Психотехніки трансперсональної психотерапії та концепції С. Грофа

Лекція 15. Прикладні методики гуманістичної психології К. Роджерса.

План

1. Основні поняття.
2. Загальна оцінка концепції. Психотехніка в концепції К. Роджерса.

3. Психологічні та природничо-наукові джерела уявлень про людину в транс персональній психології.

4. Структура людської психіки.

5. Психотехніки у транс персональній психотерапії.

1. Наприкінці 30-х та на початку 40-х років амери­канський психолог К.Роджерс (1902-1987) опублікував низку праць, у яких розвивався принципово новий, недирективний підхід до консультування та психоте­рапії. Вже до кінця 40-х років К.Роджерс дав йому назву «центрований на клієнті». Відтоді за півстоліття це гуманістичне відмежування екзистенційної течії от­римало широкий розвиток на Заході, а після приїзду К. Роджерса до Москви (у 1986 р.) – і серед радянсь­ких психологів.

Підкреслюючи протилежність своєї концепції класичному психоаналізові З.Фрейда й конструктивність людської природи, до якої закладено прагнення зростання, розвитку, К.Роджерс у центр своєї психотерапевтичної практики поставив осо­бистість клієнта як таку, відмежувавшись од усякої медичної термінології на зразок «психотик», «невро­тик» тощо. К. Роджерс також одмежувався від тра­диційних психотехнік на зразок «інтерпретація», «су­гестія», «навчання» та «діагностика», стверджуючи, що такий підхід орієнтований на самого консультанта, а не на його клієнта.

Позиція К. Роджерса з самісінького початку була заявлена ним як дослідницька, з основною гіпотезою про те, що стосунки між психологом та клієнтом – це стосунки, у яких виявляється та виражається глибока повага до людини, віра в її правомочність та здібності – це є каталізатором, умовою позитивних особистісних змін. З цієї вихідної позиції, що виникла, до речі, під впливом ідей О. Ранка та К. Левіна й отримала розвиток завдяки ідеям А. Маслоу, зростають і основні поняття кон­цепції К. Роджерса. Поняття ці стосуються в основно­му процесу консультування та психотерапії.

Емпатія – поняття, що найповніше передається за допо­могою «основних слів Я-Ти» М. Бубера, тобто це таке ставлення психолога до клієнта, коли клієнт сприй­мається й трактується не об'єктно, не через призму інструментальних концепцій, а безпосередньо через позитивне особисте ставлення і прийняття феномено­логічного світу клієнта.

Турбота – добре відомий традиційний термін екзис­тенціалізму, який у концепції К. Роджерса має яскра­вий відтінок безумовного прийняття клієнта таким, яким той є, причому – саме співчутливого прийняття з відчутною готовністю відгукнутися на актуальний стан і з перспективою бачення особистісного по­тенціалу клієнта:

Конгруентність – поняття, яке в концепції К. Роджерса відображає такі суттєві ознаки поведінки консультанта (психотерапевта): відповідність між почуттями та змістом висловлювань; безпосередність поведінки; невідмежованість інструментальністю концепцій або статусними іграми («фасадом» у термінології К. Род­жерса); щирість та перебування таким, яким той є.

Психологічний клімат – одне з ключових понять у кон­цепції, оскільки воно концентрує в собі терапевтичне ставлення, професійні (вони ж особистісні) вміння та властивості й розглядається як головна умова пози­тивного зростання (змін) особи у психотерапії. У підході К. Роджерса поняття «психологічний клімат» не є, однак, самодостатнім, у рівній мірі «психологічний клімат» і не однозначне поняття, оскільки не означає «добра атмосфера». Для К. Роджерса «психологічний клімат» містить усю гаму переживань від найхворобливіших до найпіднесеніших, справжній прояв яких створює лише можливістьдля особистісного зростан­ня. Можна сказати, що «психологічний клімат» для К. Роджерса – дериват екзистенційного «принципу подієвості». За словами самого К. Роджерса, психо­логічний клімат – не панацея й не все вирішує, проте його можна застосувати до всіх.

«Самість» (self) – центральне поняття в концепції. «Самість» для К. Роджерса є цілісність, що містить у собі тілесний (сенсорний, вісцеральний), тобто на рівні організму, та символічний, духовний досвід, тобто на рівні свідомості. За К. Роджерсом, коли всі пережи­вання асимілюються стосовно «self» і стають частиною її структури, тоді з'являється тенденція до зменшення того, що можна назвати «самосвідомістю». Поведінка стає спонтанною, вираження стосунків менше охо­роняється, адже «самість може сприйняти ці стосунки як частину себе». Таким чином, «самість» – це система внутрішніх відносин, феноменологічно пов'язана із зовнішнім світом та яв­лена людині у її «Я». К. Роджерсові належить розвиток ідеї А. Адлера про відмінність «Я – ідеального» та «Я – реального». Я – активне, таке, що саморозвивається, завжди в русі, з тим або іншим баченням себе (Я – концепція). Саме «Я» – інстанція, з якою має справу психотерапія. Згідно з К. Роджерсом, «Я» у психоте­рапії знаходить своє alter ego в особі психолога-пси­хотерапевта.

2. Нині концепція К. Род­жерса є якщо не найпопулярнішою, то, в усякому разі, однією з найвідоміших у вітчизняній консультативній психології. І справді, вона не лише вигідна клієнтові й консультантові, але й володіє потужним психотерапевтичним потенціалом. Роджеріанський підхід знай­шов широке застосування у розв'язанні конфліктів, у роботі з підлітками, у психіатричній клініці та у школі. Однак у концепції є й свої обмеження, які були відомі і її творцеві. Так, існує небезпека надання психо­логічної допомоги клієнтові без забезпечення умов та процесу його особистісного зростання, тобто виник­нення ейфорії, що не має реальних підстав. Відомо, що для психолога існує небезпека надмірної іден­тифікації з особою та переживаннями клієнта. Крім того, лишається нерозв'язаним питання про три­валість психотерапевтичного ефекту й про те, які про­блеми може створювати для клієнта перехід од пси­хотерапевтичних відносин до реалій повсякденного життя. Разом із тим, широкий діапазон застосування концепції, постановка К. Роджерсом проблеми відби­рання й підготовки осіб, придатних для психо­логічного консультування й психотерапії, відкритість концепції для інших напрямків – все це, як і широка популяризаторська діяльність прихильників підходу й самого К. Роджерса, знайшло визнання й повагу до принципово нового ставлення до людини, розробле­ного в терапії, центрованій на клієнті.

Окрім трьох основних компонентів роджеріанської психотехніки (конгруентності, емпатичного слухання й турботи), у працях засновника напрямку вирізняються сім етапів консультативного процесу, знання й повноцінне використання яких також можна віднести до методич­ного боку підходу: 1) заблокованість внутрішньої комунікації (відсутнє Я-повідомлення або повідомлен­ня особистісних смислів, заперечується наявність про­блем, відсутнє бажання до змін); 2) стадія самовира­ження (коли клієнт починає в атмосфері прийняття відкривати свої почуття, проблеми з усіма своїми об­меженнями та наслідками). На третій та четвертій стадіях відбувається розвиток процесу саморозкриття й сприйняття себе клієнтом в усій своїй складності, суперечливості, обмеженості й незавершеності. На на­ступній, п'ятій стадії відбувається процес ставлення до свого феноменологічного світу як до свого,тобто долається відчуженість від свого «Я» і, як наслідок, зростає потреба бути собою.

Шоста стадія, під час якої розвивається конгру­ентність, самоприйняття й відповідальність, встанов­люється вільна внутрішня комунікація, поведінка й самовідчуття «Я» стають органічними, спонтанними. Відбувається інтегрування усього особистісного дос­віду в одне ціле. На сьомій стадії, стадії особистісних змін, стадії відкритості себе та світу, психолог уже стає непотрібним, адже досягнуто головної мети пси­хотерапевтичної роботи – стану конгруентності із собою та світом, відкритості для нового досвіду та реалістичного балансу між «Я-реальним» та «Я-ідеальним».

Однією з важливих особливостей теорії Роджерса є феноменологічний і холістичний підходи.

Відповідно до першого, основою особистості виступає психологічна реальність, тобто суб'єктивний досвід,відповідно якому інтерпретується дійсність. Згідно з другим, людина являє собою інтегроване ціле, а не окрему частину його особистості.

Теорія Роджерса складається з сприйняття себе і своїх взаємин з іншими людьми, а також з цінностей "Я". Я - концепція включає не тільки сприйняття себе реального, але й уявлення про себе,тобто якою людина хотіла бути (Я-ідеальне). Незважаючи на те, що "Я" людини постійно змінюється в результаті досвіду, воно завжди зберігає якості цілісного гештальта, тобто уявлення про себе самого залишається відносно постійним.

У тенденції самоактуалізації дуже важливою потребою є потреба людини в позитивній увазі, як з боку інших людей, так і з боку себе самого. Потреба в позитивній увазі інших людей робить людину схильним до впливу соціального схвалення і несхвалення. Потреба в позитивному відношенні до себе задовольняється, якщо людина знаходить свій досвід і поведінку відповідну своєї Я-концепції.

У розвитку особистості, відповідно до теорії Роджерса, значимим є ставлення до людини значущих людей, насамперед батьків. Якщо дитина отримує від значущих повне прийняття та повагу (безумовну позитивну увагу), тоді його Я-концепція відповідає всім потенційним можливостям. Але якщо дитина потрапляє у ситуацію з прийняттям одних і відхиленням інших форм поведінки, якщо позитивна увага пред'являється з умовою, наприклад: "Я буду тебе любити, якщо ти будеш хорошим" (обумовлене позитивне увагу), тоді його Я - концепція буде не цілком відповідати потенційним можливостям, а визначатися соціумом. Дитина буде виробляти оціночні поняття про те, які з його дій і вчинків гідні поваги і прийняття, а які ні (умови цінності). У ситуації, коли поведінка людини оцінюється як недостойна, виникає тривога, яка призводить до захисного витіснення зі свідомості чи створення невідповідності між реальним поведінкою і ідеальними зразками.

Залежно від того, яку позитивну увагу відчуває людина протягом життя, формується той чи інший тип особистості по Роджерсу, існує два протилежних типу: "повноцінно функціонуюча особистість" і "непристосована особистість".

Перший тип є ідеальним людиною, що одержала безумовну позитивну увагу. Його характеризує відкритість до переживання (емоційна глибина і рефлексивність), екзистенційний образ життя (гнучкість, адаптованість, спонтанність, індуктивне мислення), інтуїтивний спосіб життя, впевненість у собі, довіра, емпірична свобода (суб'єктивне відчуття свободи та волі) і креативність (схильність до створення нових і ефективних ідей і речей).

Другий тип відповідає людині,яка отримала умовну позитивну увагу. Він має умови цінності, його Я - концепція не відповідає потенційним можливостям, її поведінка обтяжується захисними механізмами. Він живе згідно заздалегідь створеним планом, а не екзистенційно, ігнорує свій організм, а не довіряє йому, відчуває себе скоріше керованим, ніж вільним, швидше пересічним і конформним, ніж творчим.

З порушеннями Я - концепції пов'язані основні форми психопатології особистості. Так, якщо переживання людини не узгоджуються з його Я - концепцією, він відчуває тривогу, яка не повністю усувається його психологічним захистом, і відбувається розвиток неврозу. При сильній невідповідність між "Я" і переживаннями захист може виявитися неефективним і Я - концепція руйнується. У цьому випадку спостерігаються порушення. Для психологічної допомоги при різних особистісних порушеннях Роджерс розробив метод психотерапії, відомий під назвами "недирективна терапія" і "терапія, центрована на людині", в якій ключовим чинником конструктивної зміни особистості є взаємовідносини між терапевтом і клієнтом.

3. Психологічні та природничо-наукові джерела уявлень про людину. Виникнення й становлення цього, четвертого, на­прямку в сучасній психології та психотерапії заслуго­вує на деякі попередні зауваження. Стосовний хроно­логічно шістдесятих років XX століття, даний напрямок є найяскравішою ілюстрацією взаємозалежностей у розвитку психології як від соціально-економічної, так і від культурної, наукової та політичної ситуації вцілому. Справді, не можна не звернути увагу на виз­начені просторово-часові координати виникнення того чи іншого напрямку у психології та психотерапії, зумовлені як науковими, так і явно позанауковими (філософськими, соціокультурними, економічними тощо) передумовами. Кінець XIX – початок XX століття – Європа – психоаналіз. Початок XX століття – США та Росія – біхевіоризм. Тридцяті – п'ятдесяті роки – Європа та США – формування гуманістичної пара­дигми та когнітивної психології.

Особливе ж місце та роль у подальшому розвитку сучасної теорії та практики психологічної допомоги посідають 60-і роки, коли в центр нових потужних течій стали Сполучені Штати Америки, де після другої світової війни було накопичено величезний еко­номічний та науковий потенціал, у той час як Європа відбудовувалася після двох катастрофічних світових воєн.

У загальному й цілому 60-і роки XX століття за­слуговують хоча б короткої згадки про себе як прин­ципово нова епоха в житті людства, епоха, яка найбезпосереднішим чином змінила і світ людей на планеті Земля, й уявлення людей про світ. Нагадаймо найбільш вражаючі події епохи шістдесятих. Серед них – вихід людини за межі стратосфери, у космічний простір та висадження перших в історії людства кос­монавтів на Місяці; створення глобальної мережі TV-комунікацій, що перетворили земну кулю, за висловом канадського соціолога Маклюена, на «світове село»; створення комп'ютерних мереж, які принципово змінили керованість як технологічними, так і соціаль­ними процесами; відкриття та експериментальні дослідження цілого класу спеціальних речовин, що змінюють природну діяльність мозку; досягнення іму­нології, які дозволили вперше здійснити трансплан­тацію людських органів; формування принципово нової, метанаукової рефлексії (праці Т. Куна, К. Поппера, П. Фейєрабенда), що трансформували не лише розуміння науки, а й бачення законів її становлення та розвитку.

Шістдесяті роки XX століття стали своєрідним во­доділом, який позначив перехід до іншого способу існування людської цивілізації. Головна його особливість – існування не за рахунок ресурсовидобувних галузей, а за рахунок наукомістких високих техно­логій.

У ці ж роки й заявив про себе напрямок, що піз­ніше отримав назву трансперсональної психології.

За зізнанням одного з найвидніших представників трансперсональної парадигми Станіслава Грофа (нар. 1931 p.), хоча трансперсональ­на психологія сформувалася як самостійна дисципліна лише наприкінці 60-х років, трансперсональні тен­денції у психології існували вже кілька десятиліть. Найвидатнішими предтечами цього напрямку були К. Г. Юнг, Р. Ассаджіолі та А. Маслоу. В узагальненій характеристиці згаданих авторів вка­жемо на деякі їх поняття й положення, істотні для даного напрямку, а також відзначимо ряд ідей Роберто Ассаджіолі, які послугували в рамках його концепції «психосинтезу», висунутої ще 1927 року, однією із складових «четвертої сили».

По-перше, це юнгівське поняття «архетип», тобто міфопороджуюча сукупність символів. По-друге, це «колективне безсвідоме», тобто узагальнені міфологеми, котрі відображають історичний і соціокультурний досвід людства, і «особисте» позасвідоме, тобто інди­відуальну символіку сновидінь. По-третє, це проведе­на червоною ниткою через численні твори К. Юнга ідея про глибинний, певною мірою навіть міфічний зв'язок між явищами, який К.Юнг називав «головним законом життя», а С. Гроф – «акаузальним принципом синхронності», який позначав деяку глибинну єдність світу («усе в усьому»). По-четверте, вперше після Е. Гуссерля чітко визначена у К. Юнга ідея про те, що «психічний фактор настільки ж ре­альний, як бактеріальна ін'єкція».

І, мабуть, одне з найважливіших положень – праг­нення до індивідуації, як одне з головних прагнень «его» до злиття із «самістю», а останньої – до вільного прилучення до життя світу, Всесвіту.

Що стосується А. Маслоу, то його ідеї про самореалізацію, про відмінності «мотивації дефіцитної» та «мотивації буття», про пізнання розвитку, про піз­нання шляхом пікових переживань як засобу «гостро­го переживання своєї тотожності», як і положення про здорову психіку, психіку, здатну «трансцендуватися у навколишній світ» – ці ідеї також увійшли до золотого фонду трансперсональної психології. Однак цей перелік був би не повний, коли б ми не зупинилися на короткому описанні внеску Р. Ассаджіолі. Своєрідність цього внеску полягає в тому, що за своєю поняттєвою ос­новою концепція Р. Ассаджіолі, за його зізнанням, майже цілком компілятивна (ідея «субособистостей» – запозичена в У.Джеймса, ідея зростання, розвитку є загальною для багатьох напрямків та концепцій, по­няття «цінності» та «смислу», як і «вибору» та «відпові­дальності» – належать екзистенційній філософії).

Специфіка полягає от у чому: 1) Наголос робиться на волі, складові якої – довільність, мотивація, рішення, підтвердження, наполегливість та виконання – відстежуються спеціально. 2) Акцентується досвід про­живання та переживання ситуацій та станів, які не лише викликаються у пам'яті, а й стимулюються в психотехніці. 3) Особлива увага приділяється не про­блемі самотності, а навпаки – методам співпраці, взаємодії, гармоніійної інтеграції людей, що складають «єдине людство». 4) Мета психосин­тезу – реконструкція особи навколо певного нового центру з використанням усього апарату сучасної психотерапії (символізм, психотехніки). 5) Одна з найголовніших ідей психосинтезу – що ми знаходимося у залежності від усього, з чим іден­тифікована наша самість. Ми можемо взяти гору та підпорядкувати все, з чим ми розототожнимося. Однак, як прийнято говорити, пафос концепції полягає скоріше у її строго практичній, психотехнічній спрямованості, що дозволяє використовувати багатоманітні техніки для досягнення надза­вдання – досягнення нової цілісності.

Розвиваючи ідеї О. Ранка та В. Райха про значення психосексуальної розрядки, використовуючи методики Л. Орра та С. Рей, збагачені релігійними традиціями Сходу й науковими дослідженнями таких вчених, як Г. Бейтсон, С. Гроф, Дж. Кемпбел, Ст. Кріппнер, М. Мерфі, К. Прібрам, та інші поняття, уявлення та ідеї транс­персональної психології пропонують вихід за межі особистісного «его», формування принципово інших – всесвітніх та вселенських, поза (або все) часових трансособистісних ідентифікацій.

Концептуальні постулати, покладені в основу трансперсональної психології, узагальнені С. Грофом таким чином.

Насамперед це відмова від уявлень класичної науки, подолання механістичної, висхідної до Ньютона та Декарта, картини світу. «Ньютонівська механіка, – пише С. Гроф, – може тлумачитися як спеціальний випадок ейнштейнівської теорії відносності, і для неї можна запропонувати певне пояснення у динаміці її застосовності». Далі – визнання принципової значущості будь-якої ідеї або системи мислення як потенційно евристичної. «Немає такої ідеї або системи мислення, нехай найдавнішої та найабсурднішої, яка б не була здатна до поліпшення на­шої свідомості». Свідомість постулюється як єдина реальність, що складає первинний та нередукований атрибут існування.

Трансперсональна психологія не лише відкидає уяв­лення про людину виключно як про біологічну ма­шину, а й, у відповідності з принципом додатковості («копенгагенська інтерпретація»), виходить із того, що «вона (людина – А.Б.) є водночас і матеріальний об'єкт..., і широке поле свідомості». Розуміння свідомості як гранично базисного атрибута й способу існування світу співвідноситься С. Грофом з розумінням подвійності (корпускулярної та хвильо­вої) природи світла. Тому зокрема принципи й техніка голографії, тобто фотографії, основаної на розділенні хвильових та фазових властивостей світла, є, згідно з С. Грофом, «прегарною моделлю» станів свідомості та відповідних їм феноменів.

4. Структура людської психіки. Вуявленнях транс-персональної психології, як видно із самого наймену­вання, закладено принципово інше, неперсоналістичне розуміння психіки. Основні складові цього розуміння містять у собі: глобальну категорію «свідомість», що охоплює всю реальність Всесвіту, систе­ми конденсованого досвіду (СКД), динамічні смислові згущення, що несуть у собі різноманітну інформацію, стосовну життя організму як такого, включаючи «па­м'ять» про його народження, загибель та відродження, а також широку галузь неусвідомлюваного, що йменується у С. Грофа «трансперсональною галуззю», під якою мається на увазі реальний та віртуальний досвід переживання незвичайних станів. СКД містить у собі й добіографічні, перинатальні, тобто пов'язані з на­родженням, переживання. Говорячи про рівні перинатальних переживань, С. Гроф вирізняє чотири типові патерни, що їх він назвав «базовими перинатальними матрицями» (БПМ).

Гроф розділив появу людини на світ на чотири етапи, на кожному з яких можуть виникнути особливі проблеми. їх невдале розв'язання викли­кає важкі травми психіки, які закріплюються в підсвідомості у вигляді матриць і впливають на подальше життя. Ці матриці зумовлюють певний стереотип поведінки.

Біологічна основа першої перинатальной матриці – досвід початкової симбіотичної єдності плоду з материнським організ­мом під час внутрішньоматкового існування. Ми вже говорили про тісний взаємозв'язок і взаємовплив організму і психіки матері і плоду. У період життя в матці умови для дитини майже ідеальні, однак деякі фізичні, хімічні, біологічні і психологічні фактори здатні серйозно їх ускладнити. Особливо несприятли­вою ситуація може стати на останніх стадіях вагітності через посилення механічного здавлювання чи функціональної недо­статності плаценти і тим більше через негативні переживання матері або її недоброзичливе ставлення до дитини. Усе це неми­нуче відіб'ється на психічному розвитку малюка.

Друга перинатальна матриця стосується самого початку біо­логічного народження, його першої клінічної стадії. Тут поча­ткова рівновага внутрішньоматкового існування порушується. Спочатку хімічними сигналами, які викликають відчуття на­ростаючої тривоги і смертельної небезпеки, а потім м'язовими скороченнями. Плід періодично стискується матковими спаз­мами, а пологовий канал ще закритий – виходу немає. Досвід відсутності виходу, на думку Грофа, є найсильнішим вражен­ням першої клінічної стадії пологів. Він включає почуття «спійманості», переживання надзвичайних психічних і тілесних мук, а сама ситуація, як правило, уявляється нестерпною, нескінченною, безнадійною. Якщо психіка перебуває під впли­вом другої матриці, індивід у своєму існуванні вибірково «слі­пий» до всього позитивного в навколишньому світі. Він часто несвідомо переживає відчуття самотності, безпорадності, безнадійності, власної неповноцінності, екзистенційного розпа­чу, почуття провини.

Третя перинатальна матриця стосується другої клінічної стадії біологічних пологів. На цій стадії скорочення матки ще тривають, але, на відміну від попередньої стадії, шийка матки тепер розкрита і це дозволяє плоду поступово просуватися пологовим каналом. Просування супроводжується дуже сильним стисненням і задухою. Проте ситуація вже не здається безна­дійною. Індивід відчуває, що страждання мають певну спрямо­ваність і ціль, і веде запеклу боротьбу за виживання. Динаміка третьої матриці, додає життю лінійної траєкторії, спрямовує на досягнення майбутніх цілей. Психіка, травмована на другій стадії пологів, визначається пам'яттю болісної боротьби в родовому каналі, тому людина ніколи не відчуває повного задоволення від сьогодення, не здатна чи недостатньо здатна радіти тому, що є. Важливо підкреслити, що така позиція не залежить від зовні­шніх умов. Людина, відчуває незадоволеність своїми здібностями, забезпеченням, положенням у суспільстві і т.д. – незалеж­но від того, які вони насправді. Вона весь час прагне до чогось відмінного від дійсної ситуації. У цих рамках свідомості інші люди видаються суперниками, а природа здається чимось воро­жим, тим, що треба завойовувати й контролювати, – адже боро­тьба за життя в пологовому каналі йшла з материнським орга­нізмом, – джерелом життя й любові.

Четверта перинатальна матриця за змістом пов'язана з тре­тьою клінічною стадією пологів, з безпосередньою появою на світ. У цій останній стадії болісний процес боротьби за наро­дження підходить до кінця, просування пологовим каналом до­сягає кульмінації і за піком болю, напруження приходить рап­тове полегшення й релаксація. Після відсікання пуповини при­пиняється тілесний зв'язок з матір'ю, і дитина вступає в нове існування як анатомічно незалежний індивід.

Усі акушерські прийоми (використання анестезії, ручна чи інструментальна родопоміч та ін.) також.накладають відбиток на психіку дитини. Крім того, величезне значення для подаль­шого психічного розвитку має перший післяпологовий досвід (на цьому зупинимося нижче). Позбутися травм, отриманих при народженні,, можна тільки в терапевтичній ситуації, що дозво­ляє ніби пережити її знову.

Трансперсональні переживання. Поняття відображає пере­живання, що виходять далеко за межі індивідуального існування: зв'язок людини із Всесвітом (на макро- та мікрорівні); переживання різноманітних рівнів свідо­мості (від внутріклітинного до надсвідомості); трансцендування звичайних часових та просторових ви­мірів; досвід зустрічей з надлюдськими духовними сутностями тощо. С. Гроф розробив детальну картографію позасвідомого, де знайшли своє місце як соціокультурні, релігійні, так і містичні та паранормальні феномени, що складають специфіку такого багатомірного, динамічного, голографічного за приро­дою утворення, якою уявляється цьому вченому та його однодумцям психея.

5. Психотехніки у транс персональній психотерапії. Основне призначення психотехнік, застосовуваних у трансперсональній психотерапії, полягає в активації позасвідомого й забезпеченні емоційного відреагу­вання (мовою С. Грофа, – «розблокування енергії», що стримується емоційними та психосоматичними симп­томами). На відміну від дуже складних раціоналізацій на захист розширених меж розуміння й прийняття психічної норми, техніки у трансперсональній терапії надзвичайно прості.

Ребефінг (від англ. Rebirthing – “відродження”, “духовне Воскресіння”) − система зв'язаного, безперервного дихання, спрямована на зняття стресів, насамперед найсильнішого − родового, який ми всі відчуваємо в момент появи на світ. Техніка ребефінгу була створена Л. Орром 1974−1975 рр.

Ребефінг можна поділити на такі смислові технологічні блоки.

І. Вивільнення дихання, вивільнення енергії.

ІІ. Опрацювання п'яти “великих проблем”:

− родова травма, негативна інформація і негативні переживання, пов'язані з народженням людини;

− несхвалення батьків − людина створює негативні думки про себе, якщо батьки говорили про неї щось несхвальне;

− специфічні негативні ідеї. Їхня суть зводиться до негативних ідей про життя, наприклад, «Життя приносить мені шкоду», «Люди будуть робити мені боляче, якщо я буду робити те, що хочу», «Життя погане» тощо;

− неусвідомлене прагнення до смерті (Танатос). Це негативна ідея, яка створюється стражданням, думками про хвороби, старість, смерть;

− минулі життя (інкарнації).

Холотропне дихання С. Гроф вивів на рівень наукового розгляду: рівні до народження − перинатального досвіду, вивчення рівнів до зачаття − трансіндивідуальні й архетипічні переживання, які С. Гроф назвав "трансперсональним" рівнем, впритул наблизившись при цьому до релігійного і містичного досвіду. Маючи 30-річний досвід роботи зі зміненими станами свідомості і понад 20 років роботи з диханням у різних групах людей (як пацієнтів клініки, так і "волонтерів"), С. Гроф створив досить струнку, прийняту в багатьох наукових колах картографію несвідомого й ефективну практичну модель [5].

У своїх працях С. Гроф вказує, що переживання трансперсонального досвіду і деяких пластів перинатального досвіду можливе на просунутих стадіях дихальних сесій. Крім того, новачкам такий досвід не завжди рекомендується, через складність його усвідомлення і завершення для подальшої самореалізації. Цей досвід має багато паралелей зі складними містичними й релігійними переживаннями, а також дає, на перший погляд, симптоматику, схожу з деякими формами психозу і шизофренії. Такий досвід складний, багатомірний і парадоксальний, його можна трактувати неоднозначно, тому й переживання цього досвіду новачкові небажане.

С. Гроф вказував, що через деякий час після початку дихання (у різних людей ця тривалість різна) з'являються сильні емоційні переживання та стереотипні паттерни м'язового захисту. Тут він користується спостереженнями і теорією В. Райха, використовуючи райхіанівське поняття "м'язовий панцир". Гроф також посилався на Райха, де говорить, що подібні тілесні захисти обмежують дихання. Для того, щоб явно вивільнити матеріал несвідомого і надсвідомого, потрібно використовувати автономну функцію організму людини − дихання, але при цьому чинити на неї вольовий вплив − зробити подих частим і глибшим з повною концентрацією й усвідомленням внутрішнього процесу. При цьому специфічна процедура дихання менш значуща порівняно з концентрацією й усвідомленням процесу, а подальший характер і напрям такої практичної роботи залежать від індивідуальних особливостей людини.

Серед тих нечисленних описів початкових емоційних і фізичних переживань С. Гроф також вказує на "гіпервентиляційний синдром", зокрема, на найобговорюваніший і найсуперечливіший симптом цього синдрому − "карпопедальний спазм", який згадується і як тетанія. С Гроф вказував, що на підставі дихальних сеансів сотень людей традиційне розуміння цього спазму неправильно, − характер їхніх подібних переживань помітно відрізняється від "карпопедального спазму" тим, що ці напруги в різних частинах тіла при тривалій гіпервентиляції (1,5−2,5 години і більше) прогресивно наростають, приводять до критичної кульмінації і закінчуються глибокою релаксацією. Причому, паттерни розподілу цих напруг (кисті, стопи, шия, плечі, поперек, а також тиск у голові та в межах очей, здавлювання горла і живота, стиснення щелеп, тіснота в грудях, потіння, слиновиділення або сухість у роті та ін.) можуть помітно відрізнятись у різних людей. "Не будучи простими фізичними реакціями на гіпервентиляцію, вони являють собою складні психосоматичні структури, залежні від індивідуальних особливостей, і мають, зазвичай, специфічний психологічний зміст, характерний для даної людини". Це можуть бути як звичні напруги, наприклад, пов'язані з професійною сферою діяльності, так і досить старі проблеми і травми, а також проблеми перинатального характеру. Залишити ці проблеми в тілі означає, за Грофом, не завершити гештальт. Те ж належить і до емоційних переживань − гнів і агресія, неспокій, смуток і депресія, почуття невдачі і приниженості, провини, знищенності і т.п. З цієї точки зору, проблеми гіпервентиляції у хворих можна розглядати як спроби самолікування, а значить і спонтанну гіпервентиляцію потрібно всіляко підтримувати, але не придушувати. У повторюваних дихальних сеансах загальна кількість м'язових напруг і драматичних емоцій помітно знижується. Це може статися як за один довгий сеанс, так і за декілька дихальних занять. "Усе, що відбувається в цьому процесі, можна інтерпретувати як прагнення організму відреагувати на зміну біохімічної ситуації, прийнявши на поверхню в досить стереотипній формі різні застарілі, глибоко заховані напруг і звільнення від них за допомогою периферичної розрядки". Далі наводяться два способи цієї розрядки.

Перший спосіб реагування подібний до течії істерії (описаної, зокрема, у працях Фрейда). Це активні рухи кінцівками і всім тілом, скрикування, маніпуляції з диханням, блювотні позиви та ін., які закінчуються катарсисом. Тут потрібно спонукати дихаючого повністю підкоритися всім виникаючим емоціям, відчуттям і проявам фізичних енергій, так, щоб виявити свій відповідний спосіб вираження цих різних енергій через звуки, рухи, гримаси, пози та ін. Цей спосіб застосовують, зокрема, при лікуванні травматичних і емоційних неврозів. Перший спосіб можна назвати ізометричним. Він аналогічний до спортивних тренувань з підняття ваги, де м'язи постійно змінюють довжину. Другий спосіб ізотонічний і він подібний до боксу, де м'язи підтримуються в постійному тонусі. Вказується, що другий спосіб новіший і ефективніший у психотерапії. У цьому випадку дихаючий підтримує тривалу напругу м’язів за допомогою тривалої гіпервентиляції. Напруга експоненціально зростає, досягає якогось максимуму, затримується на якийсь час, а тоді падає, приводячи до тілесного розслаблення. На кінцевих стадіях такого процесу, якщо процес все-таки не має розрядки, доречна спеціально розроблена робота з тілом, але, як знову вказується: позитивний терапевтичний результат сеансу обернено пропорційний кількості вторгнення ззовні, де найякісніший холотропний процес, − це процес без активного втручання помічника. Поява будь-якого симптому в таких процесах повинна розглядатися як початок одужання, але не як початок хвороби, − це вихід заблокованої енергії і гранично сконцентрованого досвіду.

Показаннями для ефективної роботи зі зміненими станами свідомості є: психічні розлади; неврози і невротичні реакції; психопатії; особистісний і професійний стрес; внутрішньосімейні конфлікти; проблеми подружньої адаптації; функціональні сексуальні порушення, проблеми самовираження, самоповаги; залежності від нікотину, алкоголю, наркотиків; гострий хронічний біль, порушення харчування: анорексія, булімія, надлишкова вага; тривожність, страхи, нав’язливості; розлади сну; депресивні та близькі до них порушення; психологічна підтримка і специфічна корекція хворих з окремими видами психічних розладів; психологічна робота з дітьми: енурез, проблеми з навчанням, самоствердження, проблеми сімейних стосунків, підготовка до іспитів, агресивність, страхи, девіантна і деліквентна поведінка; психосоматичні розлади: у галузі пульмонології й отоларінгології (астма, алергія, риніти, втрата смаку і нюху); гастроентерології (хронічні гастрити, колити, захворювання гастродуоденальної зони); кардіології (судинні порушення, психогенні порушення серцевого ритму, артеріальна гіпертензія, постінфарктна психотерапевтична реабілітація); неврології (функціональний головний біль, зокрема, мігрені, тики, лицьові парези та паралічі); гінекології (важка вагітність, нудота, блювота, психологічна підтримка пологів, деякі види безпліддя, кровотечі); хірургії (передопераційна підготовка і підтримка хворих після операції); дерматології (алергії, псоріази, дерматози, дерматити); допомога термінальним хворим: зняття болю, психологічна підтримка, зниження вторинних ефектів лікування, надання допомоги хворим на СНІД, продовження і підвищення якості життя.

До абсолютних протипоказань для роботи зі зміненими станами свідомості є інтоксикації, висока температура, усі випадки порушення свідомості й інтелекту.

Отже, холодинаміка, тілесноорієнтована психотерапія, дихальні техніки (ребефінг, холотропне дихання) – це сучасні психотехніки інтегративної та трансперсональної психології, які застосовують при роботі із психосоматичними захворюваннями, а також сприяють розширенню світоглядної платформи людини, гармонізують людину, позитивно трансформують її свідомість як цілісну модель, охоплюючи всі рівні її структурної організації. Ці психотехніки дають можливість здійснювати роботу зі своєю свідомістю, трансформуючи себе, навколишніх людей, фізичну реальність, вибудовувати чіткі непохитні стратегії на досягнення поставлених цілей.

Розглянуті в цій статті психотехніки є перспективними для дослідження в різних сферах життя нашого суспільства та, за результатами вже проведених досліджень, в інших країнах, можуть бути ефективно запроваджені в Україні у сферах освіти, медицини, державних органах влади, бізнесі тощо.

Література

1. Ахмедов Т.И. Практичкская психотерапія: внушение, гипноз, медитація / Т.И. Ахмедов. – М.: Изд. Торсинг, 2005. – 447 с.

2. Вульф В.В. Холодинамика. Вся сила в действии / В.В. Вульф. – М.: ‒ Ассоциация Холодинамики, 1995. – 193 с.

3. Гроф С., Уилбер К., Веховски А., Тарт Ч. Практика холотропного дыхания. Трансперсональная психотерапія / С. Гроф, К. Уилбер, А. Веховски, Ч. Тарт. ‒ М., 2000. ‒ 212 с.

4. Психологическая энциклопедия. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://mirslovarei.com

5. Сергеева Л.С. Телесно-ориентированная психотерапія: хрестоматія / Л.С. Сергеева. – СПб.: ООО “ИПК БИОНТ”, 2000. – 292 с.

Дата добавления: 2014-01-07