УЧЕНЬ: Читає лист А.Сахарова учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінкських угод, головам держав-учасниць Гельсінкського акту

Ведучий 2: 4 вересня 1985 року. Карцерна камера № 3. тут під час сухої голодовки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким Василя і посадили до карцеру – помер Василь Стус. Йдучи до карцеру, він сказав товаришу по камері: „Я оголошую голодовку до кінця”. Він дотримав слова. Діагноз: ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда – так записано в свідоцтві про смерть від 17 жовтня 1985 року.

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.

Ведучий 1: 5 вересня 1985 року з концтабору 36 прийшла громова звістка: Василь Стус загинув! Звістка про смерть поета прокотилася по всьому світі -... Україна мовчала. Українська культурна громадськість тільки тепер починає усвідомлювати, що Стус належить до великих поетів сучасності. Це знали 15 років тому політв’язні багатьох країн у мордовських таборах. Але Україна – єдина мати, яка чекала – і дочекалася, щоб прийняти його тіло до свого зеленого лона.

В. Стус і як поет, і як людина вписався світлою постаттю в темну історію нашого часу. Він заповітно повертається в життя, промовляючи:

УЧЕНЬ: Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив, і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

І в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям,

Як син тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ведучий 2: Свічки горіли чистим, мерехтливим світлом. Три домовини, перевезені сином Стуса Дмитром із друзями з Уралу та поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Свято-Покровської церкви, оповито чорною китайкою. На трунах в узголів’ї сяють круглі хлібини з тонкими золотавими свічками. В ногах – вінки тернові, з яких кров’ю жахтять калинові грона. Зажурені обличчя рідних і друзів. Море людей обтікає дорогі домовини. Викапують свічки, біліють, жовтіють київські, львівські, івано-франківські живі квіти, калинові кетяги. Прийшли попрощатися, віддати жалобну шану поетам тисячі киян та громадян з багатьох інших областей України.

Ведучий 1: Поет попрощався там, у таборах за Уралом, навіки попрощався, не плекаючи жодної іскри надії на повернення додому живим:

„Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай”.

Біля трун поетів звучали вірші:

УЧЕНИЦЯ: Хома Іванна

І ось вони нарешті дома –

Три журавлі з далеких піль,

Сини Вкраїни: біль і втома –

Олекса, Юрій і Василь.

Василь... поет... життя – як рана.

Душі обірвана струна.

Намарно плакати – не встане,

І долю випито до дна.

Закута Либідь голосила,

Стогнав від болю сивий Кий,

Стрічай, Вкраїно, свого сина!

Він повернувся – неживий...

І довго плакала Вкраїна,

Як хоронила трьох синів.

І по-злодійськи попід стіни

Ховались тіні їх катів.

Спочиньте, лицарі Вкраїни,

А ми ваш біль понесемо.

... І мучить, мучить нас сумління:

Коли ж ми борг вам віддамо?!

А 25 лютого 1990 року чиясь підла рука вчинила нечуваний акт вандалізму: могилу поета на Байковому кладовищі у Києві було спалено... Вийнято з узголів’я портрет, покладено зверху на хвойні тернові вінки й підпалено...

Ведучий 2: Василя Стуса посмертно реабілітовано, посмертно прийнято до Спілки письменників України, посмертно вшановано премією Т.Г.Шевченка за збірку поезій „Дорога болю”.

УЧНІ: Читають вірші В.Стуса „Дорога болю” і „Верни до мене, пам’яте моя!”, вірш Бориса Мозолевського „Простіть мене. Я скоро буду з вами.”

Таким нелегким і навіть трагічним було життя В.Стуса – поета і громадянина України. За життя його майже не знали і переслідували. Добре, що зараз його спадщина повертається до читача. Пропонуємо всім присутнім вшанувати пам’ять Василя Стуса хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання, потім знову звучить „Реквієм” Моцарта, гасяться свічки.

Дата добавления: 2014-01-07