Конспект лекції. 1. Передумови виникнення та етапи розвитку Давньоруської держави

Лекція ІІ. Київська Русь. Феодальна роздрібненість.

1. Передумови виникнення та етапи розвитку Давньоруської держави.

2. Державний і суспільний устрій Київської Русі.

3. Політична роздрібненість.

4. Боротьба Русі з монголо-татарами.

5. Галицько-Волинське князівство.

Короткий зміст лекції.

Передумови виникнення феодальної держави на Русі. Соціально-економічний розвиток і політичний лад. Прийняття християнства. Зовнішня політика. Суспільні відносини. Київська Русь в історичних долях східнослов’янських народів. Причини роздробленості Русі. Утворення самостійних князівств. Соціально-економічні відносини. Утворення Галицько-Волинського князівства, його політичний та соціально-економічний розвиток. Роман Мстиславич. Данило Галицький. Галицько-Волинське князівство за наступників Данила. Галицько-Волинське князівство як одна із форм української національної державності. Початок завойовницької політики військово-феодальної Монгольської держави на Русі. Південно-західні руські князівства під ігом Золотої Орди. Поглиблення феодальної роздробленості. Посилення економічного і політичного занепаду Києва та всього Придніпров’я.  

Передумови виникнення та етапи розвитку Давньоруської держави.

Розкриваючи початки державності в східних слов'ян, необ­хідно відзначити, що їхні державотворчі традиції йдуть здав­на і пов'язані з існуванням антського та склавинського по­літичних об'єднань. На їхній основі формувалися об'єднання племен, серед яких виділялося полянське в Середньому По­дніпров'ї. Як засвідчують літописи, ще до Київської Русі "по­ляни жили осібно і володіли родами своїми", а після смерті Кия, Щека і Хорива "почав рід їх тримати княжіння у по­лян". У кінці V — на початку VI ст. тут, на землях східно­слов'янського племені полян, зводиться град Кия. Хоча Київ і не був тоді ще повноцінним розвинутим містом, але вже набув значення міжплемінного політичного та культурного центру.

Норманська теорія.

В середині ХVІІІ ст. німецькі історики Байєр та Міллер обгрунтували концепцію норманізму (скандинавське походження). У 20-ті рр. ХХ ст. переміг «варязький фактор» щодо проблеми виникнення державності русів:

- Русь від Руотси (в сер. ХІ ст. фіни називали шведів);

- імена руських послів у договорах з Візантією;

- Костянтин Багрянородний «Про управління імперією» наводить назви дніпровських порогів давньонорманського походження;

- ісламські географи розділяли «русів» і «слов’ян».

Антинорманська теорія.

- Русь від р. Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

- народу руси не було у Скандинавських державах і у сагах;

- ісламський письменник Ібн-Хордад-Берг називає русів слов’яським племенем;

- археологічні матеріали із міст та торгівельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений вплив «варязького фактора».

Хозарська гіпотеза.

Коріння Київської держави з Хозарського каганату. Автор – професор Гарвардського університету Пріцак запропонував відмовитися від концепції слов’янського походження Русі. Поляни – різновиди хозар, київська гілка – спадкоємниця роду Кия.

На зламі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї як ре­зультат внутрішньополітичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньодержавне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Цю давню офіційну назву праукраїнської держави вперше вжито в писемних пам'ятках 842 р. Руська земля стала саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська правляча династія. Польський історик Ян Длугош, який, вочевидь, ко­ристувався стародавніми літописними джерелами, що не на­дійшли до нас, повідомляє, "що після Кия, Щека і Хорива успадковуючи владу по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Діра".

Володарем цієї найбільшої країни в Європі, чотириразо­вим переможцем Візантії був Аскольд (II пол. IX ст.), пер­ший київський князь, існування якого зафіксував літопи­сець. Відомий російський історик В. Ключевський писав, що "руська держава була заснована діяльністю Аскольда. З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян". За ос­таннього Києвича — князя Аскольда — ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після походу на Візантійську імперію 860 р. Нікому не відома краї­на зважилася помірятися силою зі світовою імперією серед­ньовіччя, якою була Візантія, і здолала її. Київська держава впевнено почала виходити на міжнародну арену.

Часті воєнні походи і хрещення правлячої верхівки ви­кликали невдоволення племінної аристократії та волхвів, що призвело до династичного перевороту. До Києва таємно при­йшов, очевидно на заклик боярських замовників, новгород­ський правитель Олег, котрий убив Аскольда і посів київ­ський престол. Так у Київській державі відбулася зміна ди­настій: замість Києвичів після смерті Аскольда встановила­ся династія Рюриковичів. Відбулося це у 882 р., але й після захоплення Києва політична форма правління в Подніпров­ській державі не змінилася. Більше того, Київ продовжував відігравати головну політичну роль в усіх слов'янських зем­лях, які приєднувалися до нього силою влади великих київ­ських князів.

На IX ст. припадає завершення тривалого періоду фор­мування Київської держави. Заключним етапом цього про­цесу стало об'єднання на початку 80-х років північного і південного ранньодержавних утворень східного слов'янства. Центром цієї держави був Київ, стольний град усієї Русі. Давньоруська держава в цей час являла собою своєрідну полі­тичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували "під рукою великого київського князя". Вона не мала ні цен­тралізованого управління, ні всеохоплюючої бюрократичної системи. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв'язків між собою. Єдиний зв'я­зок між володарями і підвладними існував у формі збору данини, що спрямовувалася безпосередньо на утримання дер­жави.

Період VIII—IX ст. характеризується подальшою феодалі­зацією суспільства, формуванням родоплемінної знаті, яка захоплювала землі сільських громад, обкладала вчорашніх вільних даниною і поступово робила їх феодальне залежни­ми. Серед цієї знаті виділяється великий князь Русі, а та­кож пов'язані з ним світлі князі — князі союзів племен. Водночас формувалося боярство, тобто знать, пов'язана служ­бовими відносинами з князем. Писемні джерела називають і гостей-купців, а також основну масу населення — "людей", смердів, челядь, рабів.

Київська Русь, як на свій час, була економічно розвину­тою і мала неабияку військову могутність. Це засвідчує ве­ликий небезпечний похід через Чорне море на Візантійську імперію в 907 р. київського князя Олега (882—912 рр.). Піклуючись про зростання могутності держави, він перефор­мував київське військо: зробив його дисциплінованим і рух­ливим, одягнув у шоломи і кольчуги й озброїв двосічними мечами. За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіве­рян, деревлян, уличів, тиверців, а також кривичів, радимичів та новгородських словен, ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911 рр. Ці письмові угоди стали першими політичними актами молодої держави.

Наступник Олега князь Ігор (912—945 рр.) відзначався незмірною жадобою до владування й багатств. У Києві він сидів мало, а те й робив, що весь час ходив кудись із військом: то воював із союзниками Олега — південними слов'янськи­ми племенами, уличами і тиверцями, то приєднував землі між Дністром і Дунаєм. Він здійснив 941 р. похід на Візан­тію, але цей похід не вдався. Греки застосували проти Ігоря "грецький вогонь" (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), яким спалили його флотилію, і він безславно повернувся до Києва. Не змирившися з поразкою, Ігор 943 р. здійснив новий, ще масштабніший похід на Царгород. Та греки зно­ву побили Ігоря, уклавши з ним 944 р. угоду, ще менш вигід­ну для Русі, ніж Олегів договір. За нею князь змушений був відмовитися від володінь на Чорному морі, а також у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію. Повернувшись з походу на Візантію, Ігор вирушив збирати данину ("полюддя") в землю древлян, де восени 944 р. його вбили за надмірну жорстокість і пожадливість, з якими він оббирав древлянські поселення.

Першою серйозною спробою центральної влади обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—964 рр.). Це перша в Україні жінка-державотворець. Сила цієї статної, спокійної, надзвичайно милої зовні вдови князя Ігоря була в її інтелекті та умінні проводити мудру зовнішню та внутрішню політику. Розумі­ючи, що війни вести вона, звісно ж, не зможе, Ольга робила все, аби стосунки між Руссю і її сусідами вирішувалися не війнами, а шляхом переговорів. У 956 р. вона здійснила в супроводі великого посольства (більш як 100 осіб) візит до Константинополя, під час якого було укладено союзницьку угоду, за якою Київська Русь визнавалася рівною Візан­тійській імперії. Ольга урочисто прийняла хрещення від гла­ви православної церкви — патріарха в головному храмі Візантійської імперії — Софійському соборі. Рівноправним партнером вважала Київську державу і Германська імперія. Не злазячи з воза чи саней, Ольга проїжджала тисячі кіло­метрів своєю державою. І повсюди впорядковувала збір да­нини, встановлювала норми податків з феодально залежного населення — устави, уроки, оброки, дані, які збирали княжі дружинники, виконуючи адміністративні й судові функції. Ліквідувавши місцеву автономію, Ольга відкрила опорні пунк­ти центральної влади на місцях, поширивши адміністратив­ну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Ці реформи ще більше зміцнили центральну владу і сприяли подальшому розвитку держави.

Ольга зуміла не лише сконсолідувати Київську Русь, обо­ронити від нападу ворогів, а й не допустити її розпаду. А цього могла досягти особистість, гідна подиву, жінка, сповне­на національної гордості й честі з великим державницьким обдаруванням. Тому з повним правом її можна вважати однією із засновниць давньоруської держави.

Наступним кроком на шляху підкорення східнослов'ян­ських земель і закріплення їх за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядов­цями. У 969 р. київський князь Святослав Ігоревич (964— 972 рр.), дбаючи про зміцнення й розбудову держави, уперше призначає своїх намісників до великих міст для управління над прилеглими до них землями. Цими намісниками були його сини. Започаткована Святославом практика відповідала потребам об'єднавчої політики князівського уряду, сприяла інтеграції служилої і місцевої знаті.

І все-таки в пам'яті нащадків Святослав залишився пере­довсім як відважний воїн, лицар і талановитий полководець. Син княгині Ольги, одна з найвидатніших особистостей Київ­ської держави, запальний красень-князь Святослав увібрав риси, які б зробили честь будь-кому з найдостойніших людей не лише його часу. Точніше і вичерпніше, як про нього напи­сано в літопису, не скажеш: "...він почав збирати багато хо­робрих воїнів, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як лео­пард і багато воював... А як ішов на якийсь край, сповіщав наперед: "Іду на Ви". Ще юнаком брав участь в облозі та здобутті Ольгою древлянського міста Іскоростеня (945 р.). За роки свого правління Святослав пройшов з походами щонайменше 8000—8500 км.

Багато років про цього "першого запоріжця на київському престолі", як назвав Святослава М. Грушевський, писалося дуже мало. Поширення відомостей про його діяльність було під забороною, особливо походи князя на південь і південний захід. А він же зі своїми дружинами брав Ітіль на Волзі од її верхі­в'я до Каспію і далі. Ходив Святослав і на косогів та ясів, котрі жили тоді на Кавказі, ходив на порти хозарські, відкрив­ши тим самим шлях для Русі по Волзі до персько-арабських міст. Ходив він і на Полоння, на Оку до в'ятичів, щоб платили данину Русі.

Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоюван­ня в'ятичів сприяло поширенню влади Києва на всіх східних слов'ян, а також допомогло відкрити для слов'янської коло­нізації північно-східні землі, які сьогодні входять до складу Росії. Нині доведено, що не Святослав виступив проти хозар, а вони під проводом свого кагана пішли воювати проти Свято­слава, і він розгромив їх ущент. Цим Київ усунув свого супер­ника як гегемона в Євразії, поставивши під контроль Русі ве­ликий торговий шлях по Волзі.

Кордони Київської держави за часів князя і видатного полководця Святослава доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу.

У другій половині свого князювання Святослав усю увагу зосереджує на Балканах, щоб створити могутню слов'янську державу під самими стінами Візантійської імперії і зміцнити свої позиції на Дунаї. Розгромивши 30-тисячне військо могутнього царства болгар, руські дружини просунулися на територію Східної Болгарії. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минулася, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: "Не любо мені жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там всі добра сходяться..."

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія ви­ступила проти київського князя. Та незважаючи на перева­гу в чисельності, тодішній візантійський імператор Цимісхій все ще боявся непереможного Святослава й уклав з ним мир. Святослав повернув до Києва, куди саме тоді підійшли печеніги. Підстерігши Святослава біля дніпровських порогів, печеніги вбили його, а їх каган Кудя зробив собі з черепа Святослава золоту урочисту чашу для вина, сподіваючись у такий спосіб перейняти мужність, хоробрість і стійкість ве­ликого руського полководця.

Після смерті Святослава почалися чвари між його сина­ми за верховну владу. Перемогу в сутичці із старшим бра­том Ярополком, який княжував у Києві, здобув новгородсь­кий князь Володимир.

Державний і суспільний устрій Київської Русі.

Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980— 1015рр.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи східнослов'янських племен, що зали­шалися ще незалежними — хорватів і дулібів (981 р.), ра­димичів і в'ятичів (981—984 рр.). Ним було створено вели­чезну за розмахом (майже на 1000 км), складну й розгалу­жену систему валів, фортець, укріплених міст, що мала за­хищати Русь від печенігів.

Володимир запровадив нове зведення законів звичаєвого права, удосконаливши і доповнивши попередній кодекс "Закон руський" та пристосувавши його до умов часу. Для по­силення великокнязівської влади він провів своєрідну адмі­ністративну реформу. Місцевих племінних князьків, котрі нерідко прагнули відокремитись від Києва, замінив високо-князівськими посадниками, своїми синами й найближчими боярами. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Усе це є од­нією з визначальних ознак справжньої держави.

Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії.

Хрестившись, мабуть 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої при­значив десяту частину доходів із своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої мит­рополії. Здається, Володимир не бажав мати занадто вели­ких впливів Візантії і встановив церковні зв'язки з Болга­рією, духовенство якої могло легше порозумітися з населен­ням. Тому болгарська мова стала богослужбовою.

Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурно­го життя країни. За свій істо­ричний подвиг прилучення слов'янських народів до христи­янської цивілізації великий князь київський Володимир отримав високий сан святого православної церкви.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) спричинилася до нової жорстокої боротьби між його синами за владу. Яро­слав, котрий князював у Новгороді, в 1019р. за допомогою великого варязького війська розбив київського князя Святополка і став єдиним правителем Русі.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 рр.) прийнято вважати апогеєм економічного злету, політичної моці та куль­турного піднесення. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Йому належить честь остаточного розгрому печенізьких орд у 1036 р. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продов­жував будівництво на рубежах зі степом величезних довгих захисних споруд, прозваних у народі "змійовими валами". Столиця Русі також була оточена новими кам'яними стіна­ми зі знаменитими Золотими воротами.

Гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній розбудові Русі, в якій він домагався небачених досі результатів. У роки його правління вперше складено пи­сане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину "Руську правду". Вона була правовим кодексом держави, що уперше визначав права людини, їх захист, недо­торканність общинної та приватної власності. Було встанов­лено єдиний порядок судочинства у всій Русі.

Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час "золотоверхий" Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія тощо. Найбільшим діамантом у цій короні був прекрасний Софійський собор (1037 р.) — справжнє чудо християнського світу. Свідченням княжої турботи про церк­ву стало те, що в 1051 р. Ярослав уперше призначив київ­ським митрополитом русина Іларіона, щоб мати свою неза­лежну церкву в могутній державі.

Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнен­ня кордонів держави. Країною міст називали Русь іноземні купці й мандрівники, їх вражала краса і велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, визначними осередками політичного та культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління.

Основу продуктивного населення міст становили ремісни­ки. Великий попит мали вироби висококваліфікованих ковалів, ювелірів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі визначилося близько сотні ремісничих спеціаль­ностей. У давньоруських містах велася жвава торгівля. Авто­ритету та широкого визнання не лише в Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Кам'яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху "з варяг у греки", Київ став світовим ринком торгівлі.

За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна дер­жава почала переростати в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі громад, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джере­ло добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з кня­зем, який утримував бояр і дружину.

Розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань пов'язаний також з ім'ям Ярослава Мудрого.

Його можна з повним правом назвати фундатором книж­ності й вченості на Русі. У князя була одна зі найбільших у тодішньому світі й перша в державі бібліотека, яка налічува­ла понад 950 книг. На давньоруських землях у той час вини­кало чимало шкіл, в яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1051 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід (ізвід), розвивалися література та перекладацька справа, а христи­янство поширилося та закріпилося у всіх великих містах Русі.

Окремо слід зупинитися на дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого, який проводив гідну великої держави зов­нішню політику, вступаючи в повноправні стосунки з го­ловними імперіями середньовіччя. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми. Тоді ж пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. У 1030—1031 і 1040—1043рр. країни обмінювалися посольствами.

Хоча наші предки й знали політику сили, політику меча, проте вони намагалися досягати миру, укладати угоди, праг­нули до порозуміння з іншими країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Найбільших успіхів на цьому терені до­сягнув Ярослав Мудрий, котрого називали "тестем Європи". Його дружиною була шведська принцеса, польський король був одружений на його сестрі, на іншій сестрі— візантійський імператор. Троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а його доньки були угорською, норвезькою та французькою ко­ролевами. Династичні зв'язки, а також участь Русі в євро­пейських комбінаціях, коаліціях і війнах підтверджують, що на той час вона входила в європейську державно-політичну систему й усвідомлювала себе частиною цієї системи. За цими шлюбними зв'язками стояли постійні глибокі політичні, еко­номічні та духовно-культурні зв'язки між середньовічною Україною і європейським світом.

Дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували і високої освіти русичів з обо­в'язковим знанням грецької та латинської мов. І з цією метою в Софії Київській Ярослав Мудрий 1037 р. відкрив школу вищого типу.

Помер Ярослав у зеніті своєї могутності та слави й вели­чезного міжнародного авторитету у віці 76 років 20 лютого 1054 р. За його князювання площа стольного граду Русі зрос­ла в сім разів, а землі його володіння сягали від Балтійсько­го моря до Чорного і до Кавказу, від Дону до Карпатських гір. Здавалося, що ніщо не віщувало розпаду цієї країни, однієї з найбагатших і наймогутніших у тогочасному світі. Та його сини і внуки не змогли підтримувати державу на цьому рівні.

Кожен з них хотів урвати в України щось собі. Брат пішов на брата, батько — на сина, а син — на батька. Заздрощам і чварам, люті й ненависті не було меж. Єдиним винятком у тому кривавому князівському шабаші був Ярославів онук Володимир Мономах.

Великим князем київським Володимир став, коли йому ви­повнилося 60 років. Силою свого величезного авторитету но­вий правитель (1113—1125 рр.) зумів припинити усобиці, відно­вити централізовану монархію Ярослава Мудрого. Він швидко і жорстоко придушував найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя. Турбуючись про зміцнення безпеки Русі, Володимир Мономах разом з іншими князями здійснив 83 воєнних походів, переважно проти по­ловців. Це надовго припинило їхні агресивні напади на Русь.

Батькову політику зміцнення великокнязівської влади і єдності гідно продовжив наступник Володимира на київ­ському столі його син Мстислав (1125—1132 рр.). Як і бать­ко, він з року в рік мужньо бився з половцями, за що його прозвали Великим, а церква, коли він помер, долучила до лику святих. На жаль, Мстислав був останнім київським прави­телем, якому це було під силу.

Політична роздрібненість.

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських зе­мель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Пе­реяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суз­дальська та Ростовська. У середині XII ст. їх було 15, на по­чатку XIII ст. — близько 50, а в XIV ст. — уже 250. Тоді виникла навіть іронічна поговірка: "У Ростовській землі князь у кожному селі".

Поглиблення соціально-економічних і культурних про­цесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування починаючи з XIII ст. на основі цих земель і князівств тери­торій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Букови­ни та Закарпаття утворюється українська народність. Етніч­ним осердям українського етносу стала Київська земля. Ви­датну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 р.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і роз­вивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша фео­далізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок земле­володінь, боярство стало значною політичною силою, зацікав­леною насамперед у процвітанні та примноженні своїх ба­гатств і зовсім байдужою до держави в цілому. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та ди­настичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігали­ся об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єди­не законодавство та система церковної організації.

Хоча відокремлені князівства були значною мірою само­стійними, вони часто ворогували між собою. Особливо при­ваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендува­ти на верховенство в династії Рюриковичів. У XII—XIII ст. за Київ сперечалися 293 князів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 рр. 24 князі 47 разів правили у Києві. Причому 35 князювань тривали кожне менше року. А владимиро-суздальський князь, попередник московських князів Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а та­кож намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. Навіть М. Карамзін — "батько" історії Росії був змушений визнати жорстокість владимиро-суздальців: "Победители, к стыду своему, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и дома, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, по­хитали иконы, драгоценные ризы, книги, колокола...". До всьо­го цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою з Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Влади­мирською і досі є головною церковною святинею Москви.

Отже, великі й малі війни між феодалами, в яких брали участь великі армії (до 50 тис. осіб і навіть більше!), князівські чвари роздирали і послаблювали Русь. Ці війни вимагали значних матеріальних ресурсів, яких не було в удільних князів. Тому як оплату воїнам віддавали на розграбування захоплені міста, що підривало оборонний потенціал не лише зруйнова­них міст, а й держави в цілому. Кров породжувала кров, руй­нування — руйнування, і вчора ще "украсно украшенная" Русь не могла вийти з хибного кола взаєморуйнування і смерті. Це була одна з основних причин занепаду Київської Русі.

Боротьба Русі з монголо-татарами.

Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241рр.). За підрахунками архео­логів, із 74 міст XII—XIII ст., про які відомо з розкопок, мон­голи зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродили­ся, а ще 15 перетворилися на села. Після драматичної бо­ротьби важко було впізнати колишню княжу столицю: з 50тис. мешканців залишилося живими ледве 2 тис, з 8 тис. дворів уціліло 200, з 40 кам'яних монументальних споруд — лише 4. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського пе­ріоду історії України.

Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після роз­паду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

Галицько-Волинське князівство.

У той час, коли Київське, Чернігівське та Переяславське князівства під ударами степових орд, і насамперед золотоординських ханів, дедалі більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вдале положен­ня, недосяжне для нападу кочовиків зі степу. Волинь і, особ­ливо, Галичина, були густо заселені, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Ці князів­ства були також важливими культурними центрами. Тому не випадково саме вони стали найбезпосереднішими спад­коємцями політичної і культурної традицій Київської Русі.

Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва, було Галицьке. Правнук Ярослава Мудрого Володимирко (1141 —1153 рр.), котрий після смерті батька успадкував Перемишль із землями, поступово заво­лодів Теребовлем та Галичем, а згодом і Звенигородськом, об'єднавши їх в одне князівство зі столицею Галичем.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187 рр.), який розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, посилаючи свої полки проти половців. Цей могутній володар, який повелівав Києвом і "закрив на замок" свої рубежі від Угорщини та Візантії, мав великий авторитет на міжнародній арені. Він підтримував диплома­тичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією та Свя­щенною Римською імперією. Але ніяк не міг налагодити внут­рішнього життя в князівстві, де час від часу вчиняло заколо­ти численне крамольне боярство, в руках якого зосередилася величезна земельна власність, що стала підвалиною його мо­гутності. Створивши раду (думу) галицьке дворянство стало настільки впливовим, що примусило князя, який уже досяг апогею могутності, зректися другої дружини і спалити її на вогнищі, звинувативши в чаклунстві. Вплив бояр значно по­силився після смерті Ярослава на його сина Володимира (1187—1199 рр.).

У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199—1205 рр.) заволодів Галичем і об'єд­нав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику і могутню Українську державу, яка од­разу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Русі. До неї входили міста Луцьк, Холм, Перемишль, Берестя (Брест), Дорогобуж, Галич та ін.

Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе й золотоверхий Київ. Під його надійною опікою були тери­торії між Бугом і Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною, тобто більшість українських земель.

Великий князь у своїй об'єднаній державі подбав насам­перед про зміцнення княжої влади, здолавши боярську опо­зицію, що обмежувала дії його попередників. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити україн­ські землі, Роман розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Літопис свідчить, що "він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Недарма половці його ім'ям лякали своїх дітей. Окрім боротьби із степовиками, Роман здійснював успішні походи далеко на північ у польські та литовські землі, підтримував тісні відносини з Константинополем, Угорщи­ною, Західною Європою. У 1205 р., йдучи польськими земля­ми, Роман потрапив у засідку і загинув. Після своєї передчасной кончини він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька.

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що значно послабило державу, яку він так невтомно будував.

Більш ніж 40 років українські землі були ареною кривавих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі. По суті, не було центральної влади. Повсюдно порядкува­ли бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. У 1212 р., коли молодий Данило повернувся в Галич, бояри ви­гнали його, а в 1213 р. вчинили нечуване — обрали зі свого середовища князем боярина Владислава Кормильчича (?— 1214 рр.).

Скориставшись цим, Угорщина в 1214 р. захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. За таких обставин сини Романа Данило та Василько почали тривалу боротьбу за об'єд­нання земель, якими колись володів їхній батько. Спираючись на широкі верстви населення, зокрема на міських реміс­ників і купців та селян-общинників, у 1238 р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Однак навала монголо-татарських орд Батия повернула Галицько-Волинське князівство у стан держави, яку роздирала боярська анархія. Лише в 1245 р. Данило остаточно здолав феодальну опози­цію і назавжди вигнав боярського ставленика Ростислава й угорське військо з Галицької та Волинської земель.

Узявши собі Галичину, Данило залишив Василькові Во­линь. Попри все, обидва князі в усіх важливих справах дія­ли спільно. Столицею князівства Данило Романович обрав Холм. Ліквідувавши боярську опозицію, він зосереджується на відбудові князівства, зміцнює його укріплення, споруджує, міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. Поряд з укріпленням багатьох існуючих міст Данило засновував та­кож і нові, у тому числі в 1246 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Піклуючись про зміцнення безпеки князівства, Данило Галицький веде активну зовнішню полі­тику. Близько 1250 р. він налагоджує дружні стосунки з Угор­щиною, які було закріплено шлюбом сина Данила Льва з дочкою угорського короля. Данилу вдалося на короткий час посадити на австрійський трон і сина Романа. Мирні взає­мини було налагоджено і з Польщею.

Та головною метою свого життя князь Данило вважав ви­зволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253 р. королівську коро­ну від папи ІнокентіяIV, сподіваючись на допомогу католиць­кого Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І все ж у 1254 р., розраховуючи на власні сили, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Але похід закінчився невдало. Як і ра­ніше, роздроблена Русь не змогла згуртуватися для узгодженої відсічі ворогові. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплені міста. Тільки після цього орда Бурундая залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров'я Данила, і він 1264 р. помер.

Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та зла­годі. Лев Данилович (1264—1301 рр.), котрий князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював із сусідами, найпер­ше з Польщею. Частина Волині зі стольним містом Володи­миром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289 рр.). Він, на противагу Леву Даниловичу, зай­мався винятково мирними справами, будував міста, замки, церкви. Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням книжок і рукописів. На жаль, зі смертю Володимира (1289 р.) закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії західних князівств періоду 1289—1340 рр.

Як засвідчують скупі фрагменти із зарубіжних джерел, лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єд­налися під владою онука Данила Романовича князя Юрія І (1301—1315 рр.). Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову пересунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе ко­ролем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Ще пе­реконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася в 1303 р. Невдоволений намаганням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій І отримує згоду від константинопольського пат­ріарха на заснування в Галичині окремої митрополії. А це сприяло подальшому розвиткові традиційної культури, за­хисту політичної незалежності об'єднаного князівства.

Дата добавления: 2014-01-07