Стратегії розвитку визначаються її ступенем загальної інтегратив­ної потужності, можливістю об'єднати національну спільноту за­ради досягнення визначених цілей і завдань

Успішне досягнення стратегічних цільових настанов потре­бує активної економічної позиції держави, насамперед у сфері захисту її національних інтересів і економічної безпеки країни.

Відповідні заходи держави умовно можна класифікувати за наступними напрямками:

· встановлення законодавчих, конкурентних, фінансово-
податкових, грошово-кредитних параметрів макроекономічного
середовища, що визначають засади розвитку підприємництва
взагалі;

· визначення напрямків спеціалізації національної економ­іки та її регіонів в міжнародному розподілі праці;

· прямий та опосередкований стимулюючий вплив на сис­
тему факторів конкурентоспроможності згідно обраних націо­
нально-регіональних пріоритетів;

· розробка й реалізація довгострокових індикативних планів
та цільових програм структурної, промислової та інвестиційної
політики;

· активна інноваційна політика, зокрема фінансування на­
укових проектів, безпосередньо пов'язаних із системою націо­
нальних пріоритетів;

· розробка і підтримка спеціальних проектів кластеризації,
у т. ч. формування ідеології доцільності колективних дій в різних
сферах економіки;

· визначення та підтримка оптимального рівня протекціон­
ізму щодо національного виробництва, оптимізація зовнішньое­
кономічних відносин з метою максимізації виграшу від міграції
факторів виробництва

· лобіювання інтересів вітчизняних товаровиробників на
зовнішніх ринках, у т. ч. через участь в інтеграційних утвореннях
та підписання дво- й багатосторонніх угод.

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мікро, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зростаю­чими потребами та обмеженими ресурсами визначає стрижень державної політики кластеризації — селективний підхід (таргету-вання).

Таргетування (від англ. target — ціль, мішень) — концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на окре­мих пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Відбір галузей — «локомотивів зростання» відбувається з ог­ляду на поточну макроекономічну ситуацію, позиції країни на зовнішніх ресурсно-товарних ринках, перспективи міжнародно­го співробітництва та торговельно-виробничої інтеграції, загаль­ну стратегію економічного розвитку.

Для відкритої національної економіки в залежності від кон­кретних соціально-економічних умов та часового діапазону ак­туальною може бути одна із трьох стратегій:

· тактична стратегія виживання (подолання кризи й деп­
ресії);

· середньострокова стратегія стабілізації (створення відтво-
рювальних контурів, що є інноваційно самодостатніми та відносно незалежними від зовнішнього попиту й імпортованих ресурсно-товарних потоків);

· довгострокова стратегія розвитку (поєднання сталої внут­
рішньої економічної динаміки з торговою, інвестиційною та
виробничою експансією на зовнішні ринки), або певний варіант їх поєднання, коли досягнення тактичних короткострокових цілей сприяє досягненню середньострокових, що, в свою чергу, забез­печує реалізацію довгострокової стратегії.

Кожна з наведених стратегій передбачає конкретний варі­ант інтеграції у світову економіку, тип економічного зростання, та чітко визначені пріоритети розвитку

Конкретизація кластерних центрів, притаманних кожному виду зростання, відбувається також з урахуванням національної специфіки. Серед основних чинників відбору: місце країни у міжнародному розподілі праці, її конкурентні переваги; експор­тний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; рівень залежності галузі від імпорту си­ровини і обладнання; стадія життєвого циклу галузі; додана вартість, створена на одного зайнятого в галузі тощо.

На наступному етапі, відповідно до обраних галузевих пріо­ритетів, держава, з одного боку, починає здійснювати стимулю­ючий вплив на фактори конкурентоспроможності, підвищувати їх якість та ефективність, посилювати мотивацію до підприєм­ницької діяльності, сумлінної конкуренції і продуктивної праці. З іншого боку, державні інституції, постають як каталізатор пев­них конкретних проектів.

Не менш важливим є зовнішньоекономічний аспект діяль­ності держави, пов'язаний із захистом інтересів національного товаровиробництва на внутрішньому та зовнішньому ринках. Ос­кільки мірилом розвитку національної економіки є конкурентос­проможність вітчизняних виробників на світовому ринку й участь у міжнародному поділі праці, то проблема створення національ­них конкурентних переваг нерозривно пов'язана з вибором між протекціоністським захистом внутрішнього ринку від зростаючої міжнародної конкуренції або лібералізацією зовнішньої торгівлі.

Інший аспект зовнішньоекономічної діяльності держави — це формування та реалізація інтеграційних стратегій, що визнача­ють характер міждержавних та наддержавних взаємовідносин й відповідні «правила гри» для підприємницьких структур країн-учасниць.

Не викликає сумніву, що для визначення перспектив міжна­родної економічної інтеграції будь-якої країни істотне значення має оцінка її економічного потенціалу, оскільки успішна реалі­зація інтеграційної стратегії в її найвищих стадіях (економічний та політичний союз) потребує дотримання умов «технолого-економічної сумісності» країн, що інтегруються.

[1] Об’єктивний економічний закон, згідно якому ресурси перетікають із бідних країн у багаті, а в зворотному напрямку ідуть „пусті гроші”

[2] Усі країни на цей період закриваються. Наприклад, США у 80-х роках у період монетаристської санації (свого роду, трансформація) застосовували близько 300 протекціоністських обмежень.

[3] Науковий термін, який означає, що міжнародний обмін ресурсами (інтелектуальними, природними, робочою силою, тощо), який полегшується і інтенсифікується завдяки відкритості, сприяє розвитку економіки країн.

[4] Об’єктивний економічний закон, згідно якому ресурси перетікають із бідних країн у багаті, а в зворотному напрямку ідуть „пусті гроші”

[5] Усі країни на цей період закриваються. Наприклад, США у 80-х роках у період монетаристської санації (свого роду, трансформація) застосовували близько 300 протекціоністських обмежень.

[6] Науковий термін, який означає, що міжнародний обмін ресурсами (інтелектуальними, природними, робочою силою, тощо), який полегшується і інтенсифікується завдяки відкритості, сприяє розвитку економіки країн.

[7] Дирижизм (чи планування, чи таргетування, чи планіфікація)

[8] Ресурси, що забезпечують країні абсолютні (природні) та відносні (кваліфікована робоча сила, технології, інформація) переваги є НАЦІОНАЛЬНИМ СТРАТЕГІЧНИМ РЕСУРСОМ. Тим більше, що, наприклад, усі кваліфіковані кадри та передові технології в Україні на сьогодні створені за рахунок суспільства.

[9] Показники такого добробуту – це великий прошарок населення з високим рівнем доходів; рівномірність розподілу доходів; рівень доступності суспільних благ, високі показники рівню гуманітарного розвитку, тощо. Отже, до чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносяться складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників[9].

[10] Так звана „сильна рука”.

[11] Ця модель повністю виключає будь-які намагання національного уряду узгоджувати свої дії з міжнародною спільнотою. За такої моделі уряди керуються лише загальнонаціональними інтересами.

[12] Методи такого регулювання є різними: від прямих до непрямих, що базуються, перш за все, на рольовій функції державної власності та ін.

[13] Наприклад, у Швеції – це Союзи: підприємців, профспілок, службовців, тощо, які приймають (накладають вето) узгоджені рішення з усіх питань економічної політики.

[14] Раніше була “категоріальна (явища, відбиті в поняттях) структура”, тепер “інституціональна”, або “інституційна”. Виникає плутанина, оскільки “інституції” – це також і “утворення”, “заклади”, тощо

[15]...у особливому розумінні: рівності незалежно від індивідуального вкладу у суспільний добробут

Дата добавления: 2014-01-07