Особливості віровчення православ'я

Поділ християнства на православ'я і католицизм

Основні гілки християнства та їх еволюція

Будь яка релігійна система як ми це уже розглянули на прикладі Буддизму не консервується на рівні вихідних ідей і положень а продовжує розвиватись і перетворюється в решті решт на сукупність основних та більш дрібних відгалужень.

Особливо це стосується таких релігій які містять у собі такі елементи, що забезпечують їм поширення за межами традиційного культурно-етнічного та релігійного ареалу в якому вони сформувались. Потрапляючи на інший ґрунт вони стають об'єктом інтерпретації, як на рівні індивідуальному так і на рівні суспільної свідомості. Це з неминучістю призводить до виникнення нових гілок даної релігії.

В попередній лекції ми говорили про становлення християнського віровчення і культу. Але ми бачили що то був не простий а дуже складний процес, який вимагав з одного боку відкидати різні тлумачення основ віровчення і Символу віри, боротьби з небезпечними впливами нехристиянських ідей. З іншого боку потрібно було шукати певних компромісів між християнськими громадами які виникли і розвивались на різних релігійно-культурних ґрунтах. До того ж, в часи перетворення християнства в офіційну релігію в Римській імперії загострилась боротьба за вплив між різними (старими і новими) центрами християнства.

Перші християни

в своїх обрядах зберігали порядок синагогальних молінь, тобто читали Священне писання, співали псалми, слухали проповідь. До цього апостоли додали новий обряд перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христа, яке було здійснено на Таємній Вечері самим Христом.

Суть обрядів були всюди одна й та сама. Тайна Вечеря з якої відділилось причастя як безкровний символ принесення Голгофської жертви Христа. Але здійснювались вони по різному.

До складу Римської імперії входили різні народи які стояли на різному рівні культурного розвитку, особливо ця строкатість була помітна в Східній частині імперії.

Тому саме там з'явилась різноманітність обрядова, яка спиралась й на християнське віровчення і на національні та місцеві культурні особливості.

Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).

Головні догмати викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.

Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.

Православ'я не припускає ні збільшення ні скорочення кількості догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.

Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.)

Християнський Захід знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.

Але на Сході склалась зовсім інша ситуація. Культура народів які попали в орбіту християнства були дуже різні і не піддавались злиттю (культури вірмен, єгиптян, сирійців, ефіопів, еллінів тощо).

Ні одна мова не могла бути до кінця пануючою. Так на Сході сформувався принцип, який зберігся до сьогодення, згідно з яким богослужіння повинно зберегтися і проводитись на мові зрозумілої народу. Цей принцип був священний в новозавітній легенді про заснування церкви Христа в день П'ятидесятниці коли на апостолів зійшов Дух святий і вони заговорили на мовах народів, які перебували в Єрусалимі.

Крім того у Східній Римській імперії і пізніше у Візантійській імперії не склався однин загальний церковний центр. Тут було як, вже згадувалось, чотири єпархії, які носили титул патріархату і претендували на керівництво загальноцерковними справами: єрусалимський антіохійський, олександрійський та константинопольський. Останній з них хоч і був наймолодшим за часом, але використовуючи свої близькі стосунки з імператором, претендував на виняткове становище і навіть іменувався "вселенським".

У 313 р. Міланський (Медіоланський) едикт про віротерпимість імператора Костянтина І Великого дозволив тобто зрівняв у правах християнство і язичництво. У 330 р. він переніс столицю імперії у Візантію (Константинополь). У 395 р. Римська імперія розпалась на Східну і Західну. Внаслідок цього починають формуватись Східний (константинопольська) і Західний (Римська) церква. Пани римські, спираючись на традицію згідно з якою Рим був резиденцією ап. Петра, вважали Рим центром Вселенської церкви. Це привело до претензій Пап до визнання супрімації (главенства) панської влади над світською. Почалися політична і догматична конфронтація між папою та імператором.

Протистояння посилювалось також внаслідок догматичних, теологічних та обрядових розбіжностей.

У 589р. на Толедському соборі Римська церква внесла зміну в Символ Віри (Філіокве) Сходження духа святого від Ісуса Христа (бога сина) Східна церква засудила це як єресь.

VІІ (ІІ Нікейський собор) останній який визнає Православна церква. До того ж папа Микола І фальсикував документ т. зв. "Констянтинів дар" згідно якого сам Римський престол отримав право влади над Західними Римськими провінціями.

858 р. протиріччя це більше загострилися і 1054 на Константинопольському соборі остаточно відбувся розкол (схизма) християнської церкви на західну римо-католицьку (латинську) і східну-православну (ортодоксальну) греко-кафоличну церкву.

З ослабленням Візантійської імперії, поступово слабшали зв'язки між східними патріархатами, посилювались сепаратиські тенденції. Поступово патріархії перетворились на автокефальні церкви Автокефалія - від грецького (avtos-сам, кефалі-голова)- тобто незалежна самоправна церква. На відміну від Римо-католицькоі церкви де з самого початку склалась суворо централізована іeрархія на основі супріматіі Пана Римського, якого католики вважають намісником Християн на землі, Вселенська Православна церква вважає єдиним головою церкви Ісуса Христа.

За довгу історію існування православ'я за різних історичних умов багато церков досягли стану автокефалії, спираючись на традицію і канони православної церкви. (Новий завіт, 34-е правило Святих Апостолів, 9-е правило Антіохійського собору).

В наш час існують: Константинопольська (Туреччина), Олександрійська (Єгипет), Антіохійська (Сирія, Ліван), єрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська (Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елауська (Греція), Албанська, Польська, Чехословацька, Американська, Сінайська, Фінляндська, Японська православні церкви мають автономію.

Православна обрядність.

Православний культ відрізняється великою кількістю ритуальних дійств, яким приділяється важлива роль. Абсолютизація обрядово-культовоі сторони релігії характерне для православ'я має назву - обрядовір'я.

Вся культова діяльність православ'я, проникнути символічним значенням, втіленим в обрядах, таїнствах, святах та ін.

Цілим комплексом церковних обрядів e богослужіння. Головне православне богослужіння літургія в ході якої здійснюється таїнство євхаристії. В православ'ї літургія має назву обідня. Під час обідні здійснюються пізні ритуали, молитви, проповідь, духовне піснепіння (без муз. супроводу - хорове).

Літургія виконується кожної неділі і в свята. В найбільш значних святах виконуються служби які продовжуються всю ніч- всенощне бдіння. Крім літургії проводиться: вечірня, повечірня (після вечірні), полунощниця, утреня (в 1-й, 3-й, 6-й, 9-й час (7, 9, 12, 15 годин). Але на практиці проводяться 3 служби - вечірня, утреня, літургія, решта приєднуються до них.

Проповідь e важливою складовою богослужіння і пропаганди та пояснення віровчення.

Основу православної обрядності складають християнські таїнства. В православ'ї визнається 7 таїнств: хрещення, причастя, покаяння, шлюб, єлеосвяття, священство і миропомазання.

Хрещення - прийняття людини в лоно церкви. Після хрещення прощається первородний гріх. В православ'ї здійснюється шляхом занурення немовля в купель.

Покаяння (сповідь віруючим своїх гріхів перед священиком, щоб одержати через нього прощення від бога) Таємниця сповіді зберігається церквою (спочатку публічно таємно з VІІІ ст.)

Причастя (євхаристія) - головне таїнство християнської релігії. З'їдання хліба та вина які сприймають як тіло та кров Христа, через що віруючі залучаються до союзу з Христом (в VІІст. прийнято всіма храмами, затверджено 787 Нік. соб.) В Православ'ї здійснюється причастя хлібом і вином (квасним хлібом).

Миропомазання - таїнство що передає віруючому "благодать святого духа" шляхом змазування його ароматичною речовиною - миро. Проводиться після хрещення і причащання (в православ'ї відразу) щоб зберегти чистоту "накладають печатку Святого духа".

Шлюб - грунтується на уяві про те, що сам Бог з'єднує людей в родину. Затвердилось пізніше других (XVІ ст.)

єлеосвяття (маслосвяття) — таїнство яке здійснюють над хворим або помираючим (називається соборовання). Шляхом помазання єлеєм передають благодать Духа Святого, що зцілюe від хвороби тілесної і духовної. Читаються сім послань апостольських і вимовляють 7 єктіній (прошеній).

Священство - це посвячення в духовний стан шляхом рукопокладання (хіротонії).

Під час ритуалу на рукопокладаємого сходить Святий Дух і той стає посередником між Богом і людьми.

Важливе місце в православній обрядності займає храм.

Православні храми зорієнтовані із сходу на захід. У східній частині храму розташовані вівтар - центр богослужбової діяльності, віддалений стіною, прикрашеною іконами (іконостасом), в західній - центральний вхід.

Культ ікон надзвичайно поширений в православ'ї.

Православні поклоняються також хресту. В православ'ї хрест - чотирьох, шести та восьми кінцевий (куль хреста введено в 4ст.)

Важливе місце займав також культ святих.

В православ'ї існує 7 рангів святих: ангели, пророки, праведні, преподобні, святителі, мученики.

Ангели (agelos - вісники) поділяються на 9 чинів, 3 лика: 1- серафими, херувіми, престоли; 2- господства сили і власті, 3 - початки (начала), ангели, архангели. Сили - виконують волю Божу, серафіми - пломеніють любов'ю до Бога, херувіми - сяють світлом богопізнання.

Ангели зла - дияволи. Голова дияволів - сатана - протидіючий.

(Воланд, Вельзевул, Люцифер, Мефистофель).

Пророки - ті що наділені даром передбачати.

Праведні (преподобні) ті що прославились подвигами во славу Божу.

Мученики - ті що прийняли мученицьку смерть за віру.

Шануються також останки (мощі) святих.

Сучасна православна церква складається з:

1) первісного осередку церкви - громади віруючих (парафії).

Парафія очолюється верховним органом, який складається з мирян.

Духовенство задовольняє релігійні потреби прихожан але не втручається в адміністративно-господарську діяльність парафії. Витрати на утримання храму та обслуговуючого персоналу плануються за рахунок добровільних пожертвувань віруючих, продажу свічок, предметів культу, доходів від треб (хрещень, похоронних відправ, вінчань).

2) Парафії об'єднані в округи (благочиння).

3) Благочиння складають єпархії, що територіально збігаються з областями.

єпархії очолюються архиреями які підпорядковані голові автокефальної церкви - патріарху.

В православ'ї існує три ступені священства: єпископи, пресвітери, д'якони.

єпископи - це всі вищі ієрархи (архиреї): патриарх, митрополити, архиeпископи, єпископи.

Займати вищі посади можуть тільки представники чорного духовенства (ченці).

Пресвітери - це священники (ієреї).

Д'якони - помічники священника при богослужінні та відправленні обрадів. (біле духовенство - жонате).

Православ'я визнає як чоловічі монастирі так і жіночі. Головні чоловічі монастирі називаються Лаврами.

Формування католицизму.

Однією, з найпоширеніших конфесій в світі є католицизм. Загальна кількість католиків у всьому світі нині сягає 1 мрд.

Ще на початку християнської церкви єдиним центром у Західній римській імперії був Рим. Вже в ІVст. з`явилася легенда про те, що сам апостол Петро є засновник християнської громади в Римі, кому саме римські кафедри (кафедра святого Петра) повинні бути першою і головною серед інших. Ще папи Кілікст І (217-222) посилався на текст Євангелія (Матфій, ХVІ; 18-19) як на доказ того що “князь апостолів” - Петоро, як намісника Христа побудував на скелі (petra - гр. - скеля) церкву Христову.

Тому єпископи Рима називали себе намісниками бога на землі і претендували не тільки на почесну (prіmatus honorіs) але й на юридичну першість серед інших.

Крім того Римська кафедара посилалась на те що саме римська хр-ка громади найбільше зазнала переслідувань і Рим пропитаний кров`ю мучеників, а апостоли Петоро і Павел своєю смертю в Римі навіки зробили його найсвятішим містом християнського світу.

Спираючись на складну політичну, геологічну ситуацію в Європі і на Південному Сході на підтримку “варварських королів” та на Зростаючу економічну могутність Римської Церкви, римські папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в Християнському світі.

Свої претензії вона підкріплювала й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привело до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення римо-католицької церкви.

Ще в кінці ІV ст. після едиктів Констянтина І та Феодосія І більшість населення Римської імперії формально стали християнами. Тоді ж почалося навернення у християнство варварів що вдерлися на територію імперії.

Вандали, остготи і вестготи спочатку були аріанами. Аріанство яке вважали Христа не єдиносущним першості іконостасі трійці а лише *, підривало авторитет церкви. В к. V т. християнство у ортодоксальній формі приняв Хлодвіг - король франків Після тривалої боротьби в кінці VІ ст. ортодоксальне християнство прийняли вестготи, потім лангобарди. Римські місіонери хрисиянизували Англію та Ірландію. В VІ-VІІІ ст. - ірландські ченці - місіонери активно проповідували в найвіддаленіших куточках Європи і можливо серед слов`ян.

В VІІІ ст. в християнство навернені племена Центральної та Південної Німеччини, фрізи і сакси. З ІХ ст. починається християнізація Скандинавії.

В ІХ ст. християнство починає утверджуватись і серед слов`янських племен. Саме тут зіткнулись інтереси Латинської та Візантійської традиції. І Рим і Візантія намагалися поширити свій вплив серед слов`ян через латинський і грецький обряди. Польща, Хорватія, Чехія і Мозавія і полабські слов`яни потрапили під вллив Римської церкви.

У 800 р. франкський король Карл Великий був коронований папою Левом ІІІ і проголошений імператором. Починається боротьба між Римом (папою) як головою духовної влади і світською владою. Для підкріплення теократичних прагнень папа Микола сфальсифікував документ “Констянтинів дар” згідно з яким папа від імператора Констянтина отримав верховну владу над всіма провінціями Західної Римської імперії. папа прагнув права не тільки коронувати але й забирати корону тобто поставити світську владу під контроль духовної влади. Але після розладу імперії Каролінгів вплив папи теж починає занепадати. Право інвеститури - право призначати і возводити в сан ієрархів привласнюють великі феодали.

Боротьба між папством і світською владою з новою силою розгорілась в Х-ХІ ст.

Була проведена “клюнійська реформа” (майстер Клюні у Бургундії) внаслідок якої було заборонено симонію - продаж церковних посад, укріплена церковна організація. Особливо послідовно ідеї клюнійців проводив чернець Гільцебранд який став папою Григорієм VІІ. (1073-1085).

При ньому було введено обов`язковий целібат, світські феодали були позбавлені права брати участь у виборі папи.

Але боротьба між папою і феодалами яка відома як “боротьба за інвестатуру” (Григорій VІІ і Генрих ІV) закінчилась компромісним Вормським конкордатом. В 122 році, згідно з яким в Святій Римській імперії інвеститури складалась з світської - скіпетр і духовної каблучкою і посохом (відп. імператор і папа або легат).

Для підтримки влади церкви папи користувались й такими крайніми заходами як “інтердикт” - тимчасова заборона для певної території або держави здійснювати богослужіння та обряди, та “анафему” - відлучення від церкви і прокляття.

Особливо папство посилилось при папі Інокентії ІІІ (1243-1254).

Феодалізація церкви породжувала багато соціальних протестів які існували у вигляді різноманітних єресей. Боротьба з єресями була надзвичайно жорстокою (павлікіани, богоміли, катарени, катари, вальденси, альбігойці та інші).

Для боротьби з єресями створювались чернечі ордени (домініканці та інші) та інквізіція (лат.-слідство). З ХІІ ст. діяльність “священного трибуналу” - стає регулярною.

Католицька церква підтримувала боротьбу з ісламом (хрестові походи) та експансію католицьких воєнно-чернечих орденів на схід.

З католицькою експансією на схід, пов`язане виникнення т.з. уніатства.

В 1349 за часів польського короля Казиміра Галичина попали під владу Польщі, остаточно Польща затвердилась тут у 1387р.

Вже в 1375р. в західноукраїнських землях була утворена католицька ієрархія, спочатку архієпіскопію пізніше митрополія. Експансія католицизму посилювались діяльністю католицьких орденів: домініканці, францисканці

Руське (православне) населення піддаються різноманітним утискам. Швидкими темпами йде процес полонізації та покатоличення української еліти. Руська православна церква занепадає, особливо після Люблінської унії.

В цих умовах серед частини українських магнатів і духовенства поширюється ідея.

Боротьба проти Реформації зумовила наступ на Православну церкву. Католицьке просування на Україні супроводжувалась асиміляторською політикою щодо української шляхти. Привілеї які подавав католицизм був привабливий для української шляхти, що посилювалось також й очевидною вищістю тогочасної польської культури.

Пропаганді культурної та релігійної відсталості православ`я сприяла також діяльність єзуїтів, які почали вести полеміку з православним духівництвом.

Розпочав її блискучий католицький полеміст Петро Скарга. (“Про єдність Церкви Божої” 1577р.)

На противагу уніатської ієрархії виступили православні полемісти, які в своїх творах обстоювали православну церкву.

С полемічними творами виступили такі видатні вчені і діячі православної церкви як Григорій Смотрицький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький (“Тренос”) Захарій Копистинський (“Полізія”) Степан Зізаній, Іов Борецький. Відомим полемістом був також Ю. Наливайко та ін. Своїми творами вони не тільки боронили православ'я та інтереси православного люду, але й об`єктивно сприяли розвиткові православної теології, освіти, та мови в Україні. Це література має назву “полемічна література”.

“Брестська Унія”.

Але серед частини православної шляхти та православного духовенства поширюється ідея про можливість об`єднання православної церкви з католицькою, для того щоб зберегти її від католицької експансії, добитись рівних прав католиків і православних. Вони посилались як на прецедент на рішення Флорентійської унії (1439р.) Цю ідею підтримував найбільший світський захисник православ`я К. Острозький (“нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн”) Прихильники унії вважали, що рішення буде прийнято після переговорів на Соборі з поступкам з обох сторін. Але ця ідея не мала підтримки в братствах і особливо в низах православних. Тому ініціативу в справах унії взяли на себе єзуїти, польський уряд на чолі з фанатиком Сигізмундом та деякі православні єпископи, особливо Іпатій Потій, та Кирило Терлецький та митрополіт Рогоза. Не порадившись з собором, фактично не маючи повноважень Потій і Терлецький з 1595р. виїхали в Рим і затвердили умови унії з папою. Цей вчинок вніс розкол (Клемент VІІІ) серед прихильників унії в Україні. Більшість на чолі з К.Острозьким засудили таку унію. Але Потій і Терлецький при підтримці Сигизмунда скликали Собор в Берсті у 1596 і проголосили унію. Православні зібрали свій Собор і засудили унію та розірвали з уніатами. Король скористався цим і оголосив уніатів єдиними легальними представниками грецької церкви.

Почались переслідування православних.

1) Унія не добилась зрівняння в правах з католиками, тому українська шляхта ще більше звернулась до католицизму, що привело до фактичної втрати своєї (української) еліти;

2) Унія внесла розкол в українському народі. Він був поділений на дві ворогуючих конфесії;

3) Але полеміка спричинилась до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності;

4) Крім того унія фактично, якщо брати до уваги далекосяжні, довготривалі наслідки, зберегла український народ Галичини від цілковитого * на підтримку “варварських королів” та на зростаючу економіку могутність Римської церкви, римскі папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в християнському світі. Свої претензії вони підкріплювали й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привели до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення окремої римо-католицької церкви.

Догматичні, культові та організаційні особливості католицизму.

Віровчення католицької церкви грунтується на Святому Письмі і Святому переказі Католицька церква, як відомо, вважає богонатхненною усю Біблію (Вульгату) а Святий переказ - джерелом віровчення, рівноцінному Святому Письму.

Право тлумачити Святе Письмо, католицька церква визнає тільки за ієрархією католицької церкви.

Визнаючи Нікео-Царгородський (Константинопольський) Символ віри (Symbolum, Credo) і його 12 членів католицький символ віри вже в ранньому середньовіччі було винесено зміни, які не вказані на Сході. Вже в ІV ст. Символ було перекладено на латинь. При Карлі Великому (франкському) цей символ був декретовано булою папи Клімента VІ cт. “Унігенітус” 1349р. і підтверджено І і ІІ Ватиканськими сборами. На основі “запасу добрих справ” розглянулась практика надання, а з ХІІІ ст. продажу “індульгенцій”.

Індульгенція (від лат. - іndulgentіa - милість) - папська грамота, яка свідчила про відпущення здійснених та це ж здійснення гріхів.

Для католицизму притаманне надзвичайне панування Богородиці - Діви Марії. (Мадонна) яке набувало рис екзальтації. Її шанують як “заступницю” перед Богом, як особливо добре знає біди людей, особливо жінок. Католицизм утворив цілий напрям теології- маріологію.

В 1854р. проголошено догмат про “непорочне зачаття Діви Марії” (легенда поширюється, ХІІ ст.). В 1950р. прийнято догмат про тілесне вознесіння Богородиці після смерті на небо, а в 1964р. Павло VІ ст. проголосив Діву Марію “матерію церкви”.

Особлива роль католицизмі належить папі Римському. Він вважається не тільки головою католицької церкви але й вищою інстанцією в справах віри, вищим авторитетом.

В 1870 р. І Ватіканський собор проголосив догмат про непогрішимість папи у справах віри, колі він говорить с кафедри (ex cathedra), тобто виконує обов`язки пастиря всіх християн (І ст. 20 Вселенський) поширений у всій Західній Європі.

На Толедському церковному соборі у 589 р. в Символ віри було привнесено філіокве (лат. fіlіoque й від сина). Добавлення стверджувало, що Дух святий сходить не тільки від Бога отця, а й від Бога сина. Остаточно цей догмат був закріплений в католицизмі в ХІ ст. що і стало приводом до розколу у 1054р.

В 1439р. на Флорентійському соборі було внесено догмат про чистилище.

Згідно з католицьким віровченням чистилище - місце між раєм і пеклом де душі грішників які не отримали прощення в земному житті, але які не мають смертних гріхів, перед тим як потрапити до раю горять у вогні чистилища. Час перебування душі в Чистилищі може бути скорочена “добрими справами” тих хто залишився на землі (мотиви, жертви, матеріальні внески тощо). Догмат був підтверджений у 1562 Тридентським собором.

З цим вченням пов`язано також вчення про “запас добрих справ”. Згідно з яким клір має можливість полегшити долю душі за рахунок “запасу добрих справ” тобто сукупності заслуг здобутих подвигами Христа, Богоматері, святих та віруючих.

Це вчення було сформовано схоластами в ХІІІ ст. Разом з визнанням першості папи на усією християнською церквою католицизму притаманні й інші канонічні відмінності від православ`я: безшабашність (целібат), обов`язкова для всього духовенства, нерозривність церковного шлюбу. (від лат. caelebs - нежонатий) - введено Григорієм VІІ (1073-1085) підкріпленої 1967р.

Культ католицизму теж має деякі особливості, хоча використовуються ті ж предмети і об`єкти культу. Храми, ікони, театралізовані дійства в яких більш ніж у православ`ї і протестантизму проявляються і використовуються різні види і жанри мистецтва.

Зберігається культ ангелів і святих мощей, реліквій. Проте католицька церква надає більшого значення і активніше проводить канонізацію (зарахування до святих) і беатифікацію (піднесення до рангу блаженних). Право канонізації і бестифікації (початкова ступінь канонізації) поступово була зосереджена в руках папи. В католицизмі дуже розвинутий культ мощей і святих.

Католицизм як і православ`я визнає 7 таїнств. Головним богослужінням є літургія (месса), під час якої здійснюється обряд причащання (євхаристії). До недавнього часу мирян причащала тільки хлібом (облатка) (гостії - від лат. - жертва) з зображенням хреста.

Хрещення в католицизмі відбувається шляхом занурення і обливання. Миропомазання здійснюється у 7-12 років обов`язково єпископом (конфірмація).

У католицизмі існує строгий поділ на клір і мирян. Крім історично усталених трьох ступенів священства (диякони, пресвітери, єпископи), в католицькій церкві і ієрархії виділяється особлива група - кардинали.

Кардинал (від лат. cardіnalіs - головний) призначається папою з погодження консисторії - зібрання кардинальської колегії. Символом кардинала з ХІІІст. є червона шапка. (У папи - тіара - потрійна корона яка символізує троїстість прав пари як судді, законодавця і священнослужителя). Іоан Павло І і ІІ відмовились від коронації). На папський престол обирається на все життя на спеціальному зібранні колегії кардиналів (конклав) один з його членів. Папа вважається вищих ієрархів, вікарієм Ісуса Христа, наступником св. Петра, західним патріархом, прімасом Італії, архієпископом і митрополитом римської провінції, сувереном міста - держави Ватикан”.

Вікарій (лат. vіcarіus - замісник, намісник) Прімас - (лат. - перший) титул голова церкви.

До вищої ієрархії віносносять тих кого призначає папа (вікарії, легати) до нижчої тих чия влада виходить від єпископа.

Адмінистративним центром католицизму є Ватікан. (Vatіkano - пагорб в Римі) де розташовані палац, собор Петра (территорія 44га). На основі Латеранського конкордату з Мусолліні, Ватикан - держава, яка має терит, юрисдикцію, кордони і уряд - курію. (3 тис. службовців і 1тис. підданих).

До католицької церковної організації належать також чернечі ордени і конгреції, серед яких найбільшими є єзуїти - 25 т., Францисканці - 20 т., салціанці - 20 т., християнські брати - 16 т., бенедиктинці - 10 т., домініканці - 8 т. Всього католицька церква має 1,5 млн. ченців і чорниць. У тому числі 400 т. священників.

Висновки.

1. Внаслідок поділу Римської імперії на Західну, де домінувала латинська мова і культурна спадщина та один церковний центр Рим та Східну (Візантію) де культурної та церковної домінанти не склалось утворилось дві церкви з специфічними рисами. Схизма 1054 року привела до остаточного поділу християнства на католицизм та православ'я.

2. Католицизм і православ'я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

3.3.2. Протестантизм та його напрями

Протестантизм — поряд з католицизмом, православ’ям, один з головних напрямів християнства, що охоплює багато різноманітних самостійних віросповідань.

Особливості ідеології і організації сучасного протестантизму зумовлені історією його виникнення і розвитку.

Протестантизм виник у XVІ ст. в епоху реформації. Це був час, коли католицька церква викликала загальне незадоволення. Воно стосувалось перш за все втручання церкви у політичі, а особливо економічні та фінансові справи великих та дрібних феодалів та бюргерства, що уже набирало сили і готово було сперечатись за місце у феодальному суспільстві.

Реформаційному руху передував гуманізм, як протилежна християнському теоцетнризму ідеологія, що поставили у центр світоглядних конструкцій людину.

Поштовх реформаційному руху дав виступ професора Віттенберзького університету, доктора теології Мартина Лютера.

31 жовтня 1517 року він прибив до воріт храму у Віттенберзі 95 тез проти католицизму. Лютер виступив проти вчення про спасіння заслугами святих та через індульгенції. Разом з тим він засудив вчення про чистилище, вчення про церкву як посередника між Богом і людьми, проти авторитету папи у справах віри. Лютер вимагав спрощення обрядності, ліквідації чернецтва, підпорядкування церкви світській владі. Авторитету папи він протиставив авторитет Священного Писання і вчення про те, що кожний може спастись тільки вірою у викупну жертву Христа.

1520 році Папа відлучив Лютера від церкви. Але Лютера підтримала значна частина різних прошарків північнонімецьких земель. Почалось протистояння прихильників Реформації і противників. В результаті Реформації утворись так звані протестантські церкви.

Поширення протестантизму викликало протидію з боку католицизму у вигляді Контрреформації — політики католицької церкви спрямованої на укріплення авторитету папи та церкви.

Протягом Реформації склалось декілька основних напрямів протестантизму.

1. Лютеранство. Лютеранська або євангельська церква поширилась на півночі Німеччини, у скандинавських країнах, Прибалтиці, деяких штатах США і Канади. Основи віровчення викладено у "Аугсбургському віросповіданні" та "Апології" М.Лютера (1530).

Лютеранство відкидає авторитет папи і "священого переказу" _- єдиним джерелом віри визнається тільки Священне писання (Біблія). Відповідно вважається, що Священне письмо може бути доступним кожному віруючому. Біблію перекладено на живі мови. Дозволено не тільки читати, але й інтерпретувати Священне Письмо.

Головним у лютеранстві є вчення про "виправдання вірою". Тобто спасіння души пов'язується не з добрими справами як у католицизмі, а з щирістю віри у спокутувальну жертву Христа.

Лютеранство зберігає єпископат, освячення в духовний стан (ординація) Але посередництво церкви у спасінні відкидається. Стверджується теза про священство всіх віруючих, заперечується різниця між мирянами і духовенством.

Літургія здійснюється але особлива роль у ній відводиться проповіді. Лютеранство визнає два таїнства — хрещення і причащання.

Обрядність спрощена, в лютеранських храмах немає ікон, але зберігається розп'яття, священицький одяг духовенства, вівтар, використовується органна музика та хоровий спів.

Вчення про "два царства" визнає самостійність держави по відношенню до церкви.

2. Кальвінізм — більш радикальний напрямок протестантизму. У Швейцарії Реформація почалась під лідерством Ульриха Цвінглі (1484-1531). Основи цвінгліанства були викладені у "Коментарчях до істиної і хибної віри". Цвінглі відкидав не тільки католицьке вчення про перевтілення в таїнстві причастя, але й лютеранську догму про реальнеу присутність Христа в таїнстві причастя. Всі предмети культу було відкинуто. Церква перетворена на дім молитви. Цвінгліанська громада сама обирала собі проповідників і пастирів.

Більш поширеною формою радикального протестантизму став кальвінізм. Його засновником був Жан Кальвін (1509-1564), який народився у Франції і під час гонінь на протестантів виїхав у Швейцарію. Свою теологію він виклав у "Наставлені у християнській вірі". Це найбільш всеохоплююча і разом з тим саме коротке викладення основ протестантського віровчення.

На відміну від лютеранства в кальвінізмі немає символу віри, єдиним джерелом віровчення є Біблія. Кальвін у своєму вченні виходив з ідеї абсолютної могутності господа і незбагненності його волі. Звідси він виводив абсолютну недостатність дій людини, всіх його "добрих справ" в очах Бога. Тому спасіння може бути тільки даром Божим, а не результатом зусиль людини. На основі цього Кальвін розробив вчення про предвічну напередвизначеність або обраність. Згідно з цим вченням доля людини " у загробному житті" з початку часів визначена Богом. Ніякими особистими заслугами, зусиллями церкви, не можна змінити свою долю.

Головним у кальвінізмі є вчення про "світське призвання" і "світський аскетизм". Свідченням можливої обираності може бути успіх в будь-якій діяльності, зокрема професійній.

Кальвін найрадикальніше реформував християнський культі церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу (ікони, облачіння, свічки тощо) було скасовано. Основне місце у богослужінні зайняли читання Біблії, співання псалмів.

Кальвінізм поширений у Швайцарії, Нідерландах, ФРН, Угорщині, Чехословаччині, США та деяких інших країнах.

Сучасний кальвінізм поділяється на реформатські, пресвітеріанські та конгрегаціоналістські церкви.

Реформати — прихильники кальвіністської церкви континентально-європейського походження (за виключенням Великобританії).

Їх віровчення ґрунтується на Біблії, а також працях Кальвіна та різноманітних кальвіністських віросповіданнях: "Белгійському віросповіданні" (1561), "Гейдельбергському віросповіданні" (1562).

Богослужіння реформатів спрощено і зводиться до читання Біблії, проповіді та співу псалмів. Громада сама обирає пастирів та пресвиторів-старійшин. Декілька громад складають пресвитерії, які входять у синод. Очолює церкву країни обраний суперінтендант (єпископ). Близько до реформатів стоїть пресвітеріанська церква в Великобританії.

Конгрегаціоналісти — (від лат. congregatіo — об'єднання, громада) течія кальвінізму, яка виникла в XVІ ст. в Англії. Конгрегаціоналісти стверджують незалежність релігійної громади від держави і право її на самоуправляння (колишні індепенденти).

Англіканство. Англіканска церква виникла в Англії в XVІ ст під час Реформації. Парламентським актом 1534 року король Генріх VІІІ був об'явлений головою церкви, яка проглошувалась незалежною від папи. Вірочення англікан є конгломератом католицизму, лютеранства, і кальвінізму. Воно викладнео в "Книзі громадського богослужіння" (1549) і в "Англіканському символі віри", яке має 39 статей (1571).

Концепція виправдання вірою поєднана з визанням спасаючої сили церкви. Зовнішня сторона обрядовості майже не відрізняється від католицької. Збережена єпископальна ієрархія. Головою церкви при цьому вважається король, який призначає єпископів. Примас Англіканської церкви є архієпископ Кентерберійський. В Сполучених Штатах англіканство представлено Протестантською єпископальною церквою.

В Україні сьогодні крім православних і католицьких громад досить поширеними є протестантські. До найбільш поширених з них належать: Союз євангельських християн-баптистів, Союз християн віри євангельської (п'ятидесятники) України, Церква адвентистів сьомого дня, Свідки Єгови україни.

1. Баптисти (ЄХБ).Баптизм виник серед англійський емігрантів в Голандії. Віроівчнення баптистів грунтується на лютеранстві та кальвінізмі. Єдиним джерелом віровчення вважається Біблія (перш за все Новий Завіт). Баптисти поділяють християнські догмати про Трійцю, божественне походження Христа і т.ін., але відкидають роль церкви як посередниці між богом і людьми, сповідають принцип "виправдання вірою". Поряд з вченням про богообранність вони визнають і свободу волі людини. Не визнають поділ на мирян та духовенство (принцип загального священства). Але у баптистів існують служителі культу. Громади очолюються виборними пресвітерами, проповідниками і діаконами.

2. П'ятидесятники. Церква християн віри євангельської. Пізньопротистантська течія, яка сформувалась в США на початку ХХ ст. В соснову віровчення покладено євангельську розповідь про "сїходженняч Святого Духа на апостолів у свято П'ятидесятниці", внаслідок чого вони отримали дар говоріння на інших мовах для проповіді слова Божого. Цей дар називають "глосолалія".

П'ятидесятники вірять в близьке пришестя Ісуса Христа. Вони визнають обряди хрещення дорослих та хлібопреломлення. Не визнають церкву як посередника, предмети культу.

П'ятидесятники поділяються на декілька деномінацій. Серед них: Союз вільних церков християн віри євангельскої України (Вінницька, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська,Закарпатська, Київська, Полтавська, Хмельницька обл., та Союз християн віри євангельської. Існують також громади віри євангельської поза союзами.

В Україні в Південних та Східних областях переважають п'ятидесятники - воронаївці, в Західній Шмідтівці.

Воронаївці — послідовники І. Воронаєва з США який повернувся в Україну у 1921 р. Вони акцентують увагу на глосолалії і виконують обряд омовіння ніг перед хлібопреломленням (вживають прісний хліб).

Шмідтівці — головним вважають у віровченні хрещення святим духовм, глосолалії для них не обов'язкові, не дотримуються обряда омовіння ніг, не дотримуються опресноків.

П'ятидесятники - сіоністи (з 1923 р.) послідовники проповідника Л.Мельника. Вони проповідують необхідність переселення християн віри євангельської на гору Сіон для того, щоб очікувати другого пришестя Христа в "обраній Богом землі".

Адвентисти — послідовники протестантської течії, що виникла в 30-х роках ХІХ ст. у США. Засновники її В. Міллер та О. Вайт. Адвентисти (від лат. "пришестя") течія, що відокремилась від баптистів. Головнимим рисами віровчення адвентистів є есхатологічні мотиви та віра у близьке друге пришестя Христа. Міллер у своїй праці "Свідоцтво з писання про друге пришестя Христа біля 1843 р. та його особистому царствованні протягом 1 т. Років." Пророкував пришестя, але воно звісно не відбулось. Вчення про хіліазм або мілленарізм обов'язкове для кожного адвентиста. Згідно з віровченням адвентистів під час другого пришестя Христа обрані отримають життя вічне спочатку в тисячолітньому царстві Христа на небі, потім після Страшного суду, коли будуть воскрешені грішникі для того, щоб разом із Сатаною бути знищеними.

Адвентисти вірять, про воскресіння душі і тіла. Тому приділяється увага не тільки моральній чистоті, але й тілесній. З цим пов'язана "санітарна реформа" — заборона переливання крові. Обмеження харчові тощо.

Адвентисти повинні сплачувати церкві "десятину" із своїх доходів.

Найбільш поширена в Україні течія Адвентисти Сьомого Дня. Для неї серед іншого харектерне слідування четвертій біблійній заповеді — "шанування дня суботнього".

Культ передбачає омовіння ніг та хлібопреломлення.

Протестантські течії одні з найбільш активних на сучасному конфесійному терені України.

Кількість їх громад постійно зростає, вони активно займаються міссіонерською діяльністю. Привабливість їх пов'язана з досить спрощенним обрядом та індивідуальним членство у громаді. що сьогодні є засобом подолання суспільного відчуження.

3.4. Християнство в Україні

3.4.1. Утвердження і розвиток християнства на Русі

Відомо, що Русь прийняла християнство у східному грецькому обряді від Візантії. Це була епоха гострого протистояння між Західною церквою на чолі з Папою і Східними церквами, які до розколу 1054 року (схизма) складали єдину християнську "Вселенську Апостольську Церкву" (за визначенням Нікейського Символу віри). Суперечки точились навколо питань догматики, культової практики, церковної дисципліни та церковної організації. Загалом великих і дрібних розходжень між західним і східним християнством налічувалось близько 250. Але головною причиною конфронтації була боротьба за першість у християнському світі. Кафедра Святого Петра, як називали резиденцію Папи Римського, претендувала на статус центру Вселенського християнства, а папи на непогрішимість у справах церкви. Натомість у Візантії склалась ситуація, коли імператор фактично керував церквою — цезаропапізм

Приблизно у 995-997 рр. була створена Київська митрополія яка складалась з декількох єпархій і знаходилась у канонічній залежності від Константинопольської патріархії. Хоча Київська митрополія була достатньо автономною, навіть у справах фінансових, а її канонічна залежність позначалась у призначені митрополитами з греків Константинополем, підлеглість Руської церкви була не зручною для Великих Київських князів, які вважали себе рівними імператору (Володимир титулував себе каганом, що дорівнювало титулу імператора). Така невідповідність приводила до конфліктів. За іншими джерелами новостворена київська церква не мала чіткої ієрархії до 1039 року і не визнавалась канонічною Константинопольським патріархом. Перший призначений Константинополем митрополит Феопемпт, поводив себе без врахування амбіцій князівської влади і місцевої церковної традиції. Так, він вдруге висвятив Десятинну церкву, що є порушенням церковних правил. Такі конфлікти з державою викликали конфлікт з Візантією, який змусив Феопемпта тікати в Константинополь і згодом переріс у війну з Візантією у 1043 році.

1051 року на митрополичу кафедру у Києві був поставлений перший митрополит русин - Іларіон, що фактично означало розрив з Константинополем. Однак після смерті Ярослава Мудрого канонічний зв'язок з Константинополем було відновлено і митрополитами Київськими знов призначаються греки.

Проте Київська митрополія не була подобою церкви візантійської. Її організаційна структура була пристосована до політичного устрою Київської держави. Так, кількість єпископій Київської митрополії співпадала з кількістю князівств і територіально їм майже точно відповідала.

У XІІ ст. посилюється боротьба за великокнязівську владу. Церква почала відігравати значну роль у цій політичній боротьбі. Особливо активно намагався використати авторитет церкви князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський. Він почав проводити відмінну від своїх попередників політику стосовно Києва — прагнув будь-якими засобами принизити значення "стольного города" і підняти статус свого князівства. Так у 1169 році він не просто здобув Київ, як робили до нього і після нього, але віддав його на розграбування. Пограбовано було не тільки місто, але й церкви, що раніше робили тільки половці. Вивіз із Києва він, також і головну святиню — Вишгородську ікону Богородиці (ікона Володимирської Богоматері). У його плани входило, також, створення окремої Володимиро-Суздальської митрополії, але патріарх це йому не дозволив.

Спроби використати церкву та її ієрархію для досягнення політичної могутності приводили до конфліктів князів та ієрархів, а інколи до ігнорування рішень помісних соборів - зібрання єпископів. Так, у 1147 році князь Ізяслав Мстиславович запропонував помісному собору обрати митрополитом русича Климента Смолятича. Але в таких діях вбачали спробу зміцнення влади князя і переваги його над іншими. Світська і церковна влада Новгорода, Полоцька, Смоленська і Суздалю не визнали рішення собору. Отже вдруге спроба здобуття автокефалії Митрополії наразилась на внутрішні суперечки світської влади. Митрополіти-греки, в такий ситуації розглядались як компромісні фігури.

В Київській Русі церква і князівська світська влада знаходились у рівновазі. Тут не було запозичено візантійський цезаропапізм, але і церква не могла обійтись без підтримки держави. Юрисдикцію князівської влади і церковної було розподілено. До церковної юрисдикції було віднесено справи, що стосувались населення яке належало до церковних земель, сімейні та шлюбні справи, злочини проти церкви. Отже є підстави вважати цей період історії руської церкви і держави як "симфонію".

3.4.2. Українське православ’я в умовах іноземного панування

Церква в умовах татарської навали. Монголо-татарська навала створила нову ситуацію. Монголи згідно з Ясою — зведенням звичаєвого права, лояльно ставились до будь-якої віри і служителів культу, до того ж серед завойовників тоді багато було християн - несторіан (одна з гілок східного християнства засуджена як єресь). Ординці використовували церкву для досягнення більшого впливу на ситуацію в Руських землях, вони звільнили церкву від сплати данини при умові, що вона визнає зверхність хана, і буде славити його як владу від Бога. Церковні ієрархи, так само як і князі, отримували ярлики від хана. Отже церква стала важливим чинником політичної боротьби між князями за першість.

Володимирсько-Суздальські князі намагались використати церкву для зміцнення своїх політичних позицій, вони зміцнювали свої стосунки з Ордою, де у 1261 році була створена Переяславсько-Сарайська єпархія. Переяславською її називали через те, що переяславщина була знелюдена внаслідок монгольської навали. Митрополит Кирило одержав від хана Менгу-Тимура ярлик з привілеями. Таким чином, ординська орієнтація Володимиро-Суздальських князів була вигідною для церкви, саме тому київські митрополити підтримують її, а згодом переносять кафедру у Володимир.

Іншої політики стосовно Орди дотримувався Данило Галицький. Галицько-Волинське князівство відносно мало постраждало від монгольської навали, тому Данило хоч і номінально визнавав свою залежність від Орди, однак намагався створити антиординський союз.

У пошуках союзників він орієнтується на католицькій Захід. Він вів переговори з папою Інокентієм ІV про створення хрестового походу проти Орди. У 1253 році він коронувався в Дорогичині, визнав владу папи, а той підтвердив збереження Руською церквою права на східний православний обряд.

Потрібно наголосити на тому, що русько-католицькі зв'язки були досить активними і раніше. Так, більшість князів Рюриковичів мали династичні зв'язки з Європою (Анна Ярославна, Євпраксія та інші). Проте активна антиординська політика Данила викликала занепокоєння ієрархії руської церкви, особливо дратували його зносини з Римом. Митрополит Кирило був противником зближення з Римом тому більше часу перебував у Володимирі-на-Клязьмі. Після його смерті у 1280 р. новий митрополит Максим, ставленик патріарха, теж був противником політичної орієнтації Галицько-Волинських Даниловичів. У 1299 році він перебрався у Володимир-на Клязьмі, але продовжував носити титул митрополита Київського і всієї Русі.

Прагнучи посилити статус держави Юрій Левович добився у 1303 році утворення Галицької митрополії. Галицький митрополит Петро Ратенський на деякий час стає Київським митрополитом і об'єднує митрополії. З припиненням династії Даниловичів у Галичині і Волині та занепаду державності посилюється експансія Польщі та Литви на Руські землі. Галицька митрополія стає незручною для Москви і для Польщі. У 1347 році Московський князь Симеон Гордий домігся від патріарха скасування Галицької митрополії. Відродження Галицької митрополії було пов'язано з прагненням польського короля Казиміра утвердитись на новоприєднаних землях Галичини. Казимір намагаючись послабити вплив православної Москви на руське населення Галичини вимагав відновити окрему Галицьку митрополію. Вона була відновлена у 1371 році і проіснувала двадцять років. Отже у справи церкви втручаються тепер і сусідні держави. Все більше і більше церква стає заручницею і разом з тим знаряддям політичної гри багатьох держав.

Православ’я в умовах польсько-литовського панування. Входження Руських земель до Великого князівства Литовського спричинило домагання Ольгерда створення окремої митрополії в Києві. Боротьба між Литвою і Москвою за руські землі спричинила довготривалу і повну драматичних подій боротьбу за церкву. В результаті було створено Литовську православну митрополію з осередком у Новогрудку, яка титулувалась "Митрополією Київською і всієї Руси". Зав'язались складні стосунки між Литовською та Київською митрополією в Москві. З 1325 року фактично, а з 1354 року формально осідок митрополита Київського перебував у Москві. Патріарх константинопольський вимагав, щоб Київський митрополит (литовський) обіймав обидві митрополії Руські. Це приводило до гострих конфліктів як в самій церкві так і між Литвою та Москвою — державами, що прагнули контролю над церквою.

У липні 1439 року на Флорентійському соборі, в якому брали участь Іоан VІІІ Палеолог, патріарх Йосиф ІІ, київський митрополит Ісидор і папа Євген ІV, була укладена унія на умовах визнання вищості папи, католицької догматики і збереження східної обрядності. Це було необхідно Візантії для організації підтримки у боротьбі з турками-османами, однак, допомоги надано не було і унія була розірвана, а згодом впав і Константинополь.

Москва не визнала рішень Флорентійської унії. У 1448 році без узгодження з Константинопольським патріархом в Москві обрали свого митрополита, що означало фактичне запровадження автокефалії. Самопризначений московський митрополит не визнав нового митрополита Київського і це спричинило остаточний поділ Київської митрополії на Московську і Київську у 1458 році. До Київської митрополії відійшли литовські, українські та білоруські землі. Москва хоч проголосила автокефалію, але канонічною вона визнаною не була, за деякими даними аж до проголошення патріархії — майже 140 років.

Після падіння Константинополя і одруження Івана ІІІ з дочкою Візантійського імператора Зоєю (Софією) Палеолог, стала вважати себе "Третім Римом" (автор ідеї чернець Філофей - ієгумен Псковського Єлізарова монастиря). Ці претензії, врешті, привели до домагання Московської митрополії статусу патріархії.

У 1589 році з порушенням канонічного права і фальсифікацією собору було обрано (призначено) патріархом Московським Іова. Однак обрання було підтверджено на Константинопольському соборі у 1590 році і Московська патріархія отримала п'яте місце серед православних патріархій (Константинопольська, Олександрійська, Єрусалимська, Антіохійська, Московська).

Претензії Московської патріархії на статус центру православного світу врешті призвели до встановлення "духовної монополії", до певної самоізоляції, що стало причиною поступового застою і занепаду московського православ'я.

Однак, занепадала також і Руська православна церква в Україні. Після Кревської унії (1385), що стала початком посилення позицій католицизму у Литві, і особливо після Люблінської унії (1569) руське православ'я опинилось у тяжкому стані. Воно не мало державної підтримки, втратило значною мірою зв'язки з Константинополем, і опинилось перед загрозою ліквідації в умовах боротьби між католицизмом і протестантизмом під час Реформації і Контрреформації та посилення експансії католицизму.

Одним з небагатьох острівців, де зберігалася відносна конфесійна толерантність у середині XVІ ст. була Річ Посполита. Саме тому, сюди майже зі всіх кінців Західної Європи, почали стягуватись протестанти. Згодом під вплив протестантизму попадає і Русь (Україна і Білорусь). Найбільше протестантизм, особливо в його найбільш радикальній формі — кальвінізмі, поширювався серед польської та полонізваної шляхти та магнатерії. Так, близько 20 відсотків шляхти Речі Росполитої були протестантами. А в сенаті їх було близько 45 відсотків. Кальвінізм обстоював вчення про "абсолютну напередвизначенність" Богом долі людини. За ним одні люди, ще до народження були приречені на вічне блаженство, інші — на вічні муки. Доказом "обраності" кальвіністи вважали успіхи у земному світському житті. Отже багаті і могутні магнати і шляхта — обрані. Дрібна українська шляхта ще не віддалилась від простого українського народу і тому міцно трималась православ'я і вбачали в протестантизмі прояв чужинства.

Наслідками поширення ідей Реформації було зростання інтересу до релігійних і церковних справ не тільки у освічених колах, але й у міщан. Католики і православні були втягнуті у боротьбу в центрі якої стояло питання віри.

Реформація викликала зворотній рух — контрреформацію — католицьку реакцію.

Але спочатку всі три течії християнства в Речі Посполитій відносно мирно співіснували. І останні королі з династії Ягелонів, і Стефан Баторій, колишній кальвініст, що перейшов до католицизму, визнавали рівні права конфесій. Ситуація почала змінюватись за королівства Сигизмунда ІІІ Вази — ревного католика. Формально маючи рівні права з католиками, православні почали відчувати все більш зростаючу дискримінацію. Значною мірою були зумовлені активною діяльністю католицьких орденів і особливо єзуїтів, яким вдалось призупинити поширення протестантизму. Спираючись на підтримку держави і короля, єзуїти розпочали наступ на позиції протестантів "єретиків" і православних "схизматиків". Вони почали вести активну католицьку пропаганду, повертали різними засобами в лоно католицької церкви, піднімали рівень католицького духовенства. Єзуїти вкрили Русь і Литву мережею єзуїтських шкіл та колегіумів, де дітей шляхти і заможного міщанства виховували в дусі католицизму і польського шовінізму. Єзуїти відкрили школи і костьоли у Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві, Фастові, Новгород-Сіверському та інших містах. Рівень викладання, що репрезентував найвищі досягнення європейської культури і університетської освіти був надзвичайно високим. Зрештою вчитись у єзуїтських школах стало попросту престижно. Усе це прискорювало процес спольщення і покатоличення української молоді, яка з погордою ставилась до православної церкви і української культури.

Придушивши Реформацію у Польщі і Литві католики всі сили прикладали до боротьбі з православними "схизматиками".

Православних принижували, позбавляли їх права займати вищі посади, православних єпископів позбавили права засідати у Сенаті, не допускали православних до міського самоуправління, до цехових організацій тощо.

Православна церква, позбавлена підтримки, перебувала у занепаді. Він проявився перш за все у жалюгідному стані освіченості православного духівництва. Бракувало книг, освічених богословів, вправних проповідників. Обороняти православ'я від агресивної та ефективної єзуїтської пропаганди було практично нікому. Константинопольська патріархія допомогти не могла, оскільки вона разом з іншими старими православними патріархіями була в складі турецької імперії. Єдина на той час незалежна православна Московська держава проголосила себе "третім Римом". Ця претензія на духовну монополію привела врешті решт до церковно-культурного застою. На Московщині не було шкіл, занепало богослов'я, переслідувалось все, в чому вбачалась загроза "святой старине". Змушений був тікати з Москви першодрукар Іван Федоров, який знайшов притулок в Україні.

Церковна ієрархія православної церкви в Україні також деградувала. Вона попала в залежність від світської влади. Король і магнати, на землях яких були розташовані православні єпархії або парафії, привласнили собі право роздавати на власний розсуд церковні посади. Найчастіше "подання" на посади єпископів, архімандритів і священиків продавались. Церковними ієрархами ставали, в такий спосіб, люди зовсім недостойні, моральні якості яких, порушення ними церковних канонів та архієрейських традицій, викликали загальний осуд. Православна церква втрачала авторитет. Зовні блискуча європейська, католицька польська культура стала асоціюватись з сучасною прогресивною, а занедбана православна українська — з відсталою, "хлопською".

Руська православна церква, відповідно народ руський, опинились в умовах дискримінації з боку держави. Важливо підкреслити, що руським народом називали православних українців і білорусів. Це мало жахливі наслідки — шляхта і магнатерія почала надавати перевагу католицькій вірі і освіті. У XVІ ст. посилюється процес полонізації та покатоличення української (руської) еліти.

Вихід із цієї ситуації можна було шукати у двох напрямках. По-перше. Опора на внутрішні сили за рахунок консолідації православ'я, зміцнення його самоуправління, дисциплінованості, освіченості та інше. По-друге. Виборювання прав для православних у Речі Посполитій і можливий компроміс із католицизмом.

Випробувано було обидва шляхи. Справу захисту православної церкви взяли до своїх рук дрібна шляхта та міщанство. Треба було піднести рівень власної освіти, організувати, оздоровити і оновити церковне життя. Осередком такого оновлення стали православні церковні братства, що виникли в містах України і Білорусі. Вони опікувались церквою, заводили школи, шпиталі і друкарні, мали свою організацію, громадський суд виборних, платили внески, утримували вчителів тощо. Братства почали претендувати на контроль православної ієрархії, зокрема на участь у призначенні та зміщенні священиків. Втручання братств підштовхнуло представників вищої православної ієрархії до ідеї унії православної церкви з католицизмом, яку активно пропагували єзуїти. Тим більш, що були відомі історичні прецеденти -- 1253, коли до унії схилився Данило Галицький, 1439 Флорентійська унія тощо. Ініціативу до запровадження унії взяв на себе львівський єпископ Гедеон Балабан, що конфліктував з львівським братством. Згодом до нього приєднались інші єпископи і навіть київський митрополит Михайло Рогоза. Вони сподівались, що унія з Римом дозволить зберегти православний обряд, зміцнить церкву, зрівняє в правах католицьку і православну церкву в державі. Протягом 1591 - 1595 років прихильники унії розробили умови унії, узгодили їх з папою римським і королем та підписали в Римі, без згоди православного собору. Собор був скликаний тільки у жовтні 1596 році у Бересті. Він одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Православний собор відкинув і засудив унію, позбавивши уніатів духовної влади. Але король затвердив рішення уніатського собору, яке визнавалось обов'язковим для всіх православних на території держави. Православна церква стала, по суті, незаконною.

Так, спроба розв'язати міжконфесійне протистояння, загострила конфлікт православних підданих Речі Посполитої з католиками поляками і породила затяжну війну "Русі з Руссю", як сучасники називали конфлікт православних з уніатами.

Почалось довготривале протистояння католицької та уніатської (греко-католицької) церкви з одного боку і православних з іншого. Яскравим виявом цієї боротьби була так звана "полемічна література", яка дозволила підняти православну богословську та філософську думку до європейського рівня, загартувала діячів українського національного відродження к. XVІ - XVІІ ст. (Є. Плетинецький, М. і Г. Смотрицькі, І. Вишенський, З. Копистенський, І. Борецький, С. Зизаній та інші).

Осередком православ'я в часи, коли не було православної ієрархії була Києво-Печерська лавра, у якій не тільки видавали православні книги, але й заснували Київське православне братство (1615). В цей час опорою православ'я в Україні стають козаки. Саме завдяки їм, при активній допомозі П. Сагайдачного у 1620 році в Києві Єрусалимський патріарх Феофан висвятив кількох єпископів та рукопоклав митрополита Київського Іова Борецького. Таким чином було відновлено Київську Православну митрополію. Зацікавлений у допомозі козаків король не втручався у справи православних. А у 1632 році польський король Володислав ІV фактично визнав відновлення православної ієрархії. Митрополитом Київським став Петро Могила, який провів необхідні реформи православної церкви систематизував православні догмати та обряди, а також заснував Київську Колегію, яка згодом стала головним осередком освіти православних народів, стала центром культурного і національного відродження українського народу.

Відродження Руського православ'я пов'язано з виходом на політичну арену Речі Посполитої українського козацтва, котре спочатку стихійно, а надалі все більш свідомо перетворюється на оборонця інтересів руського православного населення, носія і виразника державотворчої традиції українського народу. Так поступово відроджується і формується Київська православна митрополія як українська національна церква.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Під час Визвольної війни православна церква отримала пільги та привілеї. Козацька адміністрація не втручалась у справи церкви. Але митрополит Сильвестр Косів і Діонісій Балабан не підтримали союз з Москвою, тим більш, вони були проти об'єднання церков і підпорядкування київської митрополії Московській патріархії, як того добивались московити. Тому з поділом України на Лівобережну і Правобережну Україну переважна більшість єпископів і Київський митрополит орієнтувались на Польщу, частина, особливо на лівобережжі, на Московську державу. Домагання Москви посилили розкол православної ієрархії. У 1686 році новообраний митрополит Київський князь Гедеон Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріархові. Це поступово привело до занепаду самобутності української православної церкви. А після 1721 року. коли Петро І скасував патріархію, вона перетворилась у звичайну частину Російської православної церкви, яка у свою чергу перетворилась у придаток державної бюрократії. Царський уряд поклав на священиків навіть обов'язок використовувати тайну сповіді з метою поліцейського стеження та деякі інші поліцейські функції. До того ж Російський уряд проводив політику уніфікації всіх аспектів церковного життя, заборонялась в церкві не тільки українська мова, але й українська вимова церковнослов'янських текстів, виправлялись і заборонялись українські богословські книги тощо. Таким чином, втрата церквою самобутності призвела до перетворення її в знаряддя поневолення і російщення українського народу.

Після приєднання Правобережної України до Російської імперії, греко-католицька (уніатська) церква, яка набула виразного українського характеру піддалася переслідуванням, а згодом після невдалої спроби польського повстання була заборонена у 1839 році.

В Російській імперії принцип свободи віросповідання було визнано у 1875 р. з певними обмеженнями. Всі релігії на терені держави були поділені на три групи: державна (православ'я), терпимі (католицизм, протест

Дата добавления: 2014-01-06