Заставне право – це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і надає кредитору можливість продати цю річ і тим одержати задоволення своїх вимог

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумовлене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником прийнятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалось боржником кредитору, суттєво зменшуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Застава з самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належного боржнику майна відповідної речі (кількох речей), за рахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою, заставні відносини з приводу них не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звернути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент знаходиться. Це правило дозволило римським юристам стверджувати, що при реалізації заставних відносин мова йде про “відповідальність речі” (res obligata), а не особи.

Основну ціль встановлення заставних відносин римські юристи вбачали у забезпеченні належного виконання іншого (основного) зобов’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалось. Найбільш суттєва перевага заставного забезпечення виконання зобов’язання полягала у праві заставного кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Саме це дозволило широко використовувати право застави як одного із найбільш поширених і ефективних засобів забезпечення належного виконання зобов’язань.

Римському приватному праву були відомі три основні форми встановлення заставно-договірних відносин – фідуція (лат. fiducia – вірність своєму слову), пігнус (pignus), а також іпотека (hipotheca).

Іпотека (hypotheca) з’явилася як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, але й володіння нею. Іншими словами, предмет застави не передавався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було особливо зручно для боржника, який міг обробляти землю, яка була в той час найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не втрачав надію своєчасно виконати свої зобов’язання на користь кредитора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, у яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли мати офіційний і приватний характер. Для чинності останніх, вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському приватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, що мали податкову заборгованість; іпотеки підопічного на майно опікуна або піклувальника тощо.

Дата добавления: 2014-01-07