Окупаційний режим та Рух опору в Україні

Спроба відновлення Української держави.

З приходом німців у західноукраїнські землі у Львові відбулась дуже важлива подія. Ще у передвоєні часи активність в цих землях посилила Організація Українських націоналістів – ОУН. Але у 1939 р. на ІІ зборі ОУН організація розкололась на дві групи, які мали однакову ціль – незалежність Української держави, але наголошували на різних способах боротьби за цю мету. Група, яку очолив А.Мельник, розраховувала на суттєву допомогу Німців у вирішенні українського питання (ОУН-м), група, очолена С.Бандерою вважала, що українська держава може бути встановлена внаслідок національної революції, в ході якої можна розраховувати лише на власні сили (ОУН-Б або ОУН-Р). Так виникло дві концепції боротьби – політика “непередрішеності” ОУН-М і “політика доконаних фактів” ОУН-Б. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії зробили ставку на Німеччину. За допомогою німецького командування ОУН-Б створює “легіон українських націоналістів”, що складається з підрозділів “Нахтигаль” і “Роланд” (чисельність – 600 осіб). Бандера вбачав у них ядро майбутньої української армії, німці ж використовували для каральних акцій і охорони на окупованих територіях. З початком бойових дій бандерівці перейшли до рішучих акцій. При підтримці Легіону, що першим увійшов до Львову, в окупованому німцями місті, вони провели Національні збори й 30 червня 1941 року ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано українське державне правління на чолі з Я.Стецьком. ОУН-мельниківців від цієї акції відмежувалися. Керівництво ОУН-Б розраховувало на підтримку німців, одночасно ставлячи їх вже перед здійсненим, доконаним фактом. Проте бандерівці помилилися. Невдовзі німці арештували Стецька, Бандеру та інших оунівських лідерів (300, з яких 15 розстріляли). Після відмови відкликати Акт про незалежність Української держави Бандера півтора роки провів у берлінській в’язниці, а потім до 1944 році у концтаборах. 25 жовтня гестапо отримало директиву, за якою наказувалося заарештовувати і розстрілювати бандерівців під виглядом звинувачень у грабунках і бандитизмі. Внаслідок репресії ОУН-Б загубила 80% керівних кадрів й пішла в підпілля, очолена М.Лебедем. У вересні вона провела нову конференцію й вирішили відкрити новий фронт – проти німців.

Український напрямок був для Гітлера одним з головних. Вже 18 серпня він припиняє наступ на Москву і переорієнтує вістря агресії на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на Київ – стратегічне завдання. Зміна акцентів була зумовлена наступними факторами:

- економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (чавун, вугілля, залізна руда тощо);

- воєнними – окупація України створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер назвав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”;

- морально-політичними – взяття Києва підняло б рейтинг Німеччини й внесло б упевненість у переможності німецьких військ.

На території України групі армії “Південь” (36% німецької армії), якою керував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого й Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали невелику перевагу в живій силі (1:1,4), але значно поступались у техніці (у радянських військ у 4,9 разів більше танків, в 1,3 – гармат і кулеметів, в 2,4 – літаків). Проте німців спинити не вдалось. У липні 1941 році найбільш вирішальні бої точилися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Більше двох місяців до 19 вересня тривала оборона Києва. Після чого величезні сили радянських військ опинилися у оточенні, і лише після цього керівництво наказало залишити Київ. У полон потрапило 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів, загинув командуючий фронтом М.Кирпонос. Залишаючи Київ, радянські війська нищили усі важливі стратегічні, економічні об’єкти, зривали церкви і пам’ятки культури, щоб нічого не залишати ворогові. Окрім цих руйнівних дій, санкціонованих центром, які застосовували завжди при відступі радянські війська, особливо війська НКВС, з 16 серпня 1941 р. набув поширення Наказ Ставки Верховного Командування Червоної Армії №270, за яким “командирів і політпрацівників, які під час бою... здаються у полон” належало вважати злісними дезертирами, “сім’ї яких підлягають арешту”...

Важливе стратегічне значення мала й оборона Одеси (тривала 73 дні – з серпня по жовтень), що дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро, а також оборона Севастополя (30 жовтня 1941 – 4 липня 1942). Але після широкомасштабного наступу 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошиловградської області, після чого під їх окупацією опинилась уся територія України.

Дата добавления: 2014-01-07