Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі

Суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови у межах населеного пункту).

Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення).

Сервітут (право обмеженого користування чужим майном).

Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі.

Лекція 3. Права на чуже майно

Кодифікація Юстиніана

Найважливіша в римській історії кодифікація пов’язана з ім’ям імператора Юстиніана (527-565 р.р.), який прагнув до створення єдиної правової системи, тобто упорядкування законів, що накопичились за багато століть, та творів римських юристів. З цією метою було запроваджено перегляд положень, що містилися у джерелах римського права, відбір з них тих, які б відповідали потребам часу, усунення протиріч між ними.

Кодифікація здійснювалася спеціальними законодавчими комісіями протягом більш ніж 30 років (528-565 р.р.) наслідком роботи яких стало видання спеціальних збірників: в 529р. Кодексу Юстиніана (Codex vetus); в 533 р. Дігестів (Digesta - лат.) або Пандектів (Pandectae – грец.) та Інституцій (Institutiones); в 534 р. оновленої редакції Кодексу Юстиніана (Codex repetitae praelactiones); в 565 р. Новел (Novellae). В ХVI ст. Кодифікація Юстиніана стала називатися Звід цивільного права (Corpus juris civilis).

Кодекс Юстиніана. Робота над цим збірником велася комісією під головуванням блискучого юриста Трібоніана - квестора священного імператорського палацу на протязі з 13.02.528 р. по 7.04.529 р. шляхом перегляду усіх попередніх кодексів, усіх постанов, які видавалися після створення цих кодексів (далі – постанови). В процесі роботи комісія вирішували, які з вказаних постанов можуть ще застосовуватися, а які повинні втратити силу. При цьому комісії було надано право змінювати первинну редакцію постанов, скорочувати їх текст за рахунок тих положень, які вже не відповідали умовам часу, поєднувати постанови і таке інше.

Збірник отримав назву Codex vetus і після його вступу в силу всі інші кодекси були позбавлені сили закону. В новому збірнику постанови розташовувалися за предметом, до якого вони відносилися, в хронологічному порядку, містили титули тощо.

5. Заставне право.

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так поряд з правом власності (proprietas) - найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника - виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором з власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, більшість з яких у загальних рисах не втратили істинності і актуальності до сьогодення, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної “тріади” правомочностей у сукупності, так і окремих з них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом встановлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, коли суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому випадку у нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; встановлення цього права не суперечило закону; встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації, мали кінцевим наслідком втрату цього права.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, встановлених законом. Ці права полягали у безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі, їх поновлення забезпечувалось речово-правовими засобами захисту. Останній носив абсолютний характер і визначався формулою “захист проти всіх і кожного”, оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)

Сервітут (лат. servitutis – підпорядкований) – це право користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації певного земельної ділянки або на користь певної особи. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними у стародавньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність певних корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо) і неможливість (за наявності потреби) їх використання власником сусідньої ділянки, обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав з правами власника земельної ділянки, вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.

Відомі римському приватному праву сервітути можна класифікувати наступним чином. За підставами їх виникнення – законні, договірні, заповідальні та преторські. Підстава їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення. В залежності від суб’єкта на користь якого може встановлюватися сервітут вони поділялись на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої пануючої земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут. Встановлення сервітуту могло відбуватися перш за все на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до середини І ст. до н.е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio).

Сервітутні права могли припинятись у наступних випадках. По-перше, на підставі поєднання у одній особі власника обтяженого сервітутом майна і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у випадку відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який від був встановлений або припинення обставини, яка слугувала підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у випадку смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Існували і інші підстави припинення сервітутних прав.

3. Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення)

Емфітевзис (лат. emphyteusis - насадження) - це право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб у випадку наявності у особи потреби і можливості такого використання. Емфітевзис полягав у наданні користувачу (емфітевту) власником земельної ділянки строкового права землекористування за умови використання землі для сільськогосподарського виробництва. Вказане право землекористування могло відчужуватися емфітевтом і переходити у порядку спадкування.

Підставою встановлення емфітевзису найчастіше був договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання використовувати її з метою сільськогосподарського виробництва. Строк і інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістю сторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сільськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер. Якщо договір про емфітевзис укладався без визначення строку його дії, кожна із сторін могла відмовитися від виконання його умов, завчасно попередивши про це іншу сторону. За загальним правилом договір про емфітевзис був відплатним, а оплата могла здійснюватися у натуральній або грошовій формі.

Емфітевзис міг виникати і на підставі заповідального розпорядження власника земельної ділянки.

Емфітевт повинен був використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі. Крім цього, він зобов’язувався враховувати її призначення, тобто використовувати земельну ділянку лише для сільськогосподарського виробництва, задля здійснення якого вона і надавалась. Зокрема, емфітевт не мав права здійснювати на ній забудову, або використовувати її для інших, не сільськогосподарських, потреб. При цьому емфітевт міг використовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копалини (вода, глина, пісок), якщо інше не було визначено положеннями договору між ним і землевласником. За погодженням з власником земельної ділянки емфітевт міг використовувати закриті водоймища, які розташовані у межах наданої йому у користування земельної ділянки, робити на них запруди, здійснювати осушувальні і зрошувальні заходи тощо. Крім цього, емфітевт міг передати належне йому право користування у спадщину або скористатися можливістю його відчуження (не права власності на ділянку, а саме права користування нею), якщо інше не було встановлено домовленістю сторін.

Землекористування, як правило, здійснювалося на оплатних засадах.

5. Суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови у межах населеного пункту)

Власник земельної ділянки міг передати її іншим особам не тільки для сільськогосподарського виробництва, але і для використання під забудову у межах відповідного населеного пункту.

Дата добавления: 2014-01-07