Джерела права середньовічної Англії

Кажуть, що англійське право у багатьох відносинах виражає дух англійського народу, і в цьому немає сумніву. Прагнення створити послідовну й гармонічну правову систему, відігравало важливу роль у розвитку англійського права. Англійська правова система наділена однією особливістю, яка відрізняє її майже від усіх правових систем миру: значна частина правових актів не затверджувалася ніяким парламентом.

Велика хартія вільностей була прийнята в результаті виступу баронів при участі лицарства й городян проти короля Іоанна Безземельного. Офіційно в Англії цей документ уважається першим конституційним актом.

Більшість статей Хартії стосується васально-ленних відносин короля й баронів і прагне обмежити свавілля короля у використанні його сеньоріальних права, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, одержання рельєфу й т.п. (ст.2-11 і ін.).

Разом з тим, серед чисто 'баронських' статей Хартії виділяються такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільше відверто політичні претензії баронства виражені в ст. 61 - прагнення до створення баронської олігархії шляхом установи комітету з 25 баронів з контрольними функціями відносно короля.

Статті 12 і 14 передбачали створення ради королівства, що обмежує владу короля по стягненню 'щитових грошей'.

Статті 21 і 34 були спрямовані на ослаблення судових повноважень корони. Стаття 21 передбачала підсудність графів і баронів суду 'рівних', вилучаючи їх з-під дії королівських судів за участю присяжних.

Інтереси лицарства в найбільш загальному виді виражені в ст. 16 і 60, де говориться про несення за лицарський льон тільки покладеної служби й про те, що положення Хартії, що стосуються взаємин короля з його васалами, ставляться й до відносин баронів з їхніми васалами.

Дуже скупо говориться в Хартії про права городян і купців. Стаття 13 підтверджує за містами прадавні вільності й звичаї, ст. 41 дозволяє всім купцям вільне й безпечне пересування й торгівлю без стягнення з них незаконних мит. Нарешті, ст. 35 встановлює єдину систему мір і ваг, що є важливим для розвитку торгівлі.

Велике значення мала група статей, спрямованих на впорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарата. Дана група статей (ст. 18-20, 38, 39, 40, 45 і ін.) підтверджує й закріплює судово-адміністративні й правові інститути, які склались з XII ст., обмежує свавілля королівських чиновників у центрі й на місцях.

В англійському праві розрізнялося рухоме і нерухоме майно, але традиційно був поділ речей на реальну і персональну власність.

Право земельної власності було привілеєм пануючого класу. Феодальне земельне право визнавало, перш за все, спеціальний вид земельних прав, які заслуговують особливої ​​охорони, які захищалися реальними позовами, тобто, позовами, у разі успіху яких втрачена річ поверталася її власнику. Реальними позовами захищалися родова нерухомість і тільки такі права на землю, які носили характер вільного тримання, феодального володіння від короля або іншого лорда.

Земля спочатку займала особливе місце в англійській середньовічному праві через особливу, не стільки економічну, скільки військово- політичну зацікавленість короля в роздачі феодальних ленів за військову і іншу службу. Земельні права визначалися двома головними поняттями tenancy - володіння, тримання і estate - обсяг власницьких прав, правових інтересів (їх тривалість, можливість відчуження і т.д.)

Володіння було вільним або невільним. Вільне володіння - володіння землею, отриманої або на умовах несення лицарської служби, або за правом особистої служби, а також землеволодіння вільного селянина, який сплачував лорду фіксовану суму грошей і потрапляв під його юрисдикцію.

Невільне тримання, пов'язане з особистими та поземельними повинностями селянина на користь лорда, з часом перетворилося на спадкове право феодальної оренди і отримало назву copyhold, оскільки умови цієї оренди фіксувалися в копіях протоколів маноріальні судів.

Невільне тримання перший час не захищалося в королівських судах. У 15 столітті позови, пов'язані з ним, стали розглядатися в канцлерський суді, а в 16 столітті під впливом цього суду і в судах «загального права» на підставі фікції, що у копіхолдера з'явився «фріхольдерскій інтерес».

Весь розвиток англійського середньовічного права пов'язано з боротьбою феодалів за право вільного розпорядження землею, обтяженої численними обмеженнями у зв'язку з повинностями служби. У 1290 році лорди отримали право продажу землі за умови, що на нового її власника переходять усі службові повинності колишнього.

Подальше розширення прав феодальних власників землі і призвело до затвердження самої перспективної форми вільного тримання в феодальному праві Англії - estate in free simple, що означає найбільш повне за обсягом прав володіння, близьке до приватної власності. Її відмінність від приватної власності виражалося тільки в тому, що земля при відсутності спадкоємців тримання не ставала відумерлою, а переходила до колишнього лорда або його нащадків, навіть найвіддаленіших.

Дві інші форми вільного тримання, стосовно до обсягу власницьких прав, виражалися в довічному володінні і у володінні на певний термін. Права на нерухомість у довічному володінні могли встановлюватися не тільки на строк життя особи, що володіє власністю, але і на термін життя третьої особи, наприклад його дружини. Тримач землі у довічному володінні мав права не лише на поверхню землі, але і як власник на її надра. Але подібно орендарю нерухомості на термін він відповідав за шкоду, заподіяну землі.
Середньовічне англійське право не знало інституту застави землі в тому вигляді, в якому він був відомий римським правом, тобто як особливого виду речового права, окремого від права власності, що дає кредитору можливість забезпечити повернення боргу за рахунок вартості заставленого майна. Проблема забезпечення боргу в Англії дуже рано придбала свою гостроту. Ще в 12 столітті боржник міг передавати в забезпечення боргу землю кредиторові на підставі фідуціарної (заснованої на довірі) угоди, в силу якої кредитор ставав власником землі, але зобов'язаний був, не порушуючи довіри, повернути її боржникові після виконання ним своїх зобов'язань.
Чисто англійським інститутом речового права став інститут довірчої власності

Суть інституту довірчої власності полягала в тому, що одна особа - засновник довірчої власності передає іншій особі - довіреній своє майно з тим, щоб одержувач управляв майном, використовував його як власник в інтересах іншої особи, вигодонабувача або для здійснення інших цілей, наприклад благодійних.

Перше закріплення інституту довірчої власності законом відноситься до 1375 році.

В Англії ще в англосаксонські часи стали розвиватися договірні відносини, але поняття договір, що вимагає угоди двох формально рівноправних сторін, в цей час так і не склалося. Договір, як зобов'язальне угода двох або більше сторін, що породжує їх права та обов'язки, відрізняється в англійському праві від поняття простого угоди. Таким чином, за англійським правом будь-який договір - угода, але не всяка угода - договір.

У міру розвитку ринкових відносин в англійському праві почали складатися найпростіші форми, з яких згодом і розвинулося зобов'язальне право: зобов'язання з деліктів і договорів.

Одним з найбільш ранніх форм позовів, що захищаються в судах «загального права», був позов «про борг». Підставою позову «про борг» була фактично отримана вигода, а не зобов'язання за договором, тому він міг застосовуватися в обмеженому числі випадків.

Інший ранньою формою позову став позов «про звіт», предметом якого було договірне зобов'язання, вбрані у суворо певну форму, на підставі якого одна сторона повинна була вчинити певні дії на користь іншої. Позов став застосовуватися згодом в торговельній практиці, у діяльності товариств. Позов «про звіт» суттєво не збагатив англійське договірне право, бо визначальним обставиною його застосування було те, що боржник у результаті отримував певну матеріальну вигоду без відповідної оплати з його боку. Застосування позову «про звіт» обмежувалося і тим, що відповідальність боржника безпосередньо пов'язувалася з отриманням тільки грошового відшкодування.

Розвиток ринкових відносин з неминучістю мало перекинути крайній формалізм угод, договорів, тому суди «загального права» стали надавати захист і неформальним, словесним угодами. У 15 столітті в англійському праві з’являється позов «про правопорушення», метою якого був захист особистості і власності від посягань, став позов «про захист словесних угод», що стало можливим завдяки створенню фактично нового позову «стосовно до даного випадку».

Сфера застосування і цього позову була не дуже широка, оскільки спочатку потрібно доказ провини з боку зобов'язаної особи. Не випадково вони застосовувалися, наприклад, для відшкодування шкоди від наклепу.
Подальший розвиток договірного права пов'язано з появою позову «про прийняття на себе». Позови «про прийняття на себе» спочатку захищали не всі неформальні угоди, а лише ті, в яких збитків було завдано самим фактом виконання договору лише однією стороною, при цьому не давалося жодного захисту договорів, що підлягають виконанню в майбутньому.

Поступово суди «загального права» виробили доктрину «зустрічного задоволення» як необхідної умови визнання будь-якого неформального договору. До цього часу англійські суди мали вже значний досвід застосування деяких позовів, пов'язаних з односторонніми угодами, що носять напівдоговірний характер (наприклад, дарування), які мали вигляд «документа за печаткою». Наступним важливим кроком на шляху розвитку договірного права стала поява правила, що будь-який договір або повинен бути укладений у формі письмового договору «за печаткою», або - передбачати «зустрічне задоволення», що виражається в певній вигоді, отриманої боржником, або невигоді (збиток або відповідальності) кредитора, пов'язаної з договором.

Подальші пошуки дієвих способів для стягнення боргу призвели в 1283 році до видання спеціального статуту «про купців», за яким кредитор міг віддати в борг товар, гроші та інше в присутності мера міста, при цьому боргове зобов'язання фіксувалося в міських протоколах. Якщо боржник не виплачував борг, мер міг без жодних судових рішень призначити продаж рухомості боржника на суму боргу, або просто наказати передати відповідну частину майна боржника кредитору.

У 1285 році був виданий другий статут «про купців». Боржник, який прострочив термін виплати боргу, піддавався арешту. Він повинен був продати своє майно протягом трьох місяців і виплатити борг. Якщо він цього не робив, шерифові наказувалося відповідним судовим наказом «виручити продажем» майно та повернути борг кредитору.

Згодом особливим законом 16 ст. була введена зобов'язує санкція до пропорційного розподілу майна неспроможного боржника між його кредиторами. У 1571 році закон дозволили кредиторам, навіть не вдаючись до процедури оголошення неспроможності боржника, скасовувати його майнові розпорядження, «зроблені з наміром відстрочити платежі, створити перешкоди кредиторам або обдурити їх». Слідом за цим статут 1585 заборонив добровільну, безоплатну передачу землі, вчинену в збиток її подальшим набувачам, в тому числі кредиторам. Цей статут дуже суворо трактувався в судах.

Сімейне право. Англійська середньовічна сім'я носила патріархальний характер. Правовий статус заміжньої жінки був украй обмеженим. Її рухоме майно переходило до чоловіка, щодо нерухомого майна встановлювалося його управління. Заміжня жінка не могла самостійно укладати договір, виступати в суді на захист своїх прав.

Дещо більшою дієздатністю користувалися заміжні жінки в селянських, ремісничих і купецьких сім'ях, там, де діяли відповідні норми звичаєвого права. Вони могли управляти своїм майном, укладати договори, займатися торгівлею.

Розлучення визнавалось англосаксонським звичаєвим правом. Жінка, йдучи з сім'ї чоловіка у випадку розлучення або у разі смерті чоловіка, отримувала свою частку сімейного майна. Канонічне право не допускало розлучення. Дозволялося лише за певних обставин роздільне проживання подружжя, «відлучення від столу і ложа».

Шлюб між близькими родичами не допускався. Але ні селянину, ні селянці не було дозволено йти в інше село. Тим не менш церква закривала очі на те, що призводило до неминучого кровозмішення.

Канонічне право принесло з собою різке погіршення правового становища жінки. З римського сімейного права бралося все гірше. Так було встановлено шлюбний вік: 12 років для дівчаток і 14 років для хлопчиків.
Правомірність фізичного покарання дружини зберігалися протягом всіх середніх століть, а в ранні часи не заборонявся ні її продаж, ні навіть вбивство (особливо за перелюб).

Позашлюбні діти не визнавалися, з огляду на ставлення до них не тільки католицької церкви, але і баронів. Боязкі спроби церкви допустити узаконення позашлюбних дітей наступним шлюбом батьків зустріли наполегливий опір останніх. Це було пов'язано з тією ж охороною феодального землеволодіння, так як узаконення дітей розширювало коло потенційних спадкоємців. Мертонскій статут 1235 року прямо заборонив узаконення позашлюбних дітей.

У феодальній Англії не було будь - якої єдиної системи спадкування. Особливий, повільно змінюється порядок переходу у спадщину реальної власності відрізнявся від спадкування особистої власності. «Загальне право» не знало заповідального розпорядження. Воно фактично було введено разом з інститутом довірчої власності, який і став згодом визначати весь порядок отримання спадщини неповнолітніми та за законом, і за заповітом, так як в будь-якому випадку потрібно призначення довірчого власника для управління їх майном.

У 1540 році було вперше дозволено на основі заповіту безперешкодно розпоряджатися нерухомістю, якщо вона не була «заповідної», але на спадкоємців покладався обов'язок матеріального забезпечення дітей, які не отримали спадщини. Так як суди «загального права» не мали відповідного інструментарію для реалізації таких зобов'язань, ці сварки перейшли в канцлерський суд.

Розвиток кримінального права відбувався, як під впливом статутів, так і судової практики королівських судів. Наприклад, Нортгемптонська асиза містить перелік найбільш тяжких злочинів: таємне вбивство, грабіж, розбій, приховування й ін.

У ХIII столітті всі злочини були розділені на 3 групи:

- злочини, що стосуються короля;

- злочини, що стосуються приватних осіб;

- злочини осіб, що стосуються короля й приватних осіб.

Однак ця класифікація не втрималася в англійськім праві, а склалась тричленна система:

- тризи - зрада,

- фелонія - тяжкий карний злочин,

- мисдимінор – провини

Статут 1352 року виділив 2 види державної зради: "вища зрада", "мала зрада".

До державної зради ставилися:

- замах на вбивство або вбивство короля, королеви, їх старшого сина й спадкоємця;

- зґвалтування королеви, старшої незаміжньої дочки короля або дружини й інші вчинки.

Вони стосувалися інтересів тільки приватних осіб. Покарання в англійськім феодальнім праві характеризувалися надзвичайною жорстокістю.

Дата добавления: 2014-01-07