Сутність, цілі та принципи соціальної політики держави

Державна соціальна політика – це складова внутрішньої політики держави щодо управління суспільними процесами і відносинами в соціально-культурній сфері, спрямована на забезпечення благополуччя та всебічний розвиток її громадян і суспільства в цілому.

Соціальна сфера життя суспільства включає працю, охорону здоров’я, освіту, науку, культуру, інші соціальні відносини і задовольняє матеріальні, культурні, освітні, медичні та духовні потреби людини.

Соціальна відповідальність ділиться між державою, бізнесом і громадянським суспільством за визначальної ролі держави. Фінансує соціальну сферу передусім держава, стягуючи необхідні кошти через оподаткування бізнесу та громадян.

Управління галузями соціальної сфери розподілені між центральними, регіональними та муніципальними органами влади. Більшість питань розвитку галузей соціальної сфери має вирішуватися місцевими органами.

Основою соціальної політики є надання усім громадянам рівних можливостей забезпечення власного добробуту за мінімальної участі держави, створення середнього класу як опори суспільства з ринковою економікою. Головним у соціальному управлінні є не дотації на допомогу бідним, а підвищення продуктивності праці та доходів працюючої частини населення.

Основними завданнями соціальної політики держави є такі:

Ø гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи;

Ø створення умов для підвищення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспільному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя (забезпечення якості та доступності освіти, медичних послуг, житла, підвищення зарплат бюджетників і стійкості пенсійної системи, ефективності сфери соціальних послуг;

Ø забезпечення соціального захисту всіх громадян та їх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, у тому числі підтримка малозабезпечених і слабозахищених груп населення;

Ø зниження рівня криміналізації у суспільстві;

Ø розвиток галузей соціального комплексу, таких як освіта, охорона здоров’я, наука, культура і т.д.;

Ø забезпечення екологічної безпеки країни.

Методами розробки та реалізації соціальної політики є соціальне цілепокладання, соціальне прогнозування, соціальне планування, соціальне програмування.

Соціальне цілепокладання – розроблення та закріплення у практиці державного управління цільових соціальних орієнтирів на довгострокову перспективу – довгострокова стратегія соціального розвитку.

У середньостроковій перспективі – це розроблення цільових соціальних нормативів доходу та споживання (рівень оплати праці, розмір прожиткового мінімуму, забезпеченість громадян житлом і т.д.).

У короткостроковій перспективі – це розроблення економічно підкріпленого, гарантованого державою рівня соціального просування.

Соціальне прогнозування – діяльність держави з розроблення прогнозів соціально-економічного розвитку країни. Прогнозуються такі показники: демографічна ситуація (рівень народжуваності, смертності, чисельність населення тощо), стан міграційних процесів, рівень безробіття, середньодушовий дохід та ін.

Основа державного соціального планування (соціальне програмування) виражається у розробленні державних цільових програм, таких як: «Соціальний розвиток села», «Соціальна підтримка інвалідів» і т.д.

Основним джерелом фінансування і загальним регулятором системи соціального захисту виступає держава. За нестачі коштів наявні ресурси зосереджуються на першочергових напрямках: забезпечення прожиткового мінімуму для усіх нужденних, розвиток соціальної інфраструктури, соціальна адресна підтримка.

Інструментами об’єктивно обумовленої соціальної політики стають державні гарантії, соціальні стандарти, споживчі бюджети та ін.

Соціальні гарантії забезпечуються на законодавчій основі, що фіксує обов’язки та відповідальність держави перед громадянами і громадян перед державою, а також партнерством.

Державні соціальні стандарти розробляються на єдиній правовій базі та на загальних методичних принципах. Основою служать закони про прожитковий мінімум, споживчий бюджет, мінімальну оплату праці, рекомендації щодо визначення споживчої корзини та інші нормативні акти.

Споживчі бюджети фіксують певну кількість матеріальних і духовних благ, які можна придбати за рахунок доходів. У їх складі центральне місце займає прожитковий мінімум, адресна підтримки населення, мінімальна оплата праці, пенсії та інші виплати соціального характеру.

Всі інструменти соціальної політики повинні в кінцевому рахунку підтримувати та підвищувати рівень життя населення.

Дата добавления: 2014-01-07