Поняття причин та умов злочинності та їх класифікація. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів

ПЛАН

Одеса – 2011

1. Поняття причин та умов злочинності та їх класифікація. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів.

2. Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину.

3. Поняття конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль у вчиненні злочину.

4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів.

Вступ

Приступаючи до вивчення цієї теми, потрібно згадати про співвідношення причин злочинності і окремих злочинів, і виходити з того, що їх треба розрізняти, але не відривати одні від одних. Причини конкретного злочину слід шукати в конкретній ситуації, у якій перебуває суб’єкт, і в криміногенних властивостях його особи коріняться у самій її структурі. Важливим уявляється дослідження процесу становлення особи як такої, тому завжди треба мати на увазі недоліки її соціалізації.

Діалектика під причиною розуміє те, що породжує наслідок, а наслідок - результат дії причини. Тут варто ретельно проаналізувати весь причинно-наслідковий ланцюг. У цьому ланцюгу наслідок переходить у нову причину, яка в свою чергу викликає новий наслідок, який потім робить те ж саме. Наприклад, вчинено наїзд на людину, і вона померла. Розглядаючи причинно-наслідковий ланцюг, бачимо, що першою причиною є слабка трудова дисципліна в колективі автогосподарства, що дозволяє водію сісти за кермо в нетверезому стані. Далі наслідок (вживання водієм спиртних напоїв) став причиною того, що був скоєний наїзд на пішохода. Те, що ми раніше відносили до наслідку, стало причиною, яка породила новий наслідок - наїзд на пішохода, що спричинив уже злочинний наслідок - смерть потерпілого.

Якщо вважати, що причина викликає до життя нове явище - наслідок, то треба зазначити, що це може статися лише за наявності необхідних і достатніх умов, тобто обставин, що дають змогу даній причині проявити себе. Продовжимо наш приклад. Якби працівники ДАІ чи адміністрації підприємства помітили, що водій перебуває за кермом у нетверезому стані, вони б усунули його від роботи. В такому випадку водію не було б створено умов для вчинення цього злочину. Таким чином, під умовами треба розуміти обставини, які самі собою не породжують злочин, але сприяють його вчиненню.

Проблема причин злочинності - одна з центральних у кримінології. Вона існує протягом тисячоліть, тобто виникла значно раніше самої науки кримінології.

Коли розглядається поняття причин злочинності через спектр філософського вчення про причинність, то поряд із поняттям причини, яка викликає певний наслідок, неодмінно стоїть поняття умови, яка сама цього наслідку не викликає, але сприяє причині "виконати свою справу". Терміни "причина" і "умова" застосовує і законодавець (ст. 23 КПК України тощо).

Отже, ці поняття використовуються кримінологією, хоч поряд з ними трапляється й таке поняття, як "детермінанти", що охоплює обидва вказані терміни. В цьому немає нічого дивного, адже причини і умови - складові елементи процесу детермінації, який крім них включає ще й наслідок. Більше того, відштовхуючись від філософської суті цих понять, слід зауважити, що в кримінології їх важко чітко розмежувати. Так, відсутність потрібного досвіду і досвідчених фахівців, які б змогли організувати на високому рівні процес роздержавлення майна у країні, були умовами злочинних проявів у ході приватизації. Але вони стали одночасно і причинами цих проявів, штовхнувши певних осіб на злочини у цій сфері.

Отже, причини - це ті процеси і явища, які породжують злочинність як свій безпосередній наслідок. Що стосується умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але "відкривають шлях" для дії причин, полегшують настання суспільне небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого наслідку.

За Н.Ф. Кузнецовою, причиною, яка найближче стоїть до злочинного акту, є антисоціальна мотивація поведінки. Виникає запитання: звідки ж вона береться у деяких членів суспільства? Якщо рухатися по ланцюжку причинності в зворотному напрямі від цієї "кінцевої" причини, то ми потрапляємо до маси факторів, які генерують цю криміногенну мотивацію. Тобто вони виступають попередньою ланкою у причинному зв'язку і відображають ті об'єктивні суперечності, що існують у конкретному суспільстві.

У тріаді "злочин - вид злочинності - злочинність" немає механічного повтору їх детермінантів. Адже злочинність як соціальне явище не тотожне окремому її прояву за всіма ознаками. Вона інтегрує в собі все, що властиве окремим діянням, виводячи на вищий рівень загальні характеристики усієї сукупності.

Якщо детермінантами злочинності є соціальні, економічні і психологічні фактори, то виникає запитання: яке ж місце в них належить біологічним чинникам? Не більше, як своєрідній умові, що може ускладнювати чи гальмувати соціалізацію особи, яка потребує в таких випадках корекції і "лікування". Без такої корекції можливий негативний вплив генетичних та психічних аномалій на поведінку особи в бік її антисуспільної орієнтації, як правило, агресивного характеру.

Прикладом соціальної обумовленості злочинності є її різке зростання в Україні в 1-й половині 90-х років внаслідок кризових явищ, що спостерігалися в нашому суспільстві (1990 р. - 370 тис. злочинів, 1995 р. - 640 тис.). Пояснити біологічними чинниками таке її різке зростання аж ніяк не можна.

Питанню про соціальні і біологічні фактори злочинності була присвячена конференція Американської асоціації наукового прогресу (Бостон, 1993 р.). Висновок її учасників: "Теза - злочинцями народжуються, а не стають" - насмішка над наукою. Всі доповідачі явно віддавали перевагу соціальним чинникам над біологічними факторами злочинності. Расових передумов злочинності також немає, - вважає більшість учених.

Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можна класифікувати на: 1) причини і умови злочинності в цілому; 2) причини умови окремих видів злочинності; 3) причини і умови конкретних злочинів.

За змістом детермінанти злочинності можна поділити на економічні, соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські тощо.

Детермінантами кожного злочину, як умисного, так і необережного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда - його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого - сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення вчинити умисний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об'єктивними обставинами і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість вчинити злочин конкретною особою, на другому - ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв'язок між загальними причинами та умовами злочинності та причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами "входять" в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності та ситуації, за яких вчиняються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність загального і одиничного, окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об'єктивною дійсністю мають аналізуватися причини й умови конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи спричинюють злочинні дії. Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні кримінологи у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші - на "пережитки минулого" у свідомості й поведінці, неправильні погляди та уявлення; треті - на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті - на егоїзм, кар'єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але за такого підходу незрозуміле, чому в окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує у двох іпостасях: в одному випадку - як юридична категорія, в іншому - як соціальний феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, а й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб'єктністю, тобто є осудним і має відповідний вік (16 або 14 років), достатній, на думку законодавця, для оцінки суспільної небезпеки.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб'єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв'язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб'єкта, які визначають його винність у вчиненні злочину.

Спроможність суб'єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. По-перше, через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, по-друге, внаслідок різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються у неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у суперечність;

по-третє, через антигромадську установку (стан готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіатрична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого - ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільне небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого, крім власного предмета, вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об'єкт вивчення у кримінології виступає насамперед особа, яка вчинила злочин, хоч профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана перед кримінальність не означає фатальності вчинення злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб'єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб'єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не бачити саме тут те особливе, що пов'язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін - формальної, яка належить до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані за життя якості особи, які визначаються соціалізацією людини й обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності.

Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій.

Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання і включення в суспільне корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що основним чинником становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто вчиняє злочини. Одні з них, включившись у суспільне корисну діяльність, "сполучають" її зі злочинною, інші - окремо від неї, треті - випадають із сфери соціальне корисних зв'язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення у процесі соціалізації можуть бути обумовлені багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічне криміногенне або набуває криміногенність у зв'язку з фактом вчинення злочину конкретною особою. Кожний суб'єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найтиповіших ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім'ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощів у вихованні - різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення у рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломлюючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов'язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, спричинених різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т.п., що самі по собі споконвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особистості. Спадкові нахили - можливості, а не готові властивості особистості.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви - це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукання різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силою впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинними. Проте у такій якості виступають лише ті з них, які суб'єктом не тільки сприймаються і "відфільтровуються" свідомістю за значиміс­тю в даний момент, а й набувають вольового імпульсу на задоволен­ня, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке містить у собі суспільну небезпеку і передбачене кримінальним законом як злочин². Мотив безпосередньо пов'язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб'єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, зумовленої соціальними властивостями особистості, що сформувалася у процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які стосуються даного явища. З усієї їх сукупності важливо виділити з них ті, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і спонукати особу діяти саме так, а не інакше. У профілактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямі. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рівнях: 1) на рівні чинників, які безпосередньо стосуються дефектів соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення вчинити злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо стверджували, що "якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності"'. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) перед кримінальність виражається в антигромадській поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях суспільного порядку тощо) або зневажанні елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво-небезпечність суб'єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами, не є криміногенним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах містяться у взаємодії особистості і середовища в її широкому значенні макро- і мікро- впливів.

Дата добавления: 2014-01-06