Міфологія красномовства

АНТИЧНАРИТОРИКА

Як і все з давнього життя, у міфології знаходив своє відроджен­ня і дар красномовства, майстерне володіння пісенно-поетичним переконувальним живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев'яти ми­стецьких муз прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам'яті Мнемосіни. Від імені Мнемосіни пізніше в ритори­ці називатиметься розділ, у якому розроблятимуться прийоми за­пам'ятовування промов у період їх підготовки до виголошення — мнемонікою. Калліопа була покровителькою духовної культури — риторики парувального слова і співу, поезії та науки. Вона вчила співати Ахілла. Скульптурним зображенням цієї богині стала краси­ва жінка з навощеною дощечкою та з паличкою (стилосом) для писання в руках. Одним з її синів — прекрасних співців — був популярний у грецькій міфології Орфей. Словесними і музични­ми чарами Орфей впливав на богів, людей, птахів, звірів, усю при­роду.

Божественним голосом чарування були наділені міфічні істо­ти — сирени-напівжінки, напівптахи. Це доньки музи трагедії бо­гині Мельпомени. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, чарівним голосом заманювали мореплавців. Ніхто не міг встояти проти цих чар У грецькій міфології був бог глузування і лихослів'я Мом², що злісно пащекував про богів і людей. Зевс вигнав його з Олімпу, і в цьому виявилося негативне ставлення до лихослів'я у грецькому суспільстві. Провісниця Зевса, богиня чуток Осса, була наділена божествен­ним голосом і мала назву «дитя золотої надії». Богиня чаклунства Геката¹, за міфами, допомагала людям у гро­мадських справах захищати себе словом.

Цей міфологічний матеріал свідчить, як побожно греки стави­лись до Слова, шанували добре слово й осуджували лихе, як ціну­вали велику силу живого слова і вірили в неї.

У Греції покровительками красномовства були три богині: бо­гиня переконання Пейто (гр. Peitho — переконання)², супутниця Афродіти і Гермеса, і дві богині Ериди (гр. Eris) — богині супере­чок³. Одна Ерида — гармонійна, тобто така, що прагне гармонії у спілкуванні, злагоді, компромісу і хоче досягти мети, істини. Дру­га Ерида — дисгармонійна, яка йде до перемоги через конфлікт і навіть смерть, тому її вважали злою, на відміну від першої Ериди. Звідти ж іде традиція розрізняти два основні види суперечок: кон­структивний, нині — це компромісний, консенсусний шлях розв'я­зання проблеми (греки називали його діалектикою) і деструктив­ний, конфліктний (у греків — агональний, аж до агонії, тобто перед­смертного стану організму), його називали еристикою, або атональ­ною еристикою. Згодом еристикою стали називати обидва види словесних спорів.

В римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки — богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйно­му вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу, і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика красою і силою живої мови пе­реконує. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

У єгипетській міфології всесильним був бог Тот, покровитель усього розумного. Він дав людям письмо і рахунок, володів часом, ввів літописання, керував «усіма мовами» і вважався язиком бога Птаха. Тот був покровителем архіваріусів, бібліотек, переписувачів книг, охоронником усього пізнання.

На зображеннях поруч з богом Тотом сидить красива жінка — богиня мудрості Сіа і бог чарівних слів Ху.

Японська міфологія має сім богів щастя, одним з яких є бог крас­номовства Бенсай-тен. Це він, за повір'ями, засобами красномов­ства продовжував життя, збагачував його, дарував мудрість, захи­щав від злих сил. Зображувався Бенсай-тен верхи на драконі чи змії, тримав у руках музичний інструмент біва.

У давньоіндійській міфології було дві богині красномовства. Донька бога любові Ками богиня слова Бач вважалася повелителькою богів, царицею богів, володаркою незліченних багатств, боги­нею мудрості. У відомому епосі «Рігведа» їй присвячено окремий гімн. Богиня священного мовлення Сарасваті була і богинею муд­рості та красномовства. її вважають винахідницею санскриту й алфавіту деванагарі, покровителькою наук і мистецтв. А ще Са­расваті вважалася богинею чистої води, великого потоку. Це свідчить, що в уявленні давніх індійців мова була близькою до води, мала бути чистою і литися, як вода, вільно, природно.

Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах усіх народів боги і герої красномовства, слова, голосу, мови і співу були напрочуд красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов'язу­вав з мовою, з її впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати і як його уявляв.

Риторика Давньої Греції

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. є. пов'яза­ний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Cофістика піддавала сумніву мож­ливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнан­ня, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступні­ший об'єкт пізнання — людину, її розум і духовну сферу, проголо­сивши вустами Протагора: «Людина — міра всіх речей: існую­чих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують».

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілку­вання (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає «громадською» людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з Цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів:

- діалектики,

- елеати,

- піфагорійці

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI — початок V ст. до н. є.) про рух і змінність світу («все тече, все змінюється»). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спря­мований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу поро­дило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм сто­совно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небес­них тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, фор­мували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, ри­торики й етики. Протагор першим сформулював правила грамати­ки й орфоепії (зрозуміло, що тодішня граматика не мала сучасного вигляду), поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири способи. Як свідчить Арістотель, Протагор розділив «роди імен... чоловічий, жіночий, середній».

На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р. до н. є. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні зма­гання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в май­стерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відо­мо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою зародження й успішного розвитку рито­рики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовува­лися в судових промовах.

Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII—V ст. до н. є. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти. Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембатеріїв). Майстром таких закличних промов був Тіртей. Легенда розпо­відає, що Спарта терпіла поразку у другій Месенській війні і попро­сила в Афін допомоги. Афіни послали Тіртея. Коли кривий шкільний учитель Тіртей ледве зійшов з колісниці, спартанці зовсім підупа­ли духом — не такої допомоги чекали. Проте як став Тіртей про­мовляти своїми піснями до спартанців, вони вщент розгромили ворога. Інша легенда також нагадує, яку роль виконувало живе слово в Давній Греції. У війні з сусідкою Мегарою Афіни втратили острів Саламін. Не змігши повернути острів, афіняни заборонили навіть згадку про нього під страхом смерті. Тоді молодий Солон [майбутній батько афінської демократії] склав елегії — 100 вишуканих віршів про острів і, прикинувшись божевільним, прочитав їх на площі пе­ред народом. Соромно стало афінянам, вони призначили Солона керівником воїнів, відбили острів, а потім відсудили в суді. Греки вірили гарним словам і любили мову. Тому охоче вивчали гарні тек­сти, декламували, захоплювалися афоризмами і цитували їх, кар­бували на камені, виголошували тріумфальні промови, вітаючи пе­реможців. Є свідчення про те, що давні греки не знали читання «про себе», а читали тільки вголос. Більшість писемних пам'яток, що Дійшли до нас, мали живомовне походження і призначення.

Однак головною передумовою розвитку риторики був демокра­тичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу). Ясно, що найбільше кривд зазнавав демос (про­столюдини). Під тиском афінського демосу архонт Драконт уклав закони (так, як це зробив Зелевк в Локриді — Центральній Греції), за цими законами стали судити і аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів «драконтові закони» (у нас — «драконові закони») став символом жорстокості. Так у Давній Греції аристократія втратила право самочинно карати чи милувати.

За часів Солона був створений суд присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави незалежно від майнового цензу (це вперше!), якому виповнилося ЗО років. Цей суд називав­ся гелією, що свідчить про те, як любовно ставилися до нього гре­ки, адже у перекладі з грецької мови це слово означає «сонячне місце зібрання». Залежно від того, якою була судова справа і на­скільки важлива, жеребкуванням обиралися судові засідателі за кількістю 201 або 401 чи 501, а для винятково складних кримі­нальних справ обиралося 1001, 1500 і навіть 2001 суддя. Такий суд неможливо було підкупити. Проте, крім цього суду, ніяких інших юридичних інституцій (прокуратури, адвокатури, слідства) не було. Позивач сам був слідчим, а відповідач — захисником. Усе це відбу­валося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Якщо немає позивача чи відповідача, його замінювали родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням вино­сився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на судців справлять промови позивача і відпо­відача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві і зростав попит на риторів-учителів красномовства та риторичні школи. Суспільство стало цінити тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою.

Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж 40 років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. На урочи­стому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопоннеській війні, Перікл виголосив таку «Надгробну промову», що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом.

Промова проста і зрозуміла: «Рік втратив весну; ті, що загинули, вони, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них і кінцем страху і початком посмертної слави; якими б добрими не були справи приватної особи, з загибеллю вітчизни вона все одно загине».

Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл по­ходив з царського роду, то Клеон за походженням — чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог (у перекладі з грець­кої означає «вождь народу») на дешевому популізмі, служив на­товпу. Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.

Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, висту­пав у ролі судового оратора.

Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Наприклад, учень Корака Лісій створив теоретич­ний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови.

Сам же Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків.

Наступним з великих сицилійських ораторів був Горгій. В Афінах Горгій відкриває школу риторики. Зви­чайно, він успадковує все те, що вже відкрили в риториці поперед­ники, бо ланцюжок оратор — учитель — учень — оратор був у риториці святим: учні пишалися вчителями, вчителі — учнями.

Саме Горгій утвердив принцип «риторика — майстер переконан­ня» і розробив ряд засобів, якими оратор може, насолоджуючи душу слухача і трошки приспавши розум («обман думки»), вести його за собою. Ці засоби згодом одержали назву горгійські (горгіанські) фігури: антитеза як поєднання протилежностей, рівночленність, або ізоколон, тобто вирівнювання синтаксичних частин (блоків, конст­рукцій) речень та співзвуччя кінцівок (гемеотелевти), яке досягаєть­ся повторами асонансіврністю»¹.

Горгій здобув славу майстра урочистої похвальної промови.

Вміння хвалити містить такі складові:

— вміння знайти в об'єкті цінність, гідну похвали (за що хвали­ти?);

— вміння зробити предмет похвали близькими для тих, кому говориш (кому хвалити?);

— вміння надати мовному вираженню приємне звучання (як похвалити?).

У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384—322 pp. до н. є.) став вершинною постаттю — її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала. Хворобливий хлопець-сирота, якого розорили нахабні опікуни, дійшовши повноліття, почав відстоювати свої права на спадкове майно, а для цього брав уроки у вже відомого оратора у спадкових справах Ісея і виграв процес. Набравшись у такий спосіб певного ораторського досвіду, Демос­фен став логографом. Проте у виступах перед великою публікою зазнав невдач. Погана дикція, нервовий тік плечей, часте дихання не подобалися слухачам. Плутарх цю історію Демосфена описав так. У розпачі після поразки, закрившись плащем, ішов Демосфен додому, його проводив вірний приятель актор Сатир. І Демосфен йому поскаржився, що віддає всі сили красномовству, але публіка шанує не його, а якихось п'яниць, що не сходять з підмостків. Са­тир попросив Демосфена прочитати щось з Евріпіда або Софокла. Демосфен виконав прохання. Цей самий текст прочитав і Сатир, але з іншим настроєм, і Демосфен зрозумів, у чому програвав. Треба думати, як подати, зіграти промову, бо самі собою вправи успіху¹ не принесуть. Демосфен облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію і змінював голос. Все життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам'ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній всі ходи міркувань, доказів і спростувань, потім шукав інший шлях, свій, виразити цю саму думку. Оскільки в Афінах навіть судовому ораторові доводилося виступати на площі перед тисячами суддів-слухачів, а Демосфен мріяв бути політич­ним оратором і виступати перед Народними зборами, де ще більше є слухачів, то він почав фізично загартовуватися, тренувати дихан­ня і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішу­вав над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до про­мови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Демосфен же доводив, що істин­ний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олі­гархії покладаються на силу рук, а не слів. Скромному і працьови­тому Демосфену було соромно, якщо на світанку хтось ставав до роботи раніше за нього.

Демосфен усе життя був пристрасним прихильником демократії і патріотом Афін. У цьому йому не було рівних, перемагав він щи­рістю і пристрастю, тому що не мав ані політичної, ані фінансової, ані військової влади. Однак добре розумівся у зовнішній політиці і свої пропозиції проводив як постанови через Народні збори і раду п'ятисот. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста.

Політичні промови Демосфена (а серед них вісім філіппік) були настільки майстерними і загальнозрозумілими, що навіть вороги оратора їх визнавали. Розповідають, що коли цар Філіпп Македон­ський прочитав третю філіппіку Демосфена, то сказав: «Якби я слухав Демосфена, я сам би подав голос за нього як за вождя в боротьбі проти мене».

Демосфен вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою — жвавість і третьою — жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена і сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запи-тань.

Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості, продовжити думку і дати свою оцінку.

Демосфен прожив активне життя. І не тільки тим, що багато виступав (збереглося 60 промов), а й тим, що і виступи, і вчинки, і самі промови були діями і давали результат.

Сократ залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику.

Про себе він казав, що вибрав роль такої людини, яка приставлена до міста, як «ґедзь до коня, великого і благородного, але такого, що облінився від ситості і потребує, щоб його підганяли»¹.

Сократ усе життя намагався переконувати громадян дбати про доброчесність. До канону добро­чесності він включав такі моральні властивості, як втриманість хоробрість, поміркованість, справедливість, благочестя.

Сократ переносив міру оцінки людських вчинків у саму людину (внутрішній голос).

Основою філософії й етики Сократа стали доброчесність і бла­го та засудження зла. Він вважав їх підґрунтям людського бут­тя. Навчання й пізнання світу через освіченість — це пошук доб­рочесності й блага. «Людей достойних і чесних — чоловіків і жінок — я зву щасливими, несправедливих і дурних — нещас­ними», — так говорить Сократ у діалозі Платона «Горгій».

Слід зазначити, що головним жанром Сократа були усні бесіди. Сок­рат нічого не писав, тому мудрість його вчення успадкувалася на­щадками через тексти діалогів його учня Платона «Протагор» і «Горгій» та «Апології Сократа». На думку Сократа, істинне крас­номовство повинне піклуватися про душу громадян, промова дос­тойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для] людей.

Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками полі­тичної полеміки (в перекладі з грецької мови — військовий, ворожий) та еристики (з грецької — сперечатися, змагатися) — супе­речки в процесі пошуку істини, спору, а точніше — такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних ду­мок і кожний відстоює свою думку. Основною ознакою еристики Сократа була іронія — прихований глум, прики­дання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбе­сідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною систе­мою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Проте робив це не злостиво, а добродушно, бо хотів не образити співбесідника, а тільки показати, що той неправильно мислить. Сократ говорив: «...я тільки шукаю разом з вами, і якщо хто, спе­речаючись зі мною, знайде правильний доказ, я перший з ним по­годжусь» («Горгій»),

Для бесід Сократа головним було дотримання логічного прин­ципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Про одну з прекрасних промов Лісія Сократ, проаналізувавши її, сказав: «Все в цій промові накидано як попало; він прагне до того, щоб його міркування пливло не з початку, а з кінця, на спині на­зад». Сократ вважав, що будь-яка промова має бути побудована, ніби жива істота, у неї повинно бути тіло з головою і ногами, до того ж тіло і кінцівки мають підходити одне до одного і відповіда­ти цілому (діалог «Федр»).

Не зрозумівши Сократа, його несправедливо присудили до смерт­ної кари за заперечення богів і розбещення молоді, чого насправді не було. Сократ не міг викручуватися, бо це був би не він, і випив чашу цикути.

Арістотель

видатний філософ, письменник, церковний і громадський діяч часів Київської Русі.

(М.Слабошпщький) Про життя його відомо нам украй мало. Ми не знаємо навіть про те, де й коли він народився, коли помер, де його могила. Отак і супроводжують це сповнене високої духовності життя численні загадки.

Знаємо ж достеменно, що спершу був він пресвітером церкви в селі Берестове біля Києва, що весь свій час віддавав святим книгам і мав тоді на одному з Дніпрових схилів печеру, куди часто приходив молитися й писати в тиші свої твори. їх написав чимало, й вони мали великий успіх у сучасників, але до наших днів дійшов тільки один із них, що називається "Слово про закон і благодать" – пристрасний монолог про самоствердження Русі, великої нації й могутньої, авторитетної в тодішньому світі держави. Він трактує прийняття християнства не просто як новий важливий історичний період у житті Русі, а як прилучення її до важливих духовних і моральних істин, до Благодаті. Його "Слово..." засвідчило, що в його особі Русь мала видатного філософа й письменника. І він належить не тільки тому часові, в який жив, а й нам, його нащадкам

Фрагмент із найвідомішої проповіді першого Київського митрополита Іларіона, виголошеної за присутності Ярослава Мудрого.

Слово про закон і благодать...Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого вчителя, того, що навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам'ятаються ще й нині. Не в худорідній, бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати й чути на всі чотири кінці землі.

Програма мовленнєвої поведінки і виховання в контексті наведених риторичних рекомендацій Василя Великого.

Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові, промов гордовитих і рішучих, але в усьому відсікай величність. Будь добрим з другом, ласкавим зі слугою, незлопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним. Не хвалися сам, змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй, та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це - ознака зарозумілості, не засуджуй за малозначуще ніби сам – суворий праведник.

"Повчання Володимира Мономаха", адресоване нащадкам.

Повчання Володимира Мономаха Перш за все не забувайте убогих, а якщо можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильнимгубити людину. Хто б то не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не ведіть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі. Коли ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не порушуйте клятви, бо загубите душу свою.

Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми. Старих шануйте, як батьків, а молодих, яко братів...

При старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду й бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.

У домі своєму не ледарюйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь на тіуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над вашим обідом. На війну вирушивши, не лінуйтесь, не сподівайтесь на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну. Сторожу самі наряджайте і вночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано. Зброю не скидайте з себе поспіхом, не оглянувшись добре. Адже буває, що через лінь людина зненацька гине.

Брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло. Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного.

Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий, чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною.

Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте...

А тепер повідаю вам, діти, як трудився я в походах і на ловах із тринадцяти років. Спершу я на Волгу пішов, лісами, крізь землю в'ятичів послав мене батько туди, до Ростова-Суздальського. І знову, вдруге, ходив я до Смоленська, а від Смоленська ходив до Володимира на Волині. Тією ж зимою послали мене брати в Берестя на пожарище, що поляки попалили, і там я правив містом утихомиреним... Потім послав мене Святослав у Польщу, ходив я дочеського лісу, і ходив у тих землях чотири місяці. Коли Святослав помер, знов я ходив у Смоленськ, а із Смоленська повернувшись, пройшов крізь половецькі війська з боєм до Переяслава і застав там батька, який повернувся з походу. А потім того ж літа ходили ми з батьком до Чернігова битися з Борисом і Олегом і перемогли їх. Знов ганялися за половцями, і гнали їх за Хорол, і обоз їхній великий взяли. А на весну посадив мене батько в Переяславі вище всіх братів. І билися ми з половцями, і ходили до Дніпра за річку Супій. І на шляху зустріли нас раптово половецькі князі, з вісьмома тисячами воїнів, і ми хотіли з ними битися, та наша зброя була відправлена вперед на возах, і ми вступили в місто Прилуки. А наступного дня пішли ми до Білої Вежі: перебили дев'ятсот половців і двох князів їхніх узяли, Осеня і Сакзя, і тільки два воїни їхні втекли. І знову, після смерті батька, на Стугні билися ми з половцями до вечора, билися біля Халепа, села над Дніпром, а потім мир уклали з їхніми князями...

Не осудіть мене, діти або хто інший, хто прочитає моє слово: не хвалю я ні себе, ні своєї сміливості, а хвалю я силу Творця і прославляю милість його за те, що він мене, грішного і слабого, стільки років охороняв од смертельної небезпеки і не лінивим мене. створив, а на всякі людські діла достойним. Прочитавши цю грамотицю, постарайтеся робити добрі діла на землі, смерті, діти, не бійтеся ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає.

Лаконічно сформулюйте чесноти, до яких закликає автор, і схарактеризуйте традиції давньоруського красномовства.

Риторика (1620p., автор невідомий, фрагменти), це перша східнослов'янська "Риторика", яка є спадкоємницею риторичних традицій античності.

Риторика єсть яже (та, что) научает пути праваго и жития полезнаго добрословия.

...Сию науку называют также сладкогласие и краснословие, поскольку она учит красиво и удобно говорить и писать.

Дата добавления: 2014-01-07