Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

У 50-ті – на початку 70-х років ХІХ ст

ПЛАН

ПЛАН

1. Дипломатичні змагання в роки Семилітньої війни 1756–1763 рр.

2. Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії 1775–1783 рр. Версальський мир 1783 р.

3. Велика французька революція та її зовнішньополітичні наслідки

ЛІТЕРАТУРА

1. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та становлення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів: Вид-во УКУ, 2002. – 412 с.

2. Война за независимость и образование США / Под ред. Г. Н. Севастьянова. – Москва: Наука, 1976. – 551 с.

3. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

4. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. - Дніпропетровськ, 2003. - 526 с.

5. Історія Росії (ХVIII ст.): навчальний посібник / Ю. А. Хоптарян. - Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М. І., 2006. – 255 с.

6. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

7. История США: 1607-1877. – Т. 1 / Ред. кол.: Болховитинов Н. Н. и др. – Москва: Наука, 1983. – 687 с.

8. Кравченко Г. М. Політична боротьба Англії та війна проти революційної Франції. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2001. – 62 с.

9. Краснов Н.А. Борьба в Континентальном конгрессе США по вопросам внешней политики в 1778-1779 гг. // Вопросы истории. –2009. - № 6. – С. 121-127.

10. Краснов Н.А. Французская дипломатия в США во время Войны за независимость 1775-1783 годы // Новая и новейшая история. –2009. - № 3. – С. 65-79.

11. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII-XVIII ст.: Курс лекцій. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

12. Международные отношения в начальный период Великой французской революции (1789 г.). Сборник документов из Архива внешней политики России МИД СССР. – Москва: Наука, 1989. – 480 с.

13. Нова історія країн Європи і Америки: Курс лекцій.Ч. 1. XVII-XVIII ст. - Ніжин, 2005. - 221 с.

14. Петрунина Ж.В. Наполеон в Египте. 1798-1801 гг. // Вопросы истории – Москва: Вопросы истории, 2008. - № 10. – С. 142-148.

15. Плешков В. Н. Внешняя политика США в конце XVIII века (очерки англо-американских отношений). – Ленинград: Наука, 1984. – 301 с.

16. Рукавишников Е.Н. Внешняя политика и пребывание российского военного флота в Средиземном море. 1770-1774 гг. // Вопросы истории. – 2008. - № 9. – С. 122-134.

17. Сидорук А. Велетень із Маунт Вернона // Дзеркало тижня. 2010. – 8 (27 лютого). – С. 15.

18. Толпыго А. К. Лекции по истории Великой Французской революции 1789 г. – Киев: Основные ценности, 2004. – 530 с.

 

 

1. Офіційним початком війни, що ввійшла в історію як Семилітня війна 1756–1763 рр., с тало оголошення 18 травня 1756 р. Англією війни Франції. Початок відкритому зброй­ному протистоянню поклав конфлікт за контроль над верхів’ями р. Огайо.

У Семилітній війні змагалися дві коаліції – Англія та Пруссія, з одного боку, та Франція, Австрія, Росія, Саксонія, Іспанія та Річ Посполита, з іншого. Найактивнішими були військові дії Англії і Франції в Канаді та Індії, на яких докладніше зупинимося далі.

У серпні 1756 р. король Пруссії Фрідріх ІІ вторгнувся в Саксонію. Скориставшись неузгодженістю дій своїх противників, у листопаді 1757 р. прусські війська розгромили французьку армію в битві біля Розбаха, а в грудні цього ж року – австрійські війська біля Лейтена.

Проте на іншому театрі військових дій – в Східній Пруссії – в 1757 та 1758 рр. прусська армія була розбита, а в 1760 р. російські війська вступили в Берлін. Ситуа­ція для Пруссії стала критичною, але після смерті російської імператриці Єлизавети новий імператор Петро ІІІ, що був прихильником Фрідріха ІІ, припинив війну проти Пруссії.

Повертаючись до теми протистояння Англії та Франції, потрібно наголосити, що головні зусилля Англія спрямовувала на те, щоб знищити французький флот та відрізати Францію від колоній, обмеживши заморську торгівлю. Майже відразу після оголошення війни дві англійські ескадри були спрямовані до берегів Франції, де фактично заблокували її порти. Наслідком цього стало зменшення в 1760 р. обсягів колоніальної торгівлі до 4 млн. франків, тоді як в 1755 р. вона становила 30 млн. франків.

Проте, незважаючи на фактичну блокаду, французькі війська в Канаді під командуванням генерала Монкальма впродовж кількох років стримували натиск переважаючих англійських військ. При цьому в 1758 р. французькі сили в Канаді становили 18 тис. військових, з них тільки 3 тис. – у регулярних військах, тоді як Англія зосередила в Канаді та на території сучасних США 40-тисячну регулярну армію.

До початку 1759 р. французькі володіння в Канаді суттєво скоротилися і були обмежені територіями за те-чією р. Св. Лаврентія та навколо озера Шамплей.

26 червня 1759 р. 47 англійських військових кораблів та 27-тисячна армія підійшли до столиці французьких володінь в Північній Америці – Квебеку та розпочали його облогу. Після загибелі генерала Монкальма захисники фор­теці ще деякий час продовжували опір, але в-решті-решт змушені були капітулювати одночасно з торговельною сто­лицею Канади Монреалем.

Щодо війни в Індії, то вирішальна битва між англійцями та армією правителя Бенгалії, якого підтримувала Франція, відбулася 23 червня 1757 р. біля поселення Плессі. Здобувши перемогу, англійці швидко захопили всю Бенгалію, а новий правитель став слухняним пішаком у їхніх руках. Французів було вигнано з Бенгалії.

22 січня 1760 р. в битві біля фортеці Вадеваш англійці перемогли французькі війська і вся Південна Індія перейшла під протекторат Англії.

Панування Англії на морях забезпечувало її перемоги й у Вест-Індії. Впродовж 1761 р. англійські війська захопили французький острів Домініку, а на початку 1762 р. – Мартініку. Згодом вони зайняли й інші острови – Сент-Люсія, Гренада та Сент-Вінсент.

На початку 1762 р. у війну проти Англії вступила Іспанія. У серпні 1762 р. після двомісячної облоги англійці взяли столицю Куби Гавану. У жовтні цього ж року під контроль англійців перейшла столиця іншого іспанського володіння на Філіппінах – Маніла. Після цього широкомасштабні військові операції на морі фактично було припинено.

10 лютого 1763 р. було укладено Паризький договір. Франція погодилася з втратою Канади і визнала кордоном Луїзіани р. Міссісіпі. До Англії перейшла й низка французьких володінь у Вест-Індії (Гренада, Сент-Вінсент, Домініка і Тобаго). Іспанська Флорида – територія давнього суперництва англійців та іспанців – теж відійшла до Англії.

За участь Іспанії у війні на своєму боці Франція передала їй Західну Луїзіану та виплатила грошову компенсацію.

У Вест-Індії Франції залишилися острови Гваделупа, Мартініка та Сент-Люсія, а в Північній Атлантиці – кілька крихітних островів в затоці Св. Лаврентія, що були важливими риболовецькими базами. Французи також зберегли за собою право рибалити у водах Ньюфаундленда.

Кубу та Філіппіни повернули Іспанії, за це вона відмовлялася від повного панування в Центральній Америці.

Таким чином, Паризький мирний договір 1763 р. зафіксував два головні підсумки Семилітньої війнипоразку Франції та створення величезної англійської колоніальної держави. Саме ідею повернення колишньої величі Франції вміло використав Наполеон Бонапарт наприкінці XVIII ст.

Для Фрідріха ІІ війна була доволі успішною, оскільки Сілезія залишилася у складі Пруссії, яку за Губертусбурзьким миром 1763 р. було визнано великою державою.

Якщо про Тридцятилітню війну 1618–1648 рр. ми говорили як про першу загальноєвропейську, то Семилітню війну 1756–1763 рр. можна вважати трансконтинентальною, оскільки активні військові дії фактично розгорталися паралельно у Європі, Індії та на Американському континенті.

2. Як вже зазначалося, у результаті Семилітньої війни 1756–1763 рр. Англія отримала в Північній Америці Канаду та величезні території між Аллеганськими горами та р. Міссісіпі. Таке значне територіальне розширення (поряд із вже наявними колоніями) вимагало реорганізації системи управління, а, отже, й великих коштів на збільшення адміністративного апарату. Проте стягнути з колоній збільшені податки можна було тільки шляхом посилення тиску метрополії на колоніальне самоврядування.

Так, спеціальним законом від 1762 р. було посилено митний контроль, а королівський флот був зобов’язаний переслідувати контрабандистів.

Через два роки було прийнято т. зв. Цукровий акт, відповідно до якого, зокрема, королівським чиновникам було надано право перевірки та обшуку кораблів та вантажів. Колоніальні юристи, зокрема Самуель Адамс з Бостона, оцінили Цукровий акт як прояв “оподаткування без представництва”, маючи на увазі те, що закон був прийнятий англійським парламентом, у якому колонії не мали своїх представників.

Серйозним прорахунком британської політики став королівський указ 1763 р., згідно з яким всю територію між Аллеганськими горами, Флоридою, рікою Міссісіпі та Канадою було оголошено індіанською, що не могло не викликати різкого незадоволення колоністів.

У травні 1773 р. було ухвалено т. зв. “Чайний закон”, за яким Ост-Індійська компанія отримала право пільгової торгівлі чаєм у північноамериканських колоніях. У відповідь було розгорнуто кампанію бойкоту, а в грудні 1773 р. під час т. зв. “Бостонського чаювання” велику партію чаю було викинуто у воду, що завдало значних збитків компанії.

Зреагувавши на події в Бостоні, уряд Великої Британії у березні 1774 р. видав чотири “репресивні акти”. За першим закривався та блокувався Бостонський порт. Другий позбавляв колонію Массачусетс конституційної хартії на самоврядування. За третім актом осіб, звинувачених в антиурядовій діяльності, можна було відправляти для суду в Англію або в інші британські колонії. Четвертий акт підтвердив дозвіл на розміщення англійських військових у приватних будинках.

Після цих актів парламент ухвалив постанову, відому як “Квебецький акт”, згідно з яким землі, що лежали на захід від Аллеганських гір, приєднувалися до провінції Квебек.

Протести проти репресивних заходів Англії ставали все масштабнішими. На ініційованому Асамблеєю Вірджинії Континентальному конгресі (5 вересня–26 жовтня 1774 р.) було ухвалено “Декларацію прав”, в якій засуджувалися останні акти англійського парламенту і наголошувалося на дотриманні прав американських колоністів “на життя, свободу і власність”.

29 листопада 1774 р. в промові з нагоди відкриття сесії парламенту король Георг ІІІ визначив основним завданням уряду придушення силою виступу бунтівних колоній.

7 лютого 1775 р. палата громад англійського парламенту оголосила Массачусетс територією заколоту. Англійські загони перейшли до активних дій проти ополчення колоністів.

6 липня 1775 р. на ІІ Континентальному конгресі в Філадельфії прийнято “Декларацію про причини, які змусили нас взятися за зброю”, яка виправдовувала збройний виступ проти Великобританії.

Дещо раніше – 15 червня 1775 р. – конгрес офіційно заявив про формування єдиної армії на чолі генералом Джорджем Вашингтоном.

4 липня 1776 р., одночасно з проголошенням Декларації незалежності, було прийнято рішення про розробку проекту договору з іншими державами, який було схвалено 17 вересня 1776 р.

Із початком активних військових дій американські колоністи скерували свого представника Сайласа Діна для переговорів до Парижу. Після цього Франція почала таємну підтримку повсталих англійських колоній.

Після перемоги американських військ над англійськими восени 1777 р. у битві під Саратогою французька громадськість однозначно стала на бік американців та вимагала їхньої офіційної підтримки. 6 лютого 1778 р. французький король Людовік XVI підписав союзницький та торговельний договір зі Сполученими Штатами Америки, укладення якого означало безпосереднє включення Франції в англо-американську війну. Проте до того, як вдатися до активної військової підтримки США, Франція вела переговори з Іспанією та відновлювала свій флот після невдалої Семилітньої війни.

Зі свого боку, Англія теж не поспішала, розуміючи, що вступ у війну Франції, та ймовірна її підтримка Іспанією та Нідерландами негативно відіб’ються на стані англійської зовнішньої торгівлі та реально загрожуватимуть військово-морській могутності Англії. Тим не менше, 17 червня 1778 р. англійський фрегат “Аретуз” без оголошення війни атакував французький фрегат “Ла бель пуль”. У відповідь французький флот спробував заблокувати вихід англій­ських кораблів з Ла-Маншу та забезпечив доставку та підтримку в Північній Америці експедиційного корпусу д’Естена.

Напередодні цих подій в Північну Америку прибула королівська місія на чолі з лордом Карлайлем, яка повинна була домогтися “відновлення миру та союзу” між пів­нічноамериканськими колоніями та Великою Британією. Проте ця місія, як і попередні, зазнала невдачі та в жовтні 1778 р. змушена була повернутися до Англії.

Англо-американський конфлікт, до якого поступово втягувалися окремі європейські держави, переходив у затяжну війну. Хоча англійські війська контролювали значну частину території США, та до остаточної перемоги їм було ще далеко. За цих обставин починається пошук варіантів завершення бойових дій.

Так, у 1778 р. Іспанія запропонувала Англії своє посередництво в обмін на контроль за Гібралтаром та о. Менорка. В квітні наступного року Іспанія фактично вису­нула Англії ультиматум щодо умов свого посередництва: пропонувалося припинення військових дій та проведення у Мадриді мирного конгресу. Ультиматум базувався на принципі ùti possidètis, тобто взаємного визнання прав воюючих сторін на зайняті ними території.

Так і не дочекавшись відповіді, 17 квітня 1779 р. в
м. Аранхуесі Іспанія уклала з Францією секретний договір про вступ у війну проти Англії.

У 1780–1781 рр. з пропозицією про мирне посередництво виступила Росія, до якої згодом, за ініціативою Лондона, приєдналася Австрія. Щоправда, російсько-австрійське посередництво не мало успіху, в першу чергу, через вперте небажання Великобританії у той час визнавати незалежність Америки.

Проте після нищівної поразки англійців біля Йорк­тауна наприкінці 1781 р. стало зрозуміло, що Англія не виграє війни в Північній Америці.

27 лютого 1782 р. палата громад англійського парламенту прийняла резолюцію, в якій ворогом Англії проголошували кожного, хто буде радити продовжувати війну в Америці. На той час з тим, що незалежність північноамериканських колоній доведеться визнати, погоджувався й кабінет міністрів на чолі з лордом Рокінгемом.

Ще до початку активних мирних переговорів між Францією та США було досягнуто згоди, що обидві країни будуть домовлятися з Англією окремо, але узгоджено, інформуючи одна одну про перебіг подій, та у випадку їхнього успіху одночасно підпишуть мирний договір.

Отже, на англо-американських переговорах у Парижі можна виділити три етапи:

І – квітень–червень 1782 р.;

ІІ – липень 1782 р.–січень 1783 р.;

ІІІ – лютий–вересень 1783 р.

Попередній договір за їхніми підсумками американська та англійська делегації остаточно погодили та підписали 30 листопада 1782 р. Англія, Франція та Іспанія під­писали попередню угоду 30 січня 1783 р. Цього ж року 11 квітня конгрес США оголосив про припинення війни.

3 вересня 1783 р. у Версальському палаці було підписано остаточний договір між Англією та США, а також англо-французький та англо-іспанський договори про мир.

12 травня 1784 р. після його ратифікації та обміну грамотами Версальський мирний договір 1783 р. вступив у силу.

Відповідно до ст. І, Англія визнавала США “вільною, суверенною та незалежною державою”. Ст. ІІ визначала кордони США. Ст. ІІІ надавала США право вільного рибальства в затоці Св. Лаврентія та у водах Ньюфаундленда.

У ст. V йшлося про те, що конгрес США звернеться до штатів із рекомендацією повернути лоялістам конфісковану в них власність. Однак цей пункт залишився на папері, що в свою чергу намагалася використати Англія для виправдання затримки виведення своїх військ.

В ст. VІІ йшлося про негайну евакуацію англійських військ, проте гарнізони восьми останніх фортів було виведено тільки в 1796 р.

Що стосується Франції, то до неї перейшли острів Тобаго у Вест-Індії та колонія Сенегал у Західній Африці; було розширено її права на рибальство біля берегів Ньюфаундленда та скасовані статті попередніх договорів, які забороняли будувати укріплення у Дюнкерку на узбережжі затоки Ла-Манш.

Англія поступилася Іспанії Флоридою та Меноркою, натомість отримала від Нідерландів порт Негапатам на півдні Індії, що дозволяло їй вести контрабандну торгівлю з Цейлоном.

Таким чином, війна за незалежність північноамериканських колоній Англії завершилася їх перемогою, утворенням нової держави – Сполучених Штатів Америки, яка за Версальським мирним договором 1783 р. стала повноправним суб’єктом міжнародних відносин.

3. До Великої французької революції можна застосувати таку періодизацію:

1-й етап: 5 травня 1789 р.–10 серпня 1792 р. Початковий (монархічний) період революції – від початку роботи Генеральних штатів до повалення монархії;

2-й етап: 10 серпня 1792 р.–2 червня 1793 р. Респуб­ліканський (жирондистський) період – від повалення монархії до приходу ультрареволюціонерів (якобінців);

3-й етап: 2 червня 1793 р.–27 липня 1794 р. Період якобінської диктатури – від встановлення більшості якобінського блоку в конвенті до усунення його від влади;

4–й етап: 27 липня 1794 р.–9 листопада 1799 р.
Період термідоріанського конвенту та режиму Директорії – від ліквідації якобінської диктатури до перевороту, який встановив постреволюційний режим – Консульство.

Початок збройного повстання та захоплення повстан­цями 14 липня 1789 р. фортеці Бастилія отримали значний міжнародний резонанс. Зокрема, було відкладено на пізніший час підписання союзницької угоди між Францією та Росією проти коаліції - Англії, Пруссії та Нідерландів. Чи не найбільше та найдовше сподівалася, що французький король Людовік ХVI поверне собі колишню владу, російська імператриця Катерина ІІ. Проте, як показав перебіг революції, ці сподівання виявилися марними.

На початку липня 1792 р. біля кордонів Франції з’явилися війська Пруссії та Австрії і виникла загроза інтервенції. Оскільки Людовік ХVI не підписав декретів конвенту, спрямованих проти емігрантів (що покинули країну, побоюючись за своє життя, і тепер були в арміях інтервентів) та проти священиків, які не присягнули Конституції, провина за інтервенцію лягла на короля.

Пристрасті підігрів також маніфест головнокомандувача армії вторгнення герцога Брауншвейзького, скерований до французів, про те, що парижанам загрожує військова розправа та повне зруйнування столиці, якщо буде скоєне насильство проти особи Людовіка ХVI.

Навесні 1793 р. внутрішнє та зовнішнє становище Франції різко погіршилося. Страта короля обумовила утво­рення широкої антифранцузької коаліції держав. Захоплення Бельгії французькими військами сприяло рішенню англійського уряду очолити цю коаліцію, а страта Людовіка ХVI стала причиною розриву дипломатичних відносин з Францією. У свою чергу, 1 лютого 1793 р. конвент оголосив війну Англії і французькі війська вторгнулись до Нідерландів. 11 лютого 1793 р. Англія оголосила війну Франції. До антифранцузької коаліції, окрім Австрії, Пруссії, Англії, увійшли Іспанія, Сардинське та Неаполітанське королівства та багато дрібних німецьких держав. Крім того, невдачі революційної армії в Бельгії, а потім і перехід на бік австрійців головнокомандувача генерала Дюмур’є призвели до втрати завоювань осені 1792 р. Війська коаліції знову опинились біля кордонів Франції.

Однак терористичні заходи в поєднанні з доброю організацією дозволили якобінцям перемогти армії коаліції. 12–13 грудня 1793 р. в боях при Монсі і Савні (провінція Вандея) були розгромлені основні сили контрреволюціонерів та їхніх закордонних союзників. 18 грудня 1793 р. Тулон було звільнено. Наприкінці 1793 р. після відновлення кордонів Франції революційна армія перенесла свої дії за межі країни. Вирішальна битва з військами коаліції відбулася 26 червня 1794 р. біля Юлюреса (Бельгія). Австрійські війська було розгромлено, після чого всю Бельгію та лівий берег Рейну зайняли французи.

Активну зовнішньополітичну діяльність Директорія розгорнула насамперед в Середземномор’ї та на Близькому Сході. Тут вона орієнтувалася передусім на Османську імперію та обіцяла останній, у випадку перемоги над Росією та Австрією, повернути Крим.

Щодо іншого регіону, то в результаті блискавичної Італійської кампанії 1796 р., французи здобули контроль над Північною та Центральною Італією. Командувач фран­цузькими військами генерал Наполеоном Бонапартом створив нові італійські держави – Транснаданську (Ломбардія), Циспаданську (Болонья, Модена) та Лігурійську республіки (Генуя). В червні 1797 р. була проголошена Цізальпінська республіка, що об’єднала перші дві республіки.

На той час інші європейські держави, здавалося, не були в стані відбити наступ Франції. Пруссія після Базельського миру (1795 р.) зайняла пасивну позицію та перестала реально загрожувати Франції. Англія хоча й захопила низку французьких колоній, але відмовлялася від активних дій на континенті. У липні 1797 р. Англія розпочала в Ліллі мирні переговори з Францією. Австрія також вела переговори з Францією у Леобені.

Попередні мирні угоди Франції та Австрії в Леобені
7 (18) квітня 1797 р. та мирний договір в Кампо-Форміо
6 (17) жовтня 1797 р. фактично зруйнували плани російського імператора Павла І виступити посередником в європейських справах.

Отримані згідно з Кампо-Формійським договором території (Австрійські Нідерланди, лівий берег Рейну, Іонічні острови, контроль над новими італійськими республіками) майже не вплинули на стратегію французької зовнішньої політики. Французьке панування у Німеччині, повний контроль над Швейцарією та Італією, включаючи Венецію та П’ємонт, проникнення на Балкани, встановлення зв’язку з Албанією, Північною Грецією, Боснією та Герцеговиною, володіння Мальтою та Єгиптом – все це було серед основних зовнішньополітичних пріоритетів Франції.

Подальший наступ Франції розгортався швидкими темпами. У лютому 1798 р. Цізальпінську республіку відкрито проголошено її васалом. Папська область в лютому 1798 р. була зайнята французькими військами та перейменована на Римську республіку. У квітні 1798 р. Директорія уклала кабальну угоду з П’ємонтом, окупувавши його наприкінці того ж року. В березні 1798 р. вона фактично підпорядкувала собі Швейцарію, яка стала васальною
Гельветичною республікою.

Проте головний удар Франції було спрямована на Середземномор’я та Близький Схід. 8(19) травня 1798 р. французький флот прямував до берегів Єгипту. По дорозі в червні 1798 р. Наполеон Бонапарт захопив о. Мальта. Здійснивши 20 червня (1 липня) висадку в Єгипті, французька армія зайняла Олександрію, потім Каїр та ви­рушила до Сирії. Проте перемога англійського адмірала Нельсона при Абукірі 21 липня (1 серпня) та знищення французького флоту ускладнили позиції французів. Наступ французьких військ було зупинено біля фортеці Акка (Акра).

Саме вторгнення в Єгипет, що входив до складу Османської імперії, спричинилося до того, що остання оголосила війну Франції. Після цього Росія оголосила війну Франції, а Австрія дозволила перехід російських військ до Італії через свої володіння. Франція, у свою чергу, оголосила війну Австрії. Отже, в 1798–1799 рр. проти Франції утворилася ще одна коаліція держав.

До кінця літа 1799 р. російські та австрійські війська витіснили французів з Північної Італії та Південної Німеччини. Англійські та російські війська висадилися в Голландії. За цих умов з Єгипту повернувся Наполеон Бо­напарт та взяв активну участь у перевороті 18–19 брюмера (9–10 листопада) 1799 р. Після прийняття в грудні 1799 р. нової Конституції було проголошено новий режим – Консульство на чолі з Наполеоном Бонапартом, який згодом, після того, як в 1802 р. став першим консулом, а в 1804 р. проголосив себе імператором, прагнув відігравати провідну роль в європейській політиці, розпочав серію загарбницьких т.зв. наполеонівських війн.

 

Заняття 3. БОРОТЬБА ЗА УТВЕРДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ РІВНОВАГИ СИЛ І НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVIIІ СТ.

1. Дипломатичні змагання в роки Семилітньої війни 1756–1763 рр.

2. Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії 1775–1783 рр. Версальський мир 1783 р.

3. Велика французька революція та її зовнішньополітичні наслідки

ЛІТЕРАТУРА

1. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та становлення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів: Вид-во УКУ, 2002. – 412 с.

2. Война за независимость и образование США / Под ред. Г. Н. Севастьянова. – Москва: Наука, 1976. – 551 с.

3. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

4. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. - Дніпропетровськ, 2003. - 526 с.

5. Історія Росії (ХVIII ст.): навчальний посібник / Ю. А. Хоптарян. - Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М. І., 2006. – 255 с.

6. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

7. История США: 1607-1877. – Т. 1 / Ред. кол.: Болховитинов Н. Н. и др. – Москва: Наука, 1983. – 687 с.

8. Кравченко Г. М. Політична боротьба Англії та війна проти революційної Франції. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2001. – 62 с.

9. Краснов Н.А. Борьба в Континентальном конгрессе США по вопросам внешней политики в 1778-1779 гг. // Вопросы истории. –2009. - № 6. – С. 121-127.

10. Краснов Н.А. Французская дипломатия в США во время Войны за независимость 1775-1783 годы // Новая и новейшая история. –2009. - № 3. – С. 65-79.

11. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII-XVIII ст.: Курс лекцій. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

12. Международные отношения в начальный период Великой французской революции (1789 г.). Сборник документов из Архива внешней политики России МИД СССР. – Москва: Наука, 1989. – 480 с.

13. Нова історія країн Європи і Америки: Курс лекцій.Ч. 1. XVII-XVIII ст. - Ніжин, 2005. - 221 с.

14. Петрунина Ж.В. Наполеон в Египте. 1798-1801 гг. // Вопросы истории – Москва: Вопросы истории, 2008. - № 10. – С. 142-148.

15. Плешков В. Н. Внешняя политика США в конце XVIII века (очерки англо-американских отношений). – Ленинград: Наука, 1984. – 301 с.

16. Рукавишников Е.Н. Внешняя политика и пребывание российского военного флота в Средиземном море. 1770-1774 гг. // Вопросы истории. – 2008. - № 9. – С. 122-134.

17. Сидорук А. Велетень із Маунт Вернона // Дзеркало тижня. 2010. – 8 (27 лютого). – С. 15.

18. Толпыго А. К. Лекции по истории Великой Французской революции 1789 г. – Киев: Основные ценности, 2004. – 530 с.

ПЛАН

1. Дипломатична боротьба під час Кримської війни 1853–1856 рр. Паризький мирний конгрес 1856 р.

2. Війни за об’єднання Італії.

3. Зовнішньополітичні впливи на активізацію національного руху в німецьких землях у 60-х роках ХІХ ст.

4. Франко-прусська війна 1870–1871 рр. Утво­­рен­ня Німецької імперії

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Бобилєва С. Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: Навчальний посібник. – Дніпропетровськ, 2003. – 526 с.

2. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Европи від Середньовіччя до сьогодення. – Київ: Критика, 2004. – 563 с.

3. Варванцев М. М. Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна: Монографія. – Київ: Пульсари, 2005. – 302 с.

4. Виноградов В. Н. Британский лев на Босфоре. – Москва: Наука, 1991. – 161 с.

5. Дебидур А. Дипломатическая история Европы. Священный Союз от Венского до Берлинского Конгрессов / Пер. с фр. – Т. І. 1814-1878. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 507 с.

6. Ерусалимский А. С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. – Москва: Наука, 1968. – 285 с.

7. Бобилєва С. Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: Навчальний посібник. – Дніпропетровськ, 2003. – 526 с.

8. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Европи від Середньовіччя до сьогодення. – Київ: Критика, 2004. – 563 с.

9. Варванцев М. М. Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна: Монографія. – Київ: Пульсари, 2005. – 302 с.

10. Виноградов В. Н. Британский лев на Босфоре. – Москва: Наука, 1991. – 161 с.

11. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

12. Дебидур А. Дипломатическая история Европы. Священный Союз от Венского до Берлинского Конгрессов / Пер. с фр. – Т. І. 1814-1878. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 507 с.

13. Ерусалимский А. С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. – Москва: Наука, 1968. – 285 с.

14. Кузьмичева Л. В. Австро-русские инициативы по решению Восточного кризиса и начало сербо-турецкой войны 1876 года /Л. В. Кузьмичева // Средняя Европа: Проблемы международных и меж­национальных отношений. ХІІ–ХХ вв. Памяти Т. М. Исламова / Отв. ред. А. С. Стыкалин. – С.-Петербург: Алетейя, 2009. – С. 150–170.

15. Милюха Г. В., Чичина О. А. История международных отношений: Учебное пособие / Г. В. Милюха, О. А. Чичина. – Харьков: Экограф, 2011. – 116 с.

16. Нарочницкая Л. И. Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ в. за объединение Германии ”сверху”. – Москва: Политиздат, 1960. – 287 с.

17. Нарочницкая Л. И. Россия и отмена нейтрализации Черного моря. 1856-1871 гг. – Москва: Наука, 1989. – 224 с.

18. Невлер В. Е. Демократические силы в борьбе за объединение Италии. 1831-1860. – Москва: Наука, 1982. – 374 с.

19. Рибак І. В. Історія народів Росії нової доби (початок ХІХ–ХХ ст.): комплексний навчальний посібник / І. В. Рибак. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2006. – 216 с.

20. Россия и восстание в Боснии и Герцеговине. 1875–1878: Документы / Сост. В.М. Хевролиной и др. - М.: Индрик, 2008. – 448 с.

21. Тейлор А. Дж. Габсбургська монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини/ А. Дж. Тейлор. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. – 268 с.

22. Фадеева И. Л. Османская империя и англо-турецкие отношения в середине ХІХ в./ И. Л. Фадеева – М.: Наука, 1982. – 160 с.

23. Цьолнер Е. Історія Австрії/ Е. Цьолнер / Пер. з нім. – Львів: Літопис, 2001. – 712 с.

24. Шеремет В. И. Османская империя и Западная Европа: вторая треть ХІХ в. / В. И. Шеремет. – М.: Наука, 1986. – 310 с.

25. Шнеерсон Л. М. Австро-прусская война 1866 г. и дип­ломатия великих европейских держав (из истории “германского вопроса”) / Л. М. Шнеерсон. – Минск: Изд-во Министерства образования БССР, 1962. – 347 с.

26. Яровий В. І. Новітня історія центральноєвропей­ських та Балканських країн XX століття: Підручник для ВУЗів / В. І. Яровий. – К.: Генеза, 2005. – 814 с.

1. На початку 50-х років ХІХ ст. посилилася недовіра між головними творцями Віденської системи міжнародних відносин, зокрема, у зв’язку із заявами Росії про її особливі інтереси на Балканах. Намагаючись перешкодити роз­ширенню сфери впливу Росії, Англія та Франція зробили ставку на Османську імперію, надавши їй різноманітну, в тому числі значну фінансову, допомогу.

26 червня 1853 р. було підписано царський указ про введення російських військ на територію Дунайських князівств, які вважалися залежними від Порти. 8 липня авангардні частини російської армії ввійшли в Бухарест. Турецьких військ там не було. Порта зробила заяву, що не буде вдаватися до військової відповіді на неправомірні дії, якщо російські війська відповідно до раніше укладених договорів між Росією та Туреччиною не будуть переправлятися на правий берег Дунаю та не підніматимуться вище гирла р. Прут.

Проте впродовж липня–вересня 1853 р. відбулися масштабні приготування до майбутньої війни, з одного боку, Росії, а з іншого – Туреччини, яку готові були підтри­мати Англія та Франція. Зокрема, дипломати двох останніх держав були зайняті оформленням відповідного союзниць­кого договору з Османською імперією та забезпеченням максимальних військово-політичних переваг для себе.

При цьому представники провідних європейських держав змушені були також рахуватися із зростаючою самостійністю в зовнішніх питаннях самої Порти. Так, в ноті протесту від 14 липня 1853 р. з приводу окупації Росією Дунайських князівств Порта заявила європейським державам про своє суверенне право вирішувати внутрішні питання за власними законами. Дії Росії вона розглядала як порушення російсько-турецької Балта-Лиманської конвенції, а, значить, проблеми, що її стосувалися, повинні були вирішувати лише вказані дві держави.

Переговори послів Англії, Франції, Австрії та Пруссії з представниками Порти завершилися підписанням меморандуму від 16 липня 1853 р., де, зокрема, йшлося про можливість скерування до Росії надзвичайного посольства Порти.

Австрія взяла на себе, так би мовити, миротворчу місію, готуючи варіанти посередництва західноєвропейських держав у російсько-турецьких відносинах і “східному” питанні загалом. Одночасно з цим вона зосереджувала свої збройні сили на прикордонних з володіннями Османської імперії територіях.

31 липня 1853 р. з ініціативи австрійського міністра закордонних справ К. Буоля дипломати Англії, Франції, Пруссії та Австрії підготували так звану Віденську ноту. Формально звернена до Туреччини, але адресована також Росії, нота повинна була підтвердити положення Кючук-Кайнарджійського та Адріанопольського договорів про за­хист Росією православних підданих Туреччини та гаранту­вати поширення на православних підданих нових постанов Порти щодо становища християн в Османській імперії. За неухильним дотриманням цієї умови повинні були слідкувати Росія та Франція.

Віденську ноту російський імператор Микола І відразу прийняв, тому що вона видавалася йому виходом із конфлікту з Австрією та Францією та дозволяла продовжити підготовку проекту нового договору з Туреччиною про права християнських підданих Порти. Більше того, Микола І сподівався, що, оскільки нота надійшла із Відня, то це має свідчити про згоду австрійського імператора Франца Йосифа І на його пропозицію окупувати Сербію та Герцеговину та гарантувати австрійські володіння у Північній Італії в обмін на союз між обома імператорами.

З 5 серпня 1853 р. в Порті розпочалося вивчення Віденської ноти. Туреччина погоджувалася на переговори, в тому числі у Відні, за участю всіх західноєвропейських держав. У той же час Порта внесла власні зміни до тексту ноти, які передбачали, що обов’язок захищати права всіх підданих Османської імперії, в тому числі християн, походить із суверенної волі султана, а не із його міжнародних зобов’язань.

Проте 26 вересня 1853 р. на нараді 160 вищих чиновників Османської імперії було прийнято колективне рішення оголосити Росії війну, а 29 вересня султан Абдул Меджид І опублікував відповідний хатт-і-хумаюн. 4 жовтня Росія отримала ультимативну вимогу вивести свої війська із Дунайських князівств.

За два дні до цього Порта звернулася до Англії та Франції з проханням ввести основні сили своїх ескадр в Мармурове море, що для дипломатів згаданих країн мало суто формальний характер, оскільки ще 23 вересня у відповідь на ініціативу французького посла в Лондоні британський уряд погодився на введення туди англо-французької ескадри.

У цей час в Ольмюнці та Потсдамі імператор Австрії Франц Йосиф І та принц Вільгельм Прусський відкинули плани російського царя Миколи І стосовно забезпечення проходу російських кораблів через протоки, створення незалежних слов’ян­ських князівств в європейській частині Османської імперії, встановлення російсько-австрійського протекторату над звільненими від османської влади провінціями Туреччини та пропозиції царя про союз Росії, Австрії та Пруссії проти революції в Європі.

20 жовтня (1 листопада) 1853 р. Росія оголосила про стан війни з Туреччиною. Царський маніфест про це було опубліковано 22 жовтня, після того як турецькі війська одночасно розгорнули бойові дії на Балканах та Кавказі.

Впродовж грудня 1854 – квітня 1855 рр. у Відні відбу­лося 14 засідань послів та спеціальних представників Росії, Англії, Франції, Австрії та Османської імперії. Хоча за підсумками цих зустрічей не було ухвалено спільного документу, все ж учасники переговорів висловили свої міркування стосовно незалежності Дунайських князівств, статусу християнського населення Османської імперії, режиму проток.

Наприкінці 1855 р., після падіння Севастополя та Кар­са, поразка Росії стала неминучою, у зв’язку з чим дипло­матичні переговори про завершення війни активізувалися.

З 13 лютого до 18 березня 1856 р. в Парижі тривав конгрес, який завершився підписанням відповідного мирного договору. У конгресі брали участь Росія, Великобританія, Франція, Туреччина, Сардинське королівство, Австрія та Пруссія.

В основу переговорів було покладено умови мирного договору, що обговорювалися під час Віденської конферен­ції послів 1855 р., а також додаткова умова про нейтраль­ність Чорного моря. Під час конгресу Росія пішла на певне зближення з Францією та намагалася використовувати протиріччя між переможцями, щоб пом’якшити остаточні умови миру.

Підписаний на заключному засіданні Конгресу мирний договір проголошував відновлення миру між учасниками війни та передбачав:

· повернення Росією Туреччині м. Карс із фортецею в обмін на Севастополь та інші міста в Криму, зайняті союзниками Туреччини;

· оголошення Чорного моря нейтральним та заборону Росії та Туреччині розміщувати там свої військові флоти та арсенали;

· проголошення свободи судноплавства під контролем двох міжнародних комісій;

· передачу Росією князівству Молдова гирла р. Дунаю та прилеглої території Південної Бессарабії;

· скасування права Росії “говорити на користь” князівств Молдова та Валахія, встановленого Кючук-Кай­нарджийським мирним договором 1774 р. (остаточний статус цих князівств було визначено на Паризькій конференції 1858 р.);

· гарантії внутрішньої автономії Сербії, Молдови та Валахії у межах Османської імперії.

До договору додавалися три конвенції:

1-ша підтверджувала Лондонську конвенцію про про­токи від 1841 р., що забороняла проходження військових суден європейських держав через Босфор та Дарданелли;

2-га встановлювала обмеження стосовно кількості та тонажності легких військових кораблів Росії та Туреччини, що призначалися для несення сторожової служби в Чорному морі;

3–тя зобов’язувала Росію не будувати нових військових укріплень на Алландських островах у Балтійському морі.

Питання про передачу опіки над християнськими підданими Туреччини європейським державам було вирішено султанським рескриптом від 18 лютого 1856 р., що проголошував свободу всіх християнських віросповідань.

Вже після завершення конгресу 15 квітня 1856 р. в Парижі між Францією, Австрією та Великобританією було укладено договір про гарантії безпеки та цілісності Османської імперії.

Паризький мирний договір 1856 р. не лише підводив підсумки Кримської війни 1853–1856 рр., а й мав визначити нову систему міжнародних стосунків у Чорноморському регіоні. Проте поглиблення суперництва, насамперед між Росією та Австрією, за контроль над Балканами, а також розгортання національних рухів не додали цій системі стабільності та довговічності.

2. Австро-італійську війну 1848–1949 рр., в якій Сардинське королівство зазнало поразки, а республіки в Тоскані, Римі, Венеції та Неаполі були зруйновані, підсумував Міланський мирний договір, підписаний 6 серпня 1849 р. Австрією та Сардинією (П’ємонтом).

Кордон між Сардинією та австрійськими володіннями в Північній Італії відновлювався в такому вигляді, в якому його було визначено згідно з заключним актом Віденського конгресу 1814–1815 рр. Цей договір також проголошував мир і дружбу між Австрією та Сардинією й підтверджував всі угоди, укладені між ними до 1 березня 1848 р., якщо вони не суперечили договору. Король Сардинії відмовлявся за себе та своїх спадкоємців від усіх прав та претензій на землі, що виходили за межі цих кордонів, але зберігав право на повернення герцогства П’яченца (у випадку вигасання роду Бурбонів в герцогстві Парма, до складу якого воно входило). Крім того, Сардинія мала виплатити Австрії контрибуцію в розмірі 75 млн. флоринів. Сторони також погодилися вести переговори про нову торговельну угоду.

Австрійський імператор ратифікував Міланський договір 10 серпня 1849 р., король Сардинії – 12 серпня 1949 р. Герцоги Моденський та Пармський приєдналися до цього договору відповідно 12 та 14 серпня того ж року.

Хоча Міланський договір 1849 р. і підсумував юридично невдалу спробу Сардинії очолити рух за звільнення та об’єднання італійських земель, зупинити цей рух жодні зовнішні чинники вже не могли. Прем’єр-міністр П’ємонту К. Кавур знову поставив питання про єдність Італії під час Паризького мирного конгресу 1856 р.

У 1858 р. Кавур та Наполеон ІІІ домовилися визволити Північну Італію від австрійського панування. Останній вимагав в обмін за це Ніццу та Савойю.

10 листопада 1859 р. в Цюриху були підписані мирні договори між Австрією, Францією та Сардинським королівством (П’ємонтом), що підвели підсумок війни між Австрією, з одного боку, та Францією і Сардинією, з іншого, яка завершилася поразкою Австрії.

Тексти Цюриських договорів 1859 р. було узгоджено та підписано під час мирної конференції, що розпочалася 16 жовтня і завершилася підписанням трьох мирних договорів:

1) австро-французького;

2) франко-сардинського;

3) спільного австро-франко-сардинського.

За Цюриськими договорами до Сардинії від Австрії відійшла Ломбардія (крім двох фортець). Герцогам Моденському, Пармському та великому герцогу Тосканському повернули їхні володіння. Із італійських держав передбачалося створити конфедерацію під почесним головуванням Папи римського. Венеція, що залишилась у складі Австрії, повинна була ввійти до складу конфедерації як рівноправний член. За участь у війні на своєму боці Сардинія виплатила Франції 60 млн. флоринів компенсації.

24 березня 1860 р. в Турині було підписано договір між Сардинським королівством та Францією. Він передбачав передачу останній Савойї та Ніцци. В свою чергу, Франція визнавала приєднання держав Центральної Італії до Сардинського королівства, що відбулося всупереч Цюриським договорам 1859 р.

У 1861 р. Кавур приєднав до нового Італійського королівства Сицилію та Південну Італію і таким чином в основному завершив процес об’єднання італійських земель у централізовану національну державу.

3. Ключову роль у німецьких справах відігравав Отто фон Бісмарк, як посол Пруссії у Росії, потім – прусський посол у Франції, а в подальшому як перший міністр Пруссії та канцлер новопосталої Німецької імперії Отто фон Бісмарк. Його дебютом у міжнародній політиці ввається роль у ровитку подій навколо польського постання в Російській імперії у 1863 р., коли внутрішньоросійське повстання він роздмухав да загальноєвропейських масштабів.

8 лютого 1863 р. між Росією й Пруссією було підписано конвенцію, згідно з якою Пруссія дозволяла переслідувати на свій території польських повстанців. Бісмарк поширюв чутки, що цієї конвенції додано секретні протоколи, що змішували європейських політиків серйозні хвилюватися навколо можливого перебігу подій.

17-19 квітня того ж року Росія отримала англійську, французьку й австрійські ноти у зв’язку з польськими подіями. Європа наполягала на проведенні конгресу, який міг спричинити поділ Росії. Участь Росії у конгресі означала б втрату не тільки Польщі, але й Литви, Білорусії та Правобережної України. Перед імператором Олександром ІІ постала велика політична загроза, щзо могла б перерости у небажану війну.

Оскільки Наполеон ІІІ був зайнятий у Мексиці, то Росія, цілком виправдано сподівалась, що сама Англія війною на Росію не піде. Швидко придушивши поставння, Росія відхилила всі ноти.

До середини ХІХ ст. сформувалися австрійська та прусська моделі майбутнього Німеччини. Так, австрійський державний діяч Шмерлінг бачив Австрійську імперію німецькою державою, логічним наслідком чого були претензії Австрії на верховенство над Німеччиною. Цієї логіки не сприймали при габсбурзькому дворі. Поки Шмерлінг пробуджував німецькі національні почуття, міністр закордонних справ Рехберг, послідовник Меттерніха, прагнув відродити консервативний союз з Пруссією. Діяльність Шмерлінга допомагала канцлерові Бісмаркові утримувати владу в Пруссії.

Основним конкурентом Пруссії виступила Австрія, яка 7 листопада 1863 р. організувала урочистий з’їзд усіх монархів Німеччини у Франфуркті, без участі прусського короля.

Побоюючись експансіоністських настроїв Пруссії, малі князівства демонстрували їй свою надзвичайну прихильність; спроба Австрії провести за ініціативою цісаря Франца Йосифа своєрідну реформу в Німецькому союзі (йшлося про відновлення статусу імператора) провалилася через категоричну відмову Пруссії. На Франкфуртському конгресі князів переважною більшістю голосів було прийнято австрійський проект реформи, який передбачав існування п’яти країн-учасниць під головуванням австрійського представника, федерального суду та федеральної ради, наділеної широкими повноваженнями. Однак Бісмарк виступив з контрпропозицією обирати німецьке представництво шляхом прямих виборів, на яку Австрія з її національними та політичними проблемами, погодитися не могла. Пруссія зробила цей крок лише для того, щоб зруйнувати плани Австрії, і зовсім не мала на меті серйозно обстоювати свою альтернативну пропозицію.

Восени 1863 р. Пруссія остаточно відхилила вимогу включення Австрії до митного союзу, що стало вирішальним моментом у німецьких, а отже, й у австрійських справах: відтепер консервативна і ліберальна політика однаково вели до війни.

На початку 60-х років ХІХ ст. очевидним стало загострення проблеми Шлезвіга і Гольштайна, відокремлення яких з кільською гаванню від Данії та включення до складу Німецького союзу було важливим пунктом програм різних німецьких угруповань. Шлезвіг та Гольштайн мали стратегічне значення в Північному та Балтійському морях і їх захоплення могло б значно посилити Пруссію. Питання про герцогства зачіпало політичну рівновагу в Європі. Тут варто згадати про Лондонський договір шести держав 1852 р., за яким Шлезвіг та Гольштайн було визнано невід’ємною складовою датської корони, однак з умовою збереження в герцогствах окремої конституції.

Незадовго до своєї смерті король Фридерік VII видав 13 лис­топада 1863 р. нову конституцію, яка поширювалася не тільки на датське королівство, а й на Шлезвіг. Незважаючи на те, що останній не входив до Німецького союзу, ця конституція викликала бурхливі протести.

Цією ситуацією вирішив скористатися Отто фон Біс­марк, котрий обіцяв покращення становища герцогств у випадку їх приєднання до Пруссії. Однак він не обмежився тільки словесними деклараціями. Під приводом захисту Лондонського договору 1852 р., порушеного поширенням нової датської конституції на Шлезвіг та для заспокоєння Австрії, Англії, Росії та Франції Бісмарк вирішив готувати військову інтервенцію в згадане герцогство.

Готуючись до війни, Данія розраховувала на підтримку Англії та інших держав, зокрема Швеції. Ще влітку 1863 р. Данія вела з останньою переговори про союз, а в серпні був навіть підготовлений текст союзного договору, відповідно до якого у випадку нападу німецьких держав на Шлезвіг Швеція повинна була надати їй допомогу в 20 тис. осіб. В обидвох країнах проводилась активна пропаганда скандинавізму, політичний зміст якого зводився до ідеї союзу Швеції, Норвегії та Данії за умови домінуючого становища Швеції.

Проте небажання західних держав підтримати Данію змусило шведського короля відмовитися від укладення союзу з нею, хоча датський уряд все ще не втрачав надії отримати підтримку з боку Англії, Швеції та Росії.

Отримавши повідомлення про те, що нова конституція стала приводом для конфлікту між Данією та Німеччиною, Росія почала радити новому королеві Христіану ІХ не затверджувати конституцію від 13 листопада як таку, що суперечить Лондонському договору 1852 р. Російський міністр закордонних справ Горчаков весь час нагадував прусському посланцеві про необхідність “єднання чотирьох держав” для ізоляції Наполеона ІІІ. Проте із розмірковувань Горчакова Вільгельм І та Бісмарк зробили висновок про те, що Росія не має можливості перешкодити прус­ській політиці і що згодом Пруссія може оголосити Лондонський договір нечинним.

Можливість зближення Пруссії з Францією утримувала царський уряд від рішучішого тиску на Бісмарка. Крім того, рух у герцогствах за відокремлення від Данії видавався Петербургу революційним, а тому захоплення Шлезвіга австро-прусськими військами розглядалося як своєрідний бар’єр проти активізації подібної діяльності.

Сподівання Бісмарка на нейтралітет царського уряду справдилися. 3 лютого 1864 р. Горчаков сказав прусському послу, що “Росія ніколи не піде проти Пруссії”, але можливим є виступ Англії, Франції та Швеції. Проте Бісмарк був переконаний, що Лондон та Париж теж не перешкодять Пруссії.

24 січня 1864 р. уряди Пруссії та Австрії висунули Данії неприйнятний ультиматум: за 48 годин скасувати конституцію, хоча було зрозуміло, що зробити це за такий короткий термін, не вдаючись до державного перевороту, неможливо. Через два дні датський уряд дав відповідь, що для скликання ригсдагу та скасування конституції потрібно не менше кількох тижнів.

Тоді 1 лютого 1864 р. об’єднана австро-прусська армія під командуванням генерала Врангеля трьома колонами вступила на територію Шлезвігу. 4 лютого Бісмарк направив до Лондона декларацію, в якій дав зрозуміти, що Лондонський трактат його вже не влаштовує.

Після успішної військової кампанії австро-прусських військ постало питання майбутнього Шлезвіга та Голь­штайна, що викликало серйозні суперечки серед провідних європейських держав.

Відразу після вступу австро-прусських військ у Шлез­віг датський уряд почав звертатися за допомогою, скерувавши ноти до Лондона, Петербурга та Парижа.

Царський уряд продовжував дотримуватися раніше прийнятого курсу на нейтралітет, з тією лише різницею, що після початку військових дій він бачив своє головне завдання вже не в недопущенні війни, а в її локалізації. Шлезвіг-гольштайнське питання в 1863–1864 рр. Росія роз­глядала як другорядне у порівнянні з завданням досягнути згоди з Пруссією, Австрією та Англією. Наполеона ІІІ цар­ський уряд вважав носієм революційного духу і залякував Бісмарка ймовірністю розриву відносин Англії з Пруссією та англо-французької змови.

Щодо Великобританії, то успіхи австро-прусської армії в Шлезвігу викликали занепокоєння в англійському парламенті. 4 лютого на відкритті сесії парламенту лідер партії торі лорд Дербі в палаті лордів заявив, що він, “як англієць, принижений” безсиллям зовнішньої політики британського уряду, зокрема, і в датському питанні. Але і
Дербі не був прихильником військового втручання, а лише виступав за енергійнішу дипломатичну підтримку Данії. Цього ж прагнули принц Уельський Едуард, одружений з датською принцесою, та дехто з лібералів.Але найбільш впливові політики, в тому числі й Пальмерстон, прагнули посилення Пруссії. Цієї позиції дотримувалася й королева Вікторія. Пальмерстон припускав можливість військового втручання лише у випадку нападу Пруссії та Австрії на датські острови, натомість королева не хотіла навіть чути про це.

Виявлена в момент дискусії про Гаштайнську конвен­цію нестійкість французької політики особливо придалася Бісмарку в особистих переговорах із Наполеоном ІІІ, який пе­реконував імператора, що жодних гарантій стосовно авст­рійського володіння Венецією Пруссія не давала. Проте ні в Парижі, розмовляючи з Рауером та Друен де Льісом, ні в Біарриці при зустрічі з самим Наполеоном ІІІ, главі прусського уряду не вдалося отримати запевнення, що Франція задовольниться “землями французької мови” як компенсацією.

Наполеон ІІІ виявив стриманість стосовно взаємних зобов’язань, він уникав дати привід для висновку, що Франція хоче отримати тільки Бельгію та інші франкомовні землі. Він побоювався ускладнити цим міжнародне становище Франції, підозрюючи, що Бісмарк здатен у потрібний момент вдатися до шантажу та відкрити перед Лондоном та іншими європейськими столицями французькі плани. З іншого боку, імператор не хотів зв’язувати собі руки відмовою від німецьких земель на Рейні.

Фактично опинившись сам – на сам проти Австрії та Пруссії, Данія була приречена на поразку, тепер вже дипломатичну. 12 травня 1864 р. був підписаний попередній, а 30 жовтня 1864 р. остаточний текст мирного договору, за яким Данія залишалася без Шлезвігу, Гольштайну й Лауенбургу. Шлезвіг та Лаунбур, в обмін на 2,5 млн. талерів золотом відійшов до Пруссії, а Гольштейн – Австрії, хоча й був відокремлений від її території іншими німецькими державами, зокрема тією ж Пруссією. Остаточні підсумки кризи шлезвіг-гольштайнського питання підсумувала конвенція 14 серпня 1865 р.

З початком 1866 р. Пруссія активізувала дипломатич­ну підготовку майбутньої війни з Австрією. Навесні суперечності ще більше загострилися, чому значною мірою посприяв лідер пронімецької політики в Австрії Людвіг фон Бігелебен (державний діяч родом із Гессена, дотримувався виразно пангерманських поглядів і у дипломатії схилявся до методів Бісмарка).

У цей час у правлячої верхівки Пруссії виникла ідея скерувати до м. Флоренції (Італія) генерала Гельмута Мольт­ке із завданням залучити Італію як військового союз­ника. Але італійці випередили їх, приславши до Берліна для переговорів генерала Гавоне (офіційно він приїхав для ознайомлення зі структурою прусської армії).

Проте в ході подальших переговорів Пруссія все ж зіштовхнулася із певною нерішучістю деяких італійських діячів, які боялися можливої поразки у війні через власну військову слабкість. Бісмарку довелось пообіцяти Віктору-Емануїлу, що Італія отримає Венецію навіть у випадку поразки.

Наполеон ІІІ радив Італії прийняти прусську пропозицію. При цьому, малюючи перед італійцями уявну карти­ну майбутніх військових дій, імператор зауважував, що Іта­лія зможе направити свій удар насамперед у напрямку авст­рійського узбережжя Адріатики, в той же час, як із Ломбардії, “на яку Австрія не нападе через повагу до Фран­ції, можна було б вивести війська”. Це прозвучало як певна спонука Італії до активних військових дій і, на думку Біс­марка, майже гарантувало італійське володіння Ломбардією.

Зрештою 8 квітня 1866 р. пруссько-італійський союз було оформлено. Використання гострих італо-австрійських суперечностей входило в плани прусських дипломатів ще з самого початку підготовки війни проти Австрії. Щоправда, спроби прусського дипломата барона Антона фон Габленца, брата австрійського генерала, командувача військами в Гольштайні, відіграти роль посередника, провалилася.

Намагання скликати європейський конгрес, на якому Франція та Італія мали б вести мову про Венецію, також не увінчалися успіхом. Після того як Австрія – всупереч Гаштайнській конвенції – заявила Німецькому союзу про свою ухвалу щодо Шлезвіга-Гольштайна, Пруссія зайняла Гольштайн. У цій загрозливій ситуації Австрія 12 червня 1866 р. підписала дивну угоду з Наполеоном ІІІ, що передбачала відокремлення Венеції навіть за умови успішного завершення війни в обмін на нейтралітет Франції.

Вигідність нейтральної позиції Росії для Пруссії та Австрії стосовно війни проти Данії продемонструвала Бісмарку, як важливо буде отримати нейтралітет Росії у війні вже проти Австрії.

Найважче в цій ситуації було домовитися з Францією, яка прагнула зберегти свою гегемонію у континентальній Європі, і тому намагалася протидіяти планам Бісмарка. Крім того, Наполеон ІІІ вбачав у війні спосіб подолати наростаючі протиріччя усередині своєї держави. Проте Бісмарк запропонував Наполеону ІІІ частину території Рейн­ських Баварії та Гессена, що справило позитивне враження на останнього, оскільки ці землі мали великий промисловий потенціал. За таких обставин Мольт­ке був переконаний, що Пруссії не доведеться розпорошу­вати свої сили для ведення війни на кількох фронтах, а можна буде зосередити основні сили на одному напрямі – проти Австрії. Як показав безпосередній перебіг бойових дій, у своїх розрахунках командувач прусського Генерального штабу не помилився.

16 червня 1866 р. розпочалась австро-прусська війна. Вже в першому бою італійська армія зазнала поразки, але на це особливо не зважав Бісмарк. На боці Австрії біли такі німецькі держави як Баварія, Саксонія, Ганновер, Вюртемберг, Баден, Гессен, Нассау, Франфуркт, які не встигнули втрутитись у перебіг бойових дій.

Блискуча перемога прусської армії у битві біля Садової й рішуча дипломатія Бісмарка забезпечили перемогу у цій короткотривалій війні. 26 липня 1866 р. було підписано Нікольсбурзьке перемир’я, коли Австрія зробила незначні територіальні поступки на користь Пруссії. Австро-прсусський мир 24 серпня 1866 р. у Празі закріпив Нікольсбурзьке перемир’я, і Австрія, зокрема змішена була покинути Німецький союз.

Після перемоги у австро-прусській війні 1866 р. домінуюча роль у процесі об’єднання німецьких земель остаточно перейшла до Пруссії. У 1867 р. було створено Північно-Німецький Союз, що об’єднав усі німецькі землі на північ від Майна. Канцлером Союзу став Бісмарк. Він прагнув приєднати до Союзу південно-німецькі держави, які під час війни виступали на боці Австрії, і тим самим завершити процес об’єднання Німеччини.

4. У травні 1870 між Францією й Пруссією загострився дипломатичний конфлікт. Іспанські ліберали запропонували родичеві прусського короля Вільгельма німецькому принцові Леопольду Гогенцоллерн-Зигмаринену зайняти вакантний іспанський престол, що викликало невдоволення Франції. Принц Леопольд спочатку відповів згодою, але потім, під впливом Вільгельма, що не хотів ускладнень, відмовився. Французький уряд, бажаючи загострити ситуа­цію, зажадав від Пруссії гарантій на майбутнє. Під час переговорів у Бад-Емсі французький посол граф Бенедетті передав умову королю Вільгельму. Послання з інформацією про хід переговорів було надіслане Бісмарку, який його опублікував зі своїми корективами. В результаті цього німці вважали, що французи образили їхнього короля, а французи, навпаки, думали, що образили їхнього посла.

13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 – у Пруссії, а 19 липня Франція оголосила Пруссії війну. На боці останньої відразу ж виступили інші країни Північно-Німецького союзу, а також південно-німецькі держави, які вважали Наполеона ІІІ агресором.

Окремі держави під час війни зайняли нейтральну позицію. Так, Росія не забула про Кримську війну та про підтримку Францією польського повстання 1863 року. Анг­лію (союзник Франції під час Кримської війни) не влаш- товували плани Наполеона ІІІ щодо Бельгії. Італія була невдоволена позицією Франції у війні Італії з Австро-Угор­щиною та вдячна Бісмарку за отримання Венеції. Австро-Угорщина нещодавно сама зазнала поразки у війні з Пруссією та боялася втручання Росії.

Французька Рейнська армія під командуванням ім-
ператора налічувала близько 250 тисяч осіб. Німці виставили проти них армію під фактичним командуванням Мольтке, яка за різними оцінками нараховувала від 380 до 500 тисяч чоловік. Загалом людський потенціал тодішньої французької армії максимально оцінювався у 570 тисяч, а армії усіх німецьких держав – учасниць війни – у
більше, ніж 1 мільйон. Французи мали досконаліші рушниці системи Шапсо і раніше почали мобілізацію. Німецькі ж війська були дисциплінованішими, мали чисельну пере­вагу, кращу артилерію та ретельно розроблений ще взимку план ведення бойових дій.

Вже з самого початку війни перевага німців була оче­видною. 4 серпня вони розпочали наступ в Ельзасі й цього ж дня захопили Вейсенбург. 6 серпня німецькі війська розбили 1-й корпус маршала Мак-Магона біля Верта та ґ2-й кор­пус генерала Фроссара біля Шпіхерна. Після цього у результаті битв на лівому березі Мозеля 16 та 18 серпня (біля Марс-ла-Тура та Сен-Пріва – Гравелота) французькі війська під ко­мандуванням маршала Базена були заблоковані у Меці Тоді французький уряд дав наказ новосфор­мованій Шалонській армії (під командуванням Мак-Маго­на, особистий склад близько 120 тисяч чоловік) виступити з Реймса і розбло­кувати Мец. Але 1 вересня біля Седану вона зазнала ни­щівної поразки від німців. До полону потрапило більше ніж 80 тисяч солдатів, а разом з ними і сам імператор.

4 вересня у Парижі було проголошено республіку, головою уряду став генерал Трошю (“Уряд Національної Обо­рони”). Але німці прагнули отримати від війни якнайбільше і тому продовжили наступ. 13 вересня почалася облога Парижа, а 27 вересня здався гарнізон Страсбурга. У цей же час, завдяки патріотичному піднесенню французького народу, уряд зумів сформувати чималу армію. Загальна кількість вояків (у тому числі партизанів (фронтірерів), Національної Гвардії, гарнізонів міст) складала близько 1 млн. чоловік. На­приклад, Луарська армія чисель­ністю 11 корпусів (близько 220 тисяч чоловік) змогла 9 лис­топада відбити Орлеан і по­чала наступ на Париж для з’єд­нання з оборонцями столиці.

Але 27 жовтня у Меці найкраща 173-тисячна армія Базена капітулювала, що звело нанівець усі дії уряду. Багато хто вважав генерала зрадником, наголошуючи на тому, що він ще міг продовжувати опір. Сили, які вивільнились після капітуляції, німецьке командування спрямувало проти Луарської та Північної армій. 4 грудня французи знову втратили Орлеан, у січні 1871 р. зазнала поразки Північна армія під Сен-Кантеном, а Східна – біля Бельфора. Тимчасом продовжувалася героїчна оборона Парижа. З 27 грудня німці почали його бомбування з 502-х важких гармат. У столиці були проблеми з провізією, зброєю, медикамен­тами. Регулярно виникали повстання робітників та воїнів Національної Гвардії, найвідоміше з яких почалося вже після укладення мирної угоди та увійшло в історію як Паризь­ка Комуна.

28 січня 1871 р. було підписано перемир’я, згідно з яким німці отримували більшу частину укріплень Парижа. Боротьбу продовжувала лише Східна французька армія, однак на початку лютого вона перейшла кордон Швейцарії та була інтернована. 26 лютого попередньо у Версалі та 10 травня остаточно у Франкфурті сторони уклали мирну угоду, згідно з якою Франція втрачала увесь Ельзас (за винятком Бельфору), більшу частину Лотарингії (разом із Мецем), а також мала сплатити контрибуцію у розмірі 5 млрд. франків. Втрати сторін складали близько 50 тис. вбитими у німців та 140 тис. – у французів. Також були великі втрати серед цивільного населення, особливо у Парижі.

Що ж стосується Німеччини, то південно-німецькі дер-
жави приєднались до Північно-Німецького Союзу ще в листопаді 1870 р. Згодом, у січні 1871 р., було проголошено Німецьку імперію, що зайняла домінуючу позицію у Європі.

Франкфуртський мир сформував політичну систему в Європі на наступні 40 років. В той же час французьке суспільство вважало умови миру ганебними, прагнуло до перегляду умов та повернення собі своїх історичних земель. Це протиріччя і стало однією з причин Першої світової війни.

Моментом утворення єдиної німецької держави можна вважати квітень 1871 р., коли було ухвалено конституцію Німецької імперії. За конституцією вищими представницькими органами вважалися Союзна рада та Рейхстаг, але їхня компетенція була досить обмеженою, оскільки право здійснювати законодавч

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
РЕФЕРАТИ. 1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу | У 50-ті – на початку 70-х років ХІХ СТ. 1. Дипломатична боротьба під час Кримської війни 1853–1856 рр
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 2002; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.246 сек.