Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Становлення та розвиток педагогіки


Виникнення педагогіки зумовлене потребою су­спільства в ефективній підготовці підростаючого покоління до життя. У своєму розвитку вона подолала такі стадії: народна педагогіка, духовна педагогіка, світська педагогіка.

Народна педагогіка.Термін «народна педагогіка» упер­ше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Народна педагогіка галузь педагогіки, що охоплює накопиче­ний віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Якщо народна педагогіка охоплює емпіричні педа­гогічні знання без вказівки на їх походження, то етнопедагогіка пов'язана з конкретною етнічною належні­стю педагогічних традицій. Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підроста­ючого покоління. Етнопедагогіка досліджує можливо­сті й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей певного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи поєднання народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою; аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визна­чає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка є складовою народознавства й водно­час — педагогіки народознавства.

Народознавство — у вузькому значенні (етнографія)с наукою про походження й розселення народу, його куль­туру, побут, традиції, звичаї, обряди; у широкому значен­ні — сукупністю сучасних наук про певний народ, його культуру, історію, духовність.

Педагогіка народознавства напрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно історичних надбань минулих поколінь: традицій, звичаїв, обрядні свого народу.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є родинна педагогіка, педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Родинна педагогіка складова народної педагогіки, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любо­ві до матері і батька, бабусі і дідуся, поваги до пам'яті померлих.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія (гр. йеопіоз належне, потрібне, необхідне) народні знання про виховні обов'язки батьків пе­ред дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихован­цями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.



Значні виховні можливості закладено в педагогіці на­родного календаря, який попри певні універсальні особ­ливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря складова народної педаго­гіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучен­ня їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного вихо­вання, зокрема формування патріотичних рис, має педаго­гіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — за­хисника вітчизни. У контексті педагогіки українського роду нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогіка педагогіка українського народу, спрямо­вана на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яс­краво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогі­ки стався з набуттям Україною державної незалежності.

Духовна педагогіка. Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква мо­нополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до І піч) часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елементом теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початко­вих школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні й навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зро­били християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274).

Питанням релігійного виховання великого значення надавав чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592— 1670). Він писав, що людина в цьому світі має три за­вдання: бути розумною, володарювати над іншими ство­ріннями на землі, бути образом Божим. Відповідно інди­від повинен розвинути в собі три якості: освіченість, моральність, релігійність.

К. Ушинський також наголошував на зв'язку духов­ної і світської педагогіки, релігійного і світського вихо­вання. За його словами, є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи, — це ідеал, що подає християнство. Воно дає життя і вказує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для ви­ховання кожного християнського народу джерелом світ­ла й істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогнен­ний стовп у пустелі, попереду людини і народів, за ним повинен прямувати розвиток кожної народності і будь-яке істинне виховання, що йде разом з народністю.

Повернення до основ релігії є важливою гранню соці­ального життя в Україні на рубежі XX—XXI століть. Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну ду­мку виявляється в акценті на етичні орієнтації, що базу­ються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїстичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистості, вихованні моральних чеснот.

Світська педагогіка.Своїм корінням вона сягає педагогічних пошуків давнього світу. У Давніх Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркування щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від по­літичних завдань держави. Джерелом пізнання він визна­вав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з пе­дагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набу­ли значного поширення гуманістичні ідеї, їх пропагува­ли видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540) в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебіч­ного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок Я.-А. Коменського. У своїй головній книзі «Велика дида­ктика», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні кате­горії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як проце­си, що відбуваються відповідно до законів природи й належать від особливостей дитини. У численних його пра­цях окреслено всі найважливіші питання педагогічної на­уки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. запропоновані Я.-А. Коменським принципи, методи, фор­ми навчання стали підґрунтям багатьох педагогічних те­орій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Джон Локк у своїй праці «Думки про виховання» основну увагу приділяє проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєднуються високоосвіченість із діловими якостями, тве­рді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Французькі матеріалісти й просвітники XVIII ст. Дені ПІдро (1713—1784), Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771), І Поль-Анрі Гольбах (1723—1789), Жан-Жак Руссо (1712— І778) єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини вважали чуттєвий досвід, обстоювали ідею природовідповідності у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітників розви­нув видатний швейцарський педагог Йоган-Генріх Песта­лоцці (1746—1827). Головне завдання виховання він та­кож убачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи, теоретично обґрунтував доцільність по­єднання праці та навчання. Пропагуючи принципи наоч­ності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталоцці створив методику елементарного навчання.

Значний внесок у розвиток світської педагогіки зро­бив німецький педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776— 1841). Йому належать ідеї чотириступеневої структури уроку, поєднання навчання з вихованням. Для втілення у життя своїх ідей Гербарт створив систему вправ, спрямо­ваних на розвиток дитини.

Знаний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866) виступав проти авторитар­ного виховання, обстоював усебічний гармонійний розви­ток людини, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні її навчанні.

Світська педагогічна думка в Україні. Перші па­м'ятки української світської педагогічної літератури з'явилися в часи Київської Русі. Це «Палеї», «Златоусть», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін. «Ізбор­ник Святослава» (1076), наприклад, містить поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книзі, що означає кожне слово, перечи­тувати окремі її розділи і т. ін.

У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» (1096) відомий державний діяч висловлював переконаність у не­обхідності виховання у дітей любові до Батьківщини, праці, милосердного ставлення до дітей-сиріт і жінок-удів, розвитку поваги до навчання, прагнення до освіти.

Загалом, у Київській Русі педагогічна система пе­редбачала виховання любові до рідної землі, гуманності ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпи мості та релігійності.

Однією з найдавніших пам'яток педагогічної думки XV—XVII ст. є «Домострой». Ґрунтувався він на принципах народної педагогіки, у якій суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, вихованням почуття громадянського обов'язку. Поряд із настановами виховувати у дітей мужність, працьовитість, бережливість тощо у «Домострої» йшлося про доцільність фізичних покарань. Утім, попри численні згадки про такі методи в багатьох творах, фізичні покарання не мали великого поширення в українських школах, на від­міну від західноєвропейських.

У XVI—XVII ст. передові педагогічні думки втілю­ються у діяльності українських братств. Основою навча­льно-виховного процесу в них були православні цінності та патріотизм, що стало противагою тодішній освітній по­літиці польської шляхти та католицької церкви, яка спрямовувалася на національне і соціальне поневолення українського народу.

Великий вплив на розвиток національної світської педагогіки мали ідеї видатного українського філософа, письменника і педагога Григорія Сковороди (1722 — І 790). На його думку, світ і людина мають духовну ос­нову. Усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму. Тому освіта й виховання мають допомогти пізнати себе, бо тільки завдяки цьому можна стати щасливим, служити людям і Вітчизні. Філософ був переконаний, що у кожній людині може виявляти­ся як «добра», так і «зла» воля. У суспільстві ж головне — гармонія частин. Метою вихо­вання є такі риси, як природність, суверенність і внутрі­шня свобода людини. А найкраща форма виховання — особистий приклад.

Новими ідеями збагатили вітчизняну світську педагогіку видатні мислителі й письменники XIX ст. — Іван Котляревський (1769—1838), Тарас Шевченко (1814— І861) та ін. Гостро критикуючи просвітницьку політику у царської Росії, вони обстоювали ідеї виховання всебічно розвиненої людини (з багатогранними знаннями і високими моральними якостями), трудівника, патріота, борця за свободу народу. Т. Шевченко уклав підручник для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», який так і не було допущено в українські школи.

Особливе місце в розвитку педагогічної теорії належить видатному вітчизняному вченому Костянтину Ушинському. Його педагогічні погляди викладено в праці «Людина як предмет виховання» і втілено у підручниках «Рі­дне слово» і «Дитячий світ», за якими навчалося не одне покоління дітей.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і прак­тичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко (1888— 1939). Він розробив і реалізував на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівницт­ва ним, методику трудового виховання, виховання свідо­мої дисципліни. Педагогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності виховних установ, якими він керував, у його книгах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», бага­тьох наукових і публіцистичних працях.

Розвитку педагогічної науки сприяла діяльність відо­мого педагога Василя Сухомлинського (1918—1970), який протягом чверті століття керував школою в с. Павлиш на Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї та школи в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора.

В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він усебіч­но обґрунтував таку важливу мету тогочасної українсь­кої національної школи, як формування виховного ідеалу. Цінним є і його підручник для педагогів «Загальні методи навчання», в якому детально проаналізовано філо­софсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності дітей, принципи і методи навчання, шляхи активізації пізнавальних зусиль учнів у процесі використання різних методів навчання. «Головна заслуга цього педаго­га, — на думку Анатолія Погрібного, — полягає у ство­ренні національної педагогіки, яка відповідає ментальної ті, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

Звільнившись від партійної опіки, марксистсько-ленінської ідеології, утисків тоталітарного режиму, нині українська національна педагогіка відроджується ми принципах демократії та гуманізму. В ній окреслились нові напрями:

— педагогіка співробітництва — передбачає спільну діяльність учителя й учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання;

— особистісно орієнтована педагогіка — покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життє­вих цілей особистості школяра;

— педагогіка життєтворчості — проголошує необхід­ність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів;

— педагогіка толерантності — спирається на такий важливий у спілкуванні принцип, як терпимість до чу­жих думок і вірувань.

Бурхливий розвиток людської цивілізації супрово­джується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери. Це потребує поси­леної уваги вітчизняної педагогіки до зарубіжної педа­гогічної теорії і практики, використання їх у вирішенні подібних проблем в умовах нашого суспільства, опти­мального поєднання цього зарубіжного досвіду з на­ціональними педагогічними традиціями і новаторством.

Джерела педагогіки.

Основними джерелами, що зба­гачують педагогічну теорію і практику, є:

Народна педагогіка, що відображає народну мудрість і досвід виховання в усній народній творчості: прислів’ях, приказках, піснях, казках, обрядах, звичаях, іграх, за­гадках, міфах та ін. Вона містить повчання і судження з різних питань виховання і навчання, з налагодження добрих стосунків між людьми тощо.

Педагогічні ідеї і теорії прогресивних педагогів минулого.

Сучасні педагогічні дослідження, які збагачують пе­дагогічну думку новими ідеями.

Передовий педагогічний досвід, різнобічне вивчення та узагальнення якого дає змогу визначити певні наукові факти, закономірності, що живлять нові теорії, концепцій, прогнози. Здобуті в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стають джерелом розвитку педа­гогічних наук.

Будучи загальноцивілізаційним феноменом, педагогі­ка у своєму розвитку використовує надбання різних наук, передусім гуманітарних, її різноманітні системи інколи містять нетрадиційні знання.

Аспекти педагогіки. У процесі розвитку педагогіки структурно виокремилися три її аспекти. По-перше, вона є наукою, яка має свої об'єкт, предмет, принципи, закономір­ності. По-друге, це практика, яка допомагає вирішувати складні педагогічні проблеми, що виникають у навчально-виховному процесі. По-третє, педагогіка є мистецтвом, що вимагає творчого натхнення вчителя для досягнення май­стерності педагогічного впливу.

У живому педагогічному процесі ці аспекти педагогіки поєднуються. Розкриваючи об'єктивні закономірності ви­ховання і навчання, педагогіка показує шляхи практичного застосування теоретичних тверджень, виступаючи таким чином як прикладна наука. Справжня майстерність педа­гога, високе мистецтво завжди ґрунтуються на наукових знаннях. У свою чергу, узагальнення досвіду майстерності і мистецтва передових учителів дає змогу педагогічній нау­ці формулювати правила виховання і навчання.

Напрями сучасної зарубіжної педагогіки. Сучасна за­рубіжна педагогіка охоплює різноманітні течії, які уза­гальнено можна звести до філософського, психолого-педагогічного, соціального напрямів.

Філософський напрям. Утворюють його течії педаго­гіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзис­тенціалізму, неотомізму та ін.

Філософія неопозитивізму, яка претендує на роль загальнометодологічної основи сучасної науки, оснащує педагогічну теорію гносеологічними установками і мето­дологією наукового пізнання. У межах філософії неопо­зитивізму було уточнено й систематизовано логічні прин­ципи і методичні основи наукового дослідження, що дає змогу застосовувати математичні методи дослідження в педагогіці. Однак педагоги-неопозитивісти піддають сум­ніву наявність у процесах навчання і виховання об'єк­тивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних тео­ретичних проблем вважають «безплідними інтелектуаль­ними спекуляціями» кабінетних теоретиків. Важливим принципом неопозитивістської педагогіки є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами.

Учені-педагоги, які послуговуються методологією фі­лософи екзистенціалізму, виходять із того, що жодних загальнолюдських якостей, ніякої «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, її індивідуальному бутті й свідомості. На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини майже не доступна для педагогічних впливів. А тому ефективним у формуванні особистості є лише самовиховання. Вони вважають, що дитина має право на свобо­ду вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибраним. І найважливішим для людини є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла школа, а вміння «слухати внутрішні імпульси», «пізнавати саму себе».

Представники педагогіки неотомізму пропагують Ідею головної ролі церкви в організації шкільної справи. Так, французький філософ Жак Марітен (1882—1973) вважав, що формування в громадянина моральної свідо­мості неможливе без релігійного виховання, адже релігія є основою моралі.

Психолого-педагогічний напрям. Його репрезентує експериментальна педагогіка, її представники — ні­мецькі педагоги Вільгельм Лай (нар. 1926), Ернст Мейман (1862—1915) та ін. — запропонували спиратися переваж­но на експериментальні методи дослідження. Це дало змо­гу по-новому подивитися на проблему співвідношення педагогічної теорії та практики; розширити зв'язки педа­гогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціоло­гією; перенести акцент з особистісних на соціально-економічні чинники виховання і навчання дитини.

Соціальний напрям.До цього напряму належить пе­дагогіка ноосфери, або нового мислення (французькі філо­софи П'єр Тейяр де Шарден (1881—1955) та Андре Леруа-Гуран (нар. 1911), російський учений-енциклопедист Володимир Вернадський (1863—1945)). Головними завданнями педагогіки ноосфери є:

— гуманістичне виховання, що передбачає формуван­ня загальнолюдських цінностей на основі національних;

— екологічне та економічне виховання як підготовка до екологічного та економічного виживання;

— розвиток творчих здібностей кожної людини відповідно до її потенційних можливостей;

— виховання у процесі ознайомлення з шедеврами світової культури;

— інтенсивне вивчення іноземних мов з метою вільного спілкування у світовому масштабі;

— комп'ютеризація освіти.

Ознайомлення з теоретичними доробками зарубіжних педагогів і з практикою організації навчально-виховного процесу в інших країнах дає змогу виявити прогресивні здобутки в зарубіжному досвіді, творчо використовувати у навчально-виховній практиці національної школи.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Завдання педагогіки | Галузі педагогіки

Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 655; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.008 сек.