Культура України у 1917- 1991 рр

Національна революція в Україні призвела до злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, проекти створення українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).

Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні. Створено 3 відділи Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.

Література діаспори. Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир Винниченко. В Чехословаччині - Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла "празька школа" молодих українських літераторів, до якої входили Олег Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа. Головним стрижнем, що об'єднував їх світогляд і мистецтво, була українська державність.

Розвиток культури в період НЕПу часто називають «золотим часом української культури». При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Радянське керівництво розпочало здійснювати у сфері культури політику, яка отримала назву «культурна революція». Ця політика передбачала ліквідацію неписьменності, створення системи народної освіти, підготовку кадрів нової генерації інтелігенції, виховання молодого покоління та перевиховання старших поколінь в комуністичному дусі.

Освіта Внаслідок проведення «культурної революції» відбулися значні зміни в освіченості народу. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927рр. виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тис. чоловік, то до 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тис.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження – для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса де відновили університети. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак освітній процес ускладнювався через відсутність підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Таким чином, в період НЕПу активно розвивалася освіта на Україні, якій був притаманний націоналістичний характер: ліквідувалася неписьменність, були організовані навчально-виховні заклади для дітей-сиріт та безпритульних, збільшилася кількість шкіл і вузів української мови навчання, розширилася мережа робітфаків і вузів.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків і іспитів.

Наука Видатною подією цього періоду стало відкриття Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Вона мала три відділи: історико-філологічний,фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція куди входили М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції, реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції, М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

У розвитку української науки активну участь взяли видатний природознавець В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, користувалися терапевтичні школи М. Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

В галузі мовознавства було засновано Інститут української мови, який видавав термінологічні словники та вирішував проблему використання термінів природничих та точних наук.

Істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 році. Села почали інтенсивно радіофіковуватися.

Таким чином, великі дослідження відбувалися в галузях української науки в 20-ті роки ХХ ст.: активно розвивалися гуманітарні, зокрема історія та мовознавство, сильний імпульс отримали природничі науки:біологія, мікробіологія, гігієна, фізіологія та медицина.

Нац. відродж. Характерною рисою пореволюційних часів стало новаторство, пошук нових форм організації життя, смаків, стремління до подолання старих стереотипів і норм, вироблення модерних (як на той час) основ життєдіяльності. Ця риса культури проявила себе в різних сферах – у науці, мистецтві, літературі, освіті, громадському житті. У період 1920-х років – час появи нових стилів, жанрів та видів мистецтва, наукових дискусій, активної діяльності громадських об’єднань. Діяла велика кількість літературних товариств: «Авангард», «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація», «Плуг» та інші. З’явилися нові стилі: символізм (М.Вороний, П.Тичина, О.Олесь, Г.Чупринка), футуризм (М.Семенко), неокласики (М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович та ін.). Новаторське театральне мистецтво представляв театр «Березіль» Леся Курбаса. Прогресує кіномистецтво. У середині 1920-х років в Україні працювало більше 500 кінотеатрів.

Література та мистец. Революція в своєму комуністичному аспекті мала великий вплив на літературу України. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів" Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (Михайло Яловий), Олекса Слісаренко), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко). Велика кількість літературних гуртків, груп та організацій була викликана тогочасною культурною політикою партії. В Україні, як і в Росії мала місце заангажованість літератури. Радвлада сприймала літературу і мистецтво як засіб пропаганди серед мас. Було кинуто гасло про “масовізм” в літературі. Пролетарські письменники в таких літературних організаціях, як “ Гарт” та ”Плуг” закликали до “масовізму” і віддавали перше місце членам комуністичної партії, комсомольцям і робітникам від верстату без огляду на їхню мистецьку кваліфікацію. Вже саме зосередження лише на теорії і організації прикривало вбогість самої літературної творчості. Однією з найважливіших літературних організацій України 20-тих років була ВАПЛІТ (Вільна академія пролетарської літератури), яку було засновано в листопаді 1925 року. Серед її членів були такі видатні українські письменники: Бажан, Хвильовий, Куліш, Сосюра, Панч та ін. Платформа ваплітян була елітарною і не погоджувалася з партійним закликом “культура в маси”. Головною метою нової організації стало осягнення якості, а не кількості, та піднесення культурного рівня України. Це повністю перекликалося з думками Миколи Зерова, який був свідомий відсталості української поезії. Літературні теорії Хвильового і Зерова мали багато спільного, але це лише на перший погляд. Основною відмінністю в їх поглядах було те що Зеров та інші “неокласики” стояли осторонь будь-яких політичних відносин. Хвильовий був настроєний більш радикально та не вірив в «українізацію».

Українське мистецтво в період НЕПу Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка (твори самостійного значення, які нерідко становлять цикли, серії, об'єднані спільними темами) та живопис (М. Жук, І. Падалка, В. Заузе). У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Трут, О. Монастирський, І. Курплас. У 1925 році в Києві виникає «Асоціації революційного мистецтва України» (АРМУ) під керівництвом свого засновника Михайла Бойчука. Вона виступала за консолідацію революційних художніх сил і створення мистецтва в довершених сучасних художніх формах, які відповідали б класовій ідеології пролетаріату, декларувала рівноцінність ужиткового й образотворчого мистецтва, відстоювала перевагу монументального мистецтва над станковим. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України" - творче об'єднання українських художників, засноване в 1927 групою майстрів, які вийшли з АРМУ (А. Петрицький, А. Шаронов, І. Беклемішева, Д. Шавикін та інш.). Творчість членів об'єднання було збагачене тогочасним світовим мистецтвом, орієнтоване на народне світобачення, якому не властива розважливість високого академічного малярства чи замкнена розрахунковість конструктивізму. Навпаки, лише в тих простих формах світ побачено наче вперше, де поєднані органічно космічне і побутове, загальне й окреме, природа та людина, сподівання революції та її трагедії.

На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О. Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф. Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В. Коровчинського ("Селяни").

Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур.

У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль” - український театр-студія, заснований у 1922 році у Харкові (нині Харківський Український академічний Драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Зараз назву «Березіль» носить мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т.Г. Шевченка. Один із перших українських радянських театрів. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада, вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період — філософським. Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання “Березіль” отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша “Народний Малахій", “Мина Мазайло".

В Українському радянському кіно прослідковувався взаємозв'язок прогресу соціального і художнього: головним героєм екрана стала суспільна людина, яка будує новий світ. Пошуки нового героя і екранних засобів для його втілення особливо активізуються в середині і наприкінці 20-х рр. В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом. Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей. Для цього потрібні були творчі кадри, митці, віддані ідеалам цього суспільства, потрібна була матеріально-технічна база, централізоване управління, здатне налагодити випуск кінофільмів, насамперед хронікально-документальних, для розв'язання невідкладних завдань революції. При Харківському філіалі кінокомітету був створений фонд науково-популярних фільмів, що забезпечував потреби культосвітніх організацій, заснована Науково-педагогічна рада з групою кваліфікованих лекторів, які виступали перед кіносеансами. Проходила націоналізація кінотеатрів Харкова - «Ампір» (потім - Перший комсомольський кінотеатр ім. К. Лібкнехта), «Модерн» (потім - кінотеатр ім. Рози Люксембург) та «Мішель» (потім - кінотеатр ім. III Інтернаціоналу). О.Довженко відомий за фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф". Художні відкриття 20-х рр. у сфері зображення героя підготували і майбутні перемоги радянського кіно в фільмах братів Васильєвих, Г. Козинцева і Л. Трауберга, О. Зархі й І. Хейфіца, О. Довженка та І. Савченка.

Архітектура. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві). Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів. В українській архітектурі розвивались такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі.

Отже, українське мистецтво виконувало функцію пропаганди комуністичної ідеології. В живописі, як і в літературі, окрім звичних напрямів з’являються нові течії, які провокують дискусію між різними угрупованнями. Українське радянське кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце у всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Театр під впливом українізації переходить на українську мову та ставить твори видатних українських письменників та драматургів, особливий розквіт отримав театр «Березіль» Леся Курбаса. В архітектурі великий вплив має раціональність та комфорт, які з одного боку, мали більш широке використання, а з іншого, витіснили українське бароко.

У 1929 р. внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Дата добавления: 2014-01-07