Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав

План

Р.

Гаєвий В.Ф.

Старший викладач

Л Е К Ц І Я

„Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру”

 

Автор:

 

1. Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

 

2. Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав.

 

3. Види примусових заходів медичного характеру.

 

4. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну та припинення.

 

5. Завдання і повноваження прокурора у судовому розгляді справ зазначеної категорії.

1. Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, являють собою комплексний кримінально-правовий і кримінально-процесуальний інститут права.

Поняття та мета примусових заходів медичного характеру визначено у кримінальному законодавстві. Зокрема, статтею 92 Кримінального кодексу України передбачено: „Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небезпечних діянь”.

Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про досить суперечливі і непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.

У різні часи відношення до душевнохворих було різне. У ХІ-ХІІ століттях до них застосовувалися тортури, їх заковували у кайдани, а тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини спалювали на вогні.

Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини.

Ще навіть у ХVIII столітті Руська судова хроніка знає непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув’язнення.

Разом з тим, ще у 1669 році вперше з’являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в „Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных у убийственных делах», де була вказівка на те, що „чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки. Психічні захворювання могли служити приводом для пом’якшення покарання чи навіть звільнення від нього.

У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих „одержимих бісом”, такі люди зазнавали суворих переслідувань.

Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих в ХVIII столітті також змінилося. Ряд вчених-психіатрів підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіку дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.

Саме в КК Франції 1810 року вперше з’явилася стаття про неосудність. Зокрема ст. 64 КК передбачала: „Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля.”

На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.

Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у „божевільних домах” царської Росії відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на вгамування.

Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини отримало більш конкретне законодавче закріплення.

В Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності.

Як причини, які виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повної безпам’ятності. Тут же були визначені порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.

Другий період в історії розвитку ставлення держави до проблем примусового лікування припадає на період земських і судових реформ, починаючи з 1860-х років.

Загалом ХІХ століття стало переломним для історії європейської та російської судової психіатрії та юриспруденції. Тодішні наукові дослідження стали основою розвитку понять про осудність і неосудність у кримінальному праві, що знайшло своє відображення у законодавстві. Кримінальне Уложення 1903 року вперше сформулювало поняття неосудності особи, дало визначення цього статусу, максимально наближене до сучасного. Зокрема було зазначено: „Не ставиться у провину злочинне діяння, вчинене особою, яка під час вчинення не могла розуміти властивості і значення того, що вона вчиняє, або керувати своїми вчинками внаслідок особливого розладу душевної діяльності або несвідомого стану, або невідомого стану, або ж розумового розвитку, що походить від тілесної вади чи хвороби. У випадку ж вчинення вбивства, досить тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтування, підпалу або замаху на одне з цих злочинних діянь особа, яка вчинила такий злочин, обов’язково поміщується у лікувальний заклад”.

Зроблено значний крок вперед у розвитку психіатрії, як науки. Надання психіатричної допомоги, проведення судово-психіатричної експертизи було передано земствам і міським самоуправам і це відіграло значну роль у розвитку судової психіатрії. Велике значення для судової психіатрії мало введення Судових статутів і гласного судочинства за участю в судових процесах експертів-психіатрів.

Судова практика вимагала опрацювання теоретичних положень концепції неосудності, розробки принципів судово-психіатричної оцінки психічних розладів. Ці проблеми знайшли своє відображення у капітальних для свого часу дослідженнях вчених-психіатрів І.В. Константиновського, А У. Фрунзе, у доповідях на з’їздах психіатрів та пироговських з’їздах лікарів В.І. Яковенка, Я.А. Боткіна, В.П. Сербського.

Зазначені наукові розробки і втілення їх у практичну діяльність мали свій позитивний вплив на формування законодавства з цих питань і в подальшому, в тому числі і в так звану радянську добу.

Першим правовим актом радянської влади щодо психіатрії була Інструкція „Про освідування душевнохворих”, видана Народним комісаріатом української юстиції у червні 1918 року. Її положення застосовувалися і судовою практикою.

Навесні 1921 року на базі Пречистинської лікарні у Москві був створений Інститут судово-психіатричної експертизи імені В.П. Сербського.

Застосування примусових заходів медичного характеру більш детально були регламентовані у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах РСФСР 1960 року. Було передбачено примусове лікування у психіатричних лікарнях загального і спеціального типу, які перебували у віданні МВС. Таким чином, кримінальне законодавство вперше передбачало види примусових заходів медичного характеру.

Кримінальний кодекс Української РСР 1961 року містив визначення неосудності особи подібне сучасному, а також види примусових заходів медичного характеру, зокрема: поміщення в психіатричну лікарню загального типу; поміщення в психіатричну лікарню спеціального типу.

Встановлення самого факту неосудності особи щодо вчинення діяння не тягне за собою обов’язкового застосування примусових заходів медичного характеру. Неосудна особа може піддаватися таким заходам лише за наявності передбачених законом підстав.

Підставами для застосування примусових заходів медичного характеру є:

- вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України;

- встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи;

- визнання особи суспільно-небезпечною через її хворобу.

Суттєвим недоліком Кримінального кодексу УРСР було те, що він не передбачав підстав для застосування примусових заходів медичного характеру. Містилися вони у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР, де зокрема у ст. 416 зазначено: „Застосування примусових заходів медичного характеру, встановлених статтею 13 КК УРСР, до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, провадиться за ухвалою суду.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними”.

Це суперечить вимогам статті 1 КПК, яка передбачає, що „Призначенням Кримінально-процесуального кодексу є визначення порядку провадження у кримінальних справах”.

Підстави для притягнення до кримінальної відповідальності, як і для застосування примусових заходів медичного характеру відносяться до завдань кримінального законодавства (ст.2 КК України).

Таким чином, підстави кримінальної відповідальності, як і підстави застосування примусових заходів медичного характеру мають передбачатися Кримінальним, а не Кримінальним процесуальним кодексом.

До речі, незважаючи на удосконалення законодавства в ході так званої малої судової реформи у 2001 році, цей недолік продовжував мати місце.

Більше того, з 2001 року у чинному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві появилося поняття обмеженої осудності особи. Внесені до КПК України зміни щодо нового статусу особи як обмежено осудної є незаконними, адже відповідно до ст. 20 КК України обмежено осудні вчинюють не суспільно небезпечні дії, а злочини і несуть кримінальну відповідальність. Це значить, що кримінальні справи щодо таких осіб направляються до суду з обвинувальними висновками, суди постановляють вироки, якими поряд з покаранням можуть бути призначені примусові заходи медичного характеру.

Проте, закон передбачав зовсім інше.Зокрема, у частині 1 статті 417 КПК України значилося: „Досудове слідство в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності, а також про злочини осіб, які вчинили його у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, проводиться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього Кодексу”.Аналогічною за змістом є ч.3 цієї статті: „По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві”.Таким чином, не зважаючи на те, що порядок розслідування кримінальних справ щодо неосудних і обмежено осудних, та розгляду їх у суді зовсім різний у кримінально-процесуальному законі ці відмінності не були передбачені.Статті 417-423 КПК, які регламентували порядок кримінального провадження стосовно неосудних, були доповнені словами „обмежено осудні”, а тому ці норми виявилися незаконними і на практиці не діяли.Лише Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року, враховуючи, що неосудні особи вчинюють суспільно небезпечні діяння, а обмежено осудні – кримінальні правопорушення, встановив різний порядок провадження у ході досудового слідства і судового розгляду цих категорій справ (504, 512-516 КПК).Однак і нове законодавство не досконале. Глава 39 (кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру) не передбачає низки важливих положень, зокрема щодо повноважень прокурора у судовому розгляді, щодо цивільного позову, щодо повноважень головного лікаря (керівника психіатричного закладу) звертатися до суду з поданням про продовження, зміну чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру тощо.

З урахуванням наукових розробок і практичного досвіду в Україні та міжнародного досвіду з цих питань Верховною радою України 22 лютого 2000 року прийнятий закон України „Про психіатричну допомогу”, який визначає основні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, обов’язки та повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо захисту прав осіб, які страждають на психічні захворювання, права та обов’язки фахівців, інших працівників у сфері надання психіатричної допомоги тощо. У цьому законі вперше визначено поняття презумпції осудності (здоров’я) і завдання держави щодо надання психіатричної допомоги на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності і достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями. Детально регламентовано порядок застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміни і припинення.

Відомо, що суб’єктом злочину є осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого згідно закону може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Що ж до неосудності осіб, то їх визначення закріплено у ст. 19 КК України, де зазначено: „Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

За наявності висновку судово-психіатричної експертизи до такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає також покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу. У такому випадку за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання може бути призначено покарання, в порядку, передбаченому ст. 515 КПК України.

Необхідно відрізняти поняття неосудності особи від обмеженої осудності.

Обмежено осудною визнається судом особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така особа підлягає кримінальній відповідальності, при призначенні покарання якій суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

Суб’єкти цих діянь визначені у статті 93 КК України, де, зокрема зазначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб:

1. які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;

2. які вчинили злочини у стані обмеженої осудності;

3. які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Поняття осудності і неосудності, а також обмеженої осудності визначається за допомогою юридичних та медичних критеріїв, адже чи страждає особа на психічні захворювання може бути встановлено лише з використанням медичної науки і практики.

Однак, правовий статус зазначених осіб, визначається лише судом і є юридичною категорією.

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.05 р. „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, роз’яснено судам, що неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК (2341-14) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до компетенції суду.

Виникнення терміну „неосудність” обумовлено потребами кримінального права, тобто необхідністю визначення правового стану, який виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Термін „неосудність” у кримінальному та кримінально-процесуальному праві визначає правовий стан особи, а у судовій психіатрії – психічний стан. Вчений М.С. Строгович, писав: „Експерт дає свій висновок про наявність і характер душевного захворювання, виходячи з медичних критеріїв. Висновок же про осудність і неосудність робить слідчий і суд...”

Термін „неосудність” є вдалим, оскільки визначає особливий правовий статус особи як непідсудної. Саме в такому розумінні вживається це поняття у законодавстві, коли йдеться про визнання особи неосудною щодо вчиненого діяння. Зокрема, у статтях 101 і 509 КПК України йдеться про необхідність призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності.

Для визначення психічного стану особи (осудною, обмежено осудною чи неосудною) призначення судово-психіатричної експертизи є обов’язковим, оскільки вирішення цього питання вимагає використання спеціальних знань. Експерти, в такому разі, не тільки вправі, а й зобов’язані дати оцінку психічному стану суб’єкта.

Висновок експертів є одним із доказів, який не має переваги перед іншими доказами і, як і всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Розглядаючи неосудність як особливий правовий стан (статус) особи, необхідно вказати на такі її ознаки:

1) визнається судом;

2) виключає можливість визнання особи винною у вчиненні інкримінованого діяння і застосування до неї заходів кримінального характеру;

3) визначається особливим психічним станом особи, яка страждає на психічний розлад під час вчинення діяння;

4) є умовою застосування щодо цієї особи примусових заходів медичного характеру.

Визнання особи психічно хворою тягне за собою певні правові та медичні наслідки, а тому визначення правового статусу особи як осудної чи неосудної має важливе значення, особливо з метою захисту прав людини.

Чинне законодавство виходить з того, що всі громадяни є осудними, крім осіб, які у зв’язку з психічним захворюванням перебувають в особливому психічному стані.

Як і презумпція невинуватості, що проголошена в законодавстві, презумпція осудності знайшла законодавче закріплення в ст. 3 Закону України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, де зазначено: „Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України.”

До винесення ухвали суду, якою громадянин визнається неосудним та таким, що не підлягає кримінальній відповідальності, ніхто не вправі визнати його неосудним щодо вчиненого діяння. Висновок експерта про неосудність особи не спростовує презумпції осудності. Думка (позиція) слідчого, викладена у клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру, не означає визнання особи неосудною, як не може вважатися встановленою винність особи у вчиненні злочину, якщо винність констатована в обвинувальному акті, але не підтверджена вироком суду.

Закон вимагає призначати судово-психіатричну експертизу тільки тоді, коли з’являється сумнів у психічній повноцінності підозрюваного, обвинуваченого, тобто, неосудність підлягає доказуванню кожного разу, але тільки в тих випадках, коли виникає сумнів в осудності особи.

Презумпція осудності має принципове значення для визначення правового стану особи. Не зважаючи на деякі особливості провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру не можна говорити про те, що з моменту одержання висновку експертів про неосудність особи вона втрачає процесуальний статус підозрюваного чи обвинуваченого.

Однією з проблем кримінального права і судової психіатрії є питання про обмежену осудність. Законодавством передбачена можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру щодо осіб, спроможність яких керувати своєю поведінкою знижена у зв’язку з психічним захворюванням. Стаття 20 КК України вказує на те, що підлягає кримінальній відповідальності особа, яка визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Питання правового статусу і захисту прав неосудних та обмежено осудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру регламентується також Законом України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з цих питань, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Дія цього Закону поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені законодавством України про психіатричну допомогу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.

Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.

Державний контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійснюють у межах своїх повноважень Міністерство охорони здоров’я України, інші відповідні центральні органи виконавчої влади.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, а також контроль за виконанням своїх обов’язків законними представниками.

Громадський контроль здійснюється об’єднаннями громадян у межах їх компетенції відповідно до законодавства України про об’єднання громадян.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів при наданні психіатричної допомоги здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
 | Та правові підстави їх застосування
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-06; Просмотров: 629; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.