Конспект лекції

Лекція І. Стародавня історія українських земель

1. Предмет та методологія курсу.

2. Формування і розвиток первіснообщинного ладу.

3. Зародження станово-классового суспільства.

4. Слов’яни.

Короткий зміст лекції.

Предмет історії України. Методологічні основи вивчення курсу історії України. Первісна палеолітична община. Мезоліт: виникнення родової общини. Розквіт родового ладу в неоліті та енеоліті. Заняття й побут родових громад. Землеробсько-скотарські племена трипільської. Поява на території України кочових народів. Формування у кочівників станово-класового суспільства на базі рабовласницького виробництва. Становлення і розвиток державотворчої традиції на території України. Кіммерійці. Скіфи, їх державні об’єднання. Сармати. Виникнення у Північному Причорномор’ї та Криму античних міст-держав, їх устрій і адміністративно-територіальна структура. Проблема походження слов’ян в історіографії. Письмові, лінгвістичні та археологічні джерела про походження слов’ян. Слов’яни в період великого переселення народів. Виникнення східнослов’янської спільності. Соціальна структура східних слов’ян. Основні заняття: землеробство, тваринництво, ремесло, торгівля. Боротьба з готами, гунами, аварами. Східнослов’янські племена і державно-племінні союзи.

Предмет, функції, методологія курсу.

Історія України вивчає історичну діяльність українського народу та його пращурів від найдавніших часів до сьогодення.

Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. У такому вигляді методологія виступає як загальний метод історичної науки, всіх її напрямів, включаючи історію України. Основними методологічними принципами предмету є історичні та міжнаукові. До історичних відносяться:

- історизм;

- аналітичний;

- хронологічний;

- об’єктивний;

- ретроспективний;

- порівняльно-історичний.

До міжнаукових принципів відносяться:

- методи конкретних соціологічних досліджень;

- лінгвістичні;

- зоологічні;

- геологічні;

- антропологічні;

- психологічні;

- математичні;

- статистичні;

- географічні.

Формування і розвиток первіснообщинного ладу.

Приступаючи до розгляду першого питання, слід зазначи­ти, що в археологічній періодизації визначаються такі за­гальноприйняті періоди:

а) кам'яний вік, який поділяється на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) та неоліт (но­вий кам'яний вік);

б) енеоліт — міднокам'яний вік або перехідний від каме­ню до бронзи;

в) бронзовий вік, що дістав назву від нового матеріалу — бронзи, з якої почали виробляти знаряддя та зброю;

г) залізний вік — останній в археологічній періодизації. Починається він з рубежу II та І тисячоліть до н. е.

В основі визначення хронологічних рамок кожного періо­ду лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу у виго­товленні знарядь праці — каменю, міді, бронзи та заліза.

У першій половині кам'яного віку — палеоліту, за так званої ашельської доби, що датується часом від 1,5 млн. до 150 тис. років тому, відбулося заселення територій сучасної України первісною людиною.

Безперечно, що археологія, яку по праву називають маті­р'ю історії, не може дати абсолютно точного уявлення про ста­родавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину народів у до­історичний період. Так, ще зовсім недавно найдавнішою пам'яткою перебування людей на території України вважа­лися матеріали палеолітичної стоянки, яка існувала 200 тис. років тому поблизу с. Лука-Врублівець на Дністрі (тепер Хмельницької обл.). Та от нещодавно українські археологи поблизу с. Королеве на Закарпатті виявили кам'яні знаряд­дя праці, виготовлені людиною, які датуються значно раніше — одним мільйоном років тому. Це найдавніша відома палео­літична пам'ятка Європи. Отже, територія України була за­селена першими людьми ще в праісторичну добу.

Щодо розвитку людини на території України, то він про­ходив, як засвідчує археологія, напевно, ті самі стадії, що і в інших регіонах Землі. Унаслідок цього у ранньому палеоліті на землях України з'явилася найдавніша людина — пі­текантроп (архантроп). Кам'яні знаряддя праці та сліди виробництва цієї людини виявили археологи в Закарпатті. Вік цих знахідок визначається майже одним мільйоном років.

Подальша тривала еволюція людини привела до появи нового типу доісторичної людини — неандертальця (палеоантропа). Вона, як показують археологічні дослідження, про­живала майже на всій території сучасної України

150 тис. років тому. В епоху пізнього палеоліту, яка охоплює більш як 25 тис. років тому, відбулося остаточне становлення лю­дини сучасного фізичного типу — Ноmo sapiens, або людини розумної, її ще називають кроманьйонцем (неоантропом). У межах України відомо близько 800 стоянок цієї людини.

У пізньому палеоліті виникає така форма організації лю­дей, як родова громада.

З появою племен завершується тривалий процес форму­вання родоплемінного ладу, що базувався на власності гро­мади на засоби виробництва та на зрівняльному розподілі продуктів серед членів роду, племені.

З розвитком матеріальної культури, зростанням колектив­ної праці зароджувались основи духовної культури, зокрема мислення, мова, релігія, ідеологічні уявлення, елементи мис­тецтва і магії.

Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який почався в Україні понад 7 тис. років тому. У цей час вдосконалюються знаряддя праці й вся господарська ді­яльність людини. На зміну загостреному каменю та палиці приходять різання, шліфування і свердління. Це дало мож­ливість виготовляти більш досконалі кам'яні сокири: насад­жені на рукоять, вони перетворилися на основне знаряддя праці.

Такі сокири допомагали людям освоювати лісові просто­ри, будувати житла, виготовляти човни — перший транспорт­ний засіб людини. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів — ліпної кераміки, обпаленої глини, глиняного посуду і тканин.

Порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці й нагромаджений досвід дали змогу людині перейти від збиран­ня плодів та полювання до продуктивного господарства — до землеробства і скотарства. Цей перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих учені називають нео­літичною революцією, яка, за висловом англійського археолога Г. Чайлда, "трансформувала людську економіку, надала людині контроль за її особистим запасом харчів" тощо, створивши, та­ким чином, умови для виникнення цивілізації, державності.

Вважають, що землеробство в Україні виникло вперше в межиріччі Бугу та Дністра. Замість того, щоб блукати в пошу­ках здобичі, люди осідали на певних ділянках землі. Так ви­никли перші поселення людини. Для порівняння зазначимо, що Західна Європа залюднюється лише за наступної історич­ної доби — пізнього палеоліту, а Північно-Західна — ще пізніше.

Найбільш відомі ранні землеробські осілі племена на те­риторії сучасної України ряд вчених пов'язують з так зва­ною трипільською культурою. Утворилася вона на основі розвитку автохтонних культур епохи неоліту.

Та незважаючи на те, що перші знахідки трипільської куль­тури віднайшов відомий український археолог В. Хвойка ще в 1893 р. під стародавнім українським селом Трипілля на Київщині (звідси і назва культури), до недавнього часу їй так і не дано належної оцінки.

Трипільська культура — одна з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Вона розвивалася впродовж IV—II тисячоліть до н. е. і була поширена від південно-східно­го Прикарпаття до Дніпра. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України та Молдови, її засновниками були давні українці-першоорачі — орії, котрих здебільшого досі перекручено називають аріями. Саме вони, орії (або оріяни), розпочали цю культуру не з меча, а з плуга, з вирощування хліба. Вони одні з перших, хто приручив коня, винайшов колесо і плуг, проклав борозни, посіяв жито і пшеницю, спік хлібину, яку понесли у світи.

Високими, як на той час, були досягнення трипільців у бронзоливарному виробництві. На території сучасного Донбасу знайдено залишки шахти зі штреками, в яких видобували мідь і залізо бронзовими кайлами. Бронзоливарне виробництво засвідчують і залишки тиглів, шлаків та іншого устаткування.

З міді методом кування і лиття виготовляли прикраси (браслети, намиста), інструменти (шила, рибальські гачки, сокири, кирки, зброю). При цьому трипільці постійно вдоско­налювали технологію обробки, і чимало зразків шеститисячолітньої давнини мають цілком сучасний вигляд.

Освоєння ливарства й одомашнення коня докорінно зміни­ло спосіб життя трипільців. Мотигу було замінено метале­вим ралом з тягловою силою, а повільне піше військо пере­творилося на рухливу, навальну, озброєну січовою зброєю кінноту, якій не могла протистояти тогочасна людність. Це уможливило масове розселення племен на нові землі, хоча й не убезпечило від міжусобиць.

Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Талянки (Черка­ська обл.) знайдено трипільські протоміста овальної форми з квартальною забудовою дво- або й триповерховими будинка­ми, зафіксовано близько 2 тис. жител. На межі 50—60-х рр. XX ст. відкрито міста площею до 300—400 га, оточені значно меншими селами із нерегулярною забудовою, а також святилищами-обсерваторіями. Вважають, що населення поселень-гігантів могло сягати 50 тис. осіб, і що кожен такий комплекс був досить автономною державою.

Високого технічного та художнього рівня досягло кера­мічне виробництво, яке вже було спеціалізованою галуззю общинного ремесла, а виготовлення посуду — справою фахівців. Посуд поділявся на кухонний, столовий та культо­вий, розписувався жовтою, червоною, білою мінеральними фарбами, очевидно, майстрами-спеціалістами. Прекрасна ке­раміка, виготовлена нашими далекими предками, і сьогодні, через п'ять тисячоліть, вражає уяву досконалістю форм і орнаментів. Все це свідчить про яскравий мистецький фено­мен трипільської кераміки, талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України.

Зародження станово-классового суспільства.

Водночас із розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес подальшого розвитку і скотарського господарства. Скотарство, що спиралося на відгодівлю одомаш­нених тварин, остаточно сформувалося в степах близько III тис. до н.е. Упродовж тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у євро-азійському степу, і землеробством. Подальші еволюційні про­цеси сприяли виокремленню скотарських племен, відокремлен­ню їх від землеробських. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих рис, найважливішою з яких була войовничість. Кочовики не лише могли обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали навички верхової їзди.

Першими кочовими вершниками були кіммерійці. Видат­ний давньогрецький поет Гомер у знаменитій "Одіссеї", опо­відаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею "людей кіммерійських". Набагато раніше про них згадується у "Велесовій книзі": "Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрасали і греків розметали".

Походження кіммерійців остаточно не з'ясовано. Пере­важна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця II тисячоліття до н. е. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен, їхня культура — продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Усі згадки в давніх письмових джере­лах про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими похода­ми. Маючи сильне військо, яке становили рухливі загони вершників, озброєних сталевими та залізними мечами, лука­ми і стрілами, кіммерійці наганяли страх на міста в Малій Азії, на царів Урарту та Ассирії. Влада у кіммерійців нале­жала громаді, яка ухвалювала важливі рішення на великих всенародних з'їздах. Правителі, або "царі", як їх називає Геродот, мали на з'їздах дорадчий голос і правили, очевидно, між з'їздами. З VIII ст. до н. е. під тиском інших кочовиків зі сходу частина кіммерійців визнала владу скитів (скіфів), частина відступила на захід, частина прорвалась між морем і Кавказом до Малої Азії.

Оскільки кіммерійці заселяли лише південно-східну час­тину сучасної України, то з ними не слід пов'язувати само­стійного етапу етнічного переоформлення. Цей етап слід по­в'язувати з існуванням величезного скіфського етнічного масиву, який поглинув багато племен попередніх культур. Саме скіфська культура найбільшою мірою була споріднена з кіммерійською, через яку вона успадкувала культурний генофонд трипільської культури, а потім через антослов'ян передалася майбутнім українцям. Прихід скіфів у Північне Причорномор'я припадає на початок VII ст. до н.е. Заселя­ючи зону між Доном і Дунаєм, вони створили на терені Украї­ни велике політичне об'єднання. Перша держава склалася у скіфів близько VI ст. до н. е. До неї входили різні за похо­дженням племена. У цей час Скіфія поділялася на три цар­ства, кожне з яких мало свого царя, але підпорядковувалося головному царству, правитель якого був головним царем Скіфії. Він очолював раду царів та скіфське військо. На по­чатку VI ст. до н. е. скіфським царям вдалося стримати на­валу військ могутнього перського володаря Дарія і без знач­них втрат перемогти їх. Ця перемога увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Успішні походи здійснювались також на Сирію та Єгипет.

Свого розквіту скіфська держава досягла в IV ст. до н. е., коли вона стала Великою Скіфією за царя Атея. Вона закрі­пила за скіфами репутацію непереможних воїнів, озброєння і бойова тактика яких поєднали в собі всі досягнення військо­вої справи, відомі до появи вогнепальної зброї. Мав рацію грецький історик Фукідід, коли писав, що не було б ні в Європі, ні в Азії народу могутнішого за скіфів, однак лише за однієї умови: якби вони були єдині. Усунувши від влади інших царів і об'єднавши землі від Азовського моря до Дунаю, Атей перетворив Скіфію на могутнє царство. За формою прав­ління воно було одним з різновидів рабовласницької монархії. Велика Скіфія карбувала свою монету, вела успішні війни з Македонією за вплив у Північно-Західному Надчорномор'ї. Скіфи створили яскраву та самобутню культуру, одним з елементів якої було спорудження великих курганів-усипальниць. Археологи дослідили чимало таких споруд, серед яких відома нині Товста Могила на Нікопольщині, де у похованні знатної скіф'янки було знайдено знамениту на весь світ зо­лоту пектораль. Сьогодні цей витвір мистецтва став симво­лом давньої історії України.

Взагалі про скіфів ми знаємо більше, ніж про інші племе­на, завдяки їхньому контакту з греками, які в VII—VI ст. до н. е. по всьому Північному Причорномор'ю засновують грецькі колонії — своєрідні міста-держави. Всього на узбережжі існувало понад 20 грецьких поселень. Першу з колоній — Борисфен — було засновано на острові Березань, поблизу Оча­кова. Дещо пізніше виникають Ольвія, Пантікапей (Керч), Тір на Дністрі, Херсонес (Севастополь), Феодосія та інші. У VI—IV ст. до н. е. вони перетворилися у великі політичні, виробничі, торговельні та культурні центри. Єдиним держав­ним об'єднанням грецьких міст-держав було грізне й велич­не Боспорське царство із столицею Пантікапей, що утвори­лося в V ст. до н. е. Воно охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.

Грецькі міста-держави — типові рабовласницькі держа­ви, подібні до своєї метрополії, які багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою тощо. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, на вино та маслинову олію. Греки принесли в Північне Причорномор'я свої технічні досягнення, високу майстерність, культурні на­дбання.

Ряд учених дослідили взаємоз'вязок трипільців, кіммерій­ців, скіфів і населення України І тис. н. е. Зокрема, дослід­ник білогрудівської культури П. Курінний підтверджує це такими важливими висновками:

• поховання скіфів у скорченому положенні під курга­нами має аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців. Ці обряди переходять до антів і сягають слов'янських до­християнських часів на Київщині та Чернігівщині;

• скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи матері-богині, пастуха Геракла, культового бика, коня тощо;

• скіфи користуються всіма формами посуду, вироблено­го трипільцями. Цікавим є "слов'янський" горщик, оздобле­ний гребінцевим орнаментом. Початок його— ямково-гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кіммерійській, скіфській та антослов'янській культурах і є на­ціональною формою посуду.

Ще виразнішими від традиційних є зв'язок нашої печі з піччю Скіфії. Від Скіфії маємо також знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку.

На рубежі IV—III ст. до н. е. почався занепад могутньої скіфської держави. На більшості її території з'являються нові кочові племена.

Третє етнічне переоформлення пов'язано з інтенсивним рухом сарматських (іранських) племен зі Сходу, які витісни­ли з території сучасної України скіфів, частину асимілювали і на шість століть опанували Надчорномор'я. Проте ряд українських істориків на основі нових археологічних дослі­джень і даних природничих наук засвідчують, що скіфів з українських степів вигнав холод, який нагадував сибірський. І тільки коли клімат трохи нормалізувався, сармати за відсут­ності серйозного опору швидко взяли під свій контроль весь край від Чорного моря до Канева. Під їхній вплив потрапи­ли грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Зок­рема, в Ольвії впродовж десятиліть карбували монети з іме­нами сарматських царів Форзоя та Інісмея.

Після завоювання Скіфії сармати просуваються все далі на захід і в І ст. до н.е. вдираються в межі Римської імперії. Кінець сарматському пануванню на південних землях України поклали кочовики гуни.

Слов’яни.

У І ст. н. е. на історичну арену стрімко виходять слов'я­ни — одна з основних гілок європейського населення. Щодо походження слов'янства, то, на превеликий жаль, питання його етногенезу до цього часу дискусійне. Найбільш поширеною є думка про те, що формування слов'ян як народу, їхньої куль­тури пройшло кілька етапів. Перший етап умовно називають передслов'янським. У цей час у Центральній і Східній Європі сформувалось кілька споріднених археологічних культур, в яких були елементи, що стали пізніше характерними для куль­тури слов'янських і деяких інших народів. Поєднуючи архео­логічні та лінгвістичні дані, академік Б. Рибаков та О. Знойко відносять геродотівських скіфів-землеробів-сколотів до праслов'ян. О. Знойко, крім того, стверджує, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це відповідно поляни і русь, і що поляни на­зивалися цим іменем ще за часів трипільської культури.

Другий етап формування східного слов'янства — давньо-слов'янський (кінець І тисячоліття до н. е. — перші століт­тя н. е.), коли ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян, у тому числі предків українського народу. Це зарубинецька і черняхівська культури.

Віро­гідність даних про слов'ян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли появля­ються перші писемні згадки про них. Такі найдавніші, після Геродотового опису скіфів, свідчення мають твори римських авторів кінця І ст. н. е. Плінія Старшого і Тацита, котрі зна­ли слов'ян під назвою венедів (чи венетів).

Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський істо­рик Йордан, який зазначав, що "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавинів". Більшість учених схиляються до думки, що ці слова є доказом поділу венедів на дві частини: західну (скла­вини) і східну (анти). Важливо, що Йордан вперше зробив спробу уточнити місце розселення їх. Зокрема, "анти — силь­ніший народ з цих двох — поширюється від Данастра до Данапра, де Понтійське море утворює вигин".

Склавини розселялися на території від р. Сава і Балатонського озера на південному заході до Вісли на півночі й Дністра на сході. Анти і склавини були в ті часи окремими великими слов'янськими племінними об'єднаннями, які мали своїх вождів, своє військо. Писемні джерела згадують державні утворення антських князів Божа Андрагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших. Ці утворення виникли до прихо­ду на Русь норманів. Візантійський історик Прокопій Кесарійський стверджує, що зміцніла Антська держава, починаючи з другої чверті VI ст., регулярно організовує напади на Візантій­ську імперію. У результаті цих так званих війн анти і склави­ни повністю слов'янізували північ Балканського півострова.

М. Грушевський вважав, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. У середині VI ст. до Східної Європи накотилася нова хви­ля завойовників з Центральної Азії — аварів. Унаслідок три­валих слов'яно-аварських воєн (568—635 рр.) антське об'єд­нання перестало існувати, але державотворчі процеси в східних слов'ян неухильно розвивалися.

На зміну антам приходить нове державне утворення на основі слов'янських племен Наддніпров'я — Русь. Почався четвертий період соціальної статики, який увінчав четверте, останнє в доісторичний період етнічне переоформлення на українських землях.

За даними літописів, у другій половині І тисячоліття сло­в'янські племена продовжували розселятися. Розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Значну роль у цьому про­цесі відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зок­рема готів, цілісність слов'янської території порушилася, що сприяло виокремленню слов'ян і розпаду загальнослов'ян­ської спільноти на три гілки — на східну, західну та півден­ну. З розпадом загальнослов'янської спільноти починається формування в VII—IX ст. слов'янських мов. Як доводить видатний російський вчений О. Шахматов, зі спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська й сербохорватська; східнослов'янська, з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У II пол. І тисячоліття східні слов'яни зосереджувалися на просторах від Чорного до Білого моря, від Карпат до Вол­ги. Перед утворенням Київської Русі у них було 14 великих племінних об'єднань, половина з яких пов'язана з терито­рією України. Найважливіші серед них — поляни, котрі жили в Центральній Україні та на берегах Дніпра і мали своє кня­жіння в VI—VIII ст. із осередком у Києві, це княжіння стало серцевиною Давньоруської держави. Як підтверджують нові археологічні дослідження, до полянського об'єднання входи­ли також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці— на північному сході, тиверці й уличі — на півдні. У західній частині країни жили волиняни. Кожне плем'я мало вождя — князя, який керував військом, вершив суд, вирішував інші важливі справи. Пи­тання війни і миру вирішувалися на вічі. А наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територі­альним принципом, поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства, організація захисту від зовнішньої загрози і є головними ознаками існування дер­жавності в ранньосередньовічному суспільстві.

Племінні княжіння східних слов'ян були досить стійкою формою ранньофеодальної державності. Багато із цихдержав проіснували не лише до IX ст., а й у X—XI ст., коли в більшості з них утвердилися князі з династії Рюриковичів. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримати будь-які кліматичні умови. Араб­ський мандрівник дає їм таку характеристику: "Слов'яни — люди відважні і войовничі, і якби не незгоди серед їх числен­них і розкиданих племен, то з їхніми силами не міг би боро­тися жоден народ у світі". Упертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і в праці.

Головним заняття слов'янських племен України було орне землеробство. Землю орали ралом із залізним наральником, а згодом плугом з лемешем. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Поряд з цим, слов'яни займались скотарством, насамперед вирощуванням великої рогатої худоби і свиней, а також різними ремеслами, торгівлею. Виготовленням знарядь праці із заліза, прикрас із кольорових металів займалися майстри-професіонали.

В основі релігії східних слов'ян у дохристиянські часи ле­жав культ природи. Вони поклонялися тим її силам, від яких, на їхню думку, залежало їхнє благополуччя. Головними бо­жествами для них були Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому і блискавки, Сварожич — бог вогню, Стрибог — бог вітру, Волос — бог худоби. Для відправлення своїх обрядів слов'яни будували культові споруди — капища, святилища, в яких відбувалися молитви і жертвоприношення. Крім того, у наших пращурів була багатюща міфологія, різноманітні куль­ти, астральні уявлення, про що ми, на жаль, знаємо дуже мало.

Дата добавления: 2014-01-07