Зразки історично-мемуарної прози ХVІІ – поч.ХVІІІ ст

Як світська література не мала доступу до друкарень, поширювалася в рукописах. Лише єдиний твір було надруковано – «Синопсис».

Ці твори презентували тип канцелярсько-міщанського інтелектуалізму ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. автори їх були переважно вихованцями Києво-Могилянської колегії. тому при написанні історичних творів «військові канцеляристи» прагнули дотримуватись основних академічних засад, зокрема щодо композиції. Головні принципи історичних творів найповніше були викладені у риторика ХVІІ – ХVІІІ ст. (Пригадаємо, теорія віршування і теорія драми, яка прирівнювалася на той час до віршування, у поетиках). Риторик у ХVІІ ст. було написано значно менше, ніж поетик. перша риторика «Оратор Могилянський» Кононовича-Горбацького 1659 р. – «Наука албо способ зложення казання» Іоаникія Галятовського, поч. ХVІІІ ст. Риторика Феофана Прокоповича.

Автори риторик твердили, що історик мусить уникати трьох небезпек: незнання, захоплення (чи пристрасті) і легковажності. Історик, як наголошувалось у риториках, повинен писати не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь, звертати увагу не тільки на імператорів та полководців, а й на простих людей.

До композиції історичного твору ставились такі вимоги: (цит.): «Історія ділиться на три частини: вступ, виклад, епілог». У вступі слід з’ясувати мотиви, що спонукали автора до розповіді, вказати на труднощі тощо. Основна частина має бути написана з дотриманням хронології, причиново-наслідкового зв’язку подій і чітким усвідомленням першорядності й другорядності явищ.

У риторика писалося про те, що історик мусить «уникати вишуканого надмірного й роздутого поетичного стилю», але насправді у історичних творах, особливо у козацьких літописах, спостерігалось протилежне – описи військових подій прикрашались безліччю метафор, вишуканих деталей, охоче вводились у твори легендарні сюжети. Це свідчило про те, що у історично-мемуарній прозі, як і у віршуванні, драмі, ораторській прозі, музиці, архітектурі, філософії, реалізувалися засади суто барокової естетики, опертої на трактати М.Сарбевського, Б.Грасіана. Тобто, історично-мемуарна проза ІІ пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. наближається до барокової моделі.

На ІІ пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Народно-визвольна війна українського народу, спільна боротьба українського козацтва і російських військ проти турецько-татарської агресії стали основою історичних творів. Автори не тільки описували події минулого і сучасного, а й прагнули осмислити історію, показати її безперервність і самобутність.

Розвиток української історично-мемуарної прози йшов від окремих місцевих літописів, «кройник», реєстрів, діагріумів до широких синтетичних напівнаукових і напівлітературних праць, що узагальнювали пройдений народом історичний шлях. Автори літописів у своєму викладі намагалися бути об’єктивними, передавати факти точно в хронологічній послідовності. Майже всі твори цього жанру (а їх з’явилося більше десяти) – це насамперед пам’ятки історіографії, але разом з тим вони не позбавлені художніх якостей і кращі з них займають першорядне місце в тогочасній українській літературі.

Ці твори репрезентували тип київського інтелектуалізму кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст., оскільки автори їх були переважно вихованцями Києво-Могилянської академії. При написанні історичних творів «військові канцеляристи» прагнули дотримуватись основних академічних засад, зокрема щодо композиції. Головні принципи найповніше викладені в «Поетиці» й «Риториці» Феофана Прокоповича, які по праву вважаються вершинним здобутком української теоретичної думки того часу. Київський професор твердив, що історик мусить уникати р трьох небезпек: незнання, захоплення (чи пристрасті) і легковажності. Історик, як наголошувалось у риториках, повинен писати не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь, звертати увагу не тільки на імператорів та полководців, а й на простих людей. До композиції історичного твору ставились такі вимоги: (цит.): «Історія ділиться на три частини: вступ, виклад, епілог». У вступі слід з’ясувати мотиви, що спонукали автора до розповіді, вказати на труднощі тощо. Основна частина має бути написана з дотриманням хронології, причиново-наслідкового зв’язку подій і чітким усвідомленням першорядності й другорядності явищ.

Історично-мемуарна проза ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. як світська література не мала доступу до друкарень, поширювалася в рукописах, але значення і популярність її не лише в давні часи, а й в часи нові була дуже великою. Особливо це стосується трьох фундаментальних козацьких літописів – Самовидця, Г.Граб’янки і С.Величка.

Не всі літописи ХVІІ – ХVІІІ ст. дійшли до нас, чимало їх загинуло. про окремі з них маємо відомості з інших джерел. Так, про існування вірогідного Руського літопису дізнаємося з Густинського літопису і літопису С.Величка.

До цікавих історичних і літературних пам’яток належить Густинський літопис (в 1670 році переписав монах Густинського монастиря Михайло Лосицький). Але автор невідомий.

У передмові Лосицький говорить, що кожна людина має природжену любов до батьківщини, і автори цієї хронічки хотіли, щоб майбутні покоління знали про події минулого.

Події, змальовані від найдавнішої історії і закінчуються 1597 р. Використовуються для написання різні джерела – «Повість временних літ», Галицько-Волинський та Київський літопис, Києво-Печерський патерик

А зараз переходимо до аналізу конкретних творів.

Так звані місцеві літописи, якими започаткувалася, по суті історично-мемуарна проза ХVІІ ст., були різні за художнім рівнем, способом відображення минулого. це переважно хронологічні описи історичних подій. У них найбільше збереглося традицій давньоруського літописання: традиційний зачин (від всесвітнього потопу, порічна стаття – основна композиційна одиниця, одноплановість трактування подій, образів). Дуже часто автори зверталися до попередніх літописів і робили своєрідні компіляції, навіть були вказівки на джерела, з яких брався матеріал. Зустрічаються і звернення до фольклорних джерел, що допомагало літописцям повніше зображувати події минулого і давати їм певну оцінку. Кожен літописець шукав у фольклорі те, що відповідало його інтересам.

Наприклад, Львівський літопис писаний впереміж українською, латинською і польською мовами. Він не має цілісного тексту, насичений епістолярією, повідомленнями. За стилем літопис близький до художнього твору. У ньому багато народного гумору, прислів’їв, приказок, інтерпретованих автором на свій смак.

За насиченістю фактів та їх розкриттям виділяється Хмільницький літопис. У ньому розповідається про становище на Україні напередодні війни 1648-1654 р., про перші перемоги українського війська над польською шляхтою. Змальовуючи стан трудових мас перед війною та вияв всенародного героїзму під час визвольних битв, автор вдався до гіперболізації, запозиченої з мови простолюду.

До цікавих історичних і літературних пам’яток належить Густинський літопис. У 1670 році його переписав монах Густинського монастиря Михайло Лосицький. Але до сих пір автор невідомий. Дехто з дослідників вважає, що автором Густинського літопису міг бути відомий письменник – полеміст Захарія Копистенський. Пояснюють це тим, що в літописі використані ті ж твори, що й у «Палінадії» Копистенського. А.М.Возняк вважає, що автором був Інокентій Гізель. У літописі обстоюється український народ і його культура. У передмові переписаного варіанту Лосицьким говориться, що кожна людина має природжену любов до батьківщини, і автор хоче, щоб майбутні покоління знали про події минулого.

По суті – це свідома переробка українських і польських літописів. Починається він цитатами із Повісті і Галицько-Волинського літопису. І далі, рік за роком, запозичуючи вістки з різних джерел, автор стежить за відносинами України до Польщі, Литви, Угорщини, Москви, Криму, Туреччини. Закінчується літопис 1597 р.

На думку М.Возняка, самостійна праця укладчика у літописі охоплює всього декілька сторінок: це про початок козацтва, новий календар і унію, відчувається прихильність автора до православних, осуджується Брестська церковна унія. Ця самостійна частина подана у формі традиційних для літописів літописних оповідань – «О начеле козаков», «О применении нового календаря», «О унії».

Можна вважати, що ці твори – місцеві літописи, започаткували появу більш обширних полотен.

Бурхливі політичні події ІІ пол. ХVІІ ст. не загальмували розвиток української культури й освіти. Новою тенденцією можна вважати те, що в середовищі діячів української культури у ІІ пол. ХVІІ ст. посилився інтерес до історії, відбувалися позитивні зміни і в розвитку історично-мемуарної прози. Саме в цей час в ній з’явилися нові риси відрізняли її не лише від творів ХVІ, а й першої половини ХVІІ ст. Розширюється її тематика, залучаються нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архівів, друковані й рукописні зарубіжні хронічки, публіцистичні пам’ятки), посилився критицизм у ставленні до документів, літописна форма викладу матеріалу витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, яка вже містила елементи наукового підходу до осмислення цих подій, прагматичного висвітлення минулого. На Україні стали популярними компіляції з вітчизняних літописів та зарубіжних хроні, насамперед творів польських авторів М.Стийковського, Бєльського, М.Кромера.

Важливою рисою історичних творів цього періоду стала єдність теми на відміну від давніших літописних творів, що подавали зведення подій у хронологічній послідовності.

У зв’язку з ростом національної самосвідомості українського народу виникла потреба в історичних творах з узагальнюючим викладом історії з давніх часів до сучасних автором подій, як, наприклад, «Синопсис» (1681-1682) Пантелеймона Кохановського та «Хроніка» з літописів стародавніх Феодосія Сафоновича.

Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку історично-мемуарної прози, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки.

Грунт для появи таких творів, розрахованих на масового читача, був підготовлений ще наприкінці ХVІ – поч. ХVІІ ст. визначними працями українських полемістів Захарія Копистянського («Палінодія», М.Смотрицького («Антиграфи, «Піренос»), Христофора Філалета («Апокрисис»), І.Вишенського.

Полемізуючи з католицькими та уніатськими богословами й публіцистами, вони обґрунтували право українського народу на незалежність, звертаючись до його історичного минулого. Показово, що вже тоді зявилися спроби підготувати не церковно-публіцистичний, а історично-публіцистичний огляд.

Таким чином, книжник стає співтворцем історії, дістає моральне право давати її надіям індивідуальне, суб’єктивне тлумачення. Особистість митця все виразніше обумовлює появу на Україні нових жанрових модифікацій літопису – хроні, козацьких літописів. Опис історії переростає в її художнє дослідження, пошук і виділення ключових, кульмінаційних моментів. Центральним моментом у ранній бароковій прозі зображено прийняття Руссю християнства.

Полемічна проза, наприклад, виявляє аналітичний підхід до цього предмета художнього осмислення, тяжіє до створення логічно переконливої літературної моделі християнізації Росії. Але становлення історичної достовірності подій і об’єктивний докладний опис їх зовсім не є метою барокових письменників. Дослідження історії важливе для авторів оскільки, допомагає оволодіти нею, зрозуміти причини і сутність минулого, їх роль в історичному процесі.

Популярною була «Кройніка» Сафоновича, про що свідчить порівняно велика кількість її списків та редакції, текстуальні запозичення з яких характерні для багатьох авторів історичних праць ХVІІ – ХVІІІ ст.

У передмові до твору Ф.Сафонович чітко вказав головну мету його написання: «Синопсис» – історичний огляд написаний у стінах Києво-Печерської Лаври.

Феодосій Сафонович був не тільки істориком, а й проповідником, освітнім і церковним діячем другої половини ХVІІ ст., викладач Київської колегії, у 1665 році – ігумен Київського Михайлівського монастиря. У 1672-1673 р. написав «Кройнику з Летописцов стародавних, святого Нестора Печерського Киевского и інших таких же кройник».

І частина «Кройника о Руси», – викладає історію Київської Русі до нападу татар 1289 р.

Наступні дві частини оповідають історію Польщі (до 1573 р.) і Литви (до 1529 р.).

На основі Густинського літопису, «Кройники» Ф.Сафоновича і «Хроніки» М.Стрийковського було написано єдиний друкований свого часу твір історичної прози «Синопсис» или «Краткое сатаніє от различных летописцев о начале славяно-реского народа» (К., 1674 р.)

«Синопсис» (історичний огляд) написано у стінах Києво-Печерської лаври. Автор поставив своїм завданням висвітлити історію Україну, починаючи від найдавніших часів. Найбільше уваги приділяє легендарним історичним часам і періоду Київської Русі (розділи «О первоначальних князях кіевских», «О преславном и верховном …», «О смерти Кія, Щека и Хорєва», «О княжении Рурика», «О осколку и Диру», «О княжении Игоря»).

У «Синопсисі» вміщено цікавий розділ «О ідольх», де подається характеристика всіх ідолів, що їм поклонялися східні словяни: Перуна, Волоса, Лади, Купала, Леля і Полеля.

З пізніших подій автор зупиняється на нападі Батия і зруйнуванні ним Києва, потім зразу же переходить до звільнення від татарського ярма – розповідає про Куликовську битву. Про наступні події на Русі говориться вже стисліше. Належна увага приділяється церковній історії Русі – київським і московським митрополитом, патріархам.

Про визвольну війну 1648-1654 р. у «Синопсисі» немає і згадки.

За літописами Самовидця, Грабянки, Самійла Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Ця назва досить умовна, бо кожен з цих творів є складною, багатоплановою розповіддю про події Хмельниччини, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій – битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України. Стиль цих творів надто далекий від традиційної літописної форми.

Кожен з творів – оригінальне полотно, яке має свої особливості, свою індивідуальність. Якщо літопис Самовидця, про який ми вже мали розмову, відзначався оригінальністю змісту та простим викладом. Інші козацькі літописи уже не мають тієї безпосередньої близькості, як літопис Самовидця, до описаних подій. У них спостерігається наближення до художніх літературних полотен, а літопис Самовидця оповідає об’єктивно про події й фактографічно малює предмети, стаючи безпосереднім свідком описаних подій. Автори літописів Граб’янки і Самійла Величка користуються при творенні своїх творів безліччю джерел.

Козацькі літописи – історико-літературні твори кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., в яких висвітлювалася історія України, зокрема козацтва. В основу їх лягли бурхливі політичні події ІІ пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. – війна українського народу 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького за своє існування. Цьому періодові української історії відведено основне місце. Ці події мали надзвичайно великий вплив на кристалізацію національної свідомості українського народу. Представники різних соціальних груп взялися за перо, щоб передати нащадкам історію недавнього минулого, зафіксувати події, учасниками яких вони були, визначити своє ставлення до них. Автори, а ними були переважно військові канцеляристи, освічені вищі козацькі чини, залучали до своїх творів нові джерела (документи урядових та монастирських архівів, зарубіжні хроніки), переосмислювали їх, внаслідок чого літописна форма викладу матеріалу (порівняно з попередніми літописами) витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, що містила вже елемент наукового підходу до осмислення історії, а також свідчила про новий етап у розвитку українського літописання, про перехід від накопичення історичних знань до історичної науки. Вони давали подіям індивідуальне, суб’єктивне тлумачення, опис історії таким чином переростав у її художнє дослідження, пошук і виділення кульмінаційних моментів, намагалися створити цілісну і переконливу модель української історії, виділити в оповіді головні епізоди, проаналізувати їх та встановити між ними зв'язок. Рушійною силою історії, на думку авторів, було козацтво, йому приписували всі перемоги і заслуги у численних війнах. Козацькими літописами вважаються літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка. Завершує традицію козацьких літописів «Исторія русов». Кожна із цих пам’яток є складною, багатоплановою розповіддю про події Хмельниччини, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій, битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України. Кожен з творів – оригінальне полотно, яке має свої особливості. Якщо літопис Самовидця відзначається оригінальністю змісту та простим викладом подій, то інші козацькі літописи уже не мають тієї безпосередньої близькості до реальності, у них вже спостерігається наближення до літературних полотен. Літопис Самовидця оповідає об’єктивно про події, фактографічно їх змальовує, а Григорій Граб’янка та Самійло Величко користуються при написанні своїх творів безліччю джерел.

Писані вони тогочасною літературною мовою у формі порічних записів, оповідань, сказань, повістей із залученням різних документів. У них наявні також розгорнуті характеристики героїв, детальні описи батальних сцен, інтерпретовані історичні перекази, легенди. Використано прислів’я, приказки, фразеологізми. Козацькі літописи дійшли до нас у рукописних списках, дослідження яких почалося ще у ХІХ ст. (П.Куліш, М.Максимович, О.Бодянський, О.Левицький, І.Франко).

Літопис Григорія Граб’янки – одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Граб’янка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом».

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам'ятку, а не як історичну.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню композицію.

Літопис Самовидця. Однією з найвидатніших пам’яток і одним з най достовірніших історичних джерел XVI ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителів старовини.

Високу оцінку праці Самовидця дали відомі українські історики, філологи, письменники: Т. Шевченко, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький, В. Іконников, І. Франко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк та ін.

Найважливішими працями про літопис Самовидця є студія видатного історика, академіка АН УРСР О. Левицького (О. Левицкий, Опыт исследования о летописи Самовидца. — У кн. «Летопись Самовидца по новооткрытым спискам», К., 1878, стор. 1 — 75.) та фундаментальна праця члена-кореспондента АН УРСР М. Петровського (Микола Петровський, Нариси історії України XVII — початку XVIII століть, Харків, 1930, стор. 9 — 452).

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам’ятки, які дійшли до нас. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. І лише 1840 р. один із списків літопису випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, захопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості. Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 р. був опублікований О. Бодянським.

Другий видавець літопису Самовидця Орест Левицький три роки працював над новим виданням літопису, яке вийшло 1878 р. у Київській археографічній комісії. У розпорядженні Левицького, крім видання Бодянського, було два нововідкритих списки літопису — так звані Іскрицький та Козельський.

До повних списків слід віднести і список Судієнка.

Загалом же літопис Самовидця мав одну редакцію, яку тепер неможливо знайти.

Твір Самовидця від першої до останньої сторінки відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Це дало підставу Кулішеві (особливо розповіді автора літопису від першої особи) назвати твір літописом Самовидця. Під таким іменем він і відомий у науці.

Основна суперечка між дослідниками літопису Самовидця точилася передусім з приводу того, свідком чи учасником яких конкретних подій був автор, що він міг почерпнути від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним документів канцелярії Хмельницького або ж пізнішої доби, як це спостерігається в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похороні наказного гетьмана Івана Золотаренка в Корсуні 1655 р.: «Сам там был и набралемъся страху немалого...,бо я сам на тое смотріл в той скарбниці, як еще огонь не розширилъся был», і під час облоги російськими військами Риги 1656 р., на що автор «своїми очима смотріл».

На думку Левицького, що літопис можна розділити на дві, хронологічно рівні частини – історичну і літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює історичні події починаючи з 1648 р. і кінчаючи не раніше як 1672 р.; друга — охоплює решту пам’ятки, тобто події після 1672 р. і до 1702 р.

У першій частині праці історичний стиль викладу переважає над літописним. Самі події викладаються в логічно-причинній послідовності, мають форму завершених і пов’язаних між собою історичних оповідань. Їм властива своєрідна структура, вони мають окремі заголовки: «О началі войни Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская», «Починается война его царского величества» та ін.

У викладі історичної інформації літописець інколи забігає наперед описуваних подій, згадуючи про події, що відбулися наступного року. Це ми бачимо, наприклад, в оповіданні про похід козацького війська і татарських орд 1650 р. в Молдавію.

Дрібні ж події і явища, які не мають істотного значення для пояснення основних подій, літописець, як правило, оминає. Інколи він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки.

Далі, йдучи за подіями та фіксуючи їх, він, уже як справжній літописець, рік за роком писав працю до кінця життя.

Ця друга частина, що характеризується як літописний твір, не має, на відміну від першої, заголовків і причинно-логічної форми викладу, завершених оповідань, її основним стрижнем є хронологія, роки, в які вміщуються інколи незавершені історичні події й факти, або ж одна, переважно велика, історична подія розчленовується роком на дві, немає розповідної форми викладу. Події, явища і факти добираються, незважаючи на важливість і першорядність серед подібних подій, явищ і фактів року. Це призвело до того, що поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні і в такій послідовності, як вони відбувалися протягом року, без відбору головних і другорядних, завершених і незавершених.

Характерною рисою другої частини літопису є наявність у ній побутових явищ і фактів.

На противагу першій частині тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але опис їх незавершений. Наприклад, оповідь за 1677 р. викладено в такій послідовності: повідомлення про сувору зиму, від’їзд гетьмана Петра Дорошенка до Москви, суд над С. Адамовичем і його спільниками, пожежа в м. Стародубі і т.д.

Подібні місця переписувачі легко зводили в одне оповідання. Так, у пізніших списках з’єднано в одне оповідання події 1698 і 1699 рр.

Чимало сторінок літописної частини праці мають яскраву форму щоденника історичних подій і явищ.

Текстологічний аналіз літопису Самовидця дав можливість ученим, передусім О. Левицькому і М. Петровському, визначити час написання праці та її стильовий характер.

Основне питання, яке стоїть у центрі уваги дослідників літопису Самовидця, — це питання його авторства. Майже кожен з дослідників пропонував щодо цього свою гіпотезу.

Висновки:

Українські літописи XVII — початку XVIII ст. дозволяють певною мірою компенсувати колосальні втрати джерел, які гинули внаслідок майже безперервних війн, а також стихійних явищ, недбалого ставлення до їх збереження.

Вивчення українських літописів важливе не лише з фактографічного боку, а й тому, що вони дозволяють повніше висвітлити ідеологію епохи. Так, визвольна війна 1648—1654 рр., наступні антифеодальні та визвольні рухи другої половини XVII—XVIII ст. мали надзвичайно великий вплив на кристалізацію національної самосвідомості українського народу, розвиток суспільно-політичної думки. Представники різних класів та соціальних груп (духівництво, шляхта, козацька старшина, міщани, рядове козацтво) взялися за перо, щоб передати нащадкам історію недавнього минулого, зафіксувати події, учасниками яких вони були, визначити своє ставлення до них. Те, що традиції офіційного літописання на Україні не було, а також той факт, що творці пам'яток історичної думки були досить незалежними від уряду, визначало своєрідність українських літописів, більш повну фіксацію на їх сторінках різноманітних поглядів на минуле й сучасне. Українські літописці середини XVII— XVIII ст. намагалися насамперед висвітлити визвольну війну та наступні події, козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст., боротьбу українського народу проти іноземних загарбників. При цьому зростав інтерес до історії Київської Русі, до пошуків коріння українського народу й взагалі слов'ян, запорозького козацтва тощо.

Слід підкреслити, що розквіт літописання на Україні в середині XVII—XVIII ст. не можна розглядати як анахронізм. Досить зазначити, що методи пізнання історичного минулого в українській історіографії не були застиглими, а під терміном «літопис», «хроніка» нерідко приховувався історичний твір нового типу. Традиційний термін «літописець», або «хроніст» насправді не вповні підходить для визначення представників української історичної думки середини XVII—XVIII ст., наприклад Ф. Софоновича, С. Величка, П. Симоновського, не кажучи вже про анонімного автора «Історії русів».

Дата добавления: 2014-01-06