Походження центральних банків

План

1. Походження центральних банків

Література

1. А.І.Щетинін Гроші та кредит: Підручник: 2006 – 432 с.

2. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. - К.: кнеу, 2002. - 598 с.

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банків­ської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціо­нальною роллю - це емісійний банк, тобто банк, якому нале­жить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з'явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він більше від­повідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному ро­зумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіч­чя. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості бан­ків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку ка­піталістичних відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монет­ній конторі.

Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сфо­рмувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювала­ся багатьма комерційними банками. Випускаючи банкноти, вони сприяли розширенню товарного й грошового обігу. Особливо помітною ця роль була на регіональних ринках. Однак з поси­ленням тенденцій становлення загальнонаціональних ринків банкнотна емісія, що здійснювалася багатьма комерційними бан­ками, стає перешкодою на шляху розвитку товарного і грошового обігу. Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Вони не мали довіри населення всієї країни. Ситуація ускладнювалася також випуском незабезпечених банкнот і банкрутством окремих комерційних банків. Прикладом можуть бути США, де до 1863 р. емісію банкнот здійснювали близько двох тисяч банків, а в обігу було більше семи тисяч видів банкнот, серед яких траплялися і фальшиві, і банкноти вже не існуючих банків.

Істотним недоліком банкнотної емісії, що здійснювалася ко­мерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслуго­вувати переважно регіональні процеси обміну товарів. Тому з розвитком товарного виробництва і становленням єдиного націо­нального ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Процес централізації банкнотної емісії почався у XIX ст. і продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різни­ми шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріп­лення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863 р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох осно­вних варіантів. У першому - держава на основі спеціального за­конодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банк­нот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Держав­ний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створе­ні: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957 р.), Система банків Федерального резерву в США (1913 р.), Резерв­ний банк Австрії (1960 р.). У другому випадку право емісії закрі­плювалося за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна ак­ціонерна компанія з фінансування військової компанії Короля Вільгельма III проти Франції, цей банк у винагороду за свою до­помогу уряду отримав виняткове право емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849 р., коли актом Р. Піля було забо­ронено всім новоствореним банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Бан­ком Англії в 1921 р. З цього моменту він став єдиним емісійним центром країни.

Сьогодні центральні банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. - Банк Японії, у 1938 - Банк Канади.

Організаційною формою центральних банків найчастіше є ак­ціонерне товариство. Основна частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких країнах, як Німеччи­на, Франція, Великобританія, Нідерланди — 100 % капіталу центральних банків знаходиться у власності держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає капітал ко­мерційних банків (також у США) або комерційних банків та ін­ших фінансових установ (наприклад, в Італії). Але й у таких ви­падках держава через формування органів управління цими банками відіграє провідну роль в організації їх діяльності.

Правовий статус центральних банків закріплюється у певних но­рмативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних ак­тів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність цент­рального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

ü Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику централь­ного банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини. Найменшу незалежність щодо цього ма­ють центральні банки Франції та Італії, де законодавчо уряду пе­редано право визначення кредитно-грошової політики, а центра­льні банки виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

ü Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеч­чини, а також таких країн, як Нідерланди та Австрія. Найменш незалежними щодо цього є центральні банки таких країн, як Іта­лія, Швеція та Швейцарія, для яких формально не існує законо­давчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

ü Характер процедури призначення або вибору керівних орга­нів центрального банку і терміни повноважень керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Вели­кобританії та Швейцарії керівні органи (Президент чи голова правління та члени директорату) призначаються урядом, або ж обираються з числа кандидатур, висунутих урядом. В інших кра­їнах, наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на ке­рівні посади центрального банку приймає Рада Міністрів на ос­нові запропонованих центральним банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні і великі. Так, у США - це 14 років, у Німеччині - 8, у Канаді та Австралії - 7 років. При цьому дострокове відкликання керівника банку або члена правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеч­чина взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежно­сті від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. Він мусить підтримувати політику уряду, але в реалізації кредитно-грошової політики діє самостійно і не зобов'язаний виконувати вказівки уряду. Взаємодія з урядом забезпечується, з одного бо­ку, тим, що цей банк виступає як радник уряду при вирішенні пи­тань, що стосуються грошово-кредитної сфери, а з іншого боку, члени уряду можуть брати участь у засіданні Центральної ради Бундесбанку. Вони мають право вносити пропозиції, але при цьому не мають права голосу.

В інших країнах центральні банки менш незалежні у своїй ді­яльності. Вони підпорядковані міністерству фінансів, або казна­чейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану централь­ним банком кредитно-грошову політику. Так, наприклад, банк Англії (він став державним з 1945 р.) знаходиться під контролем казначейства і координує свою діяльність з міністерством фінансів.

Дата добавления: 2014-01-07