Спадкування за заповітом

Ульпіан так визначав заповіт: “ Заповіт це правомірне вираження волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті ”.

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а тільки таке, яке містить призначення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вимагалося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Якщо у розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і у яких частках повинно перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний в цьому розпорядженні у якості спадкоємця (нікому не дане ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій формі, а з 339 р. - у будь-яких формах.

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: відкази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав юридичну силу при наявності сукупності певних умов: а) укладення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, поступово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбувалося у присутності семи свідків (у деяких випадках – восьми). Свідками могли бути тільки вільні та дієздатні особи. Свідками не могли бути жінки, глухі, німі, сліпі; особи, над якими заповідач мав батьківську владу; спадкоємці, їх друзі; марнотрати; особи, позбавлені заповідальної правоздатності.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, повинен був укладатися особисто заповідачем і підписувався ним власноручно у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплювали печатками. Усний заповіт оголошувався у присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Крім того, в окремих випадках допускалося складання заповіту у спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здійснити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей внаслідок “крайньої недосвідченності” у справах. Селянам дозволялося укладати заповіти усно у присутності п’яти свідків, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноручно підписати заповіт. Під час епідемій не вимагалася присутність при укладанні заповіту всіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь нисхідних дозволялося укладати без залучення свідків.

Поряд з приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

За свідченням Гая у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis); б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були вираженням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.

Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зібраннях по куріям, які скликалися для цього два рази на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо призначення спадкоємця, легату, опікуна дружині та неповнолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.

Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно, у поході, перед військом без додержання формальностей.

У той же час письмова форма заповіту набула пріоритет перед усною, і у республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленим законом числом печаток. Але, якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у випадку пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За конституцією 439 р. законну силу набував вже будь-який письмовий заповіт, підписаний заповідачем та сьома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд з цим продовжував існувати і усний заповіт після вигаданої продажі спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту протікала без перервно.

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність – активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Така здатність передбачала наявність загальної правоздатності в області майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю залежить від загальної цивільної правоздатності, так що зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.

З давніх часів перегріни були позбавлені заповідальної правоздатності, оскільки вони керувалися не цивільним правом (ius civils), а дотримувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабели (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічнохворі, а в період пізньої імперії – апостати (відступники від християнства) і деякі інші особи.

Пасивна заповідальна правоздатність – це здатність особи бути спадкоємцем. Наявність такого виду правоздатності вимагалося у трьох випадках: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Цей вид правоздатності визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом з відпущенням на волю. Відповідно закону Воконія (169 р. до н.е.), громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сестерцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за “притаманне їм марнотратство”. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоздатності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами римської держави (виняток – отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщини); юридичні особи (виняток – міські об’єднання, благодійні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із вказаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасивної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли милосердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи).

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отримувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чоловіки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом тільки після найближчих родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки у тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.

У зв’язку з тим, що у заповіті необхідно було вказати ім’я спадкоємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за сприянням претора ці особи отримали право на спадщину. Більше того, заповіт вважався недійсним, якщо “постуми” (майбутні діти) не призначалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.

Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. В цьому випадку спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови. Прикладом відкладальної умови може служити підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, небажання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті окрім основного спадкоємця міг призначатися запасний спадкоємець.

Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користувався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі стали зловживати такою свободою розпоряджень так, що майно інколи передавалося зовсім стороннім особам, а найближчі родичі заповідача, які в значній мірі сприяли своєю діяльністю створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цьому ґрунті поступово з’явилися обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку у спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми), мають бути або призначені спадкоємцями за заповітом, або усунені від права на спадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався недійсним, і спадкування здійснювалося за законом.

Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У класичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокровним братам і сестрам заповідача, за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не повинен бути меншим ¼ частки, яку отримала б особа при спадкування за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.

Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку розглядав суд. У праві Юстиніана був дан вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад, замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.

Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоємця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінтересований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.

Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.

Втрата заповітом сили. Хоча на протязі всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенденція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Проте і заповіт, складений з дотриманням всіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасування могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом знищенням, відривом з нього печаток тощо. В період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрита спадщина. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Зі спливом 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою в присутності трьох свідків. В період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.

4. Спадкування за законом (hereditas ab intestato)

Спадкування за законом наступає в тих випадках, коли після померлої особи не залишилося заповіту, або коли спадкоємець за заповітом з тієї чи іншої причини не прийняв спадщини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка відноситься до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно з цим закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвласних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) померлого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися “своїми” (heredes sui), і разом з цим, “необхідними” (necessarii), в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємцями незалежно від вираження їх волі на це. Дружина, діти та усиновлені ділили майно порівну. Якщо ж в спадкуванні приймали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню “своїх” спадкоємців надавався особливий характер: вони не тільки набували нове для них спадкове майно, скільки вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом з pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося “своїх спадкоємців”, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus).Так, насамперед, закликалися до спадкування за відсутність “своїх спадкоємців” брати, сестри та мати померлого, яка знаходилася з його батьком у шлюбі cum manu і цим самим набувала положення сестри померлого. Всі ці особи по відношенню до померлого були агнатами другого ступеня. Агнати подальших ступенів усуваються від спадкування наявністю вказаних спадкоємців. За вітсутності агнатів другого ступеню закликаються агнати третього ступеня і т.д. Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер. Всі агнати, які закликалися до спадкування, ділили спадщину поособово. Якщо найближчий агнат не приймав спадщину, то вона не переходила ні до наступного ступеня споріднення, ні до кого іншого, а вважалася відумерлою – принцип одноразовості закликання до спадкування.

По мірі розвитку економіки, патріархальна сім’я розкладається, і на зміну сімейній власності стала складатися індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим, система спадкування, побудована за принципом агнатського споріднення, втратила свою підставу. За преторським едиктом когнатське (кровне) споріднення враховувалося при спадкуванні. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись наступної черговості.

Перший клас – всі діти померлого та особи, яки дорівнювалися до них. До цього класу входили: манциповані діти померлого, а також, діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадкодавця вони були звільнені від влади усиновлювача.

Таким чином, вже в цьому класі поряд з агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні діти спадкували за правом представлення.

Закликання до спадкування еманципованих дітей потягло низку спеціальних положень. Такі діти повинні були при спадкуванні вносити у спадкову масу все своє майно, яке розподілялося між всіма спадкоємцями у складі спадкової маси. Таким чином усувалася несправедливість, яку б створювало дорівнення у спадкових правах еманципованих дітей - власників власного майна, з нееманципованими, весь продукт праці і все набуте яких надходило за життя paterfamilias до складу майна останнього, тобто до складу спадкової маси.

В цей же час закликання до спадкування еманципованих синів погіршило положення дітей цих синів, які залишалися під владою діда. Доки еманциповані не мали права спадкування, онуки спадкодавця вважалися “своїми” спадкоємцями. Тепер їх усував від спадкування їх батько, як більш близький родич paterfamilias. Між тим праця онуків також сприяла створенню майна померлого. Враховуючі це, Юліан включив до едикту нову постанову – еманципований син повинен бу розділити свою спадкову частку порівну з своїми дітьми.

Другий клас – особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликався до спадкування за видсутності осіб, які належали до першого класу, а також у випадках, коли ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у встановлений термін. У другий клас входили ‘свої’ та найближчі агнатські родичі, де “свої” закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей, що і тягло бажання прийняття ними спадщини. Якщо у спадкодавця sui були відсутні, спадщина переходила до одних агнатів.

Третій клас обіймав кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеню споріднення включно. Внаслідок кровного споріднення “свої” закликалися до спадкування втретє, еманциповані вдруге. Бокові когнати спадкують без обмежень прав жінок. При цьому найближча ступінь спорідненості усуває подальшу, родичі одного ступеня ділять спадщину порівну.

В цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим ( unde vi uxo – чоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив наступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, тепер спадщина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новеллами Юстиніан а. Суттєво порядок спадкування за законом був реформовований у новеллах Юстиніана. Була спрощена систему спадкування за законом, яка будувалась виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу складають нисхідні померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом з дітьми, вони всі разом отримували частку, яка належала б їх померлому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу складають висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спадщину порівну, проте, племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини йде висхідним із сторони батька, друга – висхідним з материнської сторони.

Третя черга – неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлим батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі (без обмеження ступенів).

В цьму списку спадкоємців відсутній той з подружжя, що є живим. Він закликався до спадкування у останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден з перелічених спадкоємців. Проте за “бідною вдовою”, тобто яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити відповідно соціальному положенню жінки, визнане право необхідного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром ¼ спадщини, але не бідьше 100 фунтів золотом. Вона спадкувала одночасно з тими спадкоємцями, які закликалися до спадкування. Цієї частки чоловік не може позбавити дружину навіть своїм заповітом.

У римському праві поряд з наступництвом між чергами та ступенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток (ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося кілька осіб одного ступеня споріднення (наприклад, три сина) та один з них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців (за відмови від спадщини одного з синів, два других сина отримають по половині).

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прийняли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважалася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплене кожним бажаючим. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; в період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумерлої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.

Дата добавления: 2014-01-07