Революційно-демократична

Знання.

Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології та мистецтвознавства.

Основою культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія порівняно молода наука. Становлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Джамбаттісти Віко, Йогана Гердера і Георга Гегеля. Як окрема галузь знання культурологія виникає наприкінці ХІХ ст. Поняття «культурологія» одним з перших використав німецький фізико-хімік та філософ Вільгельм Освальд (1909 р.), незалежно від нього і дещо пізніше американський антрополог Леслі Уайт (1939 р.). Саме він вперше виділив культурологію як самостійну науку у комплексі суспільних наук.

Загалом у розвитку культурологічного знання виділяють три історичних періоди:

— донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.);

— етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХVІІІ-ХІХ ст.);

— формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

Більшість культурологів виділяють в розвитку культурології кілька основних теоретичних концепцій або парадигм, на які спираються культурологічні дослідження. До основних теоретичних концепцій або парадигм належать:

1) циклічна концепція;

2)еволюціоністська;

3)антропологічна;

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж.Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство». Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях Миколи Данилевського (1882-1885), О.Шпенглера (1880-1936), Арнольда Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Люіса Моргана (1818-1881) і англійського історика Едварда Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях англійського етнографа і соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа Альфреда Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Ця концепція ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07