Корпоративні спори

Корпоративні правовідносини.

ПЛАН

Лекція 12. Корпоративні спори

1. Корпоративні правовідносини. У відсутність в Цивільному кодексі України (далі – ЦК) поняття корпоративних відносин, їх цивілістична природа у деяких правників викликає сумнів, оскільки вони як такі не позначені в ст.1 ЦК, яка визначає лише два види цивільних відносин, що регулюються цивільним правом – особисті немайнові та майнові. Такий підхід законодавця став підставою для твердження про їх господарсько-правову природу.
Втім, за наявності в Господарському кодексі України (далі – ГК) поняття корпоративних прав (ст.167), в ньому відсутнє поняття корпоративних відносин. Натомість в ст.3 ГК окреслене коло відносин, що становлять сферу господарських відносин - господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини, жодне з яких не можна однозначно віднести до корпоративних. Це фактично підтверджують й розробники ГК, вказуючи, що внутрішньогосподарськими відносинами є такі, які ви¬никають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері господарських організацій. Їх суб’єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробницт¬ва тощо).

Найближчими до корпоративних вбачають організаційно-господарські відносини, під якими у ГК розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Разом із тим ці відносини також не можуть йменуватися або відноситися до корпоративних, по-перше, тому, що вони складаються не між учасником та юридичною особою з корпоративним устроєм, а між суб’єктами господарювання та суб’єктами, які вправі управляти господарською діяльністю перших. Тобто, якщо корпоративні відносини, як правило, розуміються внутрішніми відносинами, то організаційно-господарськими є зовнішні відносини. По-друге, останні мають владний характер, що стає ясно з контексту ст.3 та ГК в цілому. Однак, складність полягає в тому, що і в корпоративних відносинах дослідники не виключають моделі поведінки їх учасників за типом «влада-підкорення». Внаслідок цього навряд чи можна вважати ці відносити цивільними.

З такими уявленнями про корпоративні відносини погодитися не можна, як і взагалі з підходом про наявність у них владних елементів та про подавлення волі їх учасників хоча б тому, що учасники цих відносин завжди мають вибір, як їм поводитися. Підкорення ж виникає там і тоді, де і коли особи вибору не мають. Доречно згадати класика корпоративного права О.І. Камінку, який свого часу влучно замітив, що навряд чи вірно вбачати аналогію між державною владою і корпоративною владою. Вже неодноразово доводилося, що категорія “управління” досить часто має цивілістичну природу, а тому вживання цього поняття не може розумітися як індикатор публічних відносин.
Крім того, часто висловлюється широке бачення корпоративних відносин як таких, що охоплюють політичні, економічні, соціальні, пенсійні, житлові відносини, а також відносини, пов’язані із підтримкою здоров’я працівників, відносини підприємництва. Внаслідок цього, вони мають потрапляти до регулювання не однієї, а низки галузей законодавства.

Підсумовуючи стислий огляд розуміння поняття корпоративних відносин, можна замітити, що однозначність в цьому питанні у правників відсутня.

2. Корпоративні спори. Звичайно, що поняття корпоративних спорів походить від поняття корпоративних відносин і тому можна припустити, що у відсутність однозначності з першого аспекту навряд чи можна досягти однозначності в другому. Це так, навіть якщо добросовісно намагатися вирішити цю проблему силами законодавця, які він докладає, оперуючи в процесуальному законі тими поняттями, яких не містять матеріальні закони.
Згідно п. 4 ст. 12 Господарсько-процесуального кодексу України (далі – ГПК) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням цього товариства, крім трудових спорів. Внаслідок цього Законом України № 483-V, який є процесуальним, визначаються корпоративні відносини в той час, коли в ЦК та ГК, тобто законах матеріальних їх визначення відсутнє. Це, звичайно, не може не викликати питань та заперечень. Крім того, як видно з наведеної норми ГПК, законодавець позначив в якості корпоративних вузьке коло відносин, обмежившись лише відносинами між учасниками та господарськими товариствами. Тобто, тим самим за корпоративні законодавець не вважає відносини між членом кооперативу та кооперативом та між учасниками інших товариств та цими товариствами – непідприємницькими юридичними особами.
З цього приводу також можна висловити українському законодавцю вагомі докори, адже у відсутність продуманої та підтриманої на всіх рівнях (від науковців до фахівців) доктрини щодо корпоративних відносин він взяв на себе сміливість їх врегулювати не тільки надто спірно, а й не в позитивному, а в процесуальному законодавстві. Дещо подібний підхід мав місце в 1997 р., коли в Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” визначалися корпоративні права при тому, що їх визначення не містилося в жодному законі, де б ним надавалося відповідне регулювання, а вже після цього можливо було б вести мову про їх оподаткування. Тобто, ситуація через деякий час фактично повторилася, що свідчить про неспроможність законодавця послідовно рухатися в регулюванні відповідних сфер відносин і про зневагу ним критики науковців.

З іншого боку, не можна не замітити, що законодавець хоча й своєрідно, але відреагував на потребу практики в зведенні питань з приводу корпоративних відносин воєдино і переданні корпоративних спорів на вирішення однієї інстанції. Саме тому було прийняте принципове рішення про зосередження всіх корпоративних спорів у господарських судах незалежно від складу сторін. Очевидно, що це було викликане гострою необхідністю і має сенс. Однак, за таким підходом до спроби розв’язати проблеми корпоративного регулювання явно видно ті вади, які з безумовністю потягло за собою невирішення первісного питання про те, що ж являють собою корпоративні відносини.

Однією з очевидних проблем при цьому є розмежування трудових та корпоративних спорів, які випливають із розмежування трудових та корпоративних правовідносин. Тим самим український законодавець не сприйняв позицію про широке розуміння корпоративних правовідносин, до кола яких включалися б і трудові. Не надаючи оцінки такому підходу, вкажемо лише на те, що цим законодавець абсолютно не вирішив проблему їх співвідношення. Особливо це стає явним, коли йдеться про спір керівника господарського товариства, звільненого з посади рішенням загальних зборів.

В судовій практиці чітке розмежування корпоративних та трудових відносин є проблемним питанням, оскільки відносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом (або кожним із членів колегіального виконавчого органу) та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного та господарського права. Аналогічна ситуація з членами наглядової ради. Відповідно, у господарських судів та загальних судів склалась неоднакова практика щодо підвідомчості даної категорії справ. Одні господарські суди розглядають спори з визнання недійсними рішень загальних зборів, якими їх звільнено з посади, і виносять відповідні рішення, а іншими зазначається на непідвідомчість господарським судам цих спорів.

ВСУ висловився за те, що спори, пов’язані з оскарженням членами виконавчих органів господарського товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори. При цьому фактично ВСУ не надав вагомих аргументів такого бачення, крім посилання на ст.3 та Главу XV КЗпП “Індивідуальні трудові спори” і ч. 4 ст. 65 ГК.

Вищий господарський Суд України (ВГСУ) при цьому зайняв таку ж позицію, але надав при цьому досить мотивоване обґрунтування, а саме. Сторонами трудового спору є працівник та роботодавець, а сторонами корпоративного спору є господарське товариство та його учасник або учасники господарського товариства між собою. Працівником слід вважати й керівника господарського товариства, оскільки між ним та товариством складаються трудові відносини. Відтак, спір між керівником господарського товариства, якого звільнили рішенням загальних зборів, та господарським товариством є трудовим. На додаток аргументи на користь такого бачення підсилюються позначенням на те, що корпоративний спір ґрунтується на порушенні вимог Закону України “Про господарські товариства”, ЦК, ГК, а трудовий спір пов’язаний з порушенням норм Кодексу законів про працю України (КзпП). З чого робиться висновок, що господарським судам підвідомчий спір між учасником (акціонером) товариства та товариством, а загальним судам – спір керівника господарського товариства про визнання недійсними рішень загальних зборів, внаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються трудові правовідносини.

Дорікнути в логічних вадах такого підходу формально не всяк зможе. На перший погляд, це сприймається доведено і обґрунтовано. Між тим, якщо поглибитися в сутність того, що являють собою корпоративні правовідносини і чим знехтував законодавець, регулюючи аспекти корпоративних зв’язків у процесуальному законі, то можна вбачити наступні підстави для непогодження з такою позицією ВГСУ та ВСУ.

1). Згідно ст. 92 ЦК дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи також мають визнаватися цивілістичними питаннями.

Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають одночасно у трудових відносинах з товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель “роботодавець-працівник”, властива трудовим відносинам. Правовий статус керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій по управлінню товариством. Він уповноважений здійснювати юридично значимі дії, зокрема: виступаючи від імені товариства в цивільному обороті, організуючи внутрішню діяльність в ньому, здійснюючи певною мірою правомочності власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном товариства.

Це привело навіть до твердження про можливість розглядати керівників комерційних організацій не тільки як представників роботодавця в трудових відносинах із працівником, але і як фактичних суб’єктів підприємництва. Останнє лише формально реалізується юридичними особами, а реально – командами високооплачуваних професійних топ-менеджерів.
Слід враховувати й те, що трудове право підтримує слабшу сторону трудових відносин – працівника, надаючи йому цілий спектр можливостей в захисті від роботодавця. Однак, такий захист має поширюватися тільки на тих, хто його дійсно потребує. Керівники господарських товариств у число адресатів цього захисту входити не повинні, оскільки в сучасних умовах найчастіше потрібно захищати не їх, а від них підлеглих їм працівників, права яких вони повсюдно порушують.

2). Як свідчить судова практика, спори керівників з приводу їх звільнення з посади ґрунтуються на вимогах про визнання недійсним рішення загальних зборів внаслідок вад їх скликання або порядку прийняття ними рішень. Втім, відносини щодо реалізації учасниками права на управління шляхом участі в загальних зборах, механізм їх проведення є суто корпоративними. Тому всі спори щодо скликання і проведення загальних зборів – це корпоративні спори, які б питання не були позначені в порядку денному. Тому якщо посадові особи, з якими припинено трудові відносини на підставі рішення загальних зборів, оскаржують ці рішення як такі, що приймалися нелегітимними зборами – у порушення вимог про їх підготовку та скликання – ці спори мають бути підвідомчі господарським судам. Якщо ж посадові особи оспорюють звільнення їх з посади з інших підстав, передбачених трудовим законодавством – то це юрисдикція загальних судів.

Інший підхід, по-перше, нехтував би положеннями ЦК стосовно дієздатності юридичних осіб та порядку здійснення повноважень їх органами, а по-друге, штучно створює перепони для поєднання всіх корпоративних спорів з їх розгляданням господарськими судами. Та мета, до якої прагнув законодавець, вносячи відповідні зміни до ст. 12 ГПК, так і не буде досягнута внаслідок того, що у випадку, коли позов акціонера (учасника) товариства об’єднуватиме вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів з підстав порушення норм ЦК України, ГК України, Закону України "Про господарські товариства" та вимоги визнати недійсним наказ про призначення (звільнення) керівника, господарський суд в частині вимог про визнання недійсним наказу муситиме припинити провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. При цьому такі дії не тільки роблять неефективним судовий розгляд корпоративних спорів, а й слідують з хибного уявлення про колізію між цивільним та трудовим правом, якої насправді не існує.

Дата добавления: 2014-01-07