Конспект лекції. Лекція ІV. Україна в ХVІ – ХVІІ ст

Лекція ІV. Україна в ХVІ – ХVІІ ст.

1. Виникнення українського козацтва.

2. Запорозька Січ – козацька республіка.

3. Причини, рушійні сили, характер національної революції 1648 – 1676 рр.

4. Початковий етап національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького.

Короткий зміст лекції.

Козацтво в Україні як самобутнє, національне, суто народне явище. Проблема козацтва в історичній літературі. Причини виникнення козацтва та його розвиток. Соціальний склад козацтва, джерела формування, територія розселення, господарство. Перші походи українських козаків. Утворення Запорізької Січі. Дмитро Вишневецький („Байда”). Організаційна структура Січі та функції її елементів. Символіка та клейноди. Збройні сили. Запорізька Січ – зародок нової української козацько-старшинської державності. Утворення реєстрового козацького війська. Боротьба козацтва з турками й татарами. Значення козацтва в історії України. Передумови та причини війни. Козацько-селянські повстання. Характер, рушійні сили визвольної війни.    

Виникнення українського козацтва.

Однією з основних проблем української історії доби фео­далізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко при­ваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона ви­нятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, лю­бов'ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, при­сязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей. Недарма знаменитий француз пись­менник Проспер Меріме, який палко пропагував наше козац­тво в Європі, писав і з гордістю казав: "...я — козак!"

Тому цілком зрозуміло, що ця проблема завжди приверта­ла значну увагу багатьох дослідників. Деякі з них заявляли, що козаки — це волоцюги, злодюги, когорта п'яних розби­шак. Проте в літописних джерелах немає таких фактів, жод­ної згадки про подібні вчинки козаків. Навпаки, вбивство, перелюбство, крадіжка, несплата боргів вважалися на Січі го­ловними злочинами. Грабунками на Запоріжжі "займалися тільки втікачі з куренів. Таких самі запоріжці, якщо ловили, одразу вішали, а пограбоване добро повертали, навіть коли потерпілими були татари..." Уживання ж алкоголю в походах, в усіляких військових справах взагалі каралося смертю.

Саме слово козак тюркського походження і вперше зга­дується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди пе­рейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоюван­ня. Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбував­ся тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт україн­ців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна — відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами парти­занської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питан­ня формування козацтва і досі переважає в наукових пра­цях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до за­кріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків — одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємця­ми дружинно-лицарських традицій Київської Русі.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке ба­жання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності і соціального походження. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського князівства, Молдови.

Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні татаро-турецьких загарбників. Вільні поселенці — козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію — козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися гос­подарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов'язаний зі зброєю в руках охороняти поселення, ходити у воєнні походи.

Запорозька Січ – козацька республіка.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні остро­ви між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпи­тися. Перше укріплення близько 1552 р. збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захи­сту від татаро-турецької агресії було створено військово-полі­тичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управ­ління, чітку систему організації війська і прагнуло підтриму­вати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військо­вої демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійсню­вав осавул, а в разі війни — й обозний, котрий відав боєприпа­сами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отама­на. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відпові­дальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.

Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демо­кратичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичає­вим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марк­су назвати Січ Християнською козацькою республікою.

У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв геть­ман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони — на десятки. У своїх грамотах і "листах" козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, лука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів — чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100—150. Військо відзначалося суво­рою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час по­ходу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн. Посли Австрії, Тран­сільванії, Польщі, Московії та інших країн, побувавши на Запорізькій Січі, визнавали козацьке військо за кращу євро­пейську армію.

Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв'язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбу­вався процес відродження української державності.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбні елементи козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визво­лення. Запорізьке козацтво брало активну участь у всіх се­лянських повстаннях, додаючи їм більшої організованості. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.

Окрім Запоріжжя, багато козаків проживало й у порубіж­них містах. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи тільки своїх старшин. Кількість міського козацтва швидко зростала. Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному аспектах, польські королі намагалися використати його з власною метою, підпо­рядкувавши своїй владі та контролю. Першим це здійснив у 1572 р. король Сигізмунд Август, який погодився на утво­рення загону з 300 оплачуваних козаків для охорони коро­лівських міст у пограниччі України. Вони вносилися в спе­ціальні списки — реєстри, звідки й пішла їхня назва — реєст­рові козаки. У 1590 р. реєстр збільшився до 1 тис. козаків, а згодом і більше. Здебільшого це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так почало створюватися відносно замож­не реєстрове козацтво, яке істотно відрізнялося від нереєст­рових козаків. Відтак стосунки між ними часто досягали крайньої напруженості.

При цьому слід підкреслити, що реєстрові козаки, ставши на службу Речі Посполитій, польському королю, не ополячу­валися, не цуралися віри й мови батьків, свято дотримувалися січових традицій, звичаїв, а синів своїх посилали на Запорізь­ку Січ для військового гарту. Не раз вони, об'єднавшись з нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набрали козацько-селянські повстання в 1591—1593 рр. на чолі з X. Косинським та 1594—1596 рр. під проводом С. Наливайка. Ці масові селянсько-козацькі повстання проти соціального і національ­но-релігійного гніту з боку польської шляхти, за свободу і незалежність хоч і зазнали поразки, але мали велике історич­не значення. В них українські народні маси набували досвіду боротьби, гартували свою волю і національну свідомість, готу­ючись до більш широких і рішучих битв зі своїми ворогами.

Отже, на початок XVII ст. було три категорії козаків: за­можні реєстрові козаки, які перебували на службі польсько­го уряду, запоріжці, які жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Найвидатнішу роль в історії українського козацтва до Б. Хмельницького відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622 рр.), постать суперечлива і неоднознач­на на політичному обрії того часу, історія життя і політичної діяльності якого все ще недостатньо досліджена. Та все ж історики загалом погоджуються в тому, що він був найви­значнішим козацьким гетьманом, одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів до Б. Хмельницького.

Під проводом П. Сагайдачного Запорізьке військо всту­пило в новий період свого розвитку. Гетьман здійснив військо­ву реформу, результатом якої стало перетворення партизан­ських ватаг в регулярне військо і запровадження суворої дис­ципліни. Мабуть за його гетьманства введено сувору заборо­ну пити горілку під час морських походів. Порядок у війську П. Сагайдачний втримував суворими засобами: "щедро про­ливав кров непокірних йому". Він розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Італійський мандрівник П'єтро де ла Валле у 1618 р. писав, що "турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взя­ли і не сплюндрували. В усякому разі, вони сьогодні на Чор­ному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати". П. Сагайдачний пер­шим створив із запоріжців дисципліноване, найхоробріше військо в Європі. Гетьман мав високий авторитет у Європі. Тому невипадково багато хто з тогочасних політичних лідерів бачив у ньому головнокомандувача збройних сил Європи для відсічі очікуваної турецької навали.

Спрямовуючи енергію козацтва на боротьбу з Туреччи­ною і кримським ханством, Сагайдачний виявився передбач­ливим політиком у переговорах з Польщею. Будучи переко­наним у тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не можуть, він не йшов на відкриту політичну конфронтацію з нею, а використовував свій дипломатичний хист для проведення своєї полі­тики. При цьому зауважимо, що в історичній літературі ще й досі побутує оцінка особи П. Сагайдачного як "польсько-шляхетського угодовця". Довіру польського короля він здо­був собі тим, що не допускав занадто гострих виступів ко­заків проти шляхти, збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Туреччиною і Москвою. Здійснив десятки вдалих морських та сухо­путних походів проти татар і турків у Криму, Малій Азії та Молдові. Очолюване ним військо успішно штурмувало Кафу, Трапезунд, Варну, Синоп, околиці Стамбула. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма заува­жує: "Можна стверджувати напевно, що немає на світі лю­дей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських походах не мають собі рівних в усьому світі". У 1618 р. 20-тисячне українське військо на чолі з гетьманом разом із польсько-шляхетськими загонами здійснило похід на Москву.

Завдяки українським козакам на чолі з гетьманом Сагай­дачним Польща й Україна врятувалися в 1621 р. від турець­кого поневолення і втрати своєї незалежності, коли їхня доля вирішувалася під Хотином. Тут об'єднані загони польського й козацького військ ущент розгромили величезну турецьку армію, яка вважалася непереможною, і врятували народи Західної Європи від іноземного поневолення. Визначний ко­зацький полководець перебував на найбільш гарячих ділян­ках битви й показував зразки особистої відваги й героїзму. На знак особливих бойових заслуг польський король пода­рував йому позолочену колісницю та інкрустований золотом і діамантами меч. Всього гетьман провів 60 боїв на суші та морі й жодного не програв.

Ідучи на примирення з Польщею, П. Сагайдачний твердо обороняв самостійність Запорізького війська. Передусім не дозволив полякам зменшити його чисельність і завести реєстр. І лише рання смерть від поранення отруєною стрілою не дозволила здійснитись гетьманським планам — досягти автономії України у польській державі.

Після смерті П. Сагайдачного польське панство посилило наступ на запоріжців, намагаючись відібрати у них завойо­вані привілеї. А це призвело до нових збройних повстань. У 30-х роках XVII ст. відбулися масові козацько-селянські повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоро­вича (Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні, Карпа Скидана. Вони відзначалися величезним розмахом і широкою участю в них селян, запорізьких та реє­стрових козаків, жителів міст, їх об'єднувала спільна "бо­ротьба за віру християнську і... вольності".

Після придушення козацько-селянських повстань поль­ський уряд у січні 1638 р. видав так звану "Ординацію Війська Запорізького", згідно з якою ліквідовувалася виборність ко­зацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі виклю­чені з нього мали ставати кріпаками. Замість виборного геть­мана на чолі козацького війська мав стояти польський комі­сар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників та осаулів призначалися виключно представники польської або полонізованої шляхти. Міщанам і селянам під страхом смертної кари забороняло­ся вступати в козаки і навіть віддавати заміж за них своїх дочок. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наяв­ності паспорта, затвердженого польським комісаром. Це було великим ударом по козацтву. Воно втратило своє самовря­дування. Здавалося, що цього разу запоріжців було зламано остаточно. Та вільний дух козацтва зберігся. Ставши свідо­мим захисником свого народу, козаки готувалися до нових вирішальних битв з Польщею.

Причини, рушійні сили, характер національної революції 1648 – 1676 рр.

На короткий час після придушення козацько-селянських повстань 30-х років XVIIст. знекровлений народ ніби при­тих. Навіть польська шляхта називала 1638—1648рр. золо­тим десятиліттям спокою. Та це був лише перепочинок пе­ред бурею. Продовжувало­ся різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Селян змушували відробляти на своїх панів по З— 4 дні щотижня і сплачувати численні податки. Це знущання відчувало на собі не лише селянство, а й середня українська шляхта. Особливо зухвало поводилася польська шляхта з козацтвом після Ординації 1638 р. Вона намагалася перетворити нереєстрових козаків у кріпосних селян і слуг, на що ті відповідали повстаннями, до яких приєднувалися селяни. Несправедливість і гніт переживало і реєстрове ко­зацтво під управлінням польської шляхти, яка виступала в ролі старшини.

Ворожими до Речі Посполитої були й міська біднота, час­тина міської верхівки та українські міщани, котрі теж при­гнічувалися феодалами, витісняючись з ключових позицій економічного життя й самоуправління. Ще більший гнів українців викликало переслідування православ'я з боку польських католиків, що призвело до розколу серед духовен­ства та посилення міжконфесійної боротьби. Колоніальна політика Польщі однозначно була спрямована на придушен­ня розвитку української мови, української культури, само­свідомості тощо.

Отже, колоніальна політика Польщі загрожувала вини­щенням української народності, що було, безумовно, великою національною небезпекою. Тому головною метою, яка об'єднала українців, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні. Оскільки більшість української феодальної верхівки на той час вже колонізувалася і не могла очолити національно-визвольну боротьбу народних мас, керівна роль у ній належала козацькій старшині. Широкі верстви козацтва стали рушійною силою цієї боротьби. Українське козацтво перестало бути тільки військовим прошарком населення. Воно остаточно перетворилося на самодостатню соціальну верству. Разом з козаками активну участь у ній брали селя­ни, міщани, духовенство. Очолив національно-визвольну бо­ротьбу українського народу видатний військовий і політичний діяч, будівничий української козацької держави Б. Хмель­ницький.

Національно-визвольна війна розпочалася в першій поло­вині лютого 1648 р. із захоплення повстанцями Запорізької Січі й обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запо­різького і тривала до кінця XVIII ст.

Планомірно й енергійно проводилася підготовка до по­встання проти Польщі. Запорізька Січ стала центром ви­звольного руху всього українського народу. Тут зосереджу­валися військові сили, необхідні матеріальні ресурси. Вес­ною 1648 р. Хмельницький із старшим сином Тимофієм відправився до кримського хана Іслам-Гірея, щоб домовити­ся про союз і допомогу. Хмельницький добре розумів, що, якщо кримський хан не стане його союзником, то обов'язко­во буде разом з Польщею проти України. І Богдан вдався до важливого дипломатичного кроку — зробив давнього ворога українського народу своїм спільником. Цей союз убезпечу­вав повстанців від несподіваних нападів з Півдня і давав можливість зосередити всі зусилля проти Польщі. До того ж у той час татари надавали козакам свою швидку і могутню маневрену кінноту, якої в козацькій армії було замало.

В українській історіографії до цього часу побутує твер­дження про те, що Б.Хмельницький залишив свого сина Ти­мофія начебто заручником у свого ворога хана Іслам-Гірея. Відомий історик професор Ф. Якубов спростовує цей факт, підкреслюючи, що "сьогодні можна вважати доведеним абсо­лютно протилежне, Гірея та Хмельницького пов'язувала дав­ня дружба. Богдан виріс у Криму, досконало володів крим­сько-татарською мовою, знав і читав в оригіналі Коран. Сина залишив Гірею як намісника на випадок своєї загибелі у во­єнному поході".

Поляки, попереджені про дії Хмельницького, навесні 1648 р. послали на Запорізьку Січ військо, щоб придушити повстання ще в зародку. Розпочався перший етап Визвольної війни, коли повстання набуло найбільшого розмаху й досягло успіхів. Слід зауважити, що й на боці Б. Хмельницького, і на боці М. Потоцького воювали українські козаки (одні — повстанці, інші — реєстровики польської армії). Тому Б. Хмельницький про­водив активну агітацію з метою залучити на свій бік реєстровиків, що врешті й сталося.

У середині квітня 1648 р. 6-тисячний передовий загін по­ляків зустрівся з об'єднаними 9-тисячними козацько-татар­ськими силами. В урочищі Жовті Води 6 травня після трива­лого бою польський авангард на чолі із С. Потоцьким було розбито. 16 травня під Корсунем Б. Хмельницький розгро­мив і головне польське військо. Серед багатьох тисяч поляків у полон потрапили обидва командувачі польської армії М. Потоцький і М.Калиновський, 80 знатних вельмож і 127 офі­церів. Це була одна з найяскравіших перемог повстанського війська над польською армією на початку Визвольної війни. Польща залишилася і без гетьманів, і без армії.

Тріумфальні перемоги Хмельницького приголомшили по­ляків і водночас надихнули українців на народне повстання. Селяни скрізь ставали під гетьманські стяги, щоб здобути волю і незалежність. Із добровольців створювалися нові час­тини і на кінець літа 1648 р. українські повстанські сили налічували вже до 100 тис чол., близько 40 тисяч з яких ста­новили регулярне козацьке військо.

Виникали сприятливі умови для розгортання народної боротьби.

Але й поляки не гаяли часу. Щоб покінчити з повстан­ням під проводом Б.Хмельницького, вони мобілізували 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. Очолювали нову польську армію магнати Д. Заславський, М. Остророг і С.Конецпольський.

23 вересня 1648 року воюючі армії зустрілися і зійшлися під Пилявцями на Поділлі. Хмельницький майже повністю знищив це велике військо. Було захоплено величезні трофеї. Самих лише гармат більше 100.

Ця битва ще більше зміцнила впевненість українців в ус­піху їхньої боротьби проти поляків і відкрила Хмельниць­кому шлях на захід, вглиб самої Польщі. Коли він заглиблю­вався в землі Волині та Галичини, населення радо вітало його, всіляко допомагаючи йому, і приєднувалося до повстанців. У жовтні 1648 р. козацько-селянська армія взяла в облогу Львів, а згодом Замостя і могла здобути їх. Б. Хмельницький міг повести військо до самої Варшави й об'єднати всі українські землі в межах національної держави.

Сьогодні не можна стверджувати однозначно, що саме спи­нило гетьмана, але він цим шансом не скористався. Гетьман не тільки зупинив свій успішний наступ, а й, повертаючи пізніше полки, не залишив у західних регіонах козацьких гарнізонів. Донині залишається загадкою, чому Б. Хмель­ницький, маючи всі можливості перемогти Річ Посполиту, цього не зробив, а погодився на перемир'я, яке запропонував йому новий польський король Ян Казимир. Історики пояс­няють це по-різному. Так, М. Грушевський пише, що гетьман виявився не готовий відновити українську державність. І. Крип'якевич зазначає, що мета походу Хмельницького "не була вже стратегічна, а тільки політична — домогтися миру з Польщею". О. Субтельний вважає, що Богдан ще не думав доводити конфлікт з Польщею до кінця, а "сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задо­вольняти козацтво". І справді, уклавши в Замості перемир'я з польським королем і одержавши викуп від Львова, який передав татарам, щоб вони не брали полонених дорогою до Криму, Б. Хмельницький зі своїм військом повернувся назад.

Дата добавления: 2014-01-07