Неоінституціоналізм як метод вивчення політики

2. Сучасні підходи до визначення політичних інститутів.

У політичній науці довгий часу, особливо після Другої світової війни, домінуючим теоретико-методологічним підходом був біхевіоризм, який пріоритетне значення надавав політичній поведінці особи, груп і залишав на узбіччі аналізу політичні інститути. Одночасно з посиленням критики біхевіоризму у 80-х роках минулого сторіччя відбувається концептуальне оформлення нового інституціоналізму (окремі автори використовують поняття – критичний інституціоналізм) як провідного теоретико-методологічного напрямку сучасної політичної науки.

Неоінституціоналізм поставив на порядок денний питання про необхідність вивчення всієї різноманітності формальних та неформальних інституційних форм політичного життя, що дозволило суттєво розширити параметри дослідження не лише політичних систем, але й політичного знання.

Як зазначає Клаус фон Бейм, новий інституціоналізм розвинувся, насамперед, у межах теорії модернізації, оскільки в цій теорії наголошувалося, що головним чинником суспільних змін виступає розвиток політичних інститутів. Вивчення процесів демократизації на підставі досвіду боротьби з тоталітаризмом і початок третьої хвилі демократизації сформулювали нові параметри дослідження інститутів. Зміни, які відбулися у Центральній та Східній Європі внаслідок краху “реального соціалізму”, призвели до значної трансформації існувавших у цих країнах інститутів та формування нових інститутів у перехідних суспільствах.

Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, залученню до аналізу не лише найбільш суттєвих інститутів – держави, уряду, парламенту, партії та бюрократії, але й інститутів “другого порядку” та неформальних інститутів.

Поняття “критичний” підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається в системі координат теорії раціонального вибору. В межах нового інституціоналізму поєдналися головні засади біхевіоралізму, а також шляхом синтезу були критично й одночасно творчо залучені теорія раціонального вибору та ціла низка інших попередніх теоретичних концепцій.

Класики неоінституціонализму американські політологи Джеймс Марч і Йохан Олсен в роботі "Знову відкриваючи інститути: організаційний базис політики" (1989) аналізують політичні інститути з точки зору взаємозв'язку формальних норм і неформальних правил гри, що утворюють складні організаційні стосунки, форми взаємодій і саму кооперативну діяльність людей, яка підтримує стабільність і відтворює порядок в суспільстві. Особливу увагу цей напрям приділяє соціокультурним символам і цінностям, стереотипам і регламентам, що впливають на структуризацію макрополітики.

Джеймс Марч та Йохан Олсен наполягали на тому, що політичний розвиток суспільства залежить не лише від стану економіки, існуючих соціальних умов, але й від “композиції політичних інститутів”, які володіють певним рівнем автономії.

Серед праць, присвячених цій проблематиці, потрібно виокремити роботи професора Гурзуфського Університету Роберта Патнама та Джовані Сарторі.

Так у роботі, «Роль інститутів у політичному житті демократичних країн у контексті неоінституціоналізму» Роберт Д. Патнам стверджує, що – інституції формують політику та історію. Політичні інститути виступають головною науковою категорією, яка дозволяє аналізувати громадська активність у сучасній Італії.

Джованні Сарторі у праці “Порівняльна конституційна інженерія”, хоч і не аперує категорією “політичний інститут”, проте аналізує значення основних політичних інститутів сучасного суспільства та наголошує на зростанні їхньої ролі. Отже, конституційна інженерія виступає формальним і неформальним процесом формування політичних інститутів.

Найбільш ґрунтовно місце й роль нового інституціоналізму в західній політичній науці дослідив Гай Петерс у своїй праці “Інституційна теорія в політичній науці» та “Новий інституціоналізм ”. В цих роботах автор аналізує відмінності між “старим” та “новим” інституціоналізмом, і виводить індикатори та головні напрямки й характеристики неоінституціоналізму. Гай Петерс вважає, що головними індикаторами нового інституціоналізму, які конституюють його як цілісність, а з іншого, – відрізняють від інших теоретичних концептів, виступають:

по-перше, аналіз структурних рис суспільства і/або політики рівно як формальних/офіційно прийнятих, так і неформальних;

по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, які розглядаються;

по-третє, інститути повинні здійснювати вплив на індивідуальну поведінку своїх членів і цей вплив може бути рівно як формальний, так і неформальний;

по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які мають приймати члени цих інститутів.

Загальною характеристикою, яка об’єднує всі існуючі різновиди неоінституціоналізму в певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного слід починати з інститутів, а не індивідів. Більше того, новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, і що, власне, інститути зумовлюють переважно сталість політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Неоінституціоналісти внесли великий внесок в осмислення питань про організаційні ієрархії, норми і правила, процедури і регламенти, що "скріплюють" діяльність політичних інститутів.

Дата добавления: 2014-01-07