Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об’єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Вишневецький Дмитро Іванович („Байда“, 1516-156 рр.) – український князь, перший із достовірно відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків на Тернопільщині (зокрема м. Вишнівець). У 1551-155 рр. черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано замок, мури якого не тільки гарантували безпеку, а й стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва – Запорозької Січі. У 1560 р. на службі в московського царя Івана Грозного. У 1560 р. здійснив військовий похід до Молдавії, де в боротьбі за молдавський престол зазнав поразки в бою під Сучавою і потрапив у полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений після жорстоких катувань.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000 осіб. Полки складалися з сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально – з 8–10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві змінювали ім’я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки – джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих у боях, і волосних – сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де займалися землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть „Руська правда”, у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об’єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою – фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику „поділяй і володарюй”, польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання – охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список – реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом „старшому”; козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 – вже тисячу. Але наприкінці XVI – на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під керівництвом К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбив військо Косинського на р. П’ятці. Козаки уклали угоду, згідно з якою Косинський позбавився гетьманства, козаки втратили право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повернулися до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками втік на Січ і звідти у травні 1593 р. почав наступ на Черкаси. Там він зазнав поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького і загинув. Його військо відступило на Запоріжжя.

У 1594–1596 рр. розгорнулося нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П’ятці він кинув службу й організував загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко послав гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішив направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об’єдналися з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам, після якого, забравши свої сім’ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбили за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати“ з ними, змінити репресії на привілеї.

З другого боку на початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?-1622 рр.) – політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. народився в с. Кульчинці поблизу Самбора (нині Львівська обл.) в українській православній шляхетській родині. Освіту здобув в Острозькій академії. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ, де був обраний гетьманом українського козацтва. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків і Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі багато полонених.

Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо польського уряду. У 1618 р. навіть взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. І водночас у 1620 р. послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом і тверезим розрахунком. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху, захисник православної церкви. В 1621 р. очолив козацьке військо в боротьбі проти турецької навали і в битві під Хотином дістав тяжке поранення отруйною стрілою, що прискорило його смерть. Похований в Києві у Братському монастирі.

Історики оцінюють П. Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти. Своєю активною, але поміркованою і реалістичною політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє ополячення й зраду материнської церкви.

Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.

Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, гетьман в 1620 р. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленного братства, матеріально допомагав Київській братській школі. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.

Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої”. В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”. Але козацько-селянські повстання підготували ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

Дата добавления: 2014-01-07