Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

План

2. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

3. Українські землі під владою Речі Посполитої

У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.

Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі?

Тут можна назвати декілька причин:

По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.

По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.

Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.

Дата добавления: 2014-01-07