;

2) субвенції;

3) передача коштів до державного або місцевого бюджету з інших місцевих бюджетів у випадках, коли прогнозні показники доходів місцевого бюджету перевищують розрахунковий обсяг видатків;

4) інші дотації, які надаються з державного бюджету до місце­вих бюджетів.

Тема: Державні цільові фонди.

1. Суть і призначення державних цільових фондів.

2. Класифікація державних цільових фондів.

3. Фінансовий аспект діяльності Пенсійного фонду України.

4. Джерела формування та напрями використання Фонду со­ціального страхування з тимчасової

втрати працездатності.

5. Фонд соціального страхування на випадок безробіття: при­значення, джерела формування.

6. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань України.

7. Фонд соціального захисту інвалідів.

1. Суть і призначення державних цільових фондів

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які мають цільове призначення, знаходяться в розпоря­дженні центральних органів влади та органів місцевого самовря­дування. Державні цільові фонди є однією з ланок державних фі­нансів, порядок їх формування та витрачання регламентується законодавчими актами.

Державні цільові фонди можуть утворюватися:

♦ шляхом відокремлення з державного бюджету окремих ви­датків, що мають велике значення;

♦ шляхом формування спеціальних фондів із самостійними джерелами доходів.

Джерелами формування державних цільових фондів є:

♦ спеціальні збори (як правило, обов'язкові);

♦ добровільні внески та пожертвування;

♦ позики;

♦ кредити;

♦ направлення коштів із бюджету.

2. Класифікація державних цільових фондів

Залежно від рівня, на якому утворюються спеціальні фонди, вони можуть бути:

- державними;

- місцевими.

Залежно від напрямів використання існують фонди:

♦ економічні,

♦ соціальні,

♦ науково-дослідні,

♦ страхові,

♦ міждержавні та інші.

Соціальні фонди: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загально­обов'язкового соціального страхування України на випадок без­робіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд соціа­льного захисту інвалідів.

До економічних можна віднести: Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Фонд охорони праці, Фонд розвитку та захисту конкуренції, Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, Український фонд підтримки підприємництва.

3. Фінансовий аспект діяльності Пенсійного фонду України

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

• забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відпо­відно до законів України;

• збирання й акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення та виплати допомоги;

• розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;

• участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіо­нерів, інвалідів та інших категорій населення та у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії;

• участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на вдо­сконалення системи пенсійного забезпечення та порядку підви­щення розміру пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фі­нансування таких заходів:

• виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіоне­рам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;

• виплата допомоги по догляду за дитиною та щомісячної до­помоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

• реалізація державних, регіональних програм соціальної під­тримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій насе­лення;

• забезпечення поточної діяльності й утримання органів управління фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази тощо.

4. Джерела формування та напрями використання Фонду со­ціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

• страхові внески роботодавців;

• страхові платежі найманих працівників;

• страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою само­стійно;

• страхові платежі громадян України, які працюють за межа­ми України;

• донараховані страхові внески, пеня та штрафи;

• благодійні внески підприємств, установ, організацій і фізич­них осіб;

• асигнування з Державного бюджету України;

• інші надходження.

Кошти загальнообов'язкового державного соціального стра­хування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та ви­тратами, зумовленими народженням та похованням, спрямову­ються:

• на виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку з тим­часовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі наро­дження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку; на поховання;

• на фінансування санаторно-курортного лікування й оздоро­влення застрахованих осіб і членів їх сімей;

• на утворення резерву страхових коштів у розрахунку на мі­сяць для фінансування матеріального забезпечення застрахова­них осіб;

• на забезпечення поточної діяльності й утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

5. Фонд соціального страхування на випадок безробіття: при­значення, джерела формування

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є само­стійною фінансовою системою, яка має сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць, надавати матеріальну допомогу та соціальні послуги на випадок безро­біття.

Джерелами формування коштів Фонду є:

• страхові внески страхувальників — роботодавців;

• страхові внески застрахованих осіб;

• асигнування з Державного бюджету;

• суми фінансових санкцій та адміністративних штрафів;

• благодійні внески підприємств, організацій, установ і фізичних осіб;

• інші надходження.

6. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений із метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, від­новлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та мо­ральної шкоди. Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

•внесків роботодавців (для підприємств - із віднесенням на валові витрати виробництва, для бюджетних установ та організа­цій — з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення);

• прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду;

• на депозитних рахунках;

• штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

• добровільних внесків;

• інших надходжень.

7. Фонд соціального захисту інвалідів

Фонд соціального захисту інвалідів створено з метою фінан­сування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел:

• грошових коштів, які передаються з державного бюджету

• для здійснення державних заходів щодо соціального захисту ін­валідів;

• надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання

• встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів;

• благодійних внесків організацій, трудових колективів і гро­мадян;

• інших надходжень.

Тема: Державний кредит і державний борг.

1. Суть, функції, форми та класифікація державного кредиту.

2. Суть та види державного боргу.

3. Обслуговування державного боргу.

4. Поняття та методи управління державним боргом.

1. Суть, функції, форми та класифікація державного кредиту

Державний кредит — відносини між державою і суб'єктами господарювання, населенням, іншими державами, фінансовими інституціями з приводу залучення державними органами управ­ління грошових коштів на умовах позики. У такому випадку держава є позичальником коштів, а суб'єкти господарювання, населення, інші держави, фінансові інституції— кредитори.

За своєю сутністю державний кредит — це форма вторинного перерозподілу ВВП.

Державний кредит призначений для задоволення державних потреб.

Виділяють такі функції державного кредиту:

1) розподільна, за допомогою якої забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності та повернення;

2) регулююча, яка характеризується тим, що держава, вступа­ючи у кредитні відносини, здійснює вплив на стан грошового обігу в державі, рівень відсоткових ставок на ринку грошей, капі­талів, на виробництво та зайнятість.

До основних форм державного кредиту належать:

1. Державні позики, які одержують на підставі кредитних угод.

2. Позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів.

3. Державні гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам із метою залучення останніми кредитних ресурсів.

4. Вклади громадян в ощадні банки країни.

5. Інші форми.

Державні позики за місцем розміщення можуть бути внутрі­шніми і зовнішніми.

Основні форми внутрішнього державного кредиту:

• державні позики,

• використання частини вкладів населення в ощадних устано­вах,

• грошово-речові лотереї,

• використання коштів державного позичкового фонду.

Форми зовнішнього кредиту: державні зовнішні позики, пози­ки міжнародних фінансових організацій, міжурядові позики, бан­ківські кредити.

Відповідно до терміну погашення розрізняють короткостроко­ві позики (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), довго­строкові (понад 5 років).

За правовим оформленням бувають облігаційні та безоблігаційні позики (надаються на підставі угод, оформляються підпис­ними зобов'язаннями).

За правом емісії виділяють державні (випускаються держав­ними органами управління) і місцеві (випускаються місцевими органами влади).

За характером виплати доходу бувають процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні, дисконтні.

Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розріз­няють позики з правом і без права дострокового погашення.

Функціонування і розвиток державного кредиту веде до утво­рення державного боргу, який визначається як загальна сума за­боргованості держави, що складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань, включаючи боргові зобов'язання, які вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або до­говору.

Поточний борг — це загальна сума заборгованостей і відсот­ків за ними, що підлягають сплаті в поточному році.

Капітальний борг — це загальна сума заборгованості та відсо­ткових витрат, які мають бути сплачені за зобов'язаннями держа­ви у визначені періоди.

Виходячи з того, що внутрішнім чи зовнішнім кредиторам за­боргувала держава, державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Вважається, що наявність внутрішнього боргу є більш сприятливим для фінансового розвитку країни, ніж нарощування зовнішніх запозичень.

Розрізняють номінальну суму державного боргу та його реа­льну величину.

Номінальний борг визначається як величина заборгованості, виражена в грошовій формі в розрахунку на поточний період.

Реальний рівень боргу залежить від грошової політики цент­рального банку.

За способами використання державний борг поділяється на активний і пасивний.

Дата добавления: 2014-01-06