Культура України у другій половині 40-х — 90-х роках XX ст

Якими є тенденції національного відродження в Україні?

Визначіть культурні надбання в 70-80-х роках.

Назвіть видатних митців сучаної української діаспори.

Якими здобутками характеризується українська культура за часів хрущівської “відлиги”?

Які особливості культурного процесу на початку 50-х років?

План

1.Культурне життя в Україні у другій половині 40- на початку 50-х років

2.Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської "відлиги"

3..Культурні надбання української діаспори

4.Українська культура в 70-80-х роках

5.Тенденції сучасного національно-культурного відрод­ження

Література:

Література:

1.Бокань В.А.,Польовий Л.П. Історія культури України: Навч.пос.-К:МАУП,2001

2.Українська культура: історія і сучасність:Навч. пос./За заг. ред.Черепанової С.О.-Львів:Світ,1994.

3.Лекції з історії світової та вітчизняної культури:Навч.вид./За заг.ред.ЯртисяА.В.-Львів: Світ,1994.

4.Кордон М.В.Українська та зарубіжна культура:Курс лекцій.Київ:ЦУЛ,2002.

5.Мєдникова Г.С.Українська і зарубіжна культура ХХ-го ст.Навч.пос.-К:2002

Контрольні запитання:

Культурне життя в Україні у другій половині 40- на початку 50-х років

Під час Другої світової війни всю територію України було окупо­вано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, не­обхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних ус­танов. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбу­дови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у республіці розгорнувся рух по відбудові й ремонту шкіл власними за­собами — "методом народної будови", що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського райо­ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було за­безпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мере­жа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціа­льною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мере­жа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, від­криття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського універ­ситету. За післявоєнне п'ятиріччя відновилась робота всіх вузів Ук­раїни, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість, студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження на­укових установ особлива вага приділялася відновленню діяльності центру української науки — Академії наук УРСР.

Разом з тим. в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста­лінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком партійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896-1948 рр.) було підняте питання про "ідеологічну чистоту про­летарської культури". "Ждановщина" позначилась боротьбою проти "безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низь­копоклонства перед гнилим Заходом". На практиці вона швидко пе­ретворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні '"ждановщина"' набрала форм гострої критики '"ук­раїнського буржуазного націоналізму" і "буржуазного космополітиз­му" — теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А. Жданова вимагача від українських культурних діячів, щоб українська культура "тісніше зливалася з великою російською культурою". Почалося відверте цькування М. Рильського (за його доповідь "Київ в історії України", виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори "Мандрівка в мо­лодість", "Київські октави", статтю "Шевченкові роковини" 1942 р., за передмову до 1-го тому "Поезій" 1946 р). Ю. Яновського (за ро­ман "Жива вода") у І. Сенченка (за повість "Його покоління"). У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише зате, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорстокості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л. Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухва­лило постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників Ук­раїни постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленінград". У ній вказувалося, що "рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально", а її члени "опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого ос­таннього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного ха­рактеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...". За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. ""Радянська Україна" опублікувала статтю Ф. Єневича "Про націоналістичні помилки М. Рильського". Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно "визнавати" помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери "націоналістичної загрози" продо­вжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті "Правда" з'яви­лась редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літера­турі", яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну".

Роздумуючи над цими явищами, О. Довженко, творчість якого та­кож було названо неприйнятною і якого ще під час війни звинувати­ли у "націоналізмі", у липні 1945 р. з болем занотував у своєму що­деннику: “Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й трима­ти в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого наро­ду є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні тупості людей чи­новних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?...".

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими "космополітами". Відомі в Україні літературні та театральні критики І. Стебун (Кацнельсон), Я. Санов (Смульсон) у Є. Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культу­рою Заходу, в замовчуванні зв'язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими сло­вами, як "безродні космополіти", "естетствуючі нікчемності", "низь­копоклонники", "антипатріотичні торгаші". У березні 1949 р. відбув­ся пленум правління Спілки радянських письменників України з по­рядком денним "До кінця розгромити космополітів-антипатріотів".

Відвертий антисемітизм, зведений, у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, айв організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відо­мого театрального режисера С. Міхоелса. В Україні також пошири­лися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних на­ук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР". У ній ця наукова установа, праці її співробітників підда­валися грубій, необ'єктивній критиці. "Серйозні помилки і перекру­чення буржуазно-націоналістичного характеру" вбачали у працях професора М.Н. Петровського "Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі" (1944 р.) і "Незламний дух великого українського народу" (1943 р).

Як спроби "відродити буржуазно-націоналістичні погляди на пи­тання історії України в тій або іншій мірі" кваліфікувалися праці Інсти­туту історії України "Короткий курс історії України" (вийшов у 1941 р. за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супру-ненка. Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К. Гуслистого, М. Славіна, Ф. Ястребова) та 1,-й том "Історії України" (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н. Петровського).

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГШЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д. Лисенко, який вважав генетику "буржуазною псевдонаукою", оголосив ген міфічною частинкою, "одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами — "вейсманістами-морганістами". Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинився. Почалися переслідування і розправи. Жертвами "лисенківщини" ста­ло чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по­зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з "вейсманізмом-морганізмом". Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром гене­тики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку ба­гатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космо­навтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко­раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед­никами і сучасниками С. Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868-1920 рр.) протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був об­раний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант то­го, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї — тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та пяти Державних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструкто­ра Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович. Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозва­рювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було при­своєно ім'я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджу­валися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О. Патона й досі є голо­вною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було роз­роблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в мате­матиці — нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпо­чав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауре­атів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі ук­раїнської науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пулюй. Зате у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних письмен­ників та вчених, чиє життя починалося на українській землі Так, ла­уреат Нобелівської премії з літератури Ш. Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Американські дослідники ЗА. Ваксман (медик), С. Кузнець (економіст). Р. Гофман (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П. Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845-1916 рр.) — людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський універси­тет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з осново­положників порівняльної патології, еволюційної ембріологи, імуно­логії, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Роз­роблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908 р.) набагато випередило свій час і заклало підвалини ново­го напрямку в фізіології.

У 40-50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі ук­раїнського народу. Плідно працювали в цей час Олександр Довжен­ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Наган Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвивалося театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працю­вали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут. 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, К. Хохлов, Ю. Лав-ров, М. Романов. А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік — у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два де­сятки нових фільмів кожного року — такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60-80-х років відбувалось відродження ук­раїнського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. До­вженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С. Параджа-нова про життя гуцулів 'Тіні забутих предків" (1965 р.) за одноймен­ним твором М. Коцюбинського. Лінію поетичного кіно — імпресіо­ністичного кінозмальовування реалій життя — продовжив кінорежи­сер Ю. Іллєнко в стрічках "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон XX". Збагатили український кінематограф роботи режисерів Л. Ви­кова "В бій ідуть тільки "старики" та "Ати-бати йшли солдати" і Л. Осики "Тривожний місяць вересень" та "Камінний хрест".

Музичне мистецтво.України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомо-ляка, К. Домінчен, М. Колесса, Г. Майборода, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лятошинський, компози-тор-житомирянин М. Скорульський (працював у Житомирі). В Жито­мирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915—1997 рр.).

Плідно співпрацювали між собою поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові "Київський вштьс", "Білі ка­штани", "Ми підем, де трави похилі", "Ти — моя вірна любов", "Пісню про рушник", "Пісню про вчительку". "Стежину". Ці пісні звучали в усіх куточках республіки — від столиці до найвіддале-нішого села, а "Пісня про рушник" з легкої руки Д. Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В. Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О. Білаш ("Два кольо­ри". "Лелеченьки", "Ясени". "Цвітуть осінні тихі небеса").

Популярністю серед глядачів і слухачів користуватися Держа­вний заслужений академічний український народний хор під керів­ництвом Г. Верьовки. створений 11 вересня 1943 р. Київська держав­на академічна капела "Думка" під керівництвом О. Сороки, Львівсь­ка державна хорова капела "Трембіта" під керівництвом П. Муравсь-кого, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Мінь-ківського. Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. Т. Ябяонської. Остання стала одним з основоположників і фз'ндаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896-1976 рр.). Він є автором ілюстрацій до "Кобзаря" Т. Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974 рр.), до повістей "Борислав сміється" І. Франка (1948 р.), "Земля" О. Кобилянської (1950, 1954 рр.), до но­вел В. Стефаника (1958 р.). Значний внесок зробив В. Касіян у роз­виток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: "На бій, слов'яни!" (1942 р.) та оригінальна за задумом серія "Гнів Шевчен­ка — зброя перемоги" (1942 р.). На твори Т. Шевченка створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" (1942 р.) О. Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України. Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. осіда­ли у Відні, Парижі. Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряд Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувшіа тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922 р.), яка з 1932 р. стала Технічногосподарським інститутом. У 1922-1933 рр. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет — перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка) ук­раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 р., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його пе­ренесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко. О. Колесса, В. Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д. Чижевський, літературознавець Б. Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т. Шев­ченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни залишили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, ак­торів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 рр. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи — Українська висока економічна школа. Українська богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання "Енциклопедії українознавства" в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були конфісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів. про­заїків У. Самчука, І. Багряного. Ю. Косача, поетів Т. Осьмачки, Ю. Клена, В. Барки, Яра Славутича, Б. Кравціва. Славу одного з ви­датних українських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізви­ще — Кандиба) (1907-1944 рр.), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета — Олександра Олеся (1878-1944 рр.). В театральному житті українців за кордоном най­помітнішою постаттю став актор Й. Гірняк.

Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської "відлиги"

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської "відлиги". Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С. Хрущова. З одного боку М. Хрущов намагав­ся десталінізувати політичне життя України, з іншого — не міг доз­волити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії — В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського, В. Примакова, Г. Петровського та інших. Про ре­абілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І. Франка. З 1957 р. почали виходити такі журна­ли, як "Радянське право", "Економіка Радянської України", "Народна творчість та етнографія", "Український історичний журнал". Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда не­послідовно, спробу провести українізацію університетів.

Лібералізація політичного режиму зробила "залізну завісу" між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А. Камю, Ф. Кафки, Е.М. Ремарка, Е. Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу "Всесвіт", який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впливала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загально­людських цінностей.

"Відлига", десталінізація суспільства після XX з'їзду КПРС ство­рили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість "Третя рота", поеми "Розст­ріляне безсмертя" і "Мазепа". Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного сло­ва — П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, дитячі роки якого пройш­ли в селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині. Ха­рактеризуючи творчість своїх старших колег по перу у "А. Малишко писав: "Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мистецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський — до живопису, Володимир Сосюра — до ніжної ліричної акварелі".

Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: "Кров людська — не водиця", "Правда і кривда", "Хліб і сіль", "Ду­ма про тебе", "Чотири броди". Одним з провісників "відлиги" був відомий письменник О. Гончар, якого Михайло Шолохов назвав славним і справжнім прозаїком. У 60-80-х роках він виступив з тво­рами "Тронка", "Циклон", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр". Світове визнання здобув роман О. Гончара "Собор" (1968 р.). Пись­менник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась ро­манами і повістями "Розгін" і "Диво" П. Загребельного, "Меч Арея" І. Білика, "Лебедина зграя" і "Зелені млини" В. Земляка. У 1962 р. бу­ло встановлено Державну премію України їм. Т.Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.

В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись­менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М.В. Хомичевський) (9.12.1897-12.03.1983 рр.), який по­над 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарова­ною, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музи­кант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, церковний і громадський діяч.

Але найбільше прославився Борис Тен як визначний перекладач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із старогрецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французь­кої, польської, словацької, чеської, російської мов. Головна ж його за­слуга перед українською культурою, основна справа усього його жит­тя — переклад на українську мову із старогрецької "Одіссеї" та "Іліади" Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978 роках. За ці переклади Б. Тен — цей український рапсод, Гомер двадцятого віку — став лауреатом республіканської премії імені Максима Рильського.

Головним наслідком "відлиги" стало формування генерації моло­дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них — Іван Драч. Ліна Костенко. Василь Симоненко. Іван Дзюба, Іван Світличний. Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років розквітає талант одно­го з найяскравіших українських поетів, "лицаря українського відрод­ження ^: Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В. Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча ластівка — його поетична збірка віршів "Тиша і грім". Згодом вийш­ла друком збірка ''Земне тяжіння". У 1965 і 1973 роках у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць "шістдесятництва" Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій — "Проміння землі" та "Мандрівне серце". Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, істо­ричного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". Він здобув одностайну при­хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України — Шевченківською премією.

Пік "відлиги" для України припав на кінець 50-х — початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівня­но з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 — 60, у 1960 — 49, але вже у 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41 відсоток, а потім — лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля "відлиги" почала спа­дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС "Про зміцнення зв'язку школи із життям", яка відкрила найширші можливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби­рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри" обиратимуть в школах вели­ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х ро­ках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 від­сотків, а російські — 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася з 4192 в 1959-1960 рр. до 4703 в 1965-1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були невеликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську — 524. Але все-таки в українських школах продовжувала навчатися ос­новна частина учнівського контингенту. Значно зменшилася питома ва­га україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

Культурні надбання української діаспори

Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. "відлига" остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України бу­ли заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі — представники творчої та наукової інтелігенції. Це викли­кало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю за­арештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю. Щеле-ста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Ге­оргій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали­ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер­шим громадянським політичним протестом у Радянському. Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба висту­пив з об'ємною статтею під назвою "Інтернаціоналізм чи руси­фікація?", у якій було піддано нищівний критиці національну політи­ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація — продовження політики російського шовінізму і ко­лоніалізму. "Колоніалізм. — писав він, — може виступати не лише у. формі відкритої дискримінації, а й у формі "братства", що дуже ха­рактерно для російського колоніалізму".

Українська культура в 70-80-х роках

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за "аполітичність", "ідейну незрілість", "формалізм”, "націо­налізм", "відхід від партійної лінії", "ідеалізацію минулого", "смаку­вання національної самобутності". По суті, це була друга "ждановщина". Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засу­джених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Починаючи з 1977 р. об'єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук­раїні у листопаді 1976 р. Серед них-— відомий письменник, автор по­пулярних романів "Вітер в обличчя" і "Остання шабля" Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко — загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти — громадянин, людина.

Важкими були 60-80-ті роки в житті Івана Гончара, видатного ук­раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми­стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Він є автором пам'ятників М. Горькому в Ялті, Т. Шевченку в Яготині, на­родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівні на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І. Гончарем було зібрано колосальний етнографічний матеріал — унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розгля­далась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відповідно до рішень XXI її з'їзду КПРС почалася впроваджуватись загальнообов'язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основ­ному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічно­го навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів.

Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засно­вані Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київ­ського політехнічного інституту. В І 975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним ву­зом — Житомирським інженерно-технологічним інститутом.

Основним науковим центром України продовжувана залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вче­них не мали аналогів у світі. Це, перш за все. стосується математич­ної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизова­них систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Впродовж двох десятиріч його очолював ака­демік В. Глушков, а потім — академік В. Михалевич.

Вченими-суспільствознавцями в 60-80-х роках було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, архео­логії, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як "Історія Української РСР", "Історія міст і сіл Ук­раїнської РСР", "Археологія Української РСР "Історія українського мистецтва", "Історія української літератури" "Словник української мови", "Українсько-російський словник". Були випущені також Ук­раїнська Радянська Енциклопедія, Радянсь-ка енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий "класовий підхід" та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов'язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошничен­ко, їх творчість характеризується високим професіоналізмом, нова­торством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягай майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.

Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірва­лося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них — "Я піду в далекі гори" (1968 р.), "Водо­грай" (1969 р.). '"Червона рута" (1969 р.). Остання дала назву фести­валю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно прово­диться в різних містах України. "Червона Рута" — єдиний в Україні фестиваль української пісні, тобто обов'язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монумен­талісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам'ятники Л. Українці у Києві і Т. Шевченку в Москві.

Тенденції сучасного національно-культурного відрод­ження

В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризо­вої ситуації. Розвитку української культури надається державна підт­римка. "Основи законодавства України про культуру", прийняті Вер­ховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на її розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільгове оподатку­вання спонсорства.

Ключове питання національно-культурного відродження — на­родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за­кон України "Про освіту''. Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив карди­нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. Поглибленому розвитку здібностей в учнів і сту­дентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів — ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом міністрів затверджена ком­плексна національна освітянська програма "Освіта" ("Україна — XXI століття"), націлена на найближчу та більш віддалену перспек­тиву. Програма грунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду. її метою є піднесен­ня вітчизняної освіти до світового рівня.

Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку — випуск бака­лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів.

Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса­бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Україні вводиться ступенева система — проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да­ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра — студент отримує диплом і має право йти працю­вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спеціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка прита­манна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за­кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка.

Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р. національною. Створене Міністерство України у справах науки і техно­логій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана сприяти відро­дженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Ака­демія медичних наук. Академія мистецтв, Академія правових наук, У 1989 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, в 1990 р. — Товариство дослідників Во­лині" у Житомирі. Товариство координує краєзнавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирська, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції "Вели­ка Волинь: минуле і сучасне", налагоджує творчі наукові зв'язки з крає­знавчими товариствами Німеччини, Польщі,. Канади.

Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною ко­мерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених. Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. За 1991-1994 ро­ки з України виїхало 254 доктори наук, з них у 1991 р. — 39, у 1992 р. — 57, у 1993 р. — 68, у 1994 р] — 90. В наступні роки виїзд висококваліфікованих фахівців не зменшився. Впродовж 1996 р. з України виїхало 83 доктори наук, що на 40,7 відсотка перевищило рівень 1995 р. і вдвічі більше у порівнянні з 1991 р.: 49 з них мали звання професора, 7 — доцента, 20 — старшого наукового співробіт­ника. Географія виїзду така: до Росії виїхало 35 чоловік, Ізраїлю та США — по 10, до Німеччини — 8, до Канади — 3, решта — до інших країн світу. Лише у 1996 р. науковий потенціал України змен­шився на 202 особи.

Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто прибув в Україну на постійне проживання у 1996 р. — 26 докторів наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 — з Інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше ут­верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспіль­них явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників — В. Винниченка, Є. Плужника, О. Олеся. Б. Грінченка, Б. Лепкого. М. Зерова, О. Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тематичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес всту­пила значна група молодих майстрів. "Паростками нового" назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису "Тер­нопіль", журналів "Борисфен" на Дніпропетровщині, "Степ" на Кіровоградщині, "Холодний Яр" у Черкасах, "Хортиця" у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих у що дістали назву авангард. Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за­проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо­го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені впродовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо­писі під назвою "українська національна колористична школа" став художник Г. Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі у її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в му­зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му­зична школа має традиції, пов'язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б. Лятошинський, а також його послідовників — Г. Та­ранова, І. Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазна­ли не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офіційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів — від рок і поп-музики до класичної.

В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкур­сів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. Крім згадуваної вже " Червоної рути", попу­лярність здобули такі фестивалі, як "Пісенний вернісаж", "Зірки світового балету". "Чумацький шлях". "Всі ми діти твої, Україно". З новими піснями виступають О. Білозір, М. Гнатюк, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, І. Білик, Т. Повалій, В. Шпортько, С. Ротару. В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, П. Зібров, інші май­стри естрадного мистецтва.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук­раїни сьогодні на 90 відсотків — американські картини. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не­гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкал)' моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір пер­ша передача Житомирського телецентру.

Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу­лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щорічних вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р. Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

За умов відсутності ефективної системи державного фінансуван­ня культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створе­но фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці," ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці талан­ту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І. Франко говорив: "...Лише той народ має право на незалежність, який знає і по­важає свою історію та мову". Мова — основа збереження та відтво­рення національної культури. Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будучину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою та культурою.

Мова — найголовніший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання його буття, життя і смерті.

З цього приводу І. Огієнко наголошував: "Мова— це наша націо­нальна ознака, в мові — наша культура, сутність нашої свідомості Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національно­го, це форма національного організування... — і поки живе мова — житиме і народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошується поміж чужим народом.. Тому й вороги наші завжди забороняли нашу мову, аби знищити її до­щенту". За Огієнком, "без добре виробленої рідної мови нема всена­родної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державності". Заслуговує на увагу ще один вислів видатного мислителя: "Хто зневажає рідну мов, той у саме серце ра­нить свій народ".

Українська мова — це мова великого народу. За кількістю тих, хто нею розмовляє, вона займає шістнадцяте місце в світі, а серед слов'янських мов — друге. Українська мова — друга серед наймузикальніших мов світу. А скільки принижень вона перенесла? Від Пет­ра й до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов про заборону або дискримінацію української мови і культури. Будь-яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм. Як наслідок — сфера вживання української мови звужувалась. Мова вживалась не скрізь. В школах рідною мовою навчалось менше поло­вини учнів. Довгий час вивчення в школах української мови залежа­ло від національної свідомості батьків, яка (свідомість) впродовж де­сятиліть, а то й століть, руйнувалася, нівелювалася.

На розширення сфери функціонування української мови спрямо­вано "Закон про мови в Українській РСР", прийнятий в 1989 р. Ук­раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук­раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року. її реалізація мала на меті створити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосфе­рою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незва­жаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.

В духовному відродженні українського народу вагому роль відіграють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та мо­ральні цінності. В сучасній Україні існує близько 105 церков, кон­фесій, течій та напрямків, 96,7 відсотків з них є християнськими. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації. Заборони й активна боротьба з релігією та церквою, характерні для радянського суспільства, відійш­ли в минуле. Відкриваються нові церкви. Збільшується кількість па­рафій. 52 відсотки віруючих в Україні православні. Відновилися ра­ніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою за­лишається розкол українського православ'я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату. Українську православ­ну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну право­славну церкву. Найбільшою серед них є перша. На січень 2001 р. вона мала 9047 парафій, 122 монастирів 39 єпископів, 36 анархій, 7 духов­них семінарій, одну духовну академію, 29 церковних училищ, 20 ре­гентських училищ, 5000 церковно-приходських шкіл.

В 1998 р. Українська держава розпочала новий етап практичної реалізації програми відродження історичних пам'яток, повернення до життя символів віри українського народу. Відновлено дзвіницю Михайлівського Золотоверхого собору. Відбудовано заново й сам храм. Після кількох років дискусій з приводу проектів робіт відбудо­вано Успенський собор Києво-Печерської лаври, який постав із руїн і освячений 28 серпня 2000 року.

В умовах переходу від одного до іншого типу економіки виникло таке словосполучення, як "культура і ринок". Це словосполучення, або "комерція і справжнє мистецтво", дають немало підстав для серйозного неспокою, побоювань. В усякому разі у зв'язку з перехо­дом до ринкових відносин культура вимагає невідкладних захисних заходів. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний за­хист культури.

Використана література

1. Ісаєвіч Я Д Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

2. Касьянов Г Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років – К., 1995

3. Культурне відродження в Україні. – К., 1993. Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995

4. Стан культурної сфери та культурної політики в Україні(Аналітичний огляд)ю – К., 1995

5. Юрчук В І Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло й тіні – К., 1995.

6. Кордон М В Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник – К., ЦУЛ., 2003

Дата добавления: 2014-01-07