Етіопатогенетичні класифікації

Систематика за етіологічним принципом отримала розвиток у багатоступеневих етіопатогенетичних класифікаціях. Одна з перших патогенетичних етіологічних класифікацій належить Стронмайер (1926), який дві основні групи психічної відсталості ділив на окремі форми залежно від різних критеріїв (особливостей розвитку, часу поразки, етіологічних чинників та ін.).

М. О. Гуревич (1932) описав декілька форм психічного недорозвинення: 1) з неясною етіологією, 2) викликані ендогенною потворністю, 3) екзогенними поразками і 4) ендокринними розладами. Усередині цих форм він робив подальше розділення на підгрупи.

С. Я. Рабинович (1940), диференціюючи різні групи олігофренії, прагнула враховувати не лише якість шкідливості, але й час її дії, а також ступінь поразки, течію і інтенсивність захворювання, що порушило психічний розвиток.

Результати клініко-біохімічних досліджень останніх десятиліть дозволили систематизувати велику групу ензимопатій із психічним недорозвиненням.

Роботи цитогенетиків і в першу чергу Бук (1959), Форд (1959) відкрили шляхи для розуміння ролі хромосомних порушень в етіології психічного недорозвинення. Досягнення генетики знайшли відображення в одному з найдетальніше розроблених етіопатогенетичних угрупувань — класифікації Ярвис (1959), ґрунтованої на тому, що психічне недорозвинення — це зупинка або затримка розумового розвитку, яка виникає в результаті спадкових причин, захворювань або інших ушкоджень до підліткового віку. Усі стани психічного недорозвинення диференціюються ним на дві групи: фізіологічну й патологічну розумову відсталість. Остання група, у свою чергу, підрозділяється на ендогенні і екзогенні форми. Позитивна сторона цієї систематики — науково обґрунтоване виділення більшості форм і їх детальна розробка. Її недолік — непомірне розширення розумової відсталості за рахунок постпроцесуальних (шизофренічних) станів, органічної (енцефалітичної) і епілептичної деменції, прогредієнтних захворювань і «фізіологічної» форми.

Відрізняється від інших систематика розумової відсталості, запропонована А. Хорусем (1967), який розбиває розумово відсталих індивідів на чотири групи залежно від типу дозрівання їх психіки. Він вважає, що у одних психіка дозріває до 20 років, інші так і не досягають зрілості, треті є частково дефективними із-за свого низького вербального інтелекту, а четверті стають відсталими через те, що розвиваються в умовах бідної стимуляції в ранньому дитинстві.

У класифікації Г. Е. Сухаревої (1965) ендогенна, ембріопатична і екзогенна олігофренія виділяються в окремі групи у зв'язку з концепцією автора про залежність характеру поразки від часу дії етіологічного чинника, його якості й тяжкості. Усередині кожної групи проводиться диференціація за етіологією. Перша група обумовлена патологією генеративних клітин батьків; друга група пов'язана з вредностями, що діяли впродовж внутрішньоутробного періоду (ембріо- і фетопатії); до третьої групи входять форми, які були обумовлені ушкодженням центральної нервової системи в перинатальному періоді або в перші три роки життя. У цій систематиці в деяких випадках враховуються особливості психопатологічних картин. Чітке відмежування поняття «олігофренія» позбавляє цю класифікацію недоліків, властивих багатьом зарубіжним систематикам. Проте її стрункість порушується введенням так званих атипових форм, які правильніше було б описувати у рамках однієї з трьох пропонованих нею груп олігофренії.

Етіопатогенетичні угрупування цілком прийнятні для клінічних досліджень, лікування і профілактики, але для соціального прогнозу або для оцінки навчання дітей вони недостатні. Цінність цих класифікацій знижується ще і тим, що в них не враховується можливість виникнення тотожних психопатологічних проявів при різних причинних чинниках.

Дата добавления: 2014-01-07