Загалом виокремлюють три основних типи взаємин (відносин) людини і політики або ставлення людини до політики

Перший — пов'язаний із залученням людини до політики, коли людина займає більш-менш активну громадсько-політичну позицію, виявляє активну політичну поведінку. У такому разі людина намагається вирішити власні проблеми через відповідний вплив на систему політичної влади.

Другий тип відносин відчуження, або аномія, — характеризується розривом зв'язків людини з політичною владою. Людина зосереджусться головним чином на реалізації власних приватних інтересів. Норми, що регулюють суспільне життя, за різних обставин втрачають свій вплив на людину, людина піддає їх сумніву.

Третій тип відносин характеризує повне злиття людини і політичної структури, підпорядкування особистого життя її потребам, ритму змін. Для такої ситуації властиве розчинення індивідуального життя в політичному. В остаточному підсумку формується специфічний тип авторитарної особи.

2. ЛЮДИНА ПОЛІТИЧНА: ОЧЕРКИ ІСТОРІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЗМІСТ

«Політична людина» – поняття політичної антропології, що означає домінанту свідомості і поведінку, яка пов'язана з політикою, яка може розв'язати найбільш значні проблеми людського буття.

Вперше людину як політичну істоту визначив Аристотель. Людина згідно з поглядами античного мислителя стає політичною тому, що прагне справедливості, обговорює це з іншими громадянами за допомогою політичних методів та інститутів люди намагаються досягнути справедливості та визначеної в процесі обговорень мети [1]. Мислителі Стародавньої Греції навіть психологію людини оцінювали крізь призму політичної участі: Платон як опис схильностей до справедливого – несправедливого (цей мислитель також зазначав, що політика повинна ґрунтуватись на вивченні людини вже тому, що здоровее суспільство не може складатися з людей, яких переслідує страх і невпевненість), Аристотель як співвідношення розумного та нерозумного начала, Демосфен – як можливість відчувати сором.

А. Ашкеров вважає, що антична людина знаходиться під впливом трьох видів панування: панування над самим собою, панування над іншими людьми і панування над хаосом. Всі ці відносини влади не існують автономно, і всі вони повинні бути розглянуті як спосіб ідентифікації людської єдності, що протистоїть множинному Іншому [2]. Власне суть політики полягає у єднанні людей, аналіз політики – аналіз способів такого єднання.

Передумовою існування політичної людини Античності є свобода, свобода обирати, свобода діяти, свобода спілкуватися. Саме свобода надає людині здатність діяти – творчо та взаємодії з іншими змінювати умови свого природного та соціального середовища, а не лише працювати. Отже, політична людини – вільна людина, здатна до політичних дій.

У своїй праці «Становище людини» Х. Арендт визначає два види діяльності, що спричинюють людину політичну – дія та мовлення. Дію та мовлення вважали рівночасними та рівноправним, однієї категорії та виду, тому що політична дія – «це знаходження потрібних слів у потрібний момент». Авторка називає поліс найбалакучишим серед усіх політичних утворень, де мовлення перетворилося у спосіб переконання, а не залишилося простим способом відповіді щодо всього зробленого.

Політична дія, що здійснюється для загального блага є передусім справою етики, що передусім пов'язано з потребою гармонізації з загальним порядком, з космосом, а також гармонізації власне людських відносин. Таким чином влада та владна діяльність є творчими.

Мислителі Середньовіччя схильні розглядати людини радше як істоту обов'язку, політична дія та мовлення вже не мають значення, адже влада зрештою здобула авторство, вона визначає загальне благо, а тому немає потреби в обговоренні.

Н. Макіавеллі аналізуючи політику вважає, що власне людина виступає активним носієм політичної та соціальної дії; людська діяльність, детермінована свободою та волею людини здатна змінювати об'єктивні обставини, змагатися з долею. Політика та влада – є справою людини, а разом з ними і моральні норми, і розуміння добра, користі і справедливості.

Політична людина у Т. Гоббса здатна керуватися своїм здоровим глуздом та законом. Людина, що діє у політичному бутті твердо переконана, що не лише вона, а й політичні інститути мають перед нею зобов'язання.

Політична людина стає громадянином, що активно виконує покладені на нього зобов'язання та контролює діяльність політичних інститутів щодо реалізації власних прав людини. Свобода особи, що в полісі виявляється у мовленні, у ліберальному суспільстві виявляється у мовленні лише частково, решта – у мисленні [5].

Ж.-Ж. Руссо пропонує дещо інше бачення людини політичної; він як і попередні дослідники стверджує, що людина володіє свободою, це те, що належить їй від природи.

Е. Фром досліджуючи сучасні суспільства вважає, що свобода, яка формувала людину політичну доби Античності, формує інший тип людини політичної у нинішній час. В своїй роботі «Втеча від свободи» Е. Фром докладно показав, як з розвитком індивідуалізму в свідомості людей росли також почуття самотності, безсилля і тривоги. Особливо актуально це в умовах сучасної цивілізації, коли людині дається максимальна свобода і незалежність.

Подібні положення щодо політичної людини споживацького суспільства наводить Г. Маркузе. Філософ вважає, що політична діяльність є породженням конфлікту між Людиною та Цивілізацією.

Людина – це ерос, творчість, тоді коли Цивілізація – це обмеження творчості, стабільність, регламентація.

Американський дослідник С. Ліпсет один з небагатьох, хто використовує термін «політична людина» і дає наступне визначення політичної людини: людина, яка діє в суспільстві в політичній сфері, що в своїй діяльності керується політичними віруваннями і переконаннями. С. Ліпсет переконаний, що у нинішній час – це людина, що звикла, знаходиться під тиском і є експлуатованою.

А. Панарін вважає, що людина політична вступає в конфлікт з людиною економічною, вперше цей конфлікт ілюструє тяганина відокремленого бюргерства проти сеньйорів. Цей конфлікт триває до сьогодні, так як в умовах суспільного виробництва людина економічна виступає як носій виробничої функції, людина політична – носій функції перерозподілу [11].

А. Мілтс визначає такі типи – ролі залежно від рівня розвитку особи.

Перший рівень – особа «гвинтик», «автомат»: особа як така зникла, залишається людина як об'єкт управління. Така особа виконує функції покладені на неї суспільства, слухняно виконує накази правителя, стає лише елементом загального соціально-політичного організму.

Другий рівень – людина догматична, текстуальна людина. Це особа з поверхневими судженнями, часто робить висновки з готових штампів.

Третій рівень – особа здорового глузду. Це особа, яка концентрує в собі життєвий досвід, щоденну політичну практику, намагається її систематизувати, щоб забезпечити потреби людей. Це особа, що на основі аналізу дійсності намагається встановити правила, які б регулювали політичне життя.

Четвертий рівень – людина обдарована, талановита з нестандартним мисленням. Це особа, яка здатна проаналізувати дійсність, що виходить за межі повсякденних практик, запропонувати новий підхід до вирішення звиклих проблем.

П'ятий рівень – геній, особа, яка випереджає свій час, здатна прогнозувати та попереджати соціально-політичні конфлікти, реформувати соціально-політичний уклад.

Американський дослідник Л. Мілбрас за критерієм активності суб'єкта і включеності його в систему визначає декілька найбільш поширених ролей людини політичної. Дослідник виділяє глядацьку, перехідну та гладіаторську активність.

До глядацької належить: 1) виконання ролі об'єкта впливу політичних стимулів; 2) голосування; 3) ініціювання політичних дискусій; 4) спроби умовити інших проголосувати певним чином.

Перехідна активність включає: 1) спілкування з представниками влади; 2) пожертвування для партії чи кандидата; 3) відвідини зібрань чи мітингів.

Гладіаторська активність визначається через: 1) участь у політичній кампанії; 2) роль активіста у політичній партії; 3) роль члена ядра партії, участь у розробці її стратегії; 4) акумулювання грошових ресурсів; 5) роль кандидата; 6) керівні посади в органах влади або партії.

А. Колодій вважає, що феномен політичної людини розкривається через єдність двох незалежних параметрів: рівень регламентованості політичної поведінки і рівень причетності до політичної системи.

Дата добавления: 2014-01-07