Межа» та «кордон» у теорії порубіжжя

План

1. «Межа» та «кордон» у теорії порубіжжя

2. «Наративна сила» порубіжжя у соціокультурному просторі

3. Порубіжні інтеракції в українській культурі

Кордон та межа є лінійним регулятором життя, що впливає на людську уяву, та на практиці простягається у масштабі та можливостях від локального до глобального. Поняття кордон містить у собі багато значень: примикати, прилягати, наближатися, знаходитися близько, бар’єр, край, межа, рубіж, обрив, виступ, окружність, окраїна, означувати рубежі, узбережжя, обмежування, пов’язувати, обрамляти, огороджувати, заключати, обгортати, кінцевість, паркан, те, що розташоване збоку; кайма, порубіжжя, оточувати, обмеження, лінія, поріг, грань, зустріч, близьке, сусіднє, окреслення, периметр, периферія, берег, бік, околиця, полоса, оточувати, дотик, порядок, рубікон. Межа додає ще декілька важливих значень: демаркація, протяжність, обмеження, – та відкриває новий простір смислів: осаджати, охоплювати, утримувати, покривати, сягати, обрамлювати, зводити, заключати, ув’язнювати, включати, розміщувати, ізолювати.

Як правило, порубіжжя охоплює певну історичну геокультурну зону, частини якої можуть бути як центрами, так і периферіями певних держав [13]. На думку дослідників, парадоксальними є те, що процес становлення порубіжжя є бінарним та складається з таких протиріч, як обмежовувати / пов’язувати, ізолювати / оточувати, відокремлювати / зустрічатися, огороджувати / наближатися, обмеження / дотик. Кордони, за визначенням, тяжіють до створення та обрання сторін, продукування та оточення протилежних просторів, та до багатьох пов’язаних дихотомізацій: внутрішнє / зовнішнє, залучення / виключення, ми / вони. Це також передбачає трансгресію, рух за рамками визначених меж, та відгородження від звичного порядку речей для відкриття нових місць та простору, пошук альтернативи врегулювання, креативний синтез, змішане рішення.

Можна виділити два різні шляхи, йдучи якими можна зрозуміти порубіжжя. Згідно до першого, кордон є функціональною та символічною сутністю, котра «працює» як матеріально, так і уявно. Згідно до другого, межа є невловимим полем з перцептуальною, структурною та дискурсивною складовими [113]. Межа тяжіє до того, щоб бути запитуваною як процес безперервних змін або розвитку, а також як самосуперечлива сутність і «симптом», за допомогою якого внутрішню організацію території можна було б аналізувати углиб і вшир. Це дає можливість сприймати порубіжжя як соціальну конституцію порубіжних країн, що відсилає до соціальної дії суб’єкта [17]. У зв’язку з цим виникає питання про те, яким чином порубіжжя впливає на утвердження національної ідентичності у добу транснаціоналізму, а також, яку роль воно відіграє у процесі пристосування до глобалізації та до світу, що тяжіє до пост-націоналізму. Відносини, що вибудовуються між кордоном та територіальним контролем бачаться ще більш міцними, якщо розуміти їх в контексті взаємного конституювання. Але це не означає, що порубіжжя лише породжує конструкти певних націй або націоналізму, оскільки необхідно враховувати, що межа – це процес або серія просторових подій, які є континуумом можливостей політичного дискурсу і результатом територіального поділу.

Як зазначає Х. Ван Хаутум, більш комплексно межу слід розуміти як місце «біля» або «поміж», де соціально-просторові відмінності вступають у комунікацію, завдяки чому порубіжжя можна означити як простір людських взаємодій, котрі конституюють та репрезентують відмінності. У цьому контексті рухлива культурна межа є такою, що продукує соціально-просторові відмінності культур у вигляді демаркаційних ліній [116].

Р. Шілдз розуміє кордони як простір, що конституює територію. Але кордони не є виключно матеріальними та конкретними, – це комбінаторні утворення, котрі фізично можна провести по землі, юридично закріпити у текстах, державному управлінні та культурних символах. Непомітність кордонів можна викрити завдяки тому, що вони можуть зрушуватися з місця або маркіруватися, зміцнювати свою вагомість або сигналізувати про себе матеріально, але у будь-якому випадку нагадуватимуть про те, що вони є кордонами певної держави.

Важливим зауваженням Р. Шілдза є те, що стерті кордони все одно будуть зберігати своє існування віртуально, завдяки чому їх потенційне буття може бути актуалізованим у майбутньому [134]. У зв’язку з цим Р. Шілдз виділяє чотири складові, котрі впливають на формування порубіжних ліній. Це віртуальне, фактичне, абстрактне та можливе.

Якщо наявність державних кордонів та нації як певної сукупності людей можна констатувати матеріально, то онтологічно таку нематеріальність треба визнавати віртуальною. Віртуальний статус кордонів або культурних меж можна означувати за визначенням віртуального як «реального, але не актуалізованого, ідеального, але не абстрактного»[134,с.235]. Віртуальність вказує на ймовірний аспект порубіжних ліній. Усі ці складові є співприсутніми у порубіжжі, і вони можуть переходити одна в одну, а також впливати на функціонування кордонів або культурних меж у створювальних проектах та дискурсах стосовно змін у порубіжжі.

Порубіжжя охоплює собою динамічну дійсність, яку можна вивчати за допомогою певної типології, та дійсно є багатоцентричною функціональною мережею [9]. Дослідники виділяють шість вимірів кордону: історичний; просторово-культурний; вимір ідей; нормативний; економічний, матеріальний та людський; агентальний. Історичний вимір вказує на те, що існує багато способів подолання кордонів нація-державами. Це регламентується спеціальними міжнародними організаціями такими, як ЄС. У просторово-культурному вимірі кордон постає як рубіж, завдяки якому держава здійснює свою владу та показує власний суверенітет. Але водночас це – розпливчате місце між пов’язаними одна з одною культурами та цивілізаціями. Вимір ідей є виміром концепції кордону, що виявляється в колективних уявленнях, баченні «нас» та «інших». Саме тут з’являються символічні, релігійні або етнічні бар’єри, виникає порубіжна культура. Як зазначають дослідники, «це культура, що інколи дозволяє і / або уповноважує додаткові або взаємозалежні відносини, або інше, що сприяє змішуванню культур, надаючи ріст новій культурі»[119, с. 2].

Нормативний вимір відсилає нас до кордону у структурі політичного порядку та влади. Кордон є частиною політичних організацій. Опираючись саме на цей вимір конструюється визначення кордону. Економічний, матеріальний та людський вимір вказують на зв’язок кордону з економікою, обміном ресурсами та товарами, міграцією та контрабандою. У цьому контексті дослідники наголошують на важливості порубіжних регіонів, та називають їх обмеженими субнаціональними просторами сусідніх країн. Тут функціонують особливі форми відносин між двома або більше економічними, культурними системами. Агентальний вимір виникає тоді, коли здійснюється аналіз взаємодій, діяльності, емоцій, очікувань у цих видах типологій.

Щодо культурних меж, то Р. Шілдз наголошує на тому, що вони відграють роль знаків для кордонів, і є виключно віртуальними. Межа проведена на мапі є неактуалізованою порубіжною лінією, котра у будь-який момент може актуалізуватися. Таким чином, межа абстрактно символізує кордон будь-де та будь на чому.

Віртуальний аспект порубіжжя також відсилає нас до того, що нація може існувати у кібер-місці, де зв’язки між її членами встановлюються за допомогою доступу до Інтернету. Важливим елементом впливу у цьому просторі залишається колективна пам’ять, котра опирається на забування того, що не існує, але може бути відтворене завдяки дискурсу, яким вона буде представлена. Так виникає ще одна типологія кордонів, актуальна у сучасних умовах: кібер-кордони; змішані кордони; віртуальні соціальні межі; суспільні кордони без території; суспільні кордони з територією; прикладні віртуальні кордони.

Актуалізована та реалізована межа перетворюється у кордон (border), який виступає і лінією, і рубежем, і краєм. Тому порубіжжя є зоною зі своєю, тільки їй притаманною культурою, котра завжди у своєму прояву центрована на стурбованість. Внутрішнє життя порубіжжя є перформативним, віртуальним, та залежить від того, що ззовні впливає на кордони та межі. Таким чином, важливим елементом існування порубіжжя є «інтер-акції» у вигляді проникнення до порубіжних територій. Як засвідчує практика, маленькі рухи у порубіжному просторі можуть спричинити до таких величезних змін, котрі кладуть початок великим «відмінностям». Процес перетину може перетворити інсайдера на аутсайдера або іноземця. У процесі перетину межі набувають не тільки просторової, але й темпоральної площини, та стають критичними митями зустрічей опозиційних ситуацій, територій та держав. Порубіжжя стає подією, яка «трапляється» за умов перетину.

Спочатку класики теорії порубіжжя виділяли вісім порубіжних типів: райони, за які ведуться суперечки; рухливі культурні межі; делімітацію та демаркацію; анклави та мікро-держави; офшорні рубежі; суперечливі кордони, на яких розміщені ресурси та внутрішні кордони [112]. Далі увага дослідників перемістилася на проблеми порубіжного співіснування людей, транскордонні рухи, відносини та взаємодії, що, по-перше, означає співвідношення проблем існування людей в середині окресленого кордону та на стику культурних меж. Це дає можливість говорити про «порубіжну антропологію». Відповідно, існування людей у порубіжжі не можна розуміти лише як уявне, сконструйоване державою або певною групою, утворення з метою саморепрезентування, оскільки це люди, які надають зміст кордонам, і за існування яких, цей зміст може переосмислюватися.

По-друге, вагомими дослідженнями у порубіжжі є проблеми обмеження та встановлення (bordering), руйнування (de-bordering) та перекреслення (re-bordering) кордонів. У цьому контексті порубіжжя є «динамічним простором взаємо-дії, предметом континуального процесу долання, що включає різноманітні групи людей, котрі є активними агентами повсякденної політики порубіжного життя»[112, с. 653]. Подібно до того, як Ж. Дельоз визначає взаємодію окремих частин єдиного цілого у кіноплівці, порубіжжя можна порівняти з монтажем, коли прилеглі до різних країн кордони створюють єдиний динамічний простір, цілокупність якого безперервно знаходиться у небезпеці [34]. Це дає можливість переосмислити роль та значення державної територіальності для більш широкого розуміння шляхів, за допомогою яких визначаються державні кордони, сусідні порубіжні зони, а також взаємосприйняття та відносини між групами, котрі живуть у порубіжжі.

Сила порубіжжя перевищує свою стримуючу матеріальну форму, та виникає із особливої інтерпретації, що є результатом часто насильницької практики. На думку дослідників порубіжжя, «територіальний кордон / порядок – це нормативна ідея, віра в існування та безперервність територіально закріпленої та диференційованої влади, котра тільки стає конкретною, втіленою та реальною в наших щоденних соціальних практиках»[117, с. 3]. Відповідно, кордон периферії або нації-держави – це перш за все законний факт.

Кордон – це не просто лінія у просторі, непередбачувана у безперервності пере-уявлення та переінтерпретація. Межа може бути як тим, що розділяє, так і тим, що пов’язує. Якщо ми приймаємо багатоманіття налягаючих одна на одну меж у суспільстві, то відповідно визнаємо існування порубіжних зон та рубежів. Саме тому дослідники зазначають, що важливо не те, що є «оптимальним» в межах наданого порубіжжя, а скоріше, «чому» та «як» обмежуються порубіжні зони [14].

Виходячи з інституціонального підходу у розумінні порубіжжя, можна виокремити ряд важливих функцій, які виконують кордони. Це дозволяє координувати обмін між державами, державами та недержавними акторами, а також між центром і периферією окремої держави. На думку Ж. М. Ф. Бленчарда, кордони презентують себе у вигляді семи функцій: воєнна стратегія, національна ідентичність, етно-національна єдність, державотворення, забезпечення внутрішньої політики, економічна та утворююча [102].

Культурні межі володіють зовнішніми функціями de facto. Вони забезпечують контактування між культурними територіями, а територіальні кордони виконують внутрішні функції, котрі стосуються безпеки прикордонних територій та суверенітету держави в цілому [121]. Функції порубіжних ліній достатньо урізноманітненні: між певними зонами вони можуть бути пом’якшеними. Це зумовлюється економічним співробітництвом, що створює необхідність спростити жорсткість кордону.

Багатоманіття функцій доказує, що порубіжжя саме по собі не є статичним утворенням. У зв’язку з цим такі явища, як територіальність і територія, державна сила, людські вчинки та інші культурні, соціальні, політичні процеси, є глибоко контекстуальними. Оскільки порубіжжя завжди десь розміщене та розвивається контекстуально, то ці контексти часто містяться у більш широкому соціальному просторі. Вони не є простими лініями кордону у «порубіжному регіоні», оскільки розташовуються у широких соціальних практиках та дискурсах. Володіючи соціальною силою, вони маніфестують себе не тільки у політиці, але й в економіці, культурі, освіті, соціалізації та управлінні. Таким чином, рубежі є частиною як матеріальної, так і дискурсивної практики-процесу, завдяки чому створюються та відтворюються у територіальностях (territorialities) спільнот, що, у свою чергу, ставить державність у критичну позицію.

Так як межа має не тільки матеріальну, але й дискурсивну площину, порубіжжя можна визначити як сукупність усіх можливих контекстуальних появ, серед яких інституціональні практики (політика, культура, економіка та інші) представляють одне ціле, а емоції, що породжуються ними (гордість, ненависть, соціальні та культурні відмінності) ґрунтуються на історичній пам’яті та культурі очікування. Усі ці інституціональні практики достатньо заполітизовані, що зумовлюється їх залежністю від держави та її влади. У цьому контексті порубіжжя – це продукт нашого знання, інтерпретації та соціальної практики.

Традиційне розуміння порубіжжя як такого, що виконує функціональну роль у створенні ідентичностей, дискурсів і націоналізму, зберігає свою актуальність, але, водночас, порубіжжя контекстуалізується змінами у самій природі кордону, який перестає бути лише географічним утворенням, що відтворює окреслені на карті території. У зв’язку з цим сучасне суспільство є таким, де простір місця (нація-держава із закріпленими кордонами та територією) замінюється на простір потоків. Суспільство стає подібним до Інтернет мережі, в якій будь-які територіальні кордони легко перетинаються рухливими потоками людей та ресурсів [133].Таким чином, можна говорити про ціннісний аспект порубіжжя, яке виступає конституюючою силою у природі транснаціональних відносин, включаючи процеси теоретизування, деконструювання та обмеження (bordering) кордонів і культурних меж. Цим самим підкреслюється філософський аспект порубіжжя, що виражається у практиці встановлення кордону як «…обмеження та встановлення порядку (b ⁄ ordering), «інакшості», фіксації територіальної ідентичності ((id)entities), що не обмежується буттєвим простором лише однієї держави»[116, с. 674]. Визнання нових нематеріальних кордонів, ніби, показує нам, яким чином відбувається вимальовування у соціальному просторі ліній, завдяки яким зникають географічні кордони-бар’єри між «нами» та «ними» у повсякденному житті.

Постійне перетинання кордонів перетворює сучасний простір світу у суцільне порубіжжя, природа якого є багаторівневою, та ускладнюється відносинами, що вибудовуються у просторі «між» та «поміж». Це зменшує вагомість територіальних кордонів, як фізичних бар’єрів, та посилює роль ментальних або культурних меж. Але вичерпання можливостей територіального кордону зумовлює необхідність у їх перекресленні з метою покращення контролю за потоками мігрантів, біженців і терористів. Але там, де для одних кордон конструюється як обмежувальна лінія, для інших вона може бути бар’єром. У цьому контексті порубіжжя породжує нові виклики суспільству у вигляді нового політичного простору, трансформації відносин між державою та суспільством, та у вигляді питання «які саме межі?». Такі виклики зумовлені переосмисленням ролі кордонів в умовах «посттериторіальності» світу, що глобалізується.

Висновок: Вище означені виклики дають можливість переосмислити та переглянути простір навколо національної території, а, отже, зрозуміти важливість створення, перекреслення та творчого руйнування укладених кордонів і культурних меж. Можна прослідкувати зв’язок у вигляді ланцюга між соціальним конституюванням порубіжних країн, фізичним маніфестуванням кордонів, а також зведенням у єдине ціле процесів, котрі отримують довершеність у політичних дискурсах, завдяки яким кордони набувають легітимності. Це засвідчує те, що напруга між зростанням «протиріч» у порубіжжі та формалізацією у вигляді протоколів розповсюдженої форми просторової інтеракції, і, як наслідок, появою серед західних країн відчуття «небезпеки» та «ризику» відносно так званих нових незахідних країн, є природною.

Дата добавления: 2014-01-07