Критика теорії Платона про світ ідей

Теорія Платона про світ ідей породжує серйозні проблеми.

1) Проблема “досконалого бруду”

Ідеї (форми) в філософії Платона виконують водночас пізнавальну та нормативну функцію. З одного боку, вони є предметом пізнання. З іншого боку, вони є зразком досконалості, свого роду ідеалом, тим, чим повинні бути речі. Наприклад, досконалий кінь – це кінь, що точно відповідає вічній і незмінній ідеї коня, досконала держава – така, що відповідає вічній і незмінній ідеї держави тощо. Кінь є тим кращим, чим більше він схожий на взірець-ідею коня, а держава – на взірець-ідею держави.

Таке змішування ідеї й ідеалу приводить до дивних висновків. Адже як бути з поняттями, які означають щось погане? Якщо кожній множині речей відповідає своя ідея, то має існувати, наприклад, ідея бруду – взірець бруду, досконалий бруд. Має існувати ідея-взірець злочинця. Але ж злочинець – це людина. Тож яка людина-злочинець є кращою – та, що найбільше схожа на взірець людини (досконала людина) чи та, що найбільше схожа на взірець злочинця (досконала людина)?

2) Проблема множення ідей до нескінченності

Існує деяка множина речей. Цій множині відповідає ідея цих речей. Разом ця множина та її ідея утворюють нову множину. Отже, має існувати ідея, що відповідає цій новій множині. Але ця ідея разом з множиною, яку вона представляє, утворює нову множину, якій має відповідати нова ідея – і так далі до нескінченності.

Цікаво, що сам Платон був цілком свідомий цих проблем і сформулював їх у одному зі своїх пізніх діалогів – “Парменід”. Сформулював – і залишив без будь-якого розв’язання.

Чи був правий Платон? Чи дійсно існує світ вічних і незмінних умоглядних ідей – на відміну від світу плинних чуттєвих речей? І чи пізнання є лише пригадуванням вже відомого?

На мою думку, Платон не зовсім помилявся. Світ ідей існує. Але світ ідей – це не якась містична реальність, в якій душа людини перебувала до її народження. Світ ідей – це мова як система понять та значень. Про те, що таке дерево, що значить “червоний” чи “квадратний”, що таке краса, добро і справедливість ми дійсно дізнаємося не зі спостереження над речами. Ми навчаємося використовувати ці поняття, розуміти (більш або менш ясно) їх значення, засвоюючи мову, у спілкуванні з іншими людьми, в процесі мовної практики. Ми спостерігаємо не за самими речами, а за тим, як люди навколо нас застосовують певні поняття до певних речей, – і навчаємося робити це самі.

5. Філософія як пошук істини і філософія як знання

Нагадаємо, що слово філософія, в буквальному перекладі з давньогрецької воно означає “любов до мудрості” (філо – любов, софіа – мудрість). Отже, якщо слідувати за цим початковим значенням, то філософ – це той, хто любить мудрість, займатися філософією – це любити мудрість. Зразком такого любителя мудрості може слугувати Сократ – невтомний дослідник, шукач істини, який відмовляється від претензій на володіння істиною, говорить про те, що майже нічого не знає, що справді мудрим є тільки Бог, а єдина мудрість, доступна людині – це знання про те, наскільки мало вона знає.

Проте, багато філософів і їх послідовників ототожнювали філософію не лише з “любов’ю до мудрості”, але й із самою мудрістю, з володінням мудрістю, знанням або надійним методом його здобуття. Цю позицію представляє, зокрема, Платон, з його протиставленням філософа-мудреця, який володіє істинним знанням, та звичайних (“печерних”) людей, які задовольняються ненадійними гадками і приймають тіні реальності за саму реальність.

Звернемо увагу на відношення між двома рядами понять:

любов до мудрості – мудрість

пошук істини – володіння істиною

мислення – знання, наука.

На перший погляд, здається, що поняття в лівій і правій частині мусять бути пов’язані як процес і результат цього процесу. Переважна більшість видатних філософів минулого вважали, що філософський процес має знайти своє завершення у певному філософському вченні, філософській системі, яка являтиме собою достовірне знання про дійсність. Це і є розуміння філософії як найзагальнішої, всеохопної науки, науки наук. Таке розуміння домінувало в історії філософії до ХХ століття. При цьому більшість його прибічників не вважали, що філософія вже є такою наукою. Вони вважали, що філософія ще не є, але має стати такою наукою. Вони намагалися створити таку науку і, найчастіше, пропонували у цій якості своє власне філософське вчення.

Дві з половиною тисячі років філософських пошуків так і не привели до створення такої науки. Багато філософів висловлювали таку претензію, проте їм не вдалося переконати у своїй правоті інших філософів.

В останні століття все більше філософів приходять до висновку про нездійсненність класичного (платонівського) ідеалу філософії як науки наук, про те, що філософія не є і не може бути володінням істиною, а є і має бути нескінченним процесом пошуку істини. Від Платона ми повертаємося до Сократа.

Ці два способи розуміння призначення філософії мають важливі суспільні, політичні наслідки, у чому можна переконатися, порівнявши “Апологію Сократа” та “Державу” (зокрема, “Міф про печеру” Платона).

Ми не знаємо точно, як ставився Сократ до демократії, проте його ставлення до людей, як воно виражається в його філософській діяльності, є демократичним. Сократ не протиставляє філософа іншим людям; він не вважає себе мудрецем; він нічого не навчає; він відмовляється від претензій на володіння істиною і лише намагається підштовхнути інших людей до пошуку істини про суть доброго життя і допомогти їм у цьому пошуку.

Позиція Платона – зовсім інша. Як відзначає Карл Поппер, у Платона “філософ – це не самовідданий шукач мудрості, а її гордий носій. Він – учена людина, мудрець.”[37] Філософ Платона – це мудрець, просвітлений, який радикально відділений від решти людей (“печерних людей”). Лише філософи можуть побачити дійсність якою вона насправді є, у світлі розуму й ідеї Блага. Інші люди живуть у світі тіней і приймають ці тіні за справжню реальність. З трагедії Сократа Платон зробив висновок: марно підштовхувати звичайних людей до пошуку істини, до світла розуму – вони не можуть і не хочуть туди йти; і той, хто, подібно до Сократа, намагається їх спонукати до цього, викликає гнів і роздратування і наражається на смертельну небезпеку.

Разом з тим, суспільство, держава, мають бути облаштовані у світлі розуму, істинного знання, доступного лише філософам. Філософи – це еліта, яка має правити державою, – адже вони володіють істиною, знанням про ідею держави, про те, якою має бути держава.

Правителі-філософи ідеальної держави Платона знають, які ідеї є корисними для суспільства, а які шкідливими. Вони встановлюють в релігії ті ідеї (уявлення про богів), які є корисними, і не мають допускати інших ідей, – адже вони є шкідливими для держави. Тому свобода думки як право сповідувати світоглядні (релігійні) ідеї, які не схвалені владою, в ідеальній державі Платона не допускається. Той, хто сповідує такі ідеї, є небезпечним, завдає шкоди суспільству, – а цього не слід допускати. Тому інакомислення прирівнюється Платоном до злочину – тяжкого злочину, який карається смертю, якщо не вдається примусити єретика відмовитися від своїх хибних поглядів.

Парадоксально, але поштовхом для філософських пошуків Платона, що привели його до такого тоталітарного ідеалу – була трагедія Сократа, – людини, яка й була таким єретиком. Сократа засудили до смертної кари афінські громадяни, демос, як людину, що сповідує погляди, шкідливі для суспільства (що не вірить у богів, які визнаються Афінською державою, або сповідує якихось інших богів). Але Сократ протягом багатьох років, до старості, мав можливість вільно сповідувати свої погляди і на суді мав можливість вільно, перед усіма громадянами, захищати свою позицію. Платон, якого трагедія Сократа, разом з іншими мотивами, зробила ворогом демократії, пропонує, натомість, устій, за якого єретики, подібні до Сократа, взагалі не мали б змоги ані сповідувати свої погляди у бесідах зі своїми співгромадянами, ані публічно (на суді) їх захищати.

Тому, мабуть, має певну рацію Карл Поппер, який розцінює політичну філософію Платона як зраду Сократа:

“Подивившись на “Апологію Сократа” та “Критона”, як на Сократову останню волю, і, порівнявши цей його заповіт з Платоновим заповітом – “Законами”, важко винести інше судження. Сократ був приречений, але його смерть не входила до ініціаторів процесу. Платонові “Закони” виправили цей недолік. Він холоднокровно і ретельно розробляє теорію інквізиції. Вільна думка, критика політичних інституцій, навчання молоді нових ідей, спроби запровадити новий релігійний культ чи навіть нові погляди – все це було проголошено непробачними злочинами. У Платоновій державі Сократу ніколи не дозволили б публічно захищати себе. Його, певно, привели б на Нічну раду з метою “зцілення” його хворої душі і, врешті, для її покарання.”[38] “Платон вимагає в “Законах” якнайсуворішої кари навіть для найчесніших і найшанованіших людей, якщо їхні уявлення про богів не співпадають з поглядами держави. До їхніх душ має закликати Нічна рада інквізиторів, а якщо вони будуть уперто триматися своїх поглядів чи повторюватимуть нападки, то обвинувачення у непоштивості до богів означатиме смерть. Невже Платон забув, що Сократ наклав головою саме через таке звинувачення?”[39]

6. Арістотель: філософія “золотої середини”

Арістотель здійснив грандіозну систематизацію наявного в його часи знання в усіх сферах. Він залишив після себе величезну кількість праць. На відміну від діалогів Платона, ці праці мають звичний для нас “монологічний” вигляд наукових трактатів.

Платон найбільше цікавився математикою – цариною знання, яка має справу не з речами, даними у чуттєвому досвіді, а з ідеальними, теоретичними конструкціями. Адже в природі немає одиниць чи двійок, немає трикутників і кіл, – є лише предмети, що за своєю формою більше або менше наближаються до цих фігур. Очевидно, що така зацікавленість зумовила теорію про те, що ми можемо пізнавати лише ідеї-форми, а не речі, і його теорію пізнання. Пізніше такий філософський підхід, що бачить джерело пізнання не в чуттєвому досвіді, а в розумі, будуть називати раціоналізмом (від ratio – розум).

Натомість, Арістотеля більше цікавила природа й усе те, що дано у чуттєвому досвіді. Тому Арістотель наближається до того філософського підходу, який пізніше стали називати емпірицизмом або емпіризмом (від – empirio – досвід).

Арістотель був учнем Платона, проте не підтримував його радикальних ідей. Філософію Арістотеля можна розглядати як своєрідний компроміс між ідеями Платона та звичайним здоровим глуздом. Арістотель вважав, що в усьому слід уникати крайнощів і намагатися дотримуватися “золотої середини”. Через це багато дослідників історії філософії вважають його неоригінальним.

Зокрема, Арістотель дотримувався більш наближеного до здорового глузду розуміння відношення між формами (ідеями) та речами. Він вважав, що форми не існують окремо від речей в якомусь особливому світі, а є стороною, аспектом, властивістю самих речей. Кожна річ, за Арістотелем, є єдністю форми та матерії.

Матерія – це матеріал, з якого утворюються речі. Поняття форми вживається Арістотелем у смислі, більш широкому й невизначеному, порівняно з тим, як розуміємо це слово ми. “Форми” Арістотеля – це не лише форми у нашому розумінні (як, наприклад, кругла, квадратна тощо). У Арістотеля поняття форми представляє сукупність властивостей речі, які роблять її представником певного роду. Наприклад, “форма” курки – це не лише форма її тіла, але й те, що вона лопотить крилами, кудкудаче та несе яйця. Є форми зовнішні та внутрішні. Зокрема, душа людини – це її внутрішня форма.

Подібно до Платона, Арістотель вважав, що душа (“форма”) людини складається з трьох частин – рослинної душі, тваринної душі та мислячої душі, при цьому у різних людей переважають різні частини.

Арістотель вважав, що існує також три форми щастя: найнижча – життя в розкоші й задоволеннях, середня – життя вільного й відповідального громадянина та вища – філософське мислення-споглядання.

Етичне вчення Арістотеля виходить з ідеї про те, що слід завжди намагатися уникати крайнощів та дотримуватися “золотої середини”. Усі чесноти є такими “золотими серединами” між двома крайнощами. Наприклад, боягузтво і безрозсудність є двома протилежними вадами, а хоробрість є “золотої серединою” між ними. “Золотою серединою” між скупістю і марнотратством є щедрість. І так далі.

В політичному вченні Арістотель повторює типологію Платона, розрізняючи шість типів державного устрою – три правильні й три неправильні. Проте, у відповідності зі своєю загальною настановою на пошук золотої середини, Арістотель вважав, що найкращою – найбільш стабільною і захищеною від спотворення – формою правління є змішана форма, яка поєднує елементи монархії, аристократії та демократії.

Арістотель вчив також, що людина є політичною істотою, вона потребує існування держави для повноцінного життя. Держава виникає з потреби у спілкуванні й дружбі, без задоволення якої людина не може бути щасливою.

Арістотель є засновником науки формальної логіки: він сформулював головні правила, за якими з деяких тверджень (засновків) логічно необхідно слідують деякі інші твердження (висновки). Наприклад, з тверджень-засновків “Усі люди смертні” та “Сократ – людина” логічно необхідно слідує твердження-висновок: “Сократ смертний”.

Важливою частиною філософії Арістотеля є вчення про чотири типи причин:

1) Для виникнення певного наслідку потрібна певна дія. Арістотель називає це діючою причиною. Наприклад, при виготовленні глечика з глини діючою причиною є праця гончара.

Дві наступні причини відповідають вченню про те, що кожна річ є єдністю матерії й форми.

2) Діюча причина викликає певний наслідок лише якщо вона діє на певний матеріал. Арістотель називає це матеріальною причиною. Наприклад, гончар може виготовити глечик з глини, але не з піску. Отже – глина – це матеріальна причина глечика.

3) Формальна причина – це сукупність властивостей речі (її “форма” у описаному вище специфічному розумінні), які роблять можливим виникнення певного наслідку за певної дії. У нашому випадку, властивості глини – це формальні причини глечика.

4) Кінцева (цільова, вмотивована) причина – мета, якій слугує якась річ. Наприклад, цільовою причиною глечика є його властивість використовуватися задля утримання рідини – заради чого він і був виготовлений.

Арістотель вважав, що не лише предмети, які створюються людьми, але й усе, що існує, має кінцеву причину, тобто існує заради якоїсь мети. Дощ іде, щоб зростали рослини, а людям і тваринам було що пити. Рослини – для харчування тварин і людей. Домашня худоба – для виконання господарчих робіт і харчування людей і т.д. Кожна річ прагне реалізувати закладені в ній можливості, здібності – те, що відрізняє її від інших речей, робить її саме цим, а не чимось іншим (наприклад, водою, рослиною, твариною, людиною). Для людини такою здібністю є розум. Тому кінцева мета людини – мислення, вищою формою якого є філософське споглядання.

Виходячи з теорії про чотири типи причин Арістотель сформулював теологічне вчення – вчення про Бога, яке пізніше було прийняте середньовічним християнським філософом Томою Аквінським і адаптоване до християнського віровчення. Бог, за Арістотелем, – це досконале, вічне й незмінне буття, яке є дієвою й цільовою причиною усього сущого. Арістотель вважав, що оскільки кожна річ, має дієву й цільову причину, які не містяться в ній самій, то має існувати дієва і цільова причина усього сущого, світу в цілому. Такою метою є Бог. Бог, за Арістотелем, це “першодвигун”, який приводить у рух усе суще. Сам він при цьому залишається непорушним, абсолютно незмінним, адже він – досконале буття, а досконале буття не може змінюватися. Крім того, він є метою усього сущого. Усе суще прагне до Бога, а сам Бог не прагне ні до чого, адже він є досконалим буттям. Зокрема, людина прагне осягнути Бога у філософському мисленні. Слід зауважити, що Бог Арістотеля не зовсім подібний до Бога у християнському розумінні. Він не є особою, яка має волю, а є безособовим досконалим буттям.

7. Елліністична філософія

Пізніший період розвитку західної філософії Античності – в давній Греції і давньому Римі називають періодом еллінізму. В підручниках з історії філософії цьому періоду, як правило приділяється мало уваги, оскільки вважається, що вершини свого розвитку Антична філософія досягла в працях Платона й Арістотеля. Проте, елліністична філософія також представлена багатьма цікавими філософами й філософськими напрямками.

Філософія еллінізму має спільні риси, що відрізняють її від класичного періоду, представленого філософією софістів, Сократа, Платона й Арістотеля. Важливі зміни у предметі філософського інтересу були наслідком зміни політичної ситуації.

Філософія класичного періоду – від софістів до Арістотеля – створювалася й розвивалася в умовах давньогрецьких міст-держав, полісів, з різними формами політичного устрою, що час від часу змінювалися. Греки цього періоду були громадянами, які приймали активну участь у справах свого міста-держави. Відповідно, одним з головних предметів філософської зацікавленості є політика: форми державного устрою, мистецтво правління, мета держави і громадянина тощо.

В філософії еллінізму політична тематика не відіграє важливого значення. (З відомих філософів періоду еллінізму виключення становить один лише Ціцерон – філософ, який, спираючись на політичні ідеї Арістотеля, захищав республіканські установи Риму в період їх занепаду і встановлення імператорської влади.) Така зміна є наслідком того, що давньогрецька система держав-міст (полісів) пішла в небуття, а її місце зайняли великі імперії – спочатку імперія Олександра Македонського, згодом – Римська імперія. (Власне, ця зміна відбулася вже в часи Арістотеля, який був вчителем Олександра Македонського, проте, як зауважує Бертран Рассел, Арістотель дивним чином ніби не помітив цієї зміни політичної ситуації, жодним чином не осмисливши її у своїй філософії).

В умовах великих імперій можливості активної участі громадян у політичному житті зникають. Власне, громадяни перестають бути громадянами, а стають підданими імператора. Філософія періоду еллінізму відображає неспроможність впливати на політичні події. Її цікавить не публічне, а приватне життя: способи досягнення особистого щастя, досягнення душевного спокою. Меншою мірою – проблеми пізнання.

Почнемо з останніх.

В елліністичній філософії розвивається теорія пізнання, яку називають скептицизмом. Цей напрямок протистоїть вірі Платона в можливість досягнення певного, надійного знання. У радикальній версії пізнавальний скептицизм заперечує можливості досягнення пізнання взагалі, у поміркованій версії – доводить, що ми не можемо досягти цілком надійного знання, а мусимо задовольнятися більш або менш вірогідними уявленнями – тим, що Платон називав гадками і протиставляв знанню.

Цікаво, що помірковану версію пізнавального скептицизму розробляли й розвивали провідні філософи Академії, яка була заснована Платоном. Відмовившись від ідеї цілком надійного знання, вони намагалися виявити засоби для оцінки вірогідності, ймовірної істинності різних уявлень.

Більш радикальну версію скептицизму заснував Піррон, який заперечував можливість пізнання взагалі – маючи при цьому на увазі не знання у побутовій сфері, а знання, яке стосується світоглядних, філософських питань. Натомість, він сповідував утримання від суджень і містицизм.

У центрі уваги найбільш цікавих напрямків елліністичної філософії – кініків, стоїків та школи Епікура – були морально-практичні питання: про способи досягнення щастя і душевного спокою, про сутність доброго – щасливого й доброчесного – життя. Спільними для цих напрямків були також деякі основні ідеї:

– самодостатність – мудра людина знаходить щастя в самій собі, не потребує для щастя зовнішніх благ та допомоги інших людей;

– апатія – прагнення до душевного спокою, відсутності душевних страждань як найвищого добра;

– необхідний зв’язок між щастям і доброчесністю.

Кініки – філософський напрям, прибічники якого вважали, що людина не потребує благ цивілізації, і щоб бути щасливою має жити просто й природно, як тварини. Виходячи з цього, кініки відкидали й загальноприйняті норми суспільного життя, відверто й безсоромно зневажали ці норми. Звідси походить відоме нам поняття – “цинізм”.

Слово “кінік” означає “собачий”. Засновник цього напрямку – Діоген вирішив жити так, як живуть собаки. Діоген відомий тим, що жив у великій бочці.

Легенда оповідає, що якось біля діжки Діогена проїздив Олександр Македонський і запитав: чи може він зробити для Діогена якусь ласку. “Звісно можеш, – відповів Діоген, – відійди, будь-ласка від моєї бочки, ти затуляєш мені Сонце.” Сенс цієї оповіді: для щастя мудрець не потребує нічого від інших людей, хай навіть імператорів, йому достатньо самого себе й елементарних, загальнодоступних благ.

Інша легенда оповідає, що одного разу Діоген серед білого дня запалив ліхтар і пішов з ним по місту. На здивовані питання городян він відповідав коротко: “Шукаю людину”. Традиційне пояснення цієї історії таке: Діоген хотів сказати, що знайти досконалу людину, яка цілком відповідала б цьому званню, практично неможливо, її буквально «вдень з вогнем не знайдеш». Згідно з іншою версією цієї легенди Діоген сказав не просто “Шукаю людину”, а “Шукаю людину, а не негідника”.

Епікур (≈340-270 рр. до н.е.) вчив, що єдиною метою людського життя є щастя – здобуття насолод і уникнення страждань. Це вчення називають гедонізмом.

Особливо Епікур наголошував на уникненні страждань. У нашому прагненні до задоволень ми повинні бути розважливими: адже те, що викликає наші бажання й обіцяє швидку насолоду, може мати більш віддаленими наслідками страждання, які значно перевищуватимуть отримане задоволення. Уникати страждань важливіше, ніж шукати задоволень. Слід оцінювати різні можливості не з точки зору очікуваного безпосереднього задоволення, а з точки зору ймовірних задоволень і страждань у перспективі всього життя. Наприклад, людина, яка смалить цигарки, отримує короткочасне задоволення, яке матиме наслідком у майбутньому погіршення здоров’я і, як наслідок, страждання, що значно перевищують це задоволення. Найкращим способом отримання задоволення Епікур вважав духовні задоволення – насолода мистецтвом, спілкування з друзями тощо. Щоб бути щасливою, людина повинна розвивати самоволодіння, помірність, душевну рівновагу.

Епікур вчив також, що людині не слід боятися смерті. Він не вірив у життя після смерті і говорив:

“Нам не слід боятися смерті, бо ми з нею не можемо зустрітися: поки ми є – її ще нема, а коли вона приходить – то нас уже нема”.

Епікур не заперечував існування богів, а проте вважав, що боги цілком байдужі до людей і людських справ; тому й людям слід бути до них байдужими.

Епікур був матеріалістом. Він дотримувався вчення про те, що усе складається з маленьких частинок-атомів. Атомістичне вчення Демокріта він доповнив ідеєю про те, що атоми у своєму русі можуть відхилятися від прямолінійної траєкторії, – і це, на його думку, робить можливою людську свободу.

Епікур вчив, що насолода є “кінцевою метою”, “першим благом”, “початком і кінцем блаженного життя”. Проте він тут же застерігав, що він має на увазі “зовсім не насолоду розпутства або чуттєвості”, а “свободу від страждань тіла й сум’ять душі”. Більше того:

“неможливо жити солодко, не живучи розумно, добре й праведно, і [неможливо жити розумно, добре й праведно], не живучи солодко: адже усі чесноти споріднені з солодким життям і солодке життя невіддільне від них”.

Натомість, стоїки вважали, метою і першим благом доброчесність, а щастя – її наслідком.

Стоїцизм – філософський напрям, який асоціюється насамперед з мужністю, стійкістю перед життєвими випробуваннями. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон. Найвідоміші його представники – римські філософи Епіктет, Марк Аврелій та Сенека. Подібно до кініків та Епікура, стоїки сповідували ідеал самодостатньої людини – мудреця, який задля щастя не потребує нічого й нікого, крім себе, який може зберігати душевний спокій і бути щасливим у будь-якій ситуації.

Стоїки вчили, що світ управляється якимось світовим Розумом, Богом, Логосом, тому усе, що відбувається є доцільним, розумним. Тому що б не трапилося, мудрець спокійно приймає свою долю й намагається зрозуміти її доцільність. Про це говорить відомий афоризм одного зі стоїків – Клеанфа:

“Розумного доля веде, а нерозумного – тягне.”

Сенека висловив цю ідею так:

“Усе, що з тобою відбувається, слід приймати так, ніби воно відбувається за твоїм бажанням”.

На відміну від кініків, стоїки сповідували не відмову від благ цивілізації, а байдужість до цих благ. Для щастя людини не має суттєвого значення, чи є вона бідною чи багатою, чи є вона рабом чи імператором. Характерне висловлювання Сенеки:

“Великим є той, хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини.”[40]

Не менш характерно, що один з найвидатніших філософів-стоїків, Епіктет, був рабом, а інший, Марк Аврелій – імператором Риму.

Подібно до кініків та Епікура, стоїки сповідували ідеал самодостатньої людини і вважали найвищим добром апатію – відсутність душевних страждань.

Цей ідеал самодостатності й апатії, з одного боку, робить філософію стоїків величною. Слово “стоїк” стало символом мужньої людини, здатної стійко переносити будь-які життєві випробування, зберігаючи душевний спокій.

З іншого боку, ці ідеали роблять філософію стоїків якоюсь нелюдською, позбавленою почуттів, байдужою до всього, черствою, бездушною.

Наприклад, Сенека високо цінував дружбу (і любов як форму дружби). І разом з тим він писав, що філософ насправді для щастя не потребує друга. Дружба цінна для мудреця не тому, що йому потрібна та людина, з якою він дружить, а тому, що дружба є чеснотою, – дружба потрібна задля самого вправляння у цій чесноті, щоб було кому допомагати й про кого турбуватися. Виходить, що почуття тут взагалі непотрібно, і мудрець внутрішньо байдужий до свого друга, – він може замінити його на будь-кого іншого. Тому мудрець, втративши друга, не страждає, а легко знаходить іншого.

Інший приклад: Сенека наводить як зразок самодостатності й апатії грецького філософа Стільпона: коли завойовник знищив його місто та сім’ю і запитав, чи втратив той що-небудь, Стільпон відповів: “Моє добро – зі мною.”[41]

Слід звернути увагу на ще один напрямок елліністичної філософії – неоплатонізм, який розвивав містично-релігйний аспект філософії Платона, представлений, насамперед, ідеєю Блага. Найвідоміший представник цього напрямку – Плотін. Філософія Плотіна справила великий вплив на християнську філософію, – зокрема, філософію Августина Блаженного.

Згідно з філософією Плотіна буття являє собою ієрархію, на вищому рівні якої стоїть Єдине, Благо, Бог. Це Єдине ніби випромінюється назовні, внаслідок чого утворюються наступні рівні. Другий рівень буття – Дух, Розум, Логос – образ Єдиного, в якому Єдине бачить самого себе. Третій рівень – Душа. Душа створює Матерію, тіла, в які вона вселяється. Ще далі – абсолютна темрява, небуття, куди не доходить божественне світло єдиного. Чим далі від Єдиного – тим менш реальним є буття – по мірі віддалення від єдиного воно переходить у небуття. Зло, в філософії Плотіна не має власної реальності, а ототожнюється з нестачею буття. (В християнській філософії ця ідея була сприйнята у формі вчення про те, що зло не є насправді реальним, не є буттям, а є лише нестачею добра, небуттям.) Осягнення буття, сходження людської душі до Єдиного, за Плотіном, здійснюється не раціональним, а завдяки містичному переживанню – стану, коли людина відчуває свою єдність з Богом чи із “космічною душею”.

5. Розвиток науки і медицини в античній Греції

Розвиток філософії в античній Греції був тісно пов’язаний з розвитком науки. В цей період формується математична наука: згадаємо про Піфагора та Евкліда – автора евклідової геометрії, що й досі є основою вивчення геометрії у школах.

Значного рівня розвитку досягає механіка. Найвидатніший античний представник цієї науки – Архімед відкрив важливі фізичні закони, які ви вчили в школі.

Завдяки відкриттю Архімедом закону підойми стало можливим підняття відносно малими силами величезних вантажів. Зокрема, Архімед сконструював складну систему важелів, яка застосовувалася для спуску на воду величезних кораблів. З цим відкриттям пов’язаний знаменитий афоризм Архімеда: “Дайте мені точку опертя, і я переверну світ.”

Інше велике відкриття вивчається в фізиці як “принцип Архімеда”: “Тіла, важчі за рідину, занурені в неї, йдуть на дно, а а обсяг витісненої рідини буде дорівнювати обсягу даного тіла.” Легенда оповідає про це відкриття наступне: Цар Сіракуз, Герон, запідозрив майстра, який виготовив для нього золоту корону, у тому, що він підмішав до золота інші метали, хоча на вигляд корону неможливо було відрізнити від золотої. Тому Герон поставив перед Архімедом завдання перевірити, чи вона справді золота? Але як це зробити? Архімед довго ламав собі голову й не міг нічого придумати. Зрештою, він вирішив прийняти ванну й розслабитися. Коли він занурився, він помітив, що вода у ванні піднялася і здогадався, що обсяг витісненої води такий же, як і обсяг його тіла. Але таким же чином можна дізнатися про обсяг корони і, зваживши корону, дізнатися про питому вагу металу, з якого вона виготовлена! Окрилений цим відкриттям Архімед вискочив у костюмі Адама на площу з криками: “Еврика! Я відкрив!”

В медицині в цей час прославився Гіпократ – автор клятви, яку й досі складають медики і з якою, мабуть, ви вже знайомі.

Гіпократ був також автором популярної психологічної типології – поділу людей за складом темпераменту на чотири типи: сангвініків, холериків, флегматиків і меланхоліків. В основі цього поділу – характер інтересу: його постійність і сила. У сангвініків інтерес непостійний і слабкий, у холериків – непостійний і сильний, у флегматиків – постійний і слабкий, у меланхоліків – постійний і сильний.

Лекція 4. Християнська релігія та філософське осмислення ідеї Бога (Абсолюта) від Середньовіччя до початку ХІХ ст.

План

1. Середньовіччя і середньовічна філософія

2. Відродження (Ренесанс)

3. Реформація

4. Осмислення ідеї Бога (Абсолюта) в класичній філософії Нового часу

1. Середньовіччя і середньовічна філософія

Середньовіччя – історичний період, який починається приблизно з ІV століття і закінчується близько XІV століття. Назву “Середньовіччя” цей період отримав пізніше – від тих людей, які розглядали проміжок часу між Античністю та Ренесансом (періодом, що пройшов під гаслом “відродження” античної культури) як “темний” час.

Для європейського Середньовіччя була характерна світоглядна монополія християнської релігії і, зокрема, у центральній та західній Європі, католицької Церкви. Незабаром після того, як імператор Костянтин зробив християнство державною релігією Римської імперії, наприкінці ІV століття було заборонено язичницькі культи, а ще через деякий час, у VI столітті, остаточна перемога над язичництвом була засвідчена закриттям Афінської вищої школи – центру розповсюдження античної філософії й науки. Філософія в цих умовах не могла розвиватися вільно, а мусила підкорятися релігії, теоретично розробляти й обґрунтовувати доктрину Церкви. Це становище філософії у Середні віки характеризувало відоме висловлювання: “Філософія – служниця теології” Власне, філософію й теологію цих часів взагалі навряд чи можливо розділити.

Філософію й теологію перших християнських мислителів (пізньої Античності і раннього Середньовіччя), “отців Церкви” називають патристикою (від лат. patre – отець); більш пізню Середньовічну філософію – схоластикою (від слова “школа”), оскільки вона розвивалася в монастирських школах.

Перші християнські філософи-теологи сформувалися під впливом елліністичної культури й філософії – насамперед, філософії неоплатонізму (Плотіна), яка була близька християнству, оскільки ставила за мету досягнення містичного стану єдності з вищим, трансцендентним досконалим буттям – Єдиним, Логосом, Богом – і розглядало земне буття як вторинне, похідне, залежне від Єдиного. Вплив елліністичної філософії на християнську теологію очевидний вже в Новому Заповіті – в четвертому Євангелії, від Івана, яке починається ототожненням Бога з Логосом-Словом: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.”

Серед християнських мислителів пізньої Античності варто звернути увагу на вчення Орігена (185-253), який, з одного боку, зробив великий внесок у формування християнської теології, з іншого – сформулював вчення про загальне спасіння, за яке Церква кілька разів піддавала його анафемі (відлученню)..

Оріген був прибічником символічного, алегоричного розуміння біблійних текстів і запропонував чимало цікавих алегоричних інтерпретації фрагментів з Євангелія.[42]

Всупереч прийнятій в християнській Церкві офіційній точці зору, що підкріплюється багатьма цитатами з Біблії, Оріген вчив, що усі люди і усі ангели в кінцевому рахунку спасуться. Навіть Сатана (який, нагадаю, згідно з християнським вченням був створений Богом як найдосконаліший з ангелів, але потім, через гординю, збунтувався) зрештою повернеться до Бога. Оскільки Бог є всемогутнім, всезнаючим і всеблагим, то як гріхопадіння людини, так і бунт Сатани, не можуть бути нічим іншим як частиною божественного плану, провидіння, яке веде до божественної мети. А оскільки Бог є не лише всемогутнім, а і всеблагим, то жодне зі створінь Бога не може загинути. Але для здійснення божественної мети, у випадку людини, недостатньо одного життя. Багато людей за життя не досягають потрібного для спасіння духовного стану. Тому Оріген вважав, що такі люди народжуються знову для нового життя у новому тілі (реінкарнації) в іншому світі (еоні).

Найвідоміший філософ раннього Середньовіччя – Августин Аврелій (354-430 рр.), визнаний католицькою Церквою святим. Августин прийшов у християнство через мініхейство (релігію, яка сповідувала дуалізм добра і зла, вічне існування й боротьбу у світі й душі людини доброго та злого начал), скептицизм та неоплатонізм. Головні праці – “Сповідь” та “Про град Божий”.

У світогляді Августина головною є ідея гріховності людства, зіпсованості людської природи, внаслідок чого усі люди заслуговують на вічне прокляття і можуть бути врятовані лише Божою милістю. Цю ідею Августин розкриває у своїй “Сповіді”. Ось як описує це Бертран Рассел:

“Св. Августин вчив, що Адам до гріхопадіння мав свободу волі й міг би стриматись від гріха. Та коли вони з Євою з’їли яблуко, в них увійшла зіпсутість, що передалася їхнім нащадкам, із яких ніхто не може стриматися від гріха своєю власною волею. Тільки Божа благодать дає людині здатність бути доброчесною. А оскільки усі ми успадкували гріх Адама, то й заслуговуємо всі на вічне прокляття. Всі, хто помре нехрещеним, навіть немовлята, підуть до пекла й терпітимуть нескінченні муки. І ми не маємо підстав нарікати на це, бо всі ми нечестиві. (В “Сповіді” Августин перелічує всі гріхи, які він учинив ще в колисці.) Але завдяки вільній благодаті Бога декотрі люди з тих, хто був охрещений, обрані для того, щоб попасти на небо; вони є обранцями. Ці люди потраплять на небо не тому, що вони добрі; ми всі наскрізь зіпсуті, якщо тільки Божа благодать, уділена самим лише обранцям, не дарує нам здатності бути інакшими. І не можна назвати жодної підстави, чому одні спасуться, а інші будуть прокляті; причина тут – нічим не мотивований вибір Бога. Прокляття свідчить про Божу справедливість; спасіння – про Боже милосердя... Може видатися дивним, що засудження нехрещених немовлят нікого не приголомшувало, а навпаки, було приписане доброму Богові. Та переконання гріховності так опанувало Августина, що він справді повірив, ніби новонароджені діти – це поріддя сатани. Велика частина того, що є в середньовічній церкві найжорстокішого, видимо походить від Августинового похмурого почуття вселюдської провини.”[43]

Отже, на думку Августина доля кожної людини – спасіння або вічні пекельні муки – наперед визначена Богом в не залежить від самої людини. Бог ще до створення світу, у вічності, без будь-якої причини обрав одних людей для спасіння, а інших – для вічних пекельних мук, і люди ніяк не можуть змінити цього вибору. Це вчення називають доктриною передвизначення.

Слід відзначити, що католицька Церква не дала чіткої оцінки цьому вченню, але сама сповідувала інше – що людина, навіть після гріхопадіння, має свободу волі і її спасіння залежить не лише від божої благодаті, а й від балансу добрих і поганих справ. Пізніше, доктрина передвизначення була відроджена в протестантській течії кальвінізму і протиставлена католицькій вірі в те, що спасіння можна заслужити добрими справами.

У праці “Про град Божий” Августин протиставляє два “гради” (тобто, дві спільноти) – земний і Божий. В земному граді панує егоїзм, користолюбство, прагнення особистої вигоди, конкуренція й заздрість; в Божому – любов до Бога та один до одного. Ці два гради зараз на землі співіснують і взаємно проникають один в одне і борються між собою за владу над кожною людиною. Земний град представляють політичні державні утворення, небесний – Церква. Це вчення Августина Церква використовувала у боротьбі за верховенство зі світською владою. (Така боротьба була досить характерна для Середньовіччя, і зрештою, у період Реформації, зруйнувала монопольне становище католицької Церкви.)

Важливим досягненням Августина вважають його філософію історії. Августин, як християнський мислитель, дотримувався лінійної концепції часу – на відміну від циклічної, характерної для Античності. В концепції Августина час, історія людства, має початок, розвиток, кульмінацію і кінець, вона спрямована до якоїсь мети. Початком історії є створення світу Богом, її кульмінацією – життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, її кінцем і метою – друге пришестя Ісуса Христа, Божий суд і кінець світу.

У філософському обґрунтуванні й захисті християнських ідей Августин активно використовував ідеї філософії неоплатонізму.

Другим найвідомішим і найвпливовішим філософом європейського Середньовіччя був Тома Аквінський (1225-1274 рр.), також визнаний католицькою Церквою Святим. Більше того, у 1879 р. Папа Римський Лев ХІІІ офіційно проголосив вчення Томи єдино істинною філософією, яка повністю відповідає християнському віровченню. Таким чином, філософія Томи Аквінського та його послідовників – томізм – стала офіційною філософією католицької Церкви.

Тома представляє вже пізнє Середньовіччя.

Тома обґрунтовував і роз’яснював християнське віровчення, спираючись на філософські ідеї Аристотеля. Він вважав, що розум і християнська віра не суперечать, а мають доповнювати один одного. При цьому пріоритет належить, усе-таки, вірі: розум самостійно не може відкрити найважливіші істини, їх людина отримує в релігії, завдяки Божественному одкровенню. Проте, оскільки вони вже отримані, розум, філософія може показати розумність віри в ці істини.

Зокрема, Тома запропонував п’ять доказів існування Бога, які ґрунтуються на вченні Аристотеля про Бога як досконале Буття, що є першодвигуном (“непорушним рушієм”) і метою усього сущого.

1) Необхідність існування “непорушного рушія”. Усе, що рухається, має приводитися у рух чимось іншим. Одні речі “передають” свій рух іншим. Але для цього потрібно, щоб вони самі були приведені у рух якимись іншими речами. І так далі. Щоб цей ряд не йшов до нескінченності, необхідно, щоб існувало щось, що надає речам руху, але само залишаєтья непорушним. Цей “непорушний рушій” називають Богом.

2) Необхідність існування першопричини усього. Будь-яка річ або явище має свою причину. Цією причиною може бути якась інша річ або явище. В такому разі, необхідно, щоб вона (воно) мала свою причину. І так далі. Щоб цей ряд не був нескінченним, необхідно, щоб існувала першопричина усього. Цю першопричину називають Богом.

Слід зауважити, що другий доказ подібний до першого, але є більш загальним. В першому доказі йдеться про рух і причину руху, у другому – про будь-які явища та їх причини. Обидва ці докази виходять з припущення про те, що не може існувати нескінченного ряду причин і наслідків – припущення дуже сумнівне, як і ідея “непорушного рушія” (ідея про те, що усі зміни в світі мають своїм першоджерелом щось, що, викликаючи ці зміни, само залишається цілком незмінним).

3) Необхідність необхідного сущого. Існування кожної речі на Землі саме по собі виглядає випадковим: та або інша річ, яка існує, в принципі, могла б і не існувати. Але якщо це так, то усе буття є випадковим. На думку Томи, це неможливо. Тому має існувати щось, що є необхідним і надає необхідності усьому іншому. Це “щось” називають Богом.

Проти цього доказу можна заперечити, що незрозуміло, чому буття в цілому має бути необхідним, а не випадковим.

4) Телеологічний (від telos – мета) доказ. Має існувати мета, “кінцева причина” усього сущого. Слідуючи за Аристотелем, Тома вважав, що усе суще має свою мету, і кінцевою метою (“кінцевою причиною”) усього сущого є Бог. Буття організоване ієрархічно: мета, “кінцева причина”, призначення нижчих рівнів – слугувати вищим. Наприклад, призначення води – слугувати життєвим потребам рослин, тварин і людей; призначення рослин – слугувати потребам тварин і людей, призначення тварини – слугувати людським потребам. А отже, має існувати і призначення, мета, “кінцева причина” людини і буття в цілому. Його називають – Бог.

5) Має існувати абсолютно досконале буття. Ми бачимо у світі, в різних речах, різні рівні досконалості. Їх джерелом має бути щось цілком досконале. Це абсолютно досконале суще називають Богом.

Важливим здобутком Томи було вчення про право. Тома вважав, що право не зводиться до законодавства. Існує вище право, з яким законодавство повинно узгоджуватися. Загалом, Тома розрізняв чотири рівні закону (чи права).

Перший, найвищий рівень – вічний закон – порядок усього космосу, який йде від Бога. Усі істоти, крім людини, слідують цьому порядку автоматично, необхідно, і лише людина може слідувати йому свідомо, вільно, – зворотнім боком чого є можливість порушення людиною цього закону. Щоб слідувати вічному закону, людина має осягнути його своїм розумом. Вічний закон, який випромінює в людей як раціональних істот, і пізнається людським розумом, утворює другий рівень, який Тома називає природним законом. Таким чином, природний закон – це специфічно раціональна участь людини як розумної істоти у вічному законі. Існує також божественний закон – норми людської поведінки, дані через божественне одкровення у священному писанні. Вони становлять незмінне ядро природного закону. Нарешті, існує людський закон, який повинен відповідати природному закону.

Ідея природного права як втілення справедливості, яка стоїть над людськими законами (позитивним правом) відігравала й відіграє важливу роль у філософії права. Згідно з цієї ідеєю, право не зводиться до людського законодавства, а стоїть над ним. Закони повинні відповідати праву (справедливості), а якщо вони йому не відповідають – вони є неправовими. Такому розумінню ідеї права протистоїть правовий позитивізм – вчення про те, що право зводиться до людського законодавства і не існує ніякого права, крім того, яке міститься у законах. Правовий позитивізм слушно критикують за те, що він заперечує можливість оцінки законодавства як правового чи неправового і тим самим виправдовує законодавчий волюнтаризм (сваволю) і тиранічні закони.

Як бачимо, головними проблемами середньовічної філософії було філософське обґрунтування й роз’яснення християнського віровчення, питання про відносини між державою (світською владою) та Церквою, інші суспільні питання крізь призму християнського віровчення.

Зокрема, філософи намагалися раціонально довести існування Бога або розумність віри в його існування. Крім описаних вище доказів Томи Аквінського, варто згадати про онтологічний доказ, запропонований Ансельмом Кентерберійським (1033-1109 рр.). Подібно до розглянутого вище п’ятого доказу Томи Аквінського, онтологічний доказ доводить існування Бога як абсолютно досконалої істоти, проте робить це не через посилання на існування різних ступенів досконалості (як Тома), а через вказівку на те, що в твердженні “Абсолютно досконала істота не існує” нібито наявна логічна суперечність, – це твердження нібито суперечить саме собі, – а отже, воно є хибним.

Суть онтологічного доказу:

(1) Бог – це, за визначенням, абсолютно досконала істота, тобто істота, досконалішу за яку не можна помислити.

(2) Припустимо, що Бога не існує.

(3) Існування – це одна зі складових ідеї досконалості. Якби якась істота мала усі інші досконалості, крім існування, то вона не була б абсолютно досконалою істотою, бо істота, яка, крім усіх інших досконалостей, мала б ще й існування, була б більш досконалою.

(4) Якби Бог не існував, то він не був би абсолютно досконалою істотою, що суперечить положенню (1).

(5) Припущення про неіснування Бога привело нас до логічної суперечності. Отже, воно хибне. Отже, Бог існує.

Іншими словами: сама ідея абсолютно досконалої істоти вже містить у собі ідею існування, тому мислити абсолютно досконалу істоту як неіснуючу було б логічною суперечністю.

Цей доказ використовували чимало філософів, – зокрема, він займає важливе місце в філософії Рене Декарта, про яку ми будемо говорити на наступній лекції.

Прибічники цього доказу не зауважили цікаву річ: у такий спосіб можна “довести”, існування не лише Бога як абсолютно досконалої істоти, але й будь-чого. Продемонструємо це на такому прикладі:

Теорема. Існує п’ятиголовий дракон з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною.

Доказ. Ідея п’ятиголового дракона з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною, необхідно передбачає його існування. Адже якби він не існував, він не міг би знаходитися зараз поруч зі мною. Тому припущення про те, що не існує п’ятиголового дракона з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною, було б самосуперечливим. Отже, такий дракон існує. Що й треба було довести.

Онтологічний доказ існування Бога викликав чимало суперечок, але зберігав у філософії великий вплив аж до Канта. Кант висунув спростування онтологічного доказу, яке переважна більшість пізніших мислителів вважали остаточним. Головний смисл цього спростування: поняття існування має особливий логічний статус і логічно некоректно вводити його до складу будь-якого іншого поняття – зокрема, поняття досконалості.

Ще один аргумент на користь ідеї існування Бога, який наводили філософи Середньовіччя, як і пізніші релігійні філософи, стверджує, що очевидним є те, що буття, світ, виявляють порядок, який свідчить про існування розумного Творця. Противники цього аргументу заперечують, що певна упорядкованість, яка має місце в дійсності (існування законів природи) може бути властива природі самій по собі і для її пояснення непотрібно звертатися до ідеї Бога. Твердження про те, що світ влаштований розумно – більше ніж сумнівне, якщо згадати про неймовірні страждання, жорстокості й несправедливості, які у ньому мають місце.

Згадаємо ще про деякі важливі питання, навколо яких велися дискусії у філософії Середньовіччя.

1) Питання про відношення християнської віри й розуму. Більшою або меншою мірою, майже всі філософи цього часу визнавали віру в божественне Одкровення як джерело істини, що є вищим за розум. Проте деякі філософи (як Тома Аквінський) вважали, що ця віра не суперечить розуму, а гармонійно узгоджується з ним, в той час як інші вважали, що християнська віра суперечить розуму, тому доводи розуму, які суперечать цій вірі, потрібно відкинути. Найбільш відомим захисником цієї позиції був Тертулліан (160-230 рр.), який уславився твердженням:

“Вірю, тому що абсурдно.”

2) Питання про відношення між ідеєю добра та Богом: що є вищим, первинним – добро чи воля Бога? Чи слід вважати, що накази (заповіді) Бога є добрими тому, що вони є наказами Бога? (А отже, якби Бог дав зовсім інші, хоча б і прями протилежні заповіді, – наприклад “Убий”, “Укради” тощо – вони були б добрими?) Чи навпаки – нам слід вважати, що Бог дав ці накази (заповіді) тому, що вони добрі? (А отже, Бог не може встановити, що є добром, а що злом, – це розрізнення існує незалежно від його волі. Були християнські філософи, які стверджували, що воля Бога вища, первинна. Проте, більшість християнських філософів усе-таки віддавали першість етичному розрізненню добра і зла. Щоб узгодити це з вірою в те, що не існує нічого, вищого за Бога, Тома Аквінський розрізняв у самому Бозі два аспекти – Його вічну незмінну природу, яка і є добром, та Його волю, яка завжди відповідає природі Бога (тобто, добру) і не може їй суперечити.

3) Проблема універсалій. В Середньовіччі продовжували вести дискусію щодо проблеми, яку поставив Платон у своєму вченні про світ ідей. Що являють собою родові поняття такі як “дерево”, “стілець”, “людина”, “добро”, “краса”, “зелений”, “твердий” тощо? Чи цим поняттям відповідають якісь взірці, що існують окремо від речей у особливому світі (як вважав Платон)? Чи вони є лише назвами, іменами, ярликами, які людина придумує і прикладає до речей? Першу позицію називали “ реалізм ”, адже згідно з нею поняття (ідея, форма) – це щось, що має реальне, незалежне від речей існування.[44] Другу – “ номіналізм ” (від лат. nomina – ім’я, назва). Зокрема, Тома Аквінський дотримувався позиції поміркованого реалізму – він вважав що поняття 1) існують реально, незалежно від людської свідомості, об’єктивно як ідеї Бога; 2) втілюються у речі; 3) осягаються людьми суб’єктивно, стають надбанням їх свідомості через людський розум та спостереження за речами.

У пізньому Середньовіччі, у XIV столітті, пожвавлюється філософський інтерес до проблем наукового пізнання. В цьому контексті варто згадати про таких філософів як Роджер Бекон та Вільям Оккам.

Роджер Бекон (≈1214-1294 рр.) наголошував на важливості експерименту для розвитку знання. Крім того, він намагався виявити джерела помилок в людських уявленнях, і вважав, що існує чотири головні причини невігластва: по-перше, приклад негодящого авторитету, по-друге, вплив звичаїв, по-третє, думка неосвіченої юрби, по-четверте, приховування власного невігластва під маскою вдаваного авторитету. В цих ідеях Роджера Бекона можемо побачити джерело ідей його відомого нащадка – Френсіса Бекона, про філософію якого ми будемо говорити на наступній лекції.

Вільям Оккам (≈1290-1349 рр.) розвивав логіку, відстоював позицію номіналізму в суперечці про універсалії. Найбільше він відомий принципом, який називають “лезо Оккама”. Принцип цей звичайно формулюють так: “Не слід множити сутності без потреби”. Сам Оккам формулював його дещо інакше: “Марна річ робити з більшим те, що можна зробити з меншим.” Йдеться про те, що в наші теорії не слід вводити припущення, без яких цілком можна обійтися і які, отже, насправді нічого не пояснюють. Треба намагатися, щоб наші теорії обходилися якнайменшою можливою кількістю припущень.

2. Відродження (Ренесанс)

Ренесанс – це культурний рух ХV-XVIІ століть, який ставив за мету відродження античної культури й філософії. Античність як період культурного розквіту тут протиставляється Середньовіччю як періоду занепаду, “темним вікам”. В філософії ренесанс звертався, насамперед, до спадщини Платона, оскільки в пізньому Середньовіччі, завдяки Томі Аквінському та його послідовникам, безумовно домінував пристосований до християнства Аристотель.

Ренесанс пов’язаний з таким новим винаходом як книгодрукування (кінець XIV ст.), розвитком мореплавства і торгівлі, географічними відкриттями (зокрема, відкриттям Америки наприкінці ХV ст.), які значно розширили культурні обрії людини, розвитком природознавства (зокрема, науковими відкриттями Коперника, Галілея та Кеплера).

Батьківщиною цього руху була Італія – країна, в якій мореплавство і торгівля були найбільш розвинені, великі міста були центром ремесел і торгівлі і мали політичну самостійність. В Італії було п’ять значних держав і чимало невеличких державок. Загалом, культурна й політична ситуація в Італії значною мірою нагадувала систему давньогрецьких міст-держав (полісів).

Предтечами Ренесансу в літературі вважають поета Франческо Петрарку (1304-1374 рр.) й новеліста Джованні Бокаччо (1313-1375 рр.), а інколи також Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.)

Для ренесансу характерний новий погляд на людину, через який цей рух також називають гуманізмом. Гуманісти сповідували нову віру у людину, її можливості, цінність поцейбічного життя, тілесної краси – на відміну від Середньовічного наголосу на людській гріховності та мізерності усього земного й тілесного. Наприклад, Лоренцо Валла (1407-1457) у своїй філософії намагався реабілітувати земні задоволення, сповідував неоепикуреїзм. Поджо Браччоліні у творі “Про жадібність” захищав прагнення до збагачення. П’єтро Помпонацці (1462-1525) у творі “Про безсмертя душі” стверджував єдність душі й тіла, заперечував безсмертя душі, прозріння та чудеса, сповідував ідею про існування природної етики та про те, що мета і смисл існування людини – досягнення щастя на основі раціонального пізнання. Показовою є назва творів Джаноццо Манетті – “Про гідність і вищість Людини” та Піко делла Мірандоли – “Похвала людській гідності”.

Філософи Ренесансу також стверджували цінність природи. Серед них було чимало пантеїстів – прихильників вчення про те, що природа і Бог – одне й те саме, що природа і є Богом. Найвідомішим представником пантеїстичної філософії був Джордано Бруно (1548-1600 рр.), який був схвалений на вогнищі Інквізиції за те, що відстоював геліоцентричну картину світу (тобто ідею про те, що не Сонце обертається навколо Землі, а земля та інші планети – навколо Сонця).

Важливою темою філософських роздумів цього періоду були політичні проблеми.

Найвідоміший політичний мислитель цього часу – Ніколло Макіавеллі (1469-1527 рр.) – відомий насамперед тим, що в праці “Державець” сповідував ідею про те, що правитель у своїй політиці має бути вільним від моралі, – керуватися не моральними міркуваннями, а міркуваннями ефективності з точки зору зміцнення його влади й підтримання порядку в державі. Макіавеллі радить правителю, в разі потреби, без вагань вдаватися до брехні, зради, порушення клятви, вбивства тощо. Звідси походить поняття макіавеллізм – політика, яка відкидає міркування моралі або керується принципом “мета виправдовує засоби”.

В період Відродження виникає також літературно-філософський жанр утопії.

Це поняття походить від назви книги англійця Томаса Мора (1478-1535 рр.) “Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія”. У Мора Утопія – це назва видуманого острову, на якому встановлено суспільний лад, що кардинально відрізняється від того, що існував в Англії та інших європейських країнах – комуністичний лад, основою якого є спільна власність. На думку Мора, спільність власності дає змогу досягти рівності й гармонії у відносинах між людьми, уникнути конкуренції й ворожнечі. Жителі Утопії живуть в однаковому достатку, мають однакові будинки й одягаються в однаковий одяг, харчуються переважно у спільних їдальнях, працюють шість годин, а вільний час проводять у читанні й розвагах.

Завдяки праці Мора утопіями стали називати всякі проекти ідеального суспільного устрою, далекі від реальності.

Ще одну утопію запропонував італієць Томазо Кампанелла (1568-1639) у творі “Місто Сонця”. Подібно до Мора, Кампанелла описує уявне місто з ідеальним суспільним устроєм. Основою цього устрою є спільна власність (комунізм) і теократія (правління священиків).

Кампанелла також запропонував цікаву теорію пізнання, яка в деяких моментах випереджає знамениту теорію Рене Декарта, про яку ми будемо говорити на наступній лекції. Кампанелла вважав, що зовнішні відчуття не є надійним джерелом знань про світ, на них не можна цілком покладатися. Оскільки вони є моїми відчуттями, то можливо, що їхнім джерелом є не зовнішні об’єкти, а я сам. Певне знання можливе лише на основі внутрішнього відчуття, свідчення якого безсумнівні. Внутрішнє відчуття свідчить, 1) що я є, 2) що я є істотою, яка пізнає та діє, але знає і робить далеко не все. Отже, воно свідчить як про моє буття, так і про мою обмеженість. З факту моєї обмеженості слідує, що існують і зовнішні речі, які мене обмежують.

3. Реформація

Реформація – релігійний рух XVI-XVII ст. за “очищення” християнства, проти авторитету Папи Римського, священнослужителів, католицької церковної організації. Безпосереднім результатом Реформації став розкіл західного християнства на католицизм і протестантизм. Протестантизм – різноманітні християнські течії (лютерани, кальвіністи, баптисти, п’ятидесятники, адвентисти і т.д.), що утворилися під час і після Реформації, не належать до католицької і православної Церков, не визнають за священнослужителями ролі посередників між простими віруючими (мирянами) і Богом.

Наукові й географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі, рух Ренесансу підривали владу й авторитет католицької Церкви, світоглядні засади Середньовічного суспільства. Проте рух Ренесансу охоплював духовно лише невеличку частину освіченої еліти суспільства. На масовому рівні визначальні зміни відбулися завдяки Реформації. Хоча Реформація – релігійне, а не філософське явище, воно визначальним чином вплинуло на розвиток європейської історії в цілому й розвиток філософської думки зокрема. Тому нам необхідно сформувати певне уявлення про цей рух і його наслідки.

Від моменту надання християнству статусу державної релігії Римської імперії, у Європі встановилася безумовна духовна влада католицької Церкви, яка підтримувалася не лише духовними, але й силовими засобами. Церква, за підтримки світських правителів, силовими засобами викорінювала залишки язичницьких релігій, а також християнські єресі – вчення, які претендували на те, що саме вони правильно виражають істини християнського одкровення, але суперечили позиції Церкви. Ці єресі інколи були представлені окремими мислителями-філософами – такими як Оріген, Іоанн Скот Еріугена, Вільям Оккам, а інколи породжували досить значні суспільні рухи, – як наприклад, єресі богомілів, альбігойців та ін. Проте, католицька Церква з допомогою світських правителів до ХVІ століття успішно придушувала такі єресі. В ХІІІ столітті для викриття єретиків і боротьби з ними було впроваджено спеціальну організацію – інквізицію, відому тим, що катувала єретиків і привселюдно спалювала їх живцем на вогнищах.

З іншого боку, можливості застосування силових засобів у католицької Церкви були різними в різні часи й у різних країнах. Між католицькою Церквою і світськими правителями точилася досить жорстка боротьба за світську владу. Церква прагнула забезпечити собі якнайширші можливості втручання у політику, а світські правителі – не допускати такого втручання. Конфлікти, що часто виникали на цій основі, нерідко давали змогу деяким єретикам знаходити захист у світських правителів. (Можемо згадати про Вільяма Оккама.) Завдяки цьому в філософії зберігався деякий рівень свободи думки, незважаючи на ідеологічно-світоглядну монополію католицької Церкви. У ХVI столітті прагнення світських правителів звільнитися від втручання Церкви зробило можливим успіх Реформації.

Відпочатку рух Реформації мав спрямованість у багатьох відношеннях протилежну Ренесансу. Розвиток науки і Ренесанс, центром яких була Італія, зачепили і католицький центр у Римі – Ватикан, так що навіть Папи Римські стали проявляти прихильність до світської культури й вченості. Інколи це супроводжувалося явищами, що викликали відразу у благочестиво налаштованих віруючих. Реформація прагнула до повернення до витоків християнства у їх первинній чистоті, відновлення християнського благочестя. В цьому відношенні Реформацію можна порівняти навіть із сучасним ісламським фундаменталізмом. Проте в дійсності, у довгостроковій перспективі, Реформація дала зовсім інші наслідки – вона сприяла розвитку західних країн у світському напрямку.

Одна з головних причин реформації – обурення, що було викликане корупцією католицької Церкви і практикою індульгенцій. Ця практика пов’язана зі специфічно католицьким (відсутнім в усіх інших християнських напрямках) вченням про чистилище.

В усіх інших версіях християнського віровчення вважається, що після смерті людину очікує одна з двох можливостей: рай чи пекло, спасіння або загибель. У вченні католицизму є ще третя можливість – чистилище. Чистилище подібне до пекла, – в ньому грішники відбувають покарання за свої гріхи. Проте, перебування у чистилищі не вічне, а тимчасове. Лише найбільші, невиправні грішники потрапляють до пекла на вічні муки. І лише святі потрапляють відразу до раю. Решта людей відбуває тимчасове покарання за свої гріхи у чистилищі. Вони таким чином очищуються від гріхів (звідси назва – чистилище) після чого потрапляють до раю. Строк перебування у чистилищі залежить від кількості добрих і поганих справ. Тому, якщо людина робить добру справу, вона зменшує свій строк перебування у чистилищі, компенсує таким чином деякі із своїх гріхів.

Зрозуміло, що до числа добрих справ відноситься й матеріальна допомога Церкві. Тому, якщо віруючий жертвує Церкві якісь кошти, він зменшує свій строк перебування у чистилищі. Папа Клемент VI “раціоналізував” цю ідею і в 1343 р. встановив відповідність між сумою пожертвувань та строком перебування у чистилищі або конкретними гріхами. Таким чином було запроваджено практику індульгенцій – католицька Церква стала продавати довідки, в яких говорилося, що ось-така людина, за пожертву Церкві певної суми, звільняється від чистилища на ось-такий строк або за ось-такий гріх.[45] Ця практика вела до розвитку корумпованості Церкви і викликала велике обурення в масах: адже згідно з нею багатий міг відкупитися майже від будь-яких гріхів.

Це створило сприятливий ґрунт для вчення Мартіна Лютера (1483-1556 рр.), “батька” Реформації. Лютер відкинув догму про чистилище разом із вченням про те, що майбутнє людини після смерті залежить від балансу добрих і поганих справ. Натомість, він висунув формулу – sola fide – однією вірою:

“одна лише віра, без справ, виправдовує, звільняє й рятує”.

В католицькій, як і в православній Церкві, священики (клір) виконують роль свого роду посередників між Богом і простими віруючими (мирянами): вони здійснюють певні обряди-таїнства завдяки яким на мирян сходить благодать, священики сповідують віруючих і іменем Бога звільняють їх від гріхів тощо. Лютер відкинув цю посередницьку роль священиків – віруючий безпосередньо спілкується з богом і отримує від нього благодать.

Відповідно, Лютер відкинув авторитет католицької церковної організації і Папи Римського. Він навіть оголосив Папу Антихристом. Єдиним авторитетом для віруючого є Священне Писання, Біблія.

Незабаром після того, як Лютер почав пропагувати свої вчення, ре

Дата добавления: 2014-01-07