Лінгвістичні знання, необхідні для побудови і реалізації моделі трансляції

Лекція 1

У цій лекції на основі уточнення поняття перекладу будуть визначені необхідні для побудови і реалізації відповідних моделей лінгвістичні знання.

1. Уточнення поняття перекладу. Ми повернемося до наведених у вступній лекції визначень, щоб обговорити різні аспекти перекладу, специфіковані в них, і, розглядаючи їх особливості, поглибити наші уявлення про переклад, а також перекладачів і теорію перекладу.

1.1 Семантична і стилістична еквівалентність. Оскільки одне з визначень трактує переклад як вираження у цільовій мові, того, що було виражене у вихідній мові, яке зберігає семантичну і стилістичну еквівалентність, то спочатку зосередимося саме на семантичній і стилістичній еквівалентності.

Користуючись природною мовою, ми рідко замислюємося про її природу. Проте це питання давно хвилює вчених. І хоч єдиної відповіді не знайдено, найчастіше мова розглядається як біологічне, психічне чи суспільне явище. А найбільш загальне визначення природної мови пов’язане з уявленням про неї, як про знакову систему для соціуму.

Знак — матеріальний предмет, який чуттєво сприймається, подія або дія, яка виступає в пізнанні як вказівка, позначення або зображення іншого предмета, події, дії, суб’єктивної сутності.

Ми будемо тут говорити тільки про мовні знаки. Найтиповіший мовний знак — слово, складний знак — висловлення. Однією з особливостей мовних знаків є єдність смислового змісту (позначуване) і ланцюжків фонематично розчленованих звуків (позначувальне). Позначуване — частіше за все відображення досвіду людини, фактів і явищ навколишнього світу. З цією стороною пов’язане значення знаків.

Необхідно розрізняти мову, як знакову систему, і мовлення, як процес мовної діяльності, результатом якого є мовні твори, які фіксуються пам’яттю або письмово. Якщо мова — це система одиниць і правил їх функціонування, то мовлення — це конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Іншими словами, мова — це інвентар і граматика, які складають потенціал, що реалізується в процесі мовлення. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст, дискурс). Хоч між мовою і мовленням є багато відмінностей, вони утворюють єдиний мовний феномен. У наступних лекціях ми глибше розглянемо зв’язок між мовою і мовленням, дослідимо їх спільні риси і відмінності. А вже зараз зазначимо, що для мови властиве дворазове означення знаків:

· первинно в системі засобів мови (з метою виділення і позначення релевантних ознак предметів, явищ);

· повторно в мовленні (з метою передачі інформації, впливу тощо).

Мова — багатофункціональна система. Під функціями мови звичайно розуміють роль (застосування, призначення) мови в людському суспільстві. Вони становлять собою вияв сутності мови, її значення і дії в суспільстві, її природи. Без визначення призначення мови вона ніколи не може бути сама собою. Наведемо базові функції мови, не вдаючись у деталі. У подальшому функції мови ми розглянемо прискіпливіше, а зараз дамо лише їх перелік та загальну характеристику:

1) комунікативна — тут мова виступає як засіб людського спілкування;

2) мислетворча — функція формування й формулювання думки;

3) когнітивна (пізнавальна, гносеологічна) й акумулятивна (накопичувальна) — функції, пов’язані із пізнанням навколишнього світу і накопиченням знань про нього людиною, наділеною мовою;

4) емоційна — мова є засобом вираження почуттів і емоцій;

5) метамовна — мова є засобом дослідження і описання мови в термінах самої мови, а також дослідження чи описання інших мов.

Більш детальний розгляд базових функцій у наступних лекціях дозволить виявити їх взаємообумовленість, пов’язані з ними похідні функції, сформувати уявлення про різні класифікації функцій мови, проблеми дослідження функцій мови.

Мова пов’язана з розумовою діяльністю людини. В одиницях мови і їх властивостях матеріалізуються структура і динаміка думки. Мова і мислення — два нерозривно пов’язаних види суспільної діяльності, які однак відрізняються суттю і специфічними ознаками. Ми пізніше розглянемо більш детально зв’язок між мовою і мисленням, зараз же нам досить того, що мислення має загалом психічну, ідеальну природу, тоді як мова — явище фізичне, матеріальне.

Важливою складовою дослідження мови є вивчення взаємозв’язку мови і суспільства. Для розв’язання проблем прикладної лінгвістики, до яких належить і проблема створення перекладачів, необхідно дослідити суспільний характер виникнення, функціонування і розвитку мови, природу її зв’язків із суспільством. Існують різні погляди на природу і характер зв’язків мови і суспільства (їх ми розглянемо нижче), але так чи інакше мова — це соціальна система, хоч зосереджуватися лише на цьому аспекті теж недоцільно, якщо ми намагаємося розв’язати проблеми прикладної лінгвістики і насамперед перекладу.

Оскільки мова є системою, то вона має певну структуру, під якою розуміють спосіб організації, внутрішню будову мови. У загальній мовній системі виділяють рівні мови (підсистеми): фонологічний, морфемний, лексико-семантичний і синтаксичний (рівень пропозиції). Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему; морфемний — морфему; лексико-семантичний — лексему (слово); синтаксичний — речення. Крім власне одиниць мови нас будуть цікавити їх відношення, як одно рівневі (відношення одиниць одного рівня), так і міжрівневі (відношення одиниць різних рівнів), оскільки саме вони визначають системний характер мови. Так із фонем будуються морфеми, які є цеглинками для лексем, а з лексем будуються речення. Однак кожен із рівнів також розглядається як система.

Реальну складність природної мови характеризують:

· принципова нечіткість значень мовних виразів;

· динамічність мовної системи;

· образність номінацій (наприклад, на основі метафор);

· нескінченний потенціал в освоєнні нових знань;

· семантична потужність словника (будь-яка інформація може бути виражена скінченою множиною елементів мови);

· гнучкість в передачі інформації;

· різноманітність функцій;

· специфічна системність (рівні, підмови і т.д.).

Отже, повертаючись до еквівалентності вираження у цільовій мові того, що виражене у цільовій мові, необхідно визнати, що цей аспект має глибину, яка визначається системним характером мови. З одного боку, ми змушені розглядати еквівалентність різних рівнів представлення, тобто еквівалентність у відношенні контексту, семантики, граматики і лексики. З іншого боку, треба говорити про еквівалентність перекладу різних одиниць, насамперед слово-в-слово і речення-в-речення.

Наприклад

Не дивно, що лінгвісти вважають, що ідеальна або повна еквівалентність є недосяжною і на практиці необхідно намагатися забезпечити часткову еквівалентність. Дійсно, мови дуже відрізняються одна від іншої, насамперед, чіткими формами кодів і правилами, які регулюють граматичне лінійне витягування повідомлень, і значеннями, які мають ці форми.

Отже, щоб перейти від мови до мови, необхідно, за визначенням змінити форми. Але форми, які протиставлені одна одній, передають значення, які не можуть не обманути наші очікування при зіставленні з метою добитися повної еквівалентності. Більш того, не існує повної синонімії між словами різних мов. Отже, перед тим, хто хоче досягти повної еквівалентності, обов’язково постане проблема відсутності синонімії між мовами.

У процесі перекладу завжди щось буде втрачене (або добавлене) з того, що хотів сказати кожен з комунікантів. Як багатофункціональна система мова ставить перед перекладачами, які хочуть забезпечити повну еквівалентність, проблеми, які визначаються самим характером мови. Дійсно, з одного боку мова становить собою формальну систему, як ми вже говорили код, в якому окремі елементи можуть комбінуватися, щоб сигналізувати певний семантичний зміст. З іншого боку, мова — це комунікаційна система, яка використовує ті ж форми коду, для того щоб посилатися на абстрактні поняття і сутності реального світу і створювати сигнали, які несуть комунікативне значення.

Отже, якщо ми наполягаємо на повній еквівалентності, то маємо уточнити, на якому рівні цього необхідно досягти. Виходячи із складності, багатофункціональності мови, розглядаючи зазначену проблему, ми повинні зафіксувати або формальну еквівалентність, або комунікативну (функціональну) еквівалентність. У першому випадку ми зберігаємо вільний від контексту семантичний зміст, але втрачаємо чутливе до контексту комунікативне значення. У другому випадку ми зберігаємо чутливе до контексту комунікативне значення, але втрачаємо вільний від контексту семантичний зміст. Цей вибір відомий у лінгвістиці як вибір між перекладом слово-в-слово (буквальним перекладом) і перекладом значення-в-значення (вільним перекладом).

Наведені вище характеристики реальної складності природної мови підкреслюють притаманну їх варіативність, без якої мова не могла б виконувати свої функції. Для якісного (точного) перекладу ми повинні визначити усі можливі точки вибору, в яких комуніканту потрібно буде приймати рішення, і роль цього вибору.

Якщо нам направлений текст — усно чи письмово — мовою, яку ми знаємо, то ми здатні визначити:

семантичний зміст (sense) кожного слова і речення;

комунікативне значення;

його місце у часі і просторі;

інформацію про учасників, задіяних у процесі його породження і сприйняття.

Параметрами варіацій, притаманних мові, є:

• повідомлення яке містить текст, тобто контент сигналу або пропозиційний контент мовленнєвого акту;
• наміри відправника — ціль, за для якої текст був створений і відправлений, ілокутивні сили мовленнєвого акту, які складають базисну структуру тексту, дискурс. Ці сили — інформування, спонукання, улещування та ін. Загалом, текстам притаманні декілька функцій і задача отримувача виділити головну з них і другорядні;
• як час комунікації реалізований у тексті і його місце у історичному контексті (теперішній час, недавнє чи віддалене минуле, майбутнє);
• спосіб доведення повідомлення (загальне значення дискурсу — серйозне, фривольне, іронічне чи інше) та середовище комунікації (спосіб дискурсу, який канал — вербальний/невербальний, усне мовлення чи письмове – вибраний для перенесення сигналу);
• місце комунікації, фізичне середовище, де мала місце мовленнєва подія, реалізована у тексті;
• учасники комунікації: відправник і отримувач(і).

І усний і письмовий текст відкриває, більшою чи меншою мірою, характеристики відправника чи отримувача, як індивідуальні так і відношення відправника до отримувача і повідомлення, яке передається.

При цьому ми сприймаємо як аксіому такі положення (їх ми потім деталізуємо):

1) мова — це код, якому притаманні фонологічні (а у випадку письма ще й графологічні), синтаксичні, лексичні і семантичні особливості;

2) застосування мови уможливлюється можливістю здійснення вибору усіх цих особливостей коду для того, щоб створити текст, який діє як адекватний транспорт для передавання значення.

І однією з наших основних задач буде пошук у кожному мовному вимірі тих виборів, які функціонують як індикатори часового, соціального і фізичного походження користувача мови (надалі діалектичні особливості). Друга частина цієї задачі — це пошук маркерів використання (надалі — регістрові особливості).

Оскільки усі регістрові особливості виявити дуже складно, зосередимося на маркерах відношень між відправником і отримувачем(ми), каналі(ах), вибрані для передавання повідомлень (середовище) і області дискурсу (домені).

По суті задача полягає в тому, щоб пов’язати соціологічні змінні (представлені учасниками, їх дольовими відношеннями), цілями, які вони виносять у подію і оточенням події (фонової соціальної активності) з лінгвістичними особливостями, які комбінуються, щоб створити текст, який реалізований в і як взаємодія (дискурс). Параметри дискурсу наведені на рис.6.

Рис.6 Параметри дискурсу

Значне різноманіття варіацій, які перекладачі можуть зустріти в текстах, не повинне бути аргументом на користь відмови від теорії перекладу і наголосу у бік суб’єктивної ремісничої природи цього виду діяльності. Навпаки, воно повинне спонукати до побудови такої теорії, підкреслюючи складність цієї проблеми.

1.2. Правила описові і приписові. Теорія трансляції на думку багатьох дослідників, має носити приписовий нормативний характер.

Загалом правила поділяють на регуляторні і визначальні (описові). Для перекладу характерні перші, одні з яких вимагають, що треба робити (приписові), а інші, що не треба робити (заборонні).

З іншого боку, правила, які використовуються у лінгвістиці, звичайно описові, конструктивного типу.

Саме такі правила і повинні складати основу теорії перекладу. Це можуть бути правила коду — які елементи наявні і як їх правильно можна поєднувати.

Це правила, які визначають відношення. Наприклад the — слово в англійській мові, тоді як the, hte, eht, eth не є словами англійської, хоча eth може бути абревіатурою від Ethel.

Дотримуючись найбільш узагальненого погляду на процес перекладу, наведеного на рис.5, ми перейдемо до його визначення

2. Необхідні компетенції перекладачів. Comminicative (p.212):

1) Grammatical competence:

2) Sociolinguistic competence:

3) Discourse competence:

4) Strategic competence:

Перекладач (професійний чи аматор, технічний чи не технічний) має знання:

a) з оброблення текстів (тобто однієї мови);

b) перетворення мов (тобто лінгвістичні).

Отже професійний перекладач повинен мати доступ до таких видів знань:

1) знання цільової мови;

2) знання типів текстів;

3) знання вихідної мови;

4) знання про навколишній світ (предметну область)

5) контрастивні знання

6) знання кодування повідомлень у текст;

7) знання декодування текстів у повідомлення

Ідея — перекладач повинен бути інтегрованим побудованим на міждисциплінарному, multymethod i multilevel підході.

Необхідно шукати інтеграцію між лінгвістичними знаннями обох мов і специфічними та загальними знаннями of the domain and the world через comparative i contrastive linguistic знання.

Важливо що тут є велике перекриття: особливо знання цільової та вихідної мов і типів текстів. Але те, що все об’єднує — це саме лінгвістичні знання від яких усе залежить і ця тема буде основною темою у всій цій книзі.

Тому транслятор повинен бути здатним визначати:

a) як одиниці структуруються (семантичні знання);

b) як одиниці, такі як текст, речення, клауза і словосполучення, можуть бути синтезовані, щоб нести пропозиційний контент; і аналізовані, щоб виділити контент вкладений в них (синтаксичні знання);

c) як клаузи можуть бути реалізовані як інформація, яку передає текст, i текст декомпозований в клаузи (прагматичні знання).

Без першої і другої здатностей навіть буквальне значення може бути пропущене перекладачем. Без третьої здатності значення буде обмежене буквальним (семантичним сенсом), яке несе висловлення. Воно може мати formal cohesion (being tangible realisat of clause), але не буде мати функції cohesion і комунікативного значення.

3 Загальні лінгвістичні знання для побудови перекладачів. Розглянемо традиційні для лінгвістики поняття, методи і термінологію з точки зору їх застосування в процесах аналізу, розроблення і застосування інформаційних технологій, призначених для роботи з природною мовою, насамперед перекладу.

Зрозуміло, що використання комп’ютерів для оброблення текстів природної мови обумовлює необхідність створення формальних моделей природної мови. Але ці моделі напевне будуть будуватися з використанням понять, категорій і засобів, які вже напрацьовані лінгвістикою. Кожна наука досліджує певні реалії. І як і в реаліях, які вона досліджує, існує певна тенденція пошуку початкових принципів, категорій, з яких починається саморозвиток понять, теорій, концепцій наукових шкіл, системи науки в цілому. Так формується система рівнів і елементів. Крім того, розвиток лінгвістики в оточенні інших наук, насамперед філософії, психології, соціології, стимулював розроблення моделей, які пояснювали мовний феномен. Варто зазначити, що існує багато спроб пояснення мовного феномену, як цілісного явища, так і окремих його аспектів. Більш того, часто ці моделі мають дуже суперечливий характер. Але кожна з цих моделей може бути цікавою з точки зору дослідника мови, оскільки в ній можуть бути розкриті окремі аспекти мовного феномену, які в інших моделях не розглядаються.

Історично склалося так, що власне математичні моделі в лінгвістиці почали з’являтися набагато пізніше, ніж лінгвістика оформилася як наука. Але елементи систематизації, класифікації, структуризації мови супроводжували лінгвістику з перших її кроків. Саме з цих елементів — мовних одиниць, лінгвістичних відношень і категорій — будувалися спроби пояснення мовного феномену, саме вони використовувалися для формування власне лінгвістичних методів дослідження, відокремлення сфери інтересів лінгвістики від інших наук про мову. Саме ці підходи, поняття і засоби будуть предметом наших досліджень у цьому розділі.

Комп’ютер дозволяє оперувати із інформацією, для оцінки обсягів якої уже можна застосовувати таку одиницю як терабайт, швидко обробляти великі тексти, сприймати і породжувати акустичний і письмовий текст. Є цілком зрозумілі підстави вважати, що саме він дозволить виявити, описати і швидко дослідити структурні особливості мови, семантичні та синтаксичні відношення, лексикографічні структури. Реалізація можливості самонавчання, підкріплена успіхами штучного інтелекту, породжує сподівання на створення машинного інтелекту, першою ознакою якого є вільне спілкування природною мовою.

Тому наше дослідження природної мови завжди буде сприйматися через призму застосування комп’ютера, з одного боку, як споживача набутих лінгвістичних знань і, з іншого боку, як помічника в процесах отримання нових лінгвістичних знань. Тому роль формалізації є визначальною для комп’ютерної лінгвістики. Адже саме вона сприяє включенню математичних моделей і методів, інформаційних технологій в інструментарій лінгвістичних досліджень. Склалася і стрімко розвивається так звана технічна течія в лінгвістиці. Ще існують спроби протиставляти технічний аспект сучасного етапу розвитку лінгвістики гуманітарному аспекту. Але лінгвісти все більше розуміють незворотність цього процесу. Проблема не в тому, щоб відокремити і тим самим „врятувати” лінгвістику від навали комп’ютерників. Проблема в тому, щоб, використовуючи всі наявні засоби, глибше зрозуміти мовний феномен, побудувати його моделі і поставити їх на службу людині.

В першу чергу, ми розглянемо питання моделювання саме мови як системи, пояснення її з точки зору філософії, орієнтованої на людину, пізнання світу. З одного боку, це буде відповідати історичному принципу досліджень, адже становлення лінгвістики як науки відбувалося в лоні філософії. З іншого боку, це дозволить нам поступово відібрати власне лінгвістичні поняття і терміни, зрозуміти методологію лінгвістики, її співвідношення з загальнонауковою методологією, сформувати уявлення про апарат дослідження мовного феномену.

3.1. Загальномовні аспекти досліджень. В цій лекції ми познайомимося з основними положеннями філософії мови. Адже вже тут ми можемо знайти спроби систематизації, концептуальні погляди на мову, її сутність, походження, місце в науці в цілому. Філософія не може знехтувати можливістю опрацювати таку царину реалій, як мова людей. Всі філософські концепції так чи інакше пов’язані з мовним аспектом, щонайменше мова застосовується для формування її результатів. Крім того, моделі і методи дослідження, які намагається розробляти філософія, неминуче будуть апробовані на дослідженні мовного феномену, складуть основу власне лінгвістичної методології. А розпочати аналіз моделей мови доцільно саме з поглядів лінгвістів на походження мови. Хоч проблемні питання походження мови тісно пов’язані з основними положеннями філософії мови, ми все ж зробимо спробу спочатку розглянути систему поглядів на походження мови в історичному аспекті. Адже вже тут, як в дзеркалі, відображуються основні концепції і розходження, які власне й складають особливості моделей мови. Потім ми розглянемо важливі для розуміння природи мови питання співвідношення мови і мислення, мови і суспільства. І лише після цього ми проаналізуємо філософські узагальнення лінгвістичних концепцій, зупинимося на взаємовідносинах лінгвістики і філософії.

3.1.1. Походження мови. Це питання постало вже в працях античних мовознавців, якими були напрацьовані два основні підходи для формування відповіді на нього:

- мова має природний характер, її походження і структура зумовлені біологічними чинниками;

- мова має умовний, не пов’язаний з сутністю речей характер, вона виникла за свідомою домовленістю.

Варто зазначити, що деякі елементи цих підходів властиві і сучасним поглядам на походження мови. І це природно, адже не можна думати, що такий складний феномен як людська мова міг бути пояснений на рівні термінів і концепцій того періоду, коли наука, в тому числі лінгвістика, перебувала в початковому стані. Свій внесок в пояснення мовного феномену зробили багато наук і відповідні концепції і підходи складалися поступово. Ми побачимо як, опираючись на результати попередників, кожне покоління вчених вкладало свої ідеї в розвиток досліджень, а погляди ставали все більш стрункими, точнішими і адекватнішими дійсному стану речей.

Отже, згадані два протилежні підходи продовжували існувати аж до XVIII століття, коли зусиллями багатьох вчених, насамперед Ж.-Ж.Руссо, І.Г.Гамана, І.Г.Гердера, проблема походження мови була сформульована як науково-філософська проблема. Саме тоді у мовознавстві традиції європейського гуманізму вилилися у перші спроби пояснення походження і суті власне мовного феномену. Найвищого розвитку гуманітарна традиція у лінгвістиці досягла в працях засновника загального мовознавства і філософії мови В. фон Гумбольдта. Його вчення суттєво вплинуло на розвиток мовознавства. Теоретико-методологічну базу цього напрямку становить антропологічний підхід до мови, згідно з яким адекватне вивчення мови повинне здійснюватися у тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою і духовним життям.

Хоч сучасні погляди на мову значно відрізняються від концепцій В. фон Гумбольдта, їх викладення все ж апелює до його мовних концепцій та концепцій інших основоположників лінгвістики як науки. Наведемо основні теоретико-методологічні положення програми В. фон Гумбольдта за В.І.Пустоваловою [ ]:

- синтез натуралістичного і діяльного принципів вивчення мови і людини — мова трактується одночасно як організм духу і діяльність духу;

- антиномічне трактування природи мови;

- системно-цілісний погляд на мову;

- пріоритет динамічного процесуально-генетичного підходу над структурно-статичним планом описання мови;

- трактування мови як організму, що породжує себе;

- пріоритет позачасового (панхронічного) погляду на мову над історичним аналізом руху мови в конкретно-історичному часі (синхронічним поглядом на мову);

- пріоритет вивчення живої мови над описанням мовного організму;

- суміщення інтересу до живого утворення реально існуючих мов до мови як спільного надбання людства;

- відмова від описання мови тільки з середини її самої, співставлення мови з іншими видами духовної діяльності людини;

- суміщення філософськи-абстрактного погляду на мову зі скрупульозно-науковим підходом до її вивчення.

Під впливом ідей В. фон Гумбольдта в XIX столітті формується наукова течія, відома як гумбольдтіанство. Воно швидко зайняло панівне положення в європейському мовознавстві. Послідовники вченого, розвиваючи його погляди, поглиблювали окремі сторони його вчення. Насамперед пояснення вимагали внутрішні форми мови і в процесі досліджень сформувалося декілька напрямків:

1) психологічний, за яким внутрішня форма мови — це психологічний процес, який визначає зовнішню форму. Так Х.Штейнталь стверджував ідентичність проблем сутності і походження мови на основі єдності творчої діяльності народного духу як в доісторичному, так і в історичному періоді. За ним, в доісторичному періоді панує внутрішня форма мови, що пов’язане з особливостями сприйняття і усвідомлення світу первісною людиною. Результатом досліджень Х.Штейнталя стала теорія звуконаслідування, згідно з якою мова виникла в результаті того, що людина наслідувала звукові і не звукові ознаки об’єктів, які називалися. Сильною стороною теорії було визнання початкового зв’язку між звуком і значенням в словах мови і визнання природного характеру цього зв’язку. З іншого боку, ця теорія недооцінювала соціальні умови виникнення мови і абсолютизувала звуконаслідування. Варто зазначити, що дослідження XX століття надали вагомі докази того, що звуконаслідування разом з жестом відіграли найважливішу роль при виникненні мови. В свою чергу, В.Вундт розвинув дуалістичну концепцію, згідно з якою мова зароджується як „інстинктивний рух, джерело якого лежить в уявленнях і афектах індивідуальної свідомості... але мовою ці виражальні рухи можуть стати тільки в суспільстві, де люди живуть в одних і тих же зовнішніх і внутрішніх умовах”;

2) логіко-феноменологічний, який ототожнював з внутрішньою формою мови логічну форму „чистих” значень і встановлював, наскільки адекватно вдається мовцю за допомогою мови відтворити „ідеальне” значення, яке має універсальну природу. Яскравим представником цього підходу був Е.Гуссерль;

3) синтаксичний, за яким внутрішня форма мови охоплює синтаксичний рівень конкретної мови, визначаючи все, що мислиться і промовляється цією мовою.

4) натуралістичний, представники якого поширювали принципи й методи природничих наук на вивчення мови та мовленнєвої діяльності. Мова розглядалася ними як природне явище, її розвиток не залежить від волі мовця і відбувається еволюційно. Засновник напрямку А.Шлейхер базував свої концепції на філософії історії Г.Гегеля, еволюційній теорії Ч.Дарвіна і ідеї походження всіх індоєвропейських мов від спільної прамови, підкреслюючи, що мова — виключна властивість, привілей людини. Тут визнається змінність мови, яка може бути різною на трьох епохах її існування: первісне створення; розвиток; життя. Як організмові, мові притаманні розвиток і розкладання. Створення мови — формування матеріального субстрату мислення і механізму мовлення — розглядається ними як олюднення природи, оскільки матеріальну основу мови становлять мозок, органи мовлення і чуттів. Мовній діяльності сприяють звуконаслідування і мимовільні викрики, але це ще не мова, дійсне призначення якої — бути апаратом мислення. Цей напрямок перекликається із психо- та нейролінгвістичними дослідженнями ХХ століття.

Друга половина XIX століття — це епоха позитивізму. Цей важливий напрямок ми розглянемо пізніше, оскільки власне походження мови його цікавило набагато менше, ніж мова, як засіб науки для описання емпіричних знань. Іншим важливим напрямком мовознавства другої половини XIX століття став молодограматизм, який повернув мовознавство на позитивістський шлях дослідження явищ мови на основі безпосередніх спостережень і індуктивного методу. При цьому представники цього напряму відкинули ідею глоттогенезу як єдиного пояснення походження мови, вчення В. фон Гумбольдта про внутрішню структуру мови, визначену духом народу, погляди на мову як природний організм і уявлення про два періоди життя мови — творчий, коли мова розвивала свої форми, і історичний, коли відбувався процес деградації і руйнування форм. Молодограматики розглядали мову як індивідуально-психологічне явище. Спілкування за допомогою мови можливе лише тому, що психічне життя людей однакове і звуки мовця викликають в душі слухача один і той же для обох комплекс уявлень. Тому мова — не природна а суспільна установка. Їх дослідженням був притаманний історичний аспект, фонетичні і граматичні результати збагатили лінгвістику. Одначе цей напрямок критикували за неспроможність суб’єктивно-психологічного розуміння природи мови, нездатність виявити загальну направленість процесів розвитку мови тощо.

До кінця XIX століття лінгвістика вже становила окрему галузь науки, поступово окреслювався її категоріальний апарат, формувалася проблематика і методологічні основи досліджень. Але проблема походження мови продовжувала турбувати лінгвістів. Важливе значення у цьому плані мала трудова теорія походження мови, яка була висунута Л.Нуаре і розвивалася у працях інших вчених. Згідно з трудовою теорією мова виникла в процесі спільної трудової діяльності первісних людей як один із засобів організації і погодження цієї діяльності. Деякі науковці, серед них К.Бюхер, бачили витоки мови в „трудових вигуках”, які супроводжували акти колективної праці.

В XX столітті стосовно розв’язання проблема походження мови запропоновано декілька концепцій, які не позбулися рис, властивих їх попередницям, однак, до пояснення мовного феномену залучили безліч раніше розрізнених наукових фактів, що зробило їх значно глибшими і змістовнішими.

По-перше, отримала подальший розвиток концепція натурального походження мови. В термінах теорії контактів Р.Чавеса та інших вчених, які працювали над нею, мова виводиться із форм поведінки, насамперед комунікації, притаманних тваринам. Ці форми розглядаються як прояви єдиних, одвічно притаманних тваринам (і людині) біологічних тенденцій.

По-друге, широкого резонансу набула відома концепція соціологічного походження мови. Її представники виводять мову із форм соціального життя тварин, приписуючи їм специфічно людські особливості відображення і усвідомлення дійсності. Здійснюються спроби навчити приматів мові людини, знайти у дельфінів мови типу людської тощо.

Легко побачити, що обом цим підходам властиве дещо спільне. Мова розглядається як розширення виражальних засобів певного роду діяльності, а проблема походження мови зводиться до формування абстрактної системи із систем комунікативних, точніше сигнальних засобів, притаманних тваринам.

По-третє, не можна не згадати фізіологічний підхід. Особливості мови виводяться із уроджених психофізичних механізмів. Фізіологічна основа мовлення — це складна система зв’язків, які поєднують різні зони кори головного мозку в особливу функціональну систему. Ця система формується на основі уроджених анатомо-фізіологічних передумов, але не зводиться до них: вона формується у кожної людини окремо в процесі її розвитку. Походження мови згідно з цією концепцією і є виникненням таких, обслуговуючих процес спілкування, функціональних систем під впливом праці і все більшого ускладнення соціальних відносин. Критика цієї концепції з боку представників інших концепцій наполягає на тому, що фізіологічно походження мови не пояснюване, якщо аналізувати лише окремі анатомо-фізіологічні відмінності у будові мозку, органів мовленні і слуху у людини у порівнянні з вищими тваринами.

По-четверте, комплексний підхід радянської лінгвістики до розв’язання проблеми походження мови. Вчені в СРСР найважливішим чинником походження мови вважали нерозривний внутрішній зв’язок розвитку трудової діяльності первісної людини, розвитку свідомості (і взагалі психіки) людини, яка формувалася, і розвитку форм і способів спілкування. Спілкування розвивається (і потім виникає мова) як необхідний наслідок розвитку виробничих та інших суспільних відносин в трудовому колективі — у людей з’являється, що сказати одна одній — і одночасно служить опорою для виникнення вищих форм психічного відображення, для формування людської особистості.

При цьому радянські лінгвісти намагалися загальну концепцію походження мови обґрунтувати з різних точок зору, враховуючи досягнення інших наук про мову, намагаючись дати пояснення з точки зору своєї концепції новим результатам у дослідженні мови, отриманим представниками інших лінгвістичних напрямків. Так вважалося, що з психологічної точки зору розвиток психіки первісної людини під впливом праці і спілкування не зводиться лише до розвитку мислення, форм усвідомлення людиною навколишньої дійсності. Мова, у тому числі в її первісних формах, приймає участь у різних аспектах психічного життя, опосередковуючи не тільки мислення, але й сприйняття, пам’ять, увагу, емоційні та вольові процеси, приймаючи участь в мотивації поведінки тощо. Без мови неможливі притаманні людині форми пізнання світу і способи взаємовідносин з дійсністю.

З лінгвістичної точки зору походження мови пов’язане з найархаїчнішими формами взаємовідносин людей і належить до періоду виникнення суспільства. Мова як засіб спілкування могла виникнути лише як наслідок появи певних соціальних функцій спілкування — функцій мови, які ми розглянули вище. Тому помилковою є поширена тенденція шукати „первісні риси” мови в структурі сучасних мов чи переносити їх особливості, наприклад розчленування, на мову первісної людини. Радянська лінгвістична традиція не вважає, що дані досліджень мов шляхом аналізу і співставлення мов, навіть якщо вони стосуються віддалених епох (наприклад дані порівняльно-історичного аналізу) мають суттєве значення для проблеми походження мови як властивості, яка відрізняє людину від тварини. Адже епоху виникнення мови відділяють від найглибшої реконструкції значно протяжніші періоди, а головне — всі ці дані стосуються епохи, коли уже склалося людське суспільство, яке володіє досить повно сформованою звуковою мовою.

З соціальної точки зору походження мови пов’язане саме з питанням про згадані соціальні функції спілкування в первісному колективі. Вважається, що вони не можуть бути зведеними до елементарних біологічних потреб, які задовольняє звукова сигналізація у тварин. Функції спілкування розвивалися від стадної стимуляції до функції суспільної регуляції поведінки і потім, коли засоби спілкування отримали предметну співвіднесеність, тобто сформувалася власне мова, — до знакової функції.

Що стосується фізіологічних аспектів мови, в радянській лінгвістиці побутувала думка, яка вже згадувалася вище стосовно критики фізіологічної концепції походження мови: походження мови не пояснюване, якщо аналізувати лише окремі анатомо-фізіологічні відмінності у будові мозку, органів мовленні і слуху у людини у порівнянні з вищими тваринами.

Отже погляди радянських лінгвістів на походження мови носять досить цілісний характер, перевага не віддається жодному з окремих аспектів породження: психологічному, соціальному, фізіологічному. З іншого боку, критики цього напрямку закидають його адептам певну негнучкість позицій, заангажованість, пов’язану з необхідністю дотримуватися поглядів класиків марксизму. Відсутність свободи мислення вчених спричинила розщеплення між методологічним і конкретно-науковим його рівнями. Методологічні установки перетворилися у зовнішні обмежувачі стосовно руху думки, перестали нести конкретне робоче навантаження. А неможливість звернутися до іншої методологічної орієнтації створювала вакуум, у якому втрачався потенціал науки. Важко, наприклад, зрозуміти, чому дослідження сучасної мови не можуть вплинути на розв’язання проблеми походження мови, адже відома теорія глоттогенезу накопичила багато даних, які спроможні пояснити багато аспектів походження мови.

Дійсно, у другій половині XX і на початку XXI століть лінгвістами і представниками суміжних наук накопичено багато емпіричних та теоретичних результатів, які вимагають неупередженого аналізу, узагальнення і синтезу нових теорій, які точніше, повніше і без суперечностей будуть описувати мовний феномен у формі, зручній для практичного застосування.

Проблема глоттогенезу — процесу становлення людської природної мови, відмінної від інших знакових систем, — продовжує проблему походження мови. Методологія досліджень цієї комплексної проблеми ґрунтується на власне лінгвістичних методах та методах низки суміжних наук про людину, насамперед антропології та палеоневрології.

Основним лінгвістичним методом проблеми глоттогенезу є порівняльно-історичний метод. Це основний метод порівняльно-історичного мовознавства — гілки мовознавства, яка вивчає споріднені, тобто генетично пов’язані мови, і протистоїть описовому (синхронічному), нормативному і загальному мовознавству. Воно виникло на зламі XVIII і XIX століть, коли накопичення великого конкретного матеріалу у природознавстві призвело до формування перших класифікацій і таксономій, визнання розвитку у часі, здійснюваного за законами. Змінність форм, пояснювану їх історією, стали трактувати як причину різноманітності, з’явилися прогресивна (А.Р.Ж.Тюрго, Г.Е.Лесінг, І.Г.Гердер та інші) і деградаційна (Ж.Ж.Руссо та інші) теорії розвитку. Реакцією філософії стало формування теорії розвитку, розроблення фундаментальних концепцій системи, організму тощо. Виникають порівняльні дисципліни на кшталт порівняльної анатомії, розвиваються принципи „компаративізму” (Ламарк, Ж.Кюв’є та інші). Лінгвістика відреагувала на цей бурхливий процес появою порівняльно-історичного мовознавства.

Формальним приводом до цього стало ознайомлення європейців зі санскритом. Виникнення і розвиток мови починають пояснювати природними законами, формуються критерії відмінності і схожості мов. Саме ця гілка мовознавства найширше і системно включала в методологію досліджень формальні методи. Саме тут впроваджуються математичні моделі і методи, застосовуються статистичні методи, розробляються методи трансформації, структурної лінгвістики, виникає математична лінгвістика.

Порівняльно-історичний метод — це сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп та окремих мов. Основна мета метод полягає у відтворенні моделі прамовних станів окремих сімей і груп споріднених мов, їх наступного розвитку і розчленування на самостійні мови, побудові порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов цих спільнот. Прийоми (порівняння, визначення генетичної належності, встановлення системи відповідностей і аномалій, моделювання вихідних прамовних форм, локалізація мовних явищ тощо) і процедури (реконструкція початкових і проміжних станів тощо) базуються на методах системного аналізу.

Прамова — це мова, із діалектів якої виникла група споріднених мов (сім’я мов). З точки зору формального апарату порівняльно-історичного мовознавства кожна одиниця прамови (фонема, морф, словоформа, сполучення слів чи синтаксична конструкція) задається відповідністю між генетично тотожними елементами окремих мов, які походять із цієї прамови. Змістовно прамова розглядається як мова, яка відповідає універсальним типологічним закономірностям, виведеним на основі інших відомих мов, і існує в реальному просторі і історичному часі у співвіднесенні з певним соціумом. Узагальненням цього підходу є виділення прамов макросімей і зведення всіх сімей мов світу до декількох прамов великих макросімей. Згідно з теоріями моногенезу і глоттогенезу ці прамови походять від діалектів однієї прамови, яка існувала в період 100 — 30 тисяч років тому. Відповідно прамови окремих макросімей, наприклад ностратичної, від якої бере походження індоєвропейська сім’я мов, існували в період 20 — 10 тисяч років тому, а прамови окремих груп сімей, які походять від макросімей, існують менше 10 тисяч років. Порівняльно-історичний метод і дозволяє окреслити форми ймовірної початкової прамови. Історична типологія допомагає розкрити найбільш вірогідні шляхи формування основних мовних категорій.

З іншого боку, методи антропології та близьких до неї наук також дозволяють датувати виникнення звукової природної мови теж приблизно 100 тисяч років тому. При цьому досліджуються артикуляційні передумови, розвиток висково-лобних зон, домінантні півкулі мозку, мова жестів приматів і дітей та інші важливі чинники. Існують вагомі причини вважати, що принципи побудови послідовностей жестів рук, які були спочатку головним способом передавання складних значень, пізніше були перенесені на звукові послідовності. Зокрема більшу древність мови жестів в порівнянні зі звуковою мовою сучасного типу підтверджує подібність систем жестів горил і шимпанзе (вони мають спільних предків з людиною) з жестами дітей в домовленнєвий (сенсомоторний) період розвитку. Вважається, що подібні системи жестів приматів (деякі їх представники здатні засвоїти в неволі до 1000 жестів і застосовувати їх в конструкціях, побудованих за синтаксичними правилами) разом з обмеженою кількістю (близько 20 — 40) коротких звукових сигналів були основним засобом спілкування гомінідів 3 мільйони років тому. І лише 100 — 40 тисяч років тому розпочався глоттогенез у власному значенні слова. Вражає погодженість даних лінгвістичного порівняння усіх мов людства, яка промовляє на користь теорії моногенезу, антропологічної реконструкції розвитку мовленнєвого апарату людини і палеоневрологічного відтворення розвитку мовленнєвих зон лівої півкулі. Є вагомі причини думати, що послідовність розвитку знакової діяльності дитини (мова жестів — однослівні позначення предметів словами — сполучення слів в реченнях) повторює еволюційні стадії глоттогенезу.

Із проблемою походження мови тісно пов’язана проблема розвитку мови, яку найчастіше розуміють як проблему пристосування мови до зростаючих потреб спілкування. Саме переконаність у тому, що мова — історичне явище, якому притаманний розвиток, призвела до появи різних теорій розвитку мови. Так в надрах порівняльно-історичного мовознавства склався вже відомий нам натуралістичний напрямок. Не обійшли це явище увагою молодограматики, гумбольдтдіанці. З’явилися теорії, які пов’язували розвиток мови з розвитком економічних формацій, виробництва.

Очевидно, з розвитком суспільства розвивається мислення і мова не може не відбивати цього руху, вона розвивається і вдосконалюється. Розрізняють відносний і абсолютний розвиток мови. Фонетичні зміни більшості мов характеризують відносний розвиток. Абсолютний розвиток мови проявляється збагаченням словникового складу, збільшенням значень слів, змінами синтаксису, який набув стрункості і впорядкованості.

Тепер ми можемо перейти до узагальнення філософських поглядів на мову. Але перш ніж розглядати філософські проблеми лінгвістики і філософію мови, ми розглянемо знакову природу мови, наведемо сучасні погляди на співвідношення мови і мислення, мови і суспільства. А вже потім ми узагальнимо викладений матеріал, аналізуючи досягнення лінгвістики як науки в світлі філософії.

3.1.2. Мова і мислення. Виходячи з тісної взаємодії цих двох видів суспільної діяльності, розглянемо більш детально їх взаємозв’язок. Якщо мислення — це одна із форм відображення реальності, яка здійснюється в різних формах і структурах, насамперед поняттях, категоріях, теоріях, то мова — це знаряддя мислення. Як знакова система і вид діяльності, мова разом з іншими знаковими системами, наприклад, математичною, забезпечує матеріальне оформлення думок і обмін інформацією між членами суспільства. Найчастіше в процесах мислення виділяють три основних види: практично-діяльне; наочно-образне; словесно-логічне. Наведені види діяльності складно взаємодіють, хоч перший з них має фізичну природу, а інші два — ідеальну.

Загалом виявлення характеру зв’язків між мовою і мисленням є предметом дослідження, як лінгвістів, так і філософів. Існує багато лінгвістичних та філософських шкіл, напрямків та течій, які мають різні, іноді діаметрально протилежні погляди на розв’язання цієї проблеми. Не можна не врахувати ідеї Гумбольдта, погляди представників таких наукових напрямків, як біхевіоризм, неопозитивізм, лінгвістичний формалізм і дескриптивізм, які зробили значний внесок у характеризацію співвідношення мови і мислення. Найвпливовішими виявились такі погляди на зазначене співвідношення:

· пряме ототожнення мови і мислення. Таку точку зору висловили, наприклад, Ф.Е.Д.Шлейермахер, І.Г.Гаман;

· близький зв’язок мови і мислення з визначальною роллю мови. Така точка зору притаманна В.фон Гумбольдту і неогумбольдтіанцям, Л.Леві-Брюлю, біхевіористам, неопозитивістам. Наприклад, неогумбольдтіанці вважають, що мова визначає мислення людини і процес пізнання в цілому, а через нього — культуру і суспільну поведінку людей, світогляд і цілісну картину світу, яка виникає у свідомості. У їх філософії можна виділити такі основні положення: а) люди, які розмовляють різними мовами, створюють різні картини світу, а тому є носіями різних культур і різної суспільної поведінки; б) мова не тільки обумовлює, але й обмежує пізнавальні можливості людини; в) від різниці мов залежить не тільки різниця у змісті мислення, але й різниця в логіці мислення, характер (тип) мислення. Вони виступають проти розуміння мови як засобу лише вираження готових думок, засобу взаєморозуміння, не пов’язаного з процесом формування самої думки. Тому неогумбольдтіанці трактують внутрішню форму мови як систему її поняттєвих і синтаксичних можливостей, які становлять „ключ” до розуміння світу. Для цього напряму притаманна концентрація на змістовних аспектах мови, намагання побудувати „змістовну граматику” мови;

· заперечення безпосереднього зв’язку між мовою і мисленням (Ф.Е.Бренеке);

· ігнорування мови в методиці лінгвістичного дослідження, що притаманне лінгвістичному формалізму і дескриптивізму;

· мова — безпосередньо матеріальна опора словесно-логічного мислення; мовна діяльність співпадає з процесом мислення лиш в деяких випадках, наприклад при міркуванні в слух з розрахунком на сприйняття слухачів; звичайно мова виражає уже сформовану думку, в тому числі результат практично-діяльного та наглядно-образного мислення. Такою була радянська лінгвістична традиція у питанні співвідношення мови і мислення. Словесно-логічне мислення забезпечується природно не мотивованим, умовним історично виниклим характером зв’язку слів як знакових одиниць з означуваними сутностями та розчленуванням мовного потоку на обмежені за обсягом, формально розмежовані і внутрішньо організовані відрізки — речення. Слова, на відміну від образів предметів і явищ, звичайно, окрім звуконаслідувань, не схожі з природними, чуттєво-сприйнятними особливостями означуваних об’єктів. Це шлях до узагальнення і абстракції. Речення, які історично беруть початок з елементарних висловлень, можна пов’язати з формами логічних суджень і висновків. Але прямої відповідності між одиницями мови і мислення немає: одна й та ж думка може бути оформлена різними реченнями, ті ж слова можуть використовуватися для різних понять чи уявлень. Крім того, існують речення, які не є висловленнями, наприклад питальні. Взаємодія мови і мислення спричинила розвиток в мові категорій, які можна співвіднести з відповідними категоріями логіки, наприклад, підмет — логічний суб’єкт, присудок — предикат, категорії іменника, дієслова приблизно відповідають семантичним категоріям предмета, процесу тощо. Зазначимо, що в мові є категорії, яким немає відповідних у логіці, наприклад рід, вид дієслова тощо. Ми пізніше розглянемо більш детально зв’язок між граматичними і логічними категоріями, а зараз зауважимо, що з часом характер взаємовпливу мови і мислення змінювався. На початкових етапах мова, як засіб комунікації, впливала на мислення, доповнюючи його ранні види — практично-діяльне і наочно-образне — новим словесно-логічним, тим самим стимулюючи розвиток мислення. Поява писемності зміцнила вплив мови на мислення. Мислення, в свою чергу, впливає на мову, розширюючи значення слів, кількісно збільшуючи лексичний і фразеологічний склад мови. Тим самим збагачується поняттєвий апарат мислення, уточнюються диференціюються синтаксичні засоби вираження семантичних відношень.

Особливий вплив на розвиток уявлень про мову і мовлення мала психологія. Ще представники натуралістичного підходу говорили про формування мовленнєвих рефлексів, широко застосовували підходи до вивчення мовленнєвої діяльності як фізіологічну і психофізіологічну діяльність. У XX столітті російський учений В.М. Бехтерєв розвинув вчення про символічні рефлекси, найважливішим із яких є "людська мова, яка слугує для спілкування окремих осіб між собою, є окремим різновидом сполучувальних рефлексів. Це зрозуміло з того, що звуки слів та їх письмове представлення є знаками, тісно пов'язаними з певними зовнішніми враженнями або їх слідами".

Л.С. Виготський досліджував відношення між мисленням і мовою у філогенетичному розвитку однієї й другої функції. Проаналізувавши результати експериментальних спостережень над мовою та інтелектом людиноподібних мавп, він дійшов до таких висновків: а) відношення між мисленням і мовою не є скільки-небудь сталою величиною протягом усього філогенетичного розвитку; б) антропоїди виявляють людиноподібний інтелект в одних відно­шеннях (початки застосування знарядь) і людиноподібну мову — зовсім в інших (фонетика мови, емоційність та початки соціальної мови); в) антропоїди не виявляють характерного для людини відношення — тісного зв’язку між мисленням і мовою.

Тим самим була визначена принципова відмінність між конструкцією людського інтелекту й інтелекту тварин. У розвитку мови дитини констатується позаінтелектуальна стадія, так само як і в розвитку мислення — позамовна стадія. У якийсь момент обидві стадії перетинаються і тоді мислення стає мовним, а мова — інтелектуальною.

Виготський виходить із концепції зовнішньої та внутрішньої мов. Значення внутрішньої мови для всього нашого мислення є настільки великим, але не ототожнює внутрішню мову і мислення. У генезі мислення та мови вирішальну роль відіграє процес переходу від зовнішньої до внутрішньої мови. Для Виготського цей перехідний процес втілюється у так званій егоцентричній мові, тобто тій, якою дитина звертається до себе, отже генеза мови здійснюється за схемою: зовнішня мова → егоцентрична мова → внутрішня мова. Це дозволяє деяким вченим взаємозв’язки мови і мислення кваліфікувати і зобразити за схемами:

- інтелекту 1-го роду, притаманного тваринам (так званий мавп’ячий інтелект), коли мовнорозумова система, яка складається із мовної і мисленнєвої підсистем, забезпечує відповідну реакцію на середовище, яке сприймається перцептивно-сенсорною системою;

- інтелекту 2-го роду, який є характерним для людських істот, відповідну реакцію на середовище, яке сприймається перцептивно-сенсорною системою, забезпечує мовнорозумова система у тому ж складі, але з реалізацією процесів за схемою реалізації відображень зовнішня мова → егоцентрична мова → внутрішня мова.

Ми не поділяємо, однак, думки про те, що різниця між цими схемами доводять нездійсненність ідеї штучного інтелекту.

Тепер настала черга аналізу соціальних аспектів мови.

3.1.3 Соціальний аспект мови. Питання про співвідношення мови і суспільства, як і інші важливі для лінгвістики як науки питання можна ставити в історичному аспекті, намагаючись досліджувати суспільний характер виникнення, розвитку і функціонування мови, природи її зв’язків із суспільством. З іншого боку, виникають важливі як для розвитку мови, так і для розвитку суспільства питання про соціальну диференціацію мови у відповідності з розподілом суспільства на класи, шари і групи, соціальних відмінностей у використанні мови, функціонального різноманіття мови у зв’язку з різноманітними сферами її застосування, взаємовідносин мов у багатомовних суспільствах, форми впливу суспільства на мову.

Нас буде цікавити переважно перший аспект цього питання. Як уже підкреслювалося раніше, між виникненням мови і виникненням людського суспільства існує певний взаємозв’язок. Але в лінгвістиці, як і у суміжних науках, існують різні погляди на природу і характер зв’язків мови і суспільства. Серед цих поглядів найважливіші групуються навколо таких концепцій:

· Гіпотеза Сепіра-Уорфа: структура мови обумовлює структуру мислення, спосіб піз­нання навколишнього світу, специфіку духовної культури цього суспільства. Логічний стрій мислення визначається мовою, а мова суб’єкта, який пізнає світ, визначає характер пізнання. Вважається, що мова визначає домовленості, які мають місце лише для конкретної мови, а люди розчленовують світ, організують його в систему понять і розподіляють значення згідно з цією домовленістю. Тому пізнання не має об’єктивного загально визначального характеру і схожі фізичні явища дозволяють створити схожу фізичну картину всесвіту лише за умови схожості чи, щонайменше, співвіднесеності мовних систем. Ця гіпотеза знайшла підтримку багатьох лінгвістів, психологів, етнографів, філософів і, хоч була розроблена в 30-ті роки минулого століття в США, отримує додаткові імпульси розвитку і враховується в багатьох лінгвістичних побудовах. Противники цієї гіпотези, насамперед марксисти, закидають їй орієнтацію на мову, як самодостатню силу, що творить світ. Але в розчленуванні світу різноманіття виникає лише в період первісного означування внаслідок асоціативних відмінностей, несхожості мовного матеріалу, який зберігся від попередніх епох, впливу інших мов. Вирахуване за допомогою мови значення не дорівнює сумі значень мовних одиниць, тому що шляхом комбінування різних мовних засобів можна виразити також зміст чи поняття, яке не співвідноситься з якою-небудь особливою одиницею мови. Мови і категорії мислення однакові у всіх народів, хоч мова здійснює відомий регулюючий вплив на процес мислення.

· Розвиток і існування мови повністю детерміновані розвитком і існуванням суспільства. Мова трактується перш за все як суспільне явище. Причини мовних змін пояснюються трансформаціями суспільства. Соціальні явища існують поза індивідуумом і нав’язуються йому як члену суспільства. Реальність мови є лінгвістичною, адже мова — система засобів вираження, і соціальною, оскільки мова — це засіб спілкування. Тому помилковим є звертання до психології при вивченні мовних форм. Змінність мови пояснюється лише соціальними причинами, диференціація мов — розселенням народів, уніфікація — завоюваннями. Змінність значень слів пояснюється змішанням мов, переходом їх застосування від вузької соціальної групи до широкої. Ця концепція розроблена французькою соціологічною школою, на її формування справили вплив ідеї Д.Дідро, Ж.Ж.Руссо, позитивістів, зокрема О.Конта. Пізніше ця концепція збагачувалася, мову вже визначали як складний фізіологічний, психологічний, соціальний і історичний акт (наприклад Ж.Вандрієс), але еволюція мови пояснювалася все ж ускладненням соціальних відносин. Не визнавалася беззаперечна роль фонетичних законів, піддавалися критиці ідеї прогресу мов, як переходу від синтетизму до аналітизму.

Ця концепція, схожа з ідеями женевської школи, справила вплив на багатьох лінгвістів і в кінці минулого століття разом з іншими течіями і концепціями вилилася в соціологічний напрямок у лінгвістиці. Останній розглядається як система поглядів на мову як соціологічне явище на противагу індивідуалістичному психологізму. Представники цього напрямку визначають мову перш за все як засіб спілкування, а вже потім як знаряддя формування мислення, спосіб виявлення емоцій. Вони визнають системний характер мови і знакову природу її одиниць, інкорпорують у свої побудови результати досліджень психології та соціології. Ці ідеї покладені також в основу теорії етнолінгвістики і антропологічної лінгвістики, частково застосовуються соціолінгвістикою, їх можна співвіднести з деякими положеннями філософії мови. З іншого боку, ця концепція пов’язана і з дослідженнями функціональної лінгвістики, яка концентрується навколо вивчення мови, головною функцією якої вважається комунікативна, і семіотики, оскільки в соціальній лінгвістиці перенесенню лексичних значень слів надається велика увага.

· Теорія ізоморфізму, яка захищає тезу про взаємну детермінацію мови і соціальних структур, намагаючись примирити гіпотезу Сепіра-Уорфа і концепцію детермінованого впливу суспільства на мову.

· Концепція незалежності мови і процесів її розвитку від суспільства, яка закріплює за мовою свої власні закони розвитку і функціонування.

· Теорія мовного дефіциту, як пов’язує „обмежений” мовний код з менш забезпеченими шарами суспільства, наприклад з робітниками, а „розроблений” мовний код — з більш забезпеченим середнім класом

· Позитивістська концепція, яка наближається в деяких аспектах до соціальної, але з іншого боку породжує деякі трактування відношення мови і суспільства як поведінкової структури в термінах біхевіористичної теорії „стимул — реакція”.

3.2 Мова і мовлення. Істотний вплив на організацію мови справила її звукова (акустична) природа. Маючи обмежені акустичні можливості, люди навчилися використовувати їх для передавання нескінченної множини значень. Якого б погляду на походження мови ми б не дотримувалися, все рівно повинні віддати належне у цьому процесі здатності людини комбінувати простіші мовні одиниці у складніші. З розумінням цього ми неодмінно переходимо до уявлень про притаманну мові структурованість. Наступним кроком у розумінні цих процесів буде уявлення про те, що саме звукова природа мови визначила лінійну організацію мовних одиниць. Отже, говорячи, ми виражаємо певне значення, застосовуючи для цього певну систему базових звукових одиниць і систему правил їх комбінування для отримання певного значення. Оскільки множина значень потенційно нескінчена, то принципово для опанування можливістю визначати значення, люди повинні мати принципово скінчену систему базових звукових одиниць і систему правил їх комбінування. Такий погляд приводить до розрізнення мови і мовлення.

Мова як система скінчена. Вона покликана встановити відповідність між універсумом значень (всіх можливих висловлень) і універсумом звучань (всіх потенційно можливих звуків мовлення). Або кажуть, що мова - система об’єктивно існуючих соціально закріплених знаків, що співвідносять понятійний зміст і типове звучання.

Мовлення є реалізація мови. Якщо мова як система скінчена, то її використання нескінчене; якщо мова — засіб спілкування, то мовлення — вид спілкування, що виробляється цим знаряддям, воно створюється застосуванням "старої" мови до нової дійсності.

Мовлення розуміють як процес спілкування (мовну діяльність). Результатом мовлення є мовні твори (усні і письмові), причому звукова субстанція первинна, а писемність — вторинна.

Якщо мова потенційна, то мовлення актуальне. Мова побудована на абстрактних аналогах матеріальних одиниць мовлення. Мовлення розгортається у часі і в просторі, мова ж відсторонена від цих параметрів. Якщо мовлення пов’язане з індивідом, то мова — з соціумом. Мовлення може співвідноситься з об’єктами дійсності і тому характеризуватися з точки зору істинності або хибності, в той же час до мови оцінка на істинність непридатна.

Варто нагадати, що відмінності мовлення і мови не заважають їм утворювати єдиний мовний феномен. Стосовно їх структури настав час дати їм більш детальну характеристику і висвітити взаємозв’язок. Загалом, мовлення лінійне. Мовлення — це послідовність слів, його характеризує об’єднання мовних одиниць в мовному потоці. У той же час організація мови ієрархічна, вона прагне до виділення слів в мовному потоці.

У загальній мовній системі виділяють рівні мови — підсистеми, що характеризуються сукупністю відносно однорідних мовних одиниць і набором правил, що визначають їх використання і групування. Звичайно виділяють такі основні рівні мови: фонемний, морфемний, лексичний (словесний) і синтаксичний (рівень пропозиції). Одиниці одного рівня з одиницями іншого рівня пов’язані тільки ієрархічними відношеннями. На одному рівні одиниці підкоряються правилам рівневої поєднуванності, тобто володіють здатністю вступати у відношення, що визначаються групуваннями зовнішньо-мовного характеру (парадигматичні відношення) або розташуванням в мовленні, аранжуванням (синтагматичні відношення).

Стосовно одиниць мови в лінгвістиці існує ряд трактувань, властивих різним науковим школам. Але виділення найбільш загальних властивостей одиниць мови, що проявляються у всіх мовах, дозволило сформулювати базу для порівняльного аналізу мов. Звичайно виділяють такі одиниці:

- матеріальні: вони мають постійну звукову оболонку (фонема, морфема, слово, речення і інші) і, в свою чергу, діляться на односторонні, неважливі, що не виражають самостійне значення (фонеми, склади), і двосторонні, що мають як звучання, так і значення, що виражають значення або що використовуються для його передачі (морфеми, слова, речення); звичайно матеріальні одиниці мови характеризуються в зіставленні інваріантів і варіантів;

- відносно-матеріальні: вони мають змінну звукову оболонку і існують у вигляді зразків, моделей або схем побудови слів, словосполучень і речень; вони володіють узагальненим конструктивним значенням, що відтворюється у всіх одиницях, які утворюються на основі однієї моделі;

- одиниці значення: вони складають смислову сторону матеріальних або відносно-матеріальних одиниць і поза цими одиницями не існують.

Одиниці мови комбінуються в мовному ланцюжку, утворюючи одиниці мовлення. У той же час фонеми і морфеми не можуть виступати як одиниці мовлення. А ось слова виступають як одиницями мови, так і одиницями мовлення. Словосполучення, крім фразеологізмів, і речення — одиниці мовлення, оскільки не відтворюються, а виробляються за певними моделями.

Комбінаторика одиниць мови регулюється граматичними правилами.

Розглянувши концепції походження мови, відношення мови і мислення, мови і суспільства, мови і мовлення, перейдемо до узагальнень.

4. Філософія мови. Зважаючи на місце мови в житті індивідуума і суспільства, не видається дивним те, що філософія завжди зверталася до її вивчення. З одного боку найважливіші конститутивні властивості мови, прояви в мові загальних властивостей навколишнього світу, загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання цікавили філософів, які разом з представниками інших наук, намагалися зрозуміти природу і характер мови. З іншого боку, методологічні проблеми мовознавства вимагали відповідної методології, яка базується на певних теоретико-пізнавальних установках. Філософія ніколи не відмовлялася від методологічної ролі по відношенню до інших наук.

Тому філософські проблеми мови звичайно поділяють на онтологічні проблеми (сюди відносять проблеми природи і характеру мови, співвідношення мови і пізнання, мови і суспільства, системи і структури мови, походження, розвитку і історії мови, етнічного і універсального в мові тощо) та проблеми принципів дослідження мови — методологічні проблеми мовознавства.

Що стосується онтологічних проблем, то вже в підходах до центральної з них — проблеми природи і характеру мови — немає єдності. Навіть найширше розуміння мови як основного засобу спілкування в єдності з усіма випадками її реалізації викликає різноманітні трактування і застереження щодо засобів її функціонування. З розвитком лінгвістики як науки, паралельним дослідженням мовного феномену методами і засобами інших наук, які до того ж самі проходили стадію самовизначення і уточнення своїх предмету і методів досліджень формувалися цілісні онтологічні конструкції мови. Найфундаментальніші з них намагалися дати відповіді на всі онтологічні питання мови і розвинути свою методологію досліджень. Інші розглядали лише окремі аспекти мови, інтегруючись в відомі концепції пояснення мовного феномену в цілому. Розглянемо найважливіші з них.

Важливе місце в лінгвістиці належить знаковій теорії побудови мови, яка розглядається як знакова система. Хоч поняття знака розроблялося вже давньогрецькими філософами, власне в лінгвістиці знакова теорія була започаткована В. фон Гумбольдтом, який універсальним принципом побудови мов вважав механізм поєднання значення і форми його вираження. Загальні принципи знакових концепцій були сформовані на основі аналізу природної мови лінгвістикою, філософією, логікою, математикою і психологією. Великий вплив на формування цих концепцій справила семіотика, яка формувалася в цей період. Існує декілька напрямків знакової теорії мови: логіко-математичний; філософський; психологічний; лінгвістичний.

Логіко-математичний напрямок полягає в розробленні особливого виду математичної логіки, здатного скласти основу граматики мови. Наприклад, Ч.С.Пірс називав її „абстрактною або чистою граматикою”. Він ввів іконічні знаки (на основі подібності означуваного і визначника), знаки-індекси (на основі суміжності означуваного і визначника), знаки-символи (на основі встановлення за домовленістю зв’язку означуваного і визначника). Для останніх схожість з

Дата добавления: 2014-01-07