Тема: еволюційні етапи порівняльного літературознавства

1. Передісторія літературної компаративістики

2. Міфологічна школа

3. Теорія наслідування

4. Антропологічна теорія

5. Куль урно-історична школа

6. Компаративні зацікавлення Івана Франка

7. Методологічні пошуки компаративістики XX століття

8. Розвиток порівняльних студій в Україні

Література

Білєцький, Леонід. Основи української літературно-наукової критики. - К.: Либідь, 1998. - С. 215-221; 274-283; 295-300; 316-329.

Білєцький, Олександр. Українська література серед інших літератур світу // Білєцький, Олександр. Зібрання праць: У 5 т. - Т. 2. - К.: Наук, думка, 1965.-С. 5-49.

Гримм, Якоб. Немецкая мифология // Зарубежная зстетика и теория литерату-рьі ХІХ-ХХ вв.: Трактатьі, статьи, зссе / Сост., общ. ред. Г. К. Косикова. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1987. - С. 54-71.

Гром'як, Роман. Орієнтації. Розмисли. Дискурси. 1997-2007. - Тернопіль: Джу­ра, 2007. - 368 с.

Дима, Ллександр. Принципи сравнительного литературоведения. - С. 40-65.

Арагоманов, Михайло. Розвідки про українську народню словесність і пись­менство: У 4 т. - Львів, 1899-1907.

Енциклопедія постмодернізму / За ред. Чарлза Е. Вінквіста та Віктора Е. Тей-лора; Пер. Віктор Шовкун; Наук. ред. Олексій Шевченко. - К.: Вид-во Соло­мії Павличко «Основи», 2003. - С 206-211.

Зубрицька, Марія. Передмова // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літе­ратурно-критичної думки XX ст. - Львів, 2002. - С. 15-31.

Літературознавча компаративістика: Навчальний посібник / За ред. Р. Гром'яка. - Тернопіль, 2002. - С. 6-20, 29-181.

Літературознавча рецепція і компаративний дискурс / За ред. Р. Гром'яка. -Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. - 367 с.

Мітосек, Зофія. Теорія літературних досліджень / Пер. з польськ. Віктор Гуменюк. - Сімферополь: Таврія, 2005. - 408 с.

Неупокоева, Ирина. История всемирной литературьі: Проблеми системного и сравнительного анализа. - М.: Наука, 1976. - 216 с.

Потебня, Олександр. Естетика і поетика слова: Збірник / Упоряд., вст. ст., при-міт. І. В. Іваня, А. І. Колодної. - К.: Мистецтво, 1985. - 301 с.

Фізер, Іван. Американське літературознавство: Історико-критичний нарис. -К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - 106 с.

Червінська, Ольга. Рецептивна поетика. Історико-методологічні та теоретичні засади: Навч. посібник. - Чернівці: Рута, 2001. - 56 с.

1. Упродовж свого розвитку в добу романтизму і позитивізму, структуралізму і постструктуралізму порівняльне літературознавство збагатилося цінним методологічним досвідом і поступово завоювало університетські кафедри у Європі й на інших континентах. Сьогодні в цій науковій галузі співпрацюють і змагаються між собою різноспрямовані дослідницькі стратегії - від класичної контактології і структураль­ної типології до інтертекстуальних та міждисциплінарних студій.

Передісторія літературної компаративістики

Вважають, що порівняльне літературознавство як окрема галузь склалося в другій половині XIX ст., хоча зародкові елементи зіставних спостережень можна простежити ще з Античності (якщо не з часів руйнування Вавилонської вежі!). Це могло бути порівняння побуту і зви­чаїв різних народів, способу їх життя. Так, давньогрецький історик Геродот, порівнюючи греків і єгиптян, відзначав у своїй «Історії», що в Єгип­ті на відміну від Греції жінки торгують на ринку, а чоловіки вдома тчуть. Греки під час ткання штовхають човник угору, а єгиптяни - вниз. Греки пишуть літери й цифри зліва направо, а єгиптяни - справа наліво, до того ж у них існують дві форми письма: священне й загальнодоступне.

Важливим здобутком античної естетики (Платон, Арістотель) стала теорія літературних родів і жанрів, вибудувана на зіставленні генетич­них, структурних і функціональних ознак різних типів поетичного мов­лення.

Помітний поштовх до розвитку порівняльних студій дала епоха Відродження, коли зріс інтерес до античної культури, посилився інтерес до космополітичних тенденцій, розгорнулася «суперечка між стародав­німи і новочасними», під час якої опоненти з'ясовували взаємини між античною спадщиною і новою літературою. Тодішні автори порівнюва­ли твори грецьких і латинських авторів, віддаючи перевагу латинським, і зіставляли з творами античних письменників твори Дайте, Петрарки та інших сучасників. У своїх «Пробах» (1580-1592) французький філософ Мішель Монтень виклав у новаторському есеїстичному стилі читацькі враження і роздуми, відзначивши переваги чіткого й піднесе­ного вірша Верґілія над «легковажним» віршем Торквато Тассо.

Передумови для виникнення порівняльного літературознавства тре­ба шукати не стільки в літературі, скільки за її межами: в процесі виник­нення націй і зародження національної самосвідомості. Факторами, що відіграли важливу роль в оформленні компаративістики в самостійну на­уку, дослідники передісторії літературної компаративістики вважають націоналізм і космополітизм - характерні явища європейського суспіль­ного життя епохи Класицизму і Просвітництва. Скажімо, в Україні ви­словлювалися думки про запровадження в літературу загальнозрозумі­лої, живої й мальовничої народної мови (О, Лобисевич, Я. Маркович); зауважене було й невичерпне джерело оригінальних сюжетів, здатних розбудити в серцях співвітчизників високі громадянські почування:

Не треба з чуждих народов о храбрості, мужестві взискивать образцов. Посмотри приліжно на предков своїх.

Арно Каплер аналізує праці тогочасних європейських учених, у яких містяться вимоги створити національну, вільну від усякого іноземного впливу літературу. В німецькій критиці XVIII ст. націоналістично налаш­товані автори використовували такий спосіб, як «метафоризація імен». Клопштока, скажімо, часто називали «німецьким Гомером», Віланда - «Лукрецієм». З критикою таких порівнянь виступив Й. Г. Гердер у своїй праці «Про нову німецьку літературу. Фрагменти» (1767). Ставити на один рівень Гомера і Бодмера, якого в той час називали «Гомером Швей­царії», Гердер вважав помилкою і обґрунтовував свою думку всебічним аналізом творчості античного і новочасного поетів.

Тоді ж з'явилися перші розвідки з історії європейської літератури узагальненого плану, наприклад, широку панораму західної поезії подав у своїй праці «Про досконалість італійської поезії» (1706) італійський уче­ний Лодовико Антоніо Мураторі. У «Філософських листах» Вольтера (1733) бачимо порівняльну характеристику англійської і французької лі­тератур: автор віддає належне англійській толерантності й водночас про­тиставляє елегантності французької літератури «варварськість» англій­ської; він відзначає силу Шекспірового таланту, та все ж називає його п'єси «потворними фарсами» - це геній могутній, але, мовляв, шалений, несамовитий, до якого майже не можна застосувати естетичні критерії.

Порівняльний елемент, зокрема зіставлення різних видів мистецтва, містять філософсько-естетичні трактати Дідро, Лессінґа, Канта. Харак­терний приклад - праця Лессінґа «Лаокоон» (1766), у якій викладено міркування про відмінність між поетичним та образотворчим мистец­твом: перше існує в категорії часу, і його компоненти розташовуються послідовно один після одного, а друге існує в просторових вимірах, і його компоненти розташовуються один коло одного.

Провісником прийдешнього романтичного захоплення національно-культурною своєрідністю «епох та народів» і порівняльно-історичного вивчення національних літератур став німецький письменник і філософ Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803). Його часто називають «першим лі­тературознавцем», бо у своїх працях «Про нову німецьку літературу. Фрагменти» (1767), «Виписки з листування про Оссіана і пісні стародав­ніх народів» (1773) він відкинув теорію наслідування античних взірців, обстоюючи свободу поетичної творчості, унікальність «національного духу» кожного народу, своєрідність його культури, зв'язок новочасного письменства з національним фольклором. Учений вимагав розглядати чужі народи, їхню літературу лише з урахуванням специфіки їх національного розвитку. У збірці «Народні пісні» (1778-1779; друге видання - «Голоси народів у піснях», 1807) Гердер опублікував пісенні твори різних народів, зокрема слов'янських, і дав захоплену оцінку ус­нопоетичній творчості українців.

Так динамічний комплекс внутрішньо- і позалітературних чинників призвів до руйнування у XVIII ст. універсальної класицистичної поети­ки, виникнення відцентрових тенденцій і зацікавлення етнічними і ви­довими відмінностями духовної культури, що й створило, на думку Клавдіо Гільєна, можливості для зародження порівняльного літерату­рознавства.

2. Міфологічна школа

Особливо помітним стало зацікавлення культурою і літературою ін­ших країн у XIX ст. На початку віку Й.-В. Гете задекларував свою концеп­цію, брати Шлеґелі пропагували романтичний критерій са­мобутності літератур різних епох і народів, а мадам де Сталь своєю книжкою «Про Німеччину» (1810) захоплено знайомила співвітчизників і всю Європу з німецькою літературою «Бурі й натиску». Відтак виникають перші університетські кафедри порівняльного літературознавства: спершу - і це справді подиву гідний факт - у слов'янському світі, в Польщі (1818 р. у Варшавському університеті), а потім у Швей­царії (1850 р. в Лозанні, 1859 р. в Женеві), Італії (1861 р. в Неаполі) та ін­ших країнах. Зароджувалася нова галузь на ґрунті інтенсивних міжлітературних взаємин у XIXст. чинниками яких І. Франко вважав

"..розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних гра­ниць, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних го­ризонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних кра­ях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі".

Початковим методологічним етапом порівняльного літературо­знавства можна вважати міфологічну теорію, яку називають ще порів­няльно-міфологічною, або арійською. Згідно з романтичним принци­пом універсалізму, німецький учений Якоб Ґрімм (1785-1863) та його прихильники (Ф. Бопп, А. Шлейхер) вважали міф за первісну форму, що зародилася ще в часи індоєвропейської спільності: арійці (тобто народи, що належать до індоєвропейської мовної сім'ї) на своїй прабатьківщині Індії володіли запасом знання про природу, що трансформувалося в ан­тропоморфічні образи богів і героїв, а згодом ці міфи, які вони понесли з собою під час розселення, набували своєрідних рис і перетворювались у казку та легенду. Успадковані індоєвропейцями міфи продовжували функціонувати серед кожного новоутвореного народу, поступово втра­чаючи первісний міфічний характер. Таким чином, зі спільної міфоло­гічної спадщини шляхом успадкування і наслідування, традиції та ево­люції вийшла вся епічна казково-леґендарна поезія теперішніх індоєв­ропейських народів.

Отож подібність фольклорних фабул у різних арійських народів представники міфологічної школи пояснювали їхньою прадавньою спорідненістю і шукали в них передовсім спільні елементи, на основі яких намагалися реконструювати міфологічний світогляд індоєвропей­ців. Так чинив у «Німецькій міфології» (1835, 1844) Я. Ґрімм, зіставляю­чи німецькі, скандинавські, романські, слов'янські та інші вірування, де сліди найдавніших міфів затерті пізнішими історичними подіями.

Порівняльно-історичний метод мав великий вплив на українську літературознавчу думку. Саме в той час романтики І. Срезневський, М. Максимович, М. Шашкевич, М. Костомаров, П. Куліш творили кон­цепцію рідного письменства - національно повноцінного, заснованого на великій уснопоетичній традиції, живій багатющій мові, покликаного відновити у свідомості сучасників питому духовність у цілісному й неспотвореному вигляді. Романтики проголосили вищою мистецькою цінністю не риторичну майстерність чи наслідувальну вірність космо­політичному і позачасовому взірцю, а оригінальне вираження живої авторської індивідуальності, самобутнього народного «духу», неповтор­ного історичного колориту епохи.

На тому загальнолітературному романтичному тлі порівняльні студії в міфологічному напрямі інтенсивно розвивали М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров. Притім українські вчені не просто популяри­зували здобутки західноєвропейських літературознавців, а збагачували порівняльно-історичну методологію новими думками, виходячи з особ­ливостей розвитку української літератури, її традицій. Зокрема, в їхніх працях більше акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичного підходу.

Так, Михайло Максимович (1804-1873) у передмові до першого ви­дання українських народних пісень (1827) дав розгорнуту порівняльну характеристику українських та російських пісень:

Істотна відмінність між ними полягає ось у чому. У московських піснях виявляється дух покірності своїй долі і послуху її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя, бо він заприятелював з природою і любить її зображувати часто підмальованою, тому що тут його душа може почувати себе вільною. Він не силкується передати в пісні обставини дійс­ного життя, зате бажає немов відділитися від усього, що існує, й, затуливши рукою вуха, хоче начебто забутися в звукові. Через те московські пісні ви­значаються глибокою тугою, безнадійним забуттям, якимсь розмахом і плавною протяжністю. В українських - менше такої розкоші (за винятком обрядових пісень, де часто вони збігаються з московськими та ін.) [...] і про­тяжності; вони виявляють боротьбу духу з долею, відзначаються поривами пристрасті, стислою твердістю й силою почуття, а також природністю ви­слову. В них бачимо не забуття і безнадійний сум, а більше невдоволеність і тугу; в них більше дії.

Порівняльним методом М. Максимович керувався і в праці про «Слово о полку Ігоревім», вважаючи близькість цієї пам'ятки до народ­них пісень вагомим аргументом на користь її автентичності.

Професор Дерптського (тепер Тартуський університет, Естонія), а потім Київського університету Олександр Котляревський (1837-1881) висунув тріаду «міф - переказ - історія» і доводив, що чим далі в глиби­ну віків, тим менше відмінностей у національних міфах. Він різко висту­пив у журналі «Основа» проти тверджень М. Погодіна, що, мовляв, су­часні українці прибули у Київську землю з-за Карпат у XIV ст. замість великоросів, яких начебто витіснили із середньовічної Київської Русітатаро-монголи. Єдиний шлях пізнання правди - це порівняння, заявив О. Котляревський і довів на багатому порівняльному матеріалі той беззаперечний факт, що українці на своїй території є споконвічними меш­канцями. Народність, наголосив учений, є настільки вроджена влас­тивість надії, наскільки й результат її історії.

«Основа» видрукувала і етнопсихологічну працю Миколи Костома­рова «Дві руські народності» (1861), у якій учений порівняв самобутні риси національної вдачі та світогляду українців і росіян.

3. Теорія наслідування

З часом стали виявлятися крайнощі міфологічної теорії, коли послі­довники Я. Ґрімма до всякого факту силкувалися віднайти схематичну формулу, в яку можна втиснути кожний сюжет. Притім виявилося, що подібні сюжети зустрічаються не лише в арійців, а й у семітів та інших народів неарійського походження.

Для пояснення тих фактів, котрі не вкладалися в рамки міфологічної теорії, німецький сходознавець і санскритолог Теодор Бенфей (1809-1881) у розлогій передмові до свого двотомного видання 1859 р. німець­кого перекладу славетного збірника казок, байок і притч Давньої Індії «Панчатантра» («П'ять книг», III—VI ст. н. є.) запропонував теорію на­слідування чи запозичення, яку ще називали міграційною, або ж тео­рією мандрівних сюжетів. На відміну від «арійської» теорії Я. Ґрімма, яка зводила подібні елементи індійської та європейської літератури до єдиного індоєвропейського періоду спільного життя споріднених на­родів, Т. Бенфей висловив припущення щодо можливостей обґрунту­вання таких подібностей міграцією мотивів і сюжетів на основі історич­но доведеного культурного спілкування між народами.

Студіюючи певний літературний сюжет, скажімо, той, що лежить у основі байки про молочницю Лафонтена (XVII ст.), Бенфей спостеріг, що одна й та ж фабула трапляється в перській літературі (Каліла і Дімна, VI ст.), у сирійських збірках VII ст., в письменстві арабських та різних інших народів незалежно від їх спорідненості. Припущення дослідника зводилося до того, що, поставши в Індії, мандрівний сюжет переходив од народу до народу завдяки їхньому міжкультурному спілкуванню.

Учений реконструював і деякі маршрути, якими казки та легендарні оповідання мандрували з Індії до інших країн континенту через численні контакти з християнськими народами за посередництвом таких вузлових пунктів, як Візантія, Італія, Іспанія. Зокрема, багатющі фольклорні скарби було принесено в Грецію у ІІІ-ІІ ст. до н. є. під час походу Александра Ма­кедонського в глибину Азії; починаючи з VII ст. н. є. культурний обмін здійснювався купецьким шляхом, який було прокладено з Близького Схо­ду через Візантію і Балканський півострів у середньовічну Русь-Україну, а в XI—XII ст. європейці запозичили великі культурні цінності під час арабських війн на півдні Європи і хрестових походів на Близький Схід.

Замінивши генетичний підхід контактним, Т. Бенфей доводив: те, що міфологи вважали за дуже давнє, доісторичне, споконвіку притаманне тому чи іншому народові, насправді має історичне походження, є набу­тим, запозиченим, й, отже, будувати на цьому матеріалі уявлення про національну самобутність небезпечно.

У добу позитивізму теорія Бенфея мала велику популярність і спра­вила значний вплив на розвиток порівняльних студій у різних європей­ських країнах. Колишні міфологи, як-от Макс Мюллер, ставали при­хильниками «індійської теорії». Її уточнювали й розвивали росіянин Федір Буслаєв, українець Михайло Драгоманов та інші вчені.

Зокрема, англійський дослідник Макс Мюллер (1823-1900) запропо­нував порівняльну міфологію і солярну теорію, за якими походження міфів убачалося в метафоричності первісної мови і обожненні сонця. Притім М. Мюллер відхилив твердження про те, що теорія наслідування буцімто заперечує самобутність національної культури. Сюжет може бути запозичений, але його опрацювання має суто національний характер, бо залежить від часу й культури тієї країни, до якої той замандрував: на фа­бульний кістяк кожен народ накладає тіло своїх національних і побутових обставин. Таким чином, Мюллерова версія порівняльно-історичного ме­тоду трактувала факти літературної міграції як матеріал для історії сюже­ту, а через нього - й історії духовної культури певного народу.

Однак невдовзі принцип наслідування було доведено до крайнощів -у погоні за літературними запозиченнями чимало компаративістів уба­чало вплив там, де фактично були звичайні літературні аналогії. Якщо теорія Я. Ґрімма заводила дослідників у прадавні часи і середньовіччя, то послідовники Т. Бенфея стали відчайдушно шукати запозичення у новочасному письменстві, вибудовуючи непереконливі й ризиковані здо­гади. Наприклад, українські прихильники цієї теорії знаходили у твор­чості Т. Шевченка впливи чи не всієї попередньої світової літератури - від Гомера й Біблії до Байрона та Міцкевича.

4. Антропологічна теорія

Крайнощі так званої впливології спричинилися до поширення в науко­вих колах зворотної реакції. Окрім того, досліджуючи культуру країн, що їх підпорядкувала на різних континентах Британська імперія, етнологи виявили подібні міфологічні сюжети і в тих народів, між якими не існувало ані генетичної спорідненості, ані міжкультурних взаємин. Відповіді на пи­тання, які порушили стрункість теорії запозичення, спробувала дати те­орія антропологічна, чи, як її ще називали, етнографічна, або ж психо­логічна, засновниками якої були англієць Едвард Бернет Тайлор та шот­ландець Ендрю Ленґ. Н. Тайлор (1832-1917) у своїх дослідженнях «Первісна культура» (1871), «Вступ до вивчення людини і цивілізації: Ан­тропологія» (1891) доводив, що всі народи, їхня психологія і культура проходять однакові еволюційні ступені - і саме цим можна пояснити подібність їх культури. Відоме твердження Тайлора, котрий перебував у науковому відрядженні в Мексиці, що мешканців озерних хатин старо­давньої Швайцарії можна поставити поряд із середньовічними ацтеками. Ендрю Ленґ (1844-1912) розгорнув концепцію антропологічного по­ходження міфів: схожість символів, образів, повторюваність сюжетів він пояснював полігенезою, тобто паралельним їх самозародженням унаслідок збігу побутових умов, універсальністю людського мислення, подібністю психології різних народів на тих самих стадіях їхнього роз­витку. На австралійських аборигенів, американських індіян, предків су­часних європейців чи китайців однакове катарсичне враження справля­ло затемнення сонця: переживши жах цієї апокаліптичної для них події, первісні люди тішилися появою сонця на небесному склепінні і поясню­вали те, що сталося, міфами, які скрізь мали подібний характер: змій напав на сонце, аби його зжерти, а герой - засновник роду - вбив змія і врятував світ.

Теорію полігенези розвивав і шотландець Джеймс Джордж Фрейзер (1854-1941) у фундаментальних порівняльних працях «Золота гілка» (1890-1915) та «Фольклор у Старому Заповіті» (1918-1919). Він розгля­дав міф у контексті еволюційних етапів людського мислення (магічний, релігійний, науковий етапи).

Окрім принципу побутового та психологічного самозародження подібних образів і сюжетів, прихильники антропологічної теорії зверну­лися до так званого закону переживання старовини (закону традиції), за яким найдавніші форми народної поезії існують у сучасному фоль­клорі видозміненими, але, порівнюючи актуальну усну традицію з фраг­ментами аналогічних традицій, засвідчених у середньовічних писемних пам'ятках, можна зазирнути в ту епоху, яка є дуже близькою до первісних виявів людської творчості - тобто за наслідком можна дійти причини.

5. Культурно-історична школа

Становлення літературної компаративістики як наукової дисципліни пов'язане і з розвитком таких історико-літературних методологічних напрямів, як біографічний метод Шарля Огюстена Сент-Бева (1804-1869) та культурно-історична школа Іпполіта Тона (1828-1893).

Біографічний метод виник у добу Романтизму як спосіб вивчення красного письменства за допомогою з'ясування його зв'язків із особою митця, його життєвим і творчим характером, світоглядом та естетични­ми уподобаннями. А культурно-історична школа розвивалася під впли­вом позитивізму в літературознавстві другої половини XIX ст. І. Тен, В. Шерер, М. Дашкевич, Ґ. Лансон та інші представники школи сповіду­вали такі основні методологічні засади, як сцієнтизм (уподібнення літе­ратурознавчої методологи до методів природничих наук), генетизм (з'ясування культурологічних, біографічних та літературних джерел тек­сту), історизм (інтерпретація літературного твору як історичної па­м'ятки), еволюціонізм (висвітлення поступовості літературного розвит­ку), соціологізм (обстоювання критерію популярності під час вибору корпусу літературних творів) тощо.

Ці школи доповнювали одна одну, бо коли Сент-Бев зосереджував увагу на творчій індивідуальності митця, то Тен основну увагу звертав на закономірності літературного процесу і їхню зумовленість суспіль­ними обставинами, характером народу, політичним моментом, у рамках яких велися порівняльні студії. Сент-Бев не забував зазначати впливи на того чи іншого письменника, а Тен порівнював літературу за параметра­ми своєї відомої тріади раса, середовище, момент.

На відміну від історико-порівняльної (міграційної) школи з її надмір­ним акцентуванням запозичень, культурно-історична школа трактувала дихотомію «вплив - опір» діалектично:

кожна нація відчуває потребу освіжуватись інгаляцією виливу з одночасним опором йому. За культурно-історичною концепцією, у художньому процесі автохтонні елементи переважають над запозиченими, а «привозні» трансформуються на новому ґрунті, націоналізуються, «одомашнюються».

Варто назвати серед представників культурно-історичної інтерпре­тації данського дослідника Ґеорга Брандеса (1842-1927), котрий у своїй шеститомній праці «Основні течії в європейській літературі XIX ст.», що була перекладена німецькою та іншими мовами, подав панора­му літературного процесу XIX ст., окресливши розвиток французького, німецького, данського романтизму в порівняльному аспекті.

Провідником німецьких компаративістів був відомий літературозна­вець Вільгельм Шерер (1841-1886). Такі його концепції, як «метафізи­ка історичної еволюції», теорія літературних поколінь, чергування «чоловічих» і «жіночих» епох у літературному розвитку, були досить да­лекими від канонів ортодоксального позитивізму.

Осердям новаторського підходу до історії літератури батька російсь­кого компаративізму Александра Веселовського (1838-1906) було по­няття історичної поетики, яка ґрунтується на широкій порівняльній базі. За Л. Веселовським, якщо подібність мотивів (метасюжетів) можна пояснити самозародженням, виходячи із загальних рис людської психі­ки (антропологічна школа Е. Тайлора), то подібність їхніх комбінацій уже випливає з безпосередніх контактів. Важливе значення має його теза про зустрічні течії як передумову контактних міжлітературних зв'язків, оскільки запозичення, на його переконання, передбачає підго­товлене до рецепції середовище з мотивами та сюжетами, схожими з тими, які проникали ззовні. Учений ствердив активний характер ос­воєння «чужого» досвіду: запозичення викликає відповідний творчий відгук, стимулює мистецькі процеси в літературі сприймачеві - «зуст­річні течії, подібний напрям мислення, аналогічні образи, фантазії» («Лоренські казки», 1887).

Учений прийшов до переконання, що «епос кожного історичного на­роду є міжнародним», а кожна нова епоха зводиться до нових комбіна­цій старих образів під впливом нових історичних обставин. Цікава пра­ця Веселовського «Сказаніє о Соломоні і Китоврасі», де висловлено здо­гад про українське походження билин. Це було не лише наукове, а й політичне питання. Оскільки билини збереглися тільки на півночі Росії, російський вчений Михаїл Погодін стверджував, що колись територія давнього Києва була заселена росіянами, які під натиском татаро-монголів одійшли на північ і перенесли з собою билини. Натомість О. Веселовський доводив, що хоча в Україні билини не збереглися як жанр, але в українських казках і піснях залишилися імена героїв билин, мотиви тощо. Події в билині про Дюка Степановича відбувалися в Галичі. Отже, вони там були. Мотиви цих переказів учений порівнював з мотивами сюжетів візантійських і вважав, що деякі билини увібрали візантійські елементи.

Запеклим супротивником міфологічної теорії виступив український компаративіст Михайло Драгоманов (1842-1895), запропонувавши на­томість міграційний, а згодом порівняльно-історичний метод, що його Л. Білецький назвав соціологічним, а сучасні дослідники означують, як культурно-історичну методологію. Ті методологічні принципи вче­ний застосував у таких компаративістичних працях, як «Байка Богдана Хмельницького» (1885), «Два українські "фабльо" та їх джерела» (1887), «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях» (1887) та ін. Одна з основних його статей - «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях». Історичний Буняк - це вождь половців, які в 1096 р. напали на Галичину, що зафіксовано в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ». Цей напад справив велике враження, залишив­ся у народній пам'яті й обріс фантастичними елементами. Драгоманов поставив завдання з'ясувати: чи оповідання про Буняку розвинулося самостійно під впливом історичного факту, чи за допомогою опові­дань інших народів? Учений дійшов висновку, що оповідання про Бу­няку в Йоаникія Галятовського («Небо нове») та «Крайовій Галицькій табулі» (польський твір XVII ст.) не мають нічого історичного, але міс­тять відгук церковної легенди про перемогу Романа Мстиславича над половцями і Бунякою. А леґенда про втечу відрубаної голови Буняки перегукується з легендами про паризьких мучеників за віру св. Віктора та Маврикія, а також Меркурія Смоленського. Генеалогію леґенди про княжну Олену, яка мишею втекла від Буняки і сховалася в землю, де виросли гори, вчений виводить з іранських оповідань про Ормузда і Арімана - Ормузд (добро) теж утік від Арімана (зла), сховавшись у землю.

Микола Сумцов (1854-1922) теж досліджував українську словес­ність (народну поезію і письменство) у її зв'язках з культурою інших слов'ян, європейських та азійських народів, але на відміну від Драгоманова, в якого переважав мандрівний елемент, він виходив з націо­нальної основи, місцевих історичних та політичних обставин, відобра­жених у творах Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Івана Величковського.

Друга половина XIX ст. позначена знаменними віхами становлення компаративістики як професіональної галузі. 1886 р. вийшла книжка англійця Гатчесона Маколея Поснетта «Порівняльне літературознав­ство» - праця, у якій не лише в заголовку фігурує назва цієї дисциплі­ни, а й міжлітературні зв'язки та аналогії висвітлено крізь призму еволюційного методу на широкому матеріалі світового письменства: європейська (передовсім греко-римська) література, культура мекси­канських ацтеків, словесність Індії й Китаю. Тоді ж у Німеччині Макс Кох розпочав випуск першого спеціального періодичного видання. Згодом французький дослідник Жозе Текст запропонував спробу порівняль­ної історії літератури, а відтак з'явилися й перші бібліографії молодої галузі^.

6. Компаративні зацікавлення Івана Франка

Наприкінці XIX - на початку XX ст. принципи компаративізму лягли в основу дослідження Данте, Шекспіра, Ґете, Пушкіна, Шевченка та інших ви­датних митців, у творчості яких науковці квапливо шукали «джерел» і «впливів». Якщо Ніколай Петров уважав, що романтична Шевченкова по­езія творилася в дусі російських поетів, зокрема В. Жуковського та І. Козло­ва, то Микола Дашкевич, а потім Іван Франко, Василь Щурат, Олександр Колесса пов'язували її передусім із польським і західноєвропейським ро­мантизмом, зокрема з творчістю Адама Міцкевича. О. Колесса вважав шкід­ливими впливи Міцкевичевої поеми «Дзяди» («Поминки») на Шевченків «Великий льох», вбачаючи в ній містицизм. Дехто сперечався з висновками Щурата про характер творчих зв'язків Шевченка з Біблією, і ні в кого не викликав сумніву могутній вплив національного фольклору на Кобзаря.

Таке ж відбувалося зі спадщиною інших геніїв: розкладена в лабора­торії компаративіста на окремі генетичні складники, вона здавалася ціл­ковито позбавленою будь-якої самобутності. Тому на той час актуаль­ними стали пошуки методик, які б вивели з глухого кута й оновили мету і сенс порівняльно-історичних студій. Серед дослідників, котрі навчилися з аналітично здобутих генетичних компонентів синте­зувати творчу індивідуальність митця, був Іван Франко.

На початку 1880-х років, під впливом Теодора Бенфея, Фелікса Лібрехта, Александра Веселовського і, звичайно, завдяки безпосереднім науковим контактам з Михайлом Драгомановим, Іван Франко (1865-1916) переорієнтувався із суто соціологічної, публіцистичної, ідеологіч­ної імпресіоністики, якою він захоплювався на попередньому етапі своєї діяльності, на аналітичне порівняння тих сюжетів, образів, мотивів, котрі належали до різних епох, жанрів та стилів і не обов'язково перебу­вали в генетичних зв'язках.

Уже в одній із перших компаративних своїх праць - статті «Старинна романо-германська новела в устах руського народу» (1883) - критик скористався поняттям матеріалу як набору спільних тематично-фа­бульних складників, що неоднаково трансформуються і по-різному ком­бінуються у фольклорних творах відмінних національних традицій. Притім дослідник висловив упевненість у великих пізнавальних можли­востях порівняльної методики в царині етнології:

спосіб і міра того перероблювання одного і того самого матеріалу різними народами дає дуже багато цінних етнологічних вказівок, дає важний ма­теріал до пізнання світогляду, характеру і психології народів.

І. Франко розрізняв три елементи: 1) запозичені традиційні складни­ки (матеріал); 2) ориґінальна їх комбінація (композиція); 3) випроміню­вана авторська індивідуальність, навіювана ідея. Так, у баладі «Тополя» дослідник спостеріг контамінацію (поєднання) двох традиційних мо­тивів, які функціонують у фольклорі окремо один від одного: 1) за допо­могою чарів дівчина викликає милого, який виявився упирем; 2) пере­творення дівчини в тополю.

Перший мотив поширений у слов'янському, індійському, перському, арабському фольклорі, функціонує в літературах різних епох, наприклад у ренесансній латиномовній поемі «Роксоланія» (1584) поляка Себастяна Кльоновича, баладі «Ленора» (1793) німецького поета Ґотфріда-Авґуста Бюргера та її російській адаптації «Людмила» (1808) Василія Жуковського, а також у «Втечі» Адама Міцкевича й багатьох інших тво­рах. Цей мотив з упирем часто набуває досить похмурого, таємничого, зловісного характеру, як-от у баладі «Наречена з Корінфу» Ґете, де по­мерла дівчина висмоктує з коханого кров.

Натомість другий мотив є так званим мотивом метаморфози (чудес­ного перетворення) і має цілковито відмінний характер. В античних міфах про Дафну (перетворена на лавр, коли тікала від Аполлона), Філемону і Бавкіда (гостинне закохане подружжя, яке боги перетворили по смерті на дуб і липу), Нарциса (перетворений за самолюбство на квітку), німф Геліад (стали тополями з туги за втраченим братом), а також у літе­ратурних творах, як-от у поемі «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, мотив метаморфоз овіяний проникливим смутком, глибоким ліризмом, філософічним відчуттям невмирущості людської душі та єдності її з кос­мосом.

У Т. Шевченка обидва мотиви поєднано, притім сюжет першого мо­тиву обірвано і доповнено другим таким чином, щоби вилучити мото­рошні сцени з упирем. Згідно з І. Франком, позбувшись елементів жаху, балада виграла концептуально: Шевченко виступив у ній «як правдивий апостол нового, щиролюдського євангелія», опоетизувавши в символіч­ному образі тополі почуття вірності в коханні.

Отож «впливологія» шкідлива, якщо бачити тільки впливи, але не помічати творчої індивідуальності самого митця.

7. Методологічні розвідки компаративістики XX століття

У міжвоєнний період порівняльне літературознавство стало поваж­ною науковою галуззю, яка пишалася мережею університетських кафедр і спеціалізованих часописів, розлогою (семисотсторінковою) бібліогра­фією фахових праць різними мовами. Перед вели французькі дослідни­ки. Класикою літературознавчої компаративістики стали такі праці, як «Ґете у Франції» (1904) Жана-Марі Карре, «Порівняльне і загальне літературознавство» (1920) та «Порівняльне літературознавство» (1931) Поля ван Тіґема, «Криза європейської свідомості (1680-1715)» (1680-1715) та «Європейська дум­ка XVIII ст. Від Монтеск'є до Лессінґа» Поля Азара і публікації інших спів­авторів журналу, що виходив у Парижі з 1921 р. (засновники - Ф. Бальдансперже та П. Азар, з 1936 р. видання очо­лив Ж.-М. Карре, пізніше - Марсель Батайон та ін.), і багатотомного серійного видання.

1954 р. на нарадах літературних компаративістів в Оксфорді (Англія) було вироблено план заснування спеціалізованої наукової організації, а 1955 р. у Венеції відбувся перший з'їзд Міжнародної асоціації порів­няльного літературознавства - МАПА, яка об'єднала національні асоціації, що вже існували (як-от Японське національне товариство порівняльного лі­тературознавства, засноване 1948 р., Французьке товариство загального і порівняльного літературознавства, створене 1954 р.) чи виникали зго­дом у Німеччині, Нідерландах, Швайцарії, Великобританії, Канаді, Угор­щині, Польщі, Нігерії, Індії та інших країнах. Конгреси МАПА відбува­ються через кожних чотири роки.

Особливо потужний поступ компаративістики у Сполучених Штатах Америки: конгреси Американської асоціації порівняльного літературо­знавства - ААПЛ заснована 1960 р. - мають значний розголос у наукових колах; у цій країні видають три з чотирьох компаративістичних видань, що виходять у світі.

Разом з тим у середині XX ст. проявилися істотні кризові явища в концептуальній та методологічній сферах порівняльної галузі. В той час розвивалися, дискутуючи між собою на методологічному ґрунті, дві шко­ли літературної компаративістики: т. зв. французька і американська.

Французька школа дотримувалася консервативніших засад і продов­жувала класичні традиції вивчення бінарних (двосторонніх) міжлітературних взаємин (тобто зв'язків між двома національними літературами), а багатосторонні міжлітературні зв'язки розглядала в площині безпосередніх упливів (Фернан Бальдансперже, Поль Азар, Жан-Марі Карре, Марсель Батайон та інші автори журналу праці Поля ван Тіґема «Порівняльне літературознавство» і «Передромантизм»).

Американська школа («Концепції літератури» Рене Веллека, «За­стосування літературної компаративістики у ціннісних судженнях» Генрі Ремака, праці Франсуа Жоста та ін.) отримала сильний поштовх наприкінці 1950-х років, коли американський літературознавець чесько­го походження Рене Веллек (1903—1995)г у своїй доповіді «Криза порів­няльного літературознавства», виголошеній на II Конгресі МАПА (1958, Чепел Гілл, Північна Кароліна, США), а також інші компаративіс­ти, зокрема французький дослідник Рене Етьємбль (1909-2002) у полемічному есеї «Порівняння - не доказ» (1958), виступили з критикою емпіризму і впливології, за поглиблення теоретичних основ і розширен­ня географії зіставних студій на терени досі нехтуваних т. зв. «малих лі­тератур», тобто європейських і позаєвропейських літератур, які тво­ряться мовами, що не мають значного поширення. Зокрема, Р. Веллек не приймав емпіричного історизму французької школи, відкинув пропози­цію П. ван Тіґема ділити літературознавство на порівняльне і загальне, а Р. Етьємбль вимагав залучити до компаративного вивчення літератури китайського та арабського світу, інтенсифікувати порівняльне дослі­дження версифікації, стилістики, поетичних образів, а також перекладу. Як бачимо, традиційний підхід («впливологія») був редукціоністським, натомість опозиційний є універсалістським (вимога Р. Веллека ви­вчати «всі літератури з універсальної перспективи»). Очевидно, обидві позиції - і «французька», й «американська» - є обов'язковими і рівно­правними складовими компаративістичних студій, адже

Без пізнання конкретних історичних стосунків між окремими література­ми ідея «єдності будь-якої творчості» зависає в порожнечі, а, своєю чергою, дослідження виключно «бінарних відносин» звужує компаративістику до фактографії й позбавляє її синтетичної, узагальнювальної перспективи. Тож корпус компаративістики складається з емпіричних досліджень порів­няльного літературознавства, які взаємокоригуються й урівноважуються, як і пропозиції зі сфери (літератури загальної, всезагальної, або ж «світової»), що пропонують найширший із можливих контекст для окремих явищ ³

У другій половині XX ст. сильний вплив постструктуралізму, куль­турної антропології, неоісторизму, постколоніальних студій витворив новий стиль компаративного мислення, знівелювавши «франко-американське» протистояння і стимулювавши вихід порівняльного дослі­дження далеко за межі красного письменства у сферу сусідніх мистецтв (малярство, музика, театр, кінематограф) і немистецьких (історіографія, політологія, філософія) та усних (фольклор, побутове й публічне мов­лення) дискурсів.

Компаративістика розвивається сьогодні не лише в традиційних університетських центрах Європи та США, а й у національних і міжнаціо­нальних об'єднаннях компаративістів на різних континентах. Виходять численні друковані та електронні видання з порівняльного літерату­рознавства.

У межах методологічних шкіл, національних наукових установ і міжнародних дослідницьких об'єднань компаративістика XX ст. виробила низку оригінальних концепцій і освоїла чимало літературознавчих тео­рій загального характеру, які значно розширили і збагатили методику зіставного аналізу та категоріальний апарат порівняльної галузі. Роз­гляньмо деякі з них.

Соціологічна критика (Л. Ґольдман та ін.), зокрема її марксистська течія (Д. Лукач), намагалася підпорядкувати літературні принципи ідеологічним і доводила, що навіть найінтимніша поезія є вираженням того суспільства, в якому вона була створена. Французький критик-соціолог румунського походження Люсьєн Ґольдман (1913-1970) у своїй праці «Прихований Бог» стверджував, що суспільний статус літератури визначається тим, наскільки повно вона вира­жає життя соціального класу, його бачення світу.

Основна ідея марксистів - не свідомість людей детермінує їхнє бут­тя, а соціальне буття детермінує свідомість. Упродовж своєї історії Захід вірив, що людина має вроджені якості й розум, які визначають її по­ведінку і світобачення. Карл Маркс (1818-1883) перевернув це догори ногами, ствердивши, що наше ментальне життя продукується суспіль­ством, у якому ми живемо. За К. Марксом і Ф. Енгельсом, мистецтво, ідеологія, релігія, політика, право, культура є надбудовою, яка тримаєть­ся на базі (основі), що твориться економічними відношеннями, працею, капіталом, засобами виробництва.

У своєму спрощеному варіанті, який звуть вульгарним марксизмом, це вчення твердить, що існує прямий зв'язок між ідеологіями і їхньою економічною базою: певні форми економіки можуть продукувати від­повідні форми культури чи мистецтва. Ця продукція надбудови може бути містифікуючою, маскуючи реальні суспільні відношення, як-от класову експлуатацію чи національний гніт. З тих позицій марксисти критикували «буржуазне мистецтво», яке, мовляв, приховує експлуата­цію трудящих панівним класом, відволікаючи їх у світ марних мрій. Роль марксистської критики полягає у демістифікації ідеології як фальшивої чи такої, що функціонує у відповідності з класовими цілями. Вульгарний марксизм культивував наївне уявлення, що ідеологія безпосередньо від­дзеркалює економічну базу. Радянські критики, наприклад, вірили, що література може відкривати правду про життя робітників і що найкра­щим літературним «методом» є реалізм («соціалістичний реалізм»).

Витонченіші погляди розвивав неомарксизм. Скажімо, представник франкфуртської школи Теодор Адорно (1903-1969) розглядав роман як соціальну категорію: аби розкрити символіку світу, де люди роз'єднані, а особистість нівелюється, Пруст і Кафка змушені були, мовляв, відмо­витися від традиційної жанрової форми та особи оповідача.

Згідно з концепцією «диктату дійсності», яку сповідував угорський літературознавець Д'єрдь Лукач (1885-1971), політичні і філософські погляди мають другорядне значення для творчості. Позаяк роман для Лукача - категорія буржуазна, він протиставив йому епос, місія якого полягає в мистецькому синтезі особистого і суспільного життя. Якщо Адорно вважав, що романіст для адекватного зображення дійсності має певним чином «спотворити» її і лише тоді в нього може виробитися правильний погляд на середовище, то в Аукача таку функцію виконує іронія - «негативний песимізм» буржуазної епохи, позбавленої Бога.

У Великобританії Тері Іґлтон розглядав літературу як форму пізнан­ня («Марксизм та літературна критика», 1976; «Марксистська літера­турна теорія», 1996), а у США Фредрік Джеймсон поєднав марксизм («Марксизм та форма», 1971) із деконструкцією («В'язниця мови», 1982; «Знаки видимого», 1992).

У радянському літературознавстві марксистський підхід ґрунту­вався на положеннях історизму (нерозривний зв'язок літератури кож­ного народу з національно-історичними умовами його існування), кла­совості й партійності (ленінська теза про класову боротьбу двох куль­тур - пролетарської і буржуазної - у кожній національній літературі) та інтернаціоналізму (за цим гаслом ховався дискримінаційний та асимі­ляційний підхід до літератур і культур народів СРСР). Літературу вима­гали досліджувати з позицій історизму, а порівняння мали здійснювати­ся теж з урахуванням історичних обставин, у яких творилася кожна література. Як писала Ірина Неупокоєва (1917-1977), «порівняльне ви­вчення історії світової літератури у марксистській науці має своїм за­вданням з'ясування діалектичної єдності загального та особливого в кожній національній літературі для того, щоб зрозуміти її внесок у світо­ву культуру, визначити закономірності її розвитку на різних етапах, у різних соціальних умовах і сприяти подальшому розвитку демократи­зації національних літератур»,

І все ж, хоча радянська модель орієнтувала дослідників на ідеологіч­ну інтерпретацію міжлітературних взаємин, найвидатніші праці росій­ської компаративістики виходили далеко поза рамки цієї вузької мето­дології. Російське порівняльне літературознавство тих часів збагатилося такими знаковими працями, як «Порівняльне літературознавство. Схід і Захід» («Сравнительное литературоведение. Восток и Запад», 1979) Віктора Жирмунського, «Захід і Схід» («Запад и Восток», 1966) Ніколая Конрада, «Історія світової літератури: Проблеми системного і порів­няльного аналізу» («История всемирной литературіы: Проблеми сис­темного и сравнительного анализа», 1976) Ірини Неупокоєвої.

На Заході основна модель компаративістики середини XX ст. - структуралізм та архетипна критика. Структуральна критика протилежна марксистській у тому сенсі, що її цікавить твір не як реальний факт, а як реалізація абстрактної структури - типової, повторюваної, узагальненої будови літературного твору, стійкого способу зв'язку між його компонентами. Замість позитивістичної концепції єдності частин і цілого структуралізм запропону­вав розуміння структури як стійкого взаємовідношення елементів, які набувають значення у загальній знаковій системі незалежно від волі ав тора (звідси згодом народилася концепція «смерті автора»). Як ствер­джував свого часу французький структураліст Цветан Тодоров (народ. 1939 р. в Болгарії), структурний аналіз - не опис (інтерпретація) окре­мого твору, а «встановлення загальних законів, за якими будуються такі твори». Тому структуральна поетика за своїми засадами порівняльно-теоретична, її цікавить не так літературний твір, як тип висловлювання, дискурс. Твір - це приклад для демонстрації тези. Але що ж тут компа­ративістського? Жанри, сюжети, засоби, котрі становлять «код», чи «мову», літератури.

Згідно з ученням швейцарського мовознавця Фердінана де Соссюра (1857-1913), яке той виклав у посмертно виданому «Курсі загальної лінгвістики», 1916, у структуральній пое­тиці мовою називають таку систему типових, колективно вироблених ко­мунікативних засобів (знаків) і правил (кодів), спільних для мовця і адре­сата, яка протиставлена мовленню - індивідуальному використанню мовних засобів у конкретному мовленнєвому акті (літературному тексті). Окрім мовного коду (мови української, англійської тощо), існують коди стильовий (тлумачення сентименталістської «Наталки Полтавки» як ре­алістичного твору призводить до непорозумінь), жанровий (інакше про­читуємо казку, інакше - байку, а ще інакше - міф), культурологічний (буквальний переклад з однієї мови на іншу не задовольняє читача) тощо. В обсяг таким чином трактованої літературної мови/коду входять, окрім стилістики, й інші рівні поетики: стилістично-композиційні форми і ка­тегорії викладу (оповідач і персонажі та адресат розповіді, або ж нарації; ліричне «я», об'єкт та адресат ліричного монологу; діалог, його обстави­ни та предмет і суб'єкти-співрозмовники), що їх вивчає наратологія, або теорія дискурсу; семантика (тематика, ідеологія, зображений світ); ри­торика (система тропів і фіґур образного мовлення).

Структуралізм застосував категорії мови і мовлення до літературних текстів: подібно до мовлення, яке детерміноване мовною системою, лі­тературні тексти зумовлені глибинним системним рівнем - поетикою, що містить упорядкований набір тематичних і стилістичних засобів, а також жанрово-композиційних правил чи взірців, якими керуються і митці, здійснюючи відбір і поєднання цих засобів у мовленнєві (текс­тові) послідовності, і читачі, відчитуючи за їх допомогою ці текстові послідовності. Як різноманітні розповідні речення будуються за одними й тими ж синтаксичними формами, так і численні історії, що їх виклада­ють твори певних жанрів, є виразом єдиних жанрових структур. Напри­клад, «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Дай серцю волю, заведе в неволю» та інші мелодраматичні твори орієнтуються на спільний жан­ровий взірець (код), до якого входить набір типових персонажів і прави­ла їхньої поведінки: юнак і дівчина кохають одне одного; на шляху до їхнього щастя зловмисник створює перешкоду; друзі допомагають зако­ханим перебороти цю перешкоду; закохані поєднують свої долі. Струк­туралізм простежував, як ці глибинні структури активізуються у різних текстах різними способами.

На відміну від структуралізму, феноменологія і рецептивна есте­тика цікавляться не об'єктивними універсальними структурами, а уні­кальними феноменами - предметами, що мають інтенціональний харак­тер, їнтенціональність, згідно з творцем феноменології Едмундом Гуссерлем (1859-1938), це фундаментальна якість свідомості, яка полягає у її властивості бути свідомістю чогось, тобто в її спрямованості на пев­ний предмет. інтенціональність, властиво, є способом буття мистецьких предметів - вони поступово являються нашій свідомості й існують за­вдяки інтенціональним актам спрямованої на них свідомості, нашому мисленню про предмети, яке надає їм сенсу.

Ідея інтерактивної (співтворчої) ролі читачевої уяви не була на той час новою - ще в другій половині XIX ст. її сформулював професор Хар­ківського університету Олександр Потебня (1835-1891). Свою концеп­цію трихотомічної «образної» («символічної») структури слова / твору український мислитель виклав у праці «Думка й мова» (1862) і посмертно виданих книжках «Із лекцій з теорії словесності» («Из лекций по теории словесности», 1894) та «Із записок з теорії словес­ності» («Из записок по теории словесности», 1905), де твердив, що зов­нішня форма поетичного мовлення символізує його внутрішню форму («образ»), котра, своєю чергою, навіює читачевій уяві зміст («ідею») тексту. Притім, за О. Потебнею, мистецтво, як і слово, виникає не для образного виразу готової думки, а як засіб творення такої нової думки, яку неможливо виразити у логічному мовленні.

Польський естетик Роман Інґарден (1893-1970), котрий переніс феноменологічну концепцію Е. Гуссерля на літературний ґрунт, працював у 1930-х роках професором Львівського університету й, цілком можливо, був знайомий з концепцією О. Потебні - важливою традицією модерної української естетики. Тут, у Львові, Р. Інґарден написав основні свої книжки «Літературний твір» (1931) та «Про пізнання літературного твору» (1937), у яких обґрунтував феноменологічний погляд на літературний твір як інтенціональний предмет, що твориться в уяві читача щоразу заново завдяки поступовому зосередженню уваги на послідовно впорядкова­них його компонентах, які мають багатошарову символічну будову (мов­но-звуковий шар — значеннєвий шар, творений семантикою слова і ре­чення — шар схематичних образів - шар зображених предметів).

Відтак засновники рецептивної естетики - ні­мецькі вчені Ганс Роберт Яусс (1922-1997) і Вольфґанґ Ізер (народ. 1926) заперечили структуралістські уявлення про твір як автономний об'єкт і звернули увагу на той чинник літературної комунікації, без якого не­можлива література взагалі, а саме - на читача як адресата і сприймача літературного тексту.

У працях «Імпліцитний читач», 1972, «Акт чи­тання» (1976) В. Ізер досліджує механізми взаємодії тексту з читачем, конкретні текстуальні стратегії залучення читача до співгри, висвітлюючи специфічний спосіб існування літературного тво­ру, становлення якого відбувається у свідомості під час акту читання, коли увага читача почергово спрямовується на послідовно розташовані фрагменти тексту і синтезує елементи різних рівнів (звуки є носіями значень слів і речень, з яких вибудувано схематичні образи, що конкре­тизуються в уяві як цілісний світ). Особливу увагу В. Ізер спрямовує на т. зв. порожні місця - прогалини чи лакуни, які читачева уява заповнює самотужки. Розуміє це читач чи ні, він завжди володіє якоюсь критичною читальною практикою, має певний набір сприйняттєвих технік, які виробляють сенс і задоволення. Це означає, що немає двох людей, які б однаково читали той самий твір - різниці статі, раси, віку, життєвого досвіду, естетичного смаку спричиняють відмінні його прочитання.

Один із найвпливовіших представників рецептивної естетики Г. Р. Яусс в «Історії літератури як провокації» (1970) висунув положення, що літературна теорія повинна враховувати обидві сторони відношення текст - читач: з одного боку, вплив тексту, зумовлений його мистецькою значимістю, а з другого боку -рецепцію читача, окреслену конкретно-історичними умовами його бут­тя. Зрозуміло, що горизонт сподівань (тобто естетичний досвід читача, система його жанрових, стильових, тематичних пресупозицій - попе­редніх знань про літературу) змінюється не лише в історичному часі (від однієї історичної епохи до наступної), а й у культурному просторі (від індивідуальної / етнічної культури адресанта до національно-культурно­го контексту сприймача), впливаючи на розуміння твору. Таким чином, залишаючись, очевидно, незмінною, структура твору скеровує читачеву рецепцію і, взаємодіючи з горизонтом сподівань, збагачує власний «зміст».

Аби врахувати не лише різноманітність, а й стабільність відгуків на певний текст, представник школи «реакції читана» (американський варіант рецептивної естетики) Стенлі Фіш за­провадив поняття інтерпретаційних спільнот, які складаються з тих, хто поділяє стратегії творців текстів чи певні інтерпретаційні стереоти­пи («Чи є текст у цьому класі?», 1980). Кожна група інтерпретаторів чи­тає текст відповідно до інтерпретаційних стратегій, яких вимагає текст, а самі стратегії формуються до акту читання і, таким чином, визначають форму прочитуваного.

Вивчення структурної зорієнтованості літературного тексту на по­люс читацької рецепції - це давня і плідна дослідницька традиція в ук­раїнській науці. Потебнянські традиції та ідеї рецептивної естетики ре­алізують у своїх дослідженнях Роман Гром'як («До проблеми сприйман­ня літературного твору», 1967; «Естетика і критика», 1975; розвідки, присвячені рецепції І. Котляревського, Т. Шевченка, В. Стефаника), Іван Фізер («Психологізм і психоестетика. Історичний і критичний погляд на їхні взаємовідносини», 1982; «Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні», 1993, 1996), Григорій Клочек ("Душа моя сонця намріяла...": Поетика "Сонячних кларнетів" П. Тичини», 1986), Григорій Грабович («Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція но­вої української літератури», 1997), Ольга Червінська («Рецептивна пое­тика: Історико-методологічні та теоретичні засади», 2001), Марія Зубрицька (Читання як соціокультурний феномен», 2004).

Рецептивна естетика визнає багатозначність та історичну мінливість змістового наповнення мистецького тексту, ситуативну обмеженість на­шого інтерпретаційного горизонту, а отже - плюралізм розмаїтих критич­них прочитань. Ці ідеї скеровують компаративістику на вивчення історії національних літератур та їхньої взаємодії як історії рецепції. Основа ре­цептивного аналізу - сприйняття твору читачем, публікою, суспільством у різні епохи та у відмінних національно-культурних контекстах.

Якщо у 1970-1980-х роках компаративістику трактували в таких па­раметрах, як порівняльне вивчення літературних жанрів, періодів, форм і мотивів, а також міжмистецьке порівняння, перекладознавство, то віднедавна, з поширенням рецептивної естетики, деконструкції та інших методологій, розвинулися такі дослідні напрями, як інтертекстуальність, культуральні та постколоніальні студії, імагологія.

Прихильники деконструкції відмовилися від уявлень про автоном­ну ієрархізовану структуру й аналітично демонструють «вільну гру зна­чень» тексту і його внутрішню суперечливість, зумовлену міжтекстовими зв'язками (інтертекстуальністю) і безперервним зміщенням центру й марґінесу (тобто елементів основних і побічних, крайніх). Постструктуралізм висунув концепцію нестійкої природи значення та процесуальності означування. За Деррідою, знаки є не стільки знаками, як їхніми слідами (значення - це те, що відсутнє у тексті, оскільки знак - це пред­мет, що вказує на інший, відсутній предмет), а текст не має визначеної мети. Жак Дерріда, Юлія Крістева, Пол де Ман виявляли в текстах рито­ричну, метафоричну структуру, яка свідчить про несамототожність тексту: те, що мовить текст, не збігається з тим, що він робить. Мішель Фуко стверджував, що не існує семантичного центру, лише децентрування - серія переходів од присутності до відсутності. Також постструктуралізм заперечив традиційне уявлення про автора як джерело тексту: під час інтерпретації читач стає співучасником творчої гри зна­чень, часто ігноруючи інтенції (задум) автора.

Замість структуралістичних уявлень про текст як автономну, органі­зовану і внутрішньо ієрархізовану структуру деконструкція постулює «вільну гру значень», шукаючи приховані суперечності тексту, котрий сам себе дезорганізовує, демонструючи розпорошення сенсу, замінюю­чи усталене предметне відношення (референцію) безконечними міжтекстовими зв'язками (інтертекстуальністю), що є важливою методоло­гічною підставою компаративістичного мислення постмодерної доби.

Критикуючи позаісторичні заяви структуралістів, що свідомість є зовнішньою універсальною структурою, а міф та інші символічні форми вирішують суперечності між природою і культурою, постструктуралісти і загалом постмодерністи віддали перевагу історичному розумінню різноманітних форм свідомості, способів означування, типів дискурсів тощо як історично творених і тому відмінних у різні історичні періоди. Постмодернізм підкреслив вагу історії, політики і щоденного життя у сучасному світі, якому загрожує пригнічення абстракціями структу­ралістичних універсалій.

Таке переакцентування з універсалістичного на плюралістичний спосіб світобачення притаманне і культурологічним, зокрема постколоніальним, підходам, які охоплюють проблеми розвитку літератури та культури тих народів, що раніше були колонізовані й не могли, звісно, належати до метрополіального простору колишніх імперій. Постколоніальні дослідження ставлять своїм завданням спростувати уявлення про культурну вищість колонізаторів і показати своєрідність колонізо­ваних культур.

Надзвичайна різнорідність сучасної компаративістики далека від класичного ідеалу методологічної монолітності академічної дисциплі­ни, тобто загальні підстави чи спільні принципи, поляга­ють не у згуртованому русі в одному напрямі, а в різноспрямованих пошуках, концептуальних дискусіях, безперервних експериментах та міждисциплінарній співпраці.

8. Розвиток порівняльних студій в Україні

В українському літературознавстві основи порівняльного вивчення літератур заклали Михайло Драгоманов, Микола Дашкевич, Іван Фран­ко, пізніше цю працю продовжили Володимир Перетц, Михайло Возняк, Василь Щурат, Олександр Білецький. За межами Батьківщини працюва­ли Леонід Білецький, Святослав Гординський, Дмитро Чикевський («Іс­торія української літератури», 1956; «Порівняльна історія слов'янських літератур», 1968) та інші вчені.

У радянському літературознавстві 1930-х років компаративізм був офіційно засуджений, його не визнавали науковою дисципліною і вва­жали «лженаукою». Таке ставлення до галузі тривало до середини 1950-х років, тобто до «хрущовської відлиги». Чим були викликані пересліду­вання? Основна причина полягала в намаганні відгородити українську літературу від світового літературного процесу. Шукання впливів і перегуків вважалося «українським буржуазним націоналізмом».

Унаслідок політизації та ідеологічних спотворень підколоніальне літературознавство не могло розвивати компаративістику з усьому її об­сязі. Поетичну формулу П. Тичини «чуття єдиної родини - було зафор­малізовано. Літературознавці зобов'язані були висвітлювати міжлітературні зв'язки українського письменства та його національну специфіку лише в ідеологічно звуженому контексті «благотворного впливу великої російської культури» та «інтернаціональної єдності братах радянських літератур», аби сприяти процесам їхнього «взаємозближення, взаємодії і взаємозбагачення». Скільки, приміром, було написане про те, що Бєлінський схвально оцінив Шевченків «Кобзар», коли насправді він Шевченка та й усю літературу українською мовою не визнавав. Доходи­ло до того, що українська література розглядалася як відлуння, провінційний варіант російської: Тичина - це, мовляв, українській Маяковський, Андрій Головко - український Ґорький, і навіть у галузі класичного письменства вдавалися до таких уподібнень (Карпенко-Карий - ук­раїнський Островський і т. д.). Таке діялося не тільки з українською, а й іншими національними літературами в СРСР. Найбільшого розмаху бо­ротьба проти компаративізму набрала в повоєнні роки. Саме тоді про­водили кампанію проти т. зв. космополітизму, що буле пов'язане з відродженням російської імперської (тобто великодержавної) ідеології.

І все ж, незважаючи на ідеологізацію, ізоляціонізм і русифікацію, здобутки в цій галузі були і в українському літературознавстві. Вони пов'язані з діяльністю кількох Генерацій представників різних методо­логічних напрямів як у радянській Україні (О. Білецький і численні його учні та послідовники), так і поза її межами - в Галичині, еміграції та діас­порі (Дмитро Чижевський, Євген-Юлій Пеленський, Михайло Рудницький, Остап Тарнавський та ін.)

Олександр Білецький (1884-1961) - визначний знавець античності, класичного європейського письменства й русистики. Учений досліджу­вав спадщину Гомера, Есхіла, Арістофана, Овідія, таких митців Ренесан­су, як Данте, Рабле, Сервантес, Шекспір, багатьох майстрів слова XIX - початку XX ст. (Ґете, Скотт, Пушкін, Гюґо, Ада Негрі, Брюсов). Попри неминучі для тих часів ідеологічні штампи, він зумів поставити низку різноаспектних проблем компаративного вивчення рідного письмен­ства («Франко й індійська література», 1956; «Українська література се­ред інших літератур світу», 1958; «Шевченко і західноєвропейські літе­ратури», 1961).

Григорій Вервес (1920-2001) відомий дослідженнями в царині славіс­тики, зокрема українсько-польських літературних взаємин («Там, де Ікви срібні хвилі плинуть», 1972; «В інтернаціональних літературних зв'язках. Питання контексту», 1976, 1983; «Польська література і Украї­на», 1985). У порівняльному плані дослідник висвітлив постаті А. Міцкевича («Адам Міцкевич в українській літературі», 1955), Т. Шевченка («Т. Г. Шевченко і Польща», 1964), І. Франка («Іван Франко і питання ук­раїнсько-польських громадсько-літературних взаємин 70-90-х років XIX ст.», 1957), М. Рильського («Максим Рильський у колі слов'янських поетів», Київ, 1972; Москва, 1981), Я. Івашкевича («Ярослав Івашкевич», Київ, 1978; Варшава, 1979; Москва, 1985).

Жанрова специфіка роману XX століття перебувала в полі зору Дмитра Затонського (народ. 1922). Учений поєднав проблемний огляд із літературними портретами провідних митців, таких як Камю, Сартр, Кафка, застосовуючи і методику пильного вчитування, і широкий історико-типологічний аналіз у своїх працях про німецькомовні літератури і сучасне європейське письменство: «Вік XX. Нотатки про літературну форму на Заході» (1961), «Франц Кафка і проблеми модернізму» (1965), «У пошуках сенсу буття» (1967), «Про модернізм і модерністів» (1972), «Мистецтво роману і XX вік» (1973), «Дзеркала мистецтва» (1975), «Шлях через двадцяте століття: Статті про німецькомовні літератури» (1978), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1982), «Австрийская литература в XX столетии» (1985), «Художні орієнтири XX століття» (1988). Ще за ра­дянських часів, у 1976-1978 рр., Д. Затонський був обраний віце-президентом МАПЛ.

У низці книжок, що вийшли в Бухаресті («Велика традиція. Українсь­ка класична література у порівняльному висвітленні», 1979; «Шукання форми», 1980; «Вогонь і слово», 1992), румунська україністка Маґдалина Ласло-Куцюк (народ. 1928) виходила з ґетевського розуміння не як сукупності національних літератур, а як площини їх перети­нань, вивчаючи контексти української літератури, творчі особистості і стильові напрями крізь призму заборонених у радянській Україні струк­туральної, архетипної, інтертекстуальної методологій.

Дмитро Наливайко (народ. 1929) - дослідник широкого діапазону, автор студій з історії європейських літератур («Віктор Гюго», 1976; «Оноре Бальзак», 1985) і їх взаємин з літературою українською («Спіль­ність і своєрідність», 1988; «Козацька християнська республіка: За­порозька Січ в західноєвропейських літературних пам'ятках», 1992). Дві книжки Д. Наливайка «Искусство: направлення, течения, етили» (1981, 1985) присвячені типології епох Ренесансу, Бароко, Класицизму, Просвітництва, Романтизму і стильовим напрямам реалізму,

Дата добавления: 2014-01-07